Героям визвольних змагань України з поклоном.
Смарагдова чаша, в яку, за переказами, спливала на Голгофті кров з проколеного бедра розпнятого Христа, зберегалася, як кажуть, ще довгі віки. А Святою Святих для неї став Ґралевий терем на горі Монсальват, державній області володарів, що зо своїм лицарством були оборонцями Христової чаші.
Отой то Монсальват став одного разу країною великого горя.
Цар Амфортас таємним прогріхом стягнув на себе гнів могутніх Ґеніїв, під яких покровом монсальватська область була досі. І з цього почалася низка щораз грізніших негод. Амфортас попав у недугу, яка його не вбивала, але якої терпінням не було кінця. Животворні блиски смарагдової чаші Христа стали притемнюватись і начебто погасати, а від цього Святая Святих монсальватського терему і вся його область сповнялися щораз глибше невимовним смутком.
— Це знак злих сил — сказав раз до братів-лицарів віщий дід, славний герой Ґурнеманц. — Вони перемогли царя. У своїй немочі він піддався їм і зрадив лицарство Христової чаші, а тепер гряде кара. Бо всяка зрада — це гріх, непростимий навіки, а кара за неї — вічна погуба.
— Може й так — відповів на те суворий Треврецент. — Але чому злі сили були досі могутніші, ніж добрі? Чому Амфортас мусів прогрішитися? Це мабуть наше призначення. Щонебудь ми й не робили б тепер, заглада йде на нас неминуче. Чи не так, Ґурнеманце?
Та Віщий глянув на лицаря глибоко і промовив:
— Ні, Тревреценте. Нема для нас іншої заглади, хіба та, що ми її готуємо собі самі. Ти помиляєшся. Не чув же ти сьогодні слова мудрої Альруни? Трицять важких днів — проголосила вона — жде ще мученого недугою Амфортаса. Трицять мук, трицять трівог і трицять розпук. Та якщо він не злякається наступу злих сил на себе, не розгубиться знову в чорних думах про свій давній гріх і не кине в розпуці думки про визволення, тоді добрі сили будуть знову з ним і з нами. Адже прихильність добрих сил приєднується тільки геройським зусиллям. Чи не так, Тревреценте?
— Але чи тільки царевим геройством? — кинув тут нетерпляче молодий лицар Парзіфаль. Той був наймолодший з усіх. Щойно недавно вирвався він з обіймів своєї молодої матери, Герцельоіди, яка, стративши в лицарськім бою свого укоханого чоловіка, „героя з незбагненими замислами”, виховувала сина довго на самоті. Виростала вона одинака в густім лісі, в палаті, де не було ні одного шматка якоїсь зброї, щоб не призвичаювати сина до лицарського діла, не збуджувати в ньому туги за геройськими боями. Але коли одного разу Парзіфаль стрінув у лісі Амфортасових лицарів, він покинув матерню палату, і ліс, і самоту, та втік з ними на Монсальват учитися лицарських штук. І не одної похвали добув уже Парзіфаль за свою геройську дужість, хоч молодість його ледви розцвітала, а душа його була дитинячо блага й чиста, ніби надихана співом пташин і подихом тихомирних дерев у тому рідному лісі, де його мати самотою виховувала. І от він тепер у лицарському гурті спитався ще раз:
— Скажи, Гурнеманце, не вже тільки цареве геройство всилі врятувати Христовий терем?
А той відповів журливо:
— Коли Амфортас упаде духом іще раз, тоді мабуть і най більше геройство кожного з нас не здається нам ні на що, сину Герцольоіди.
І Парзіфаль замовк, ще самотніший тепер своїми думками, ніж тоді, коли хлопчиною ловив золоте проміння на мохових килимах прастарого лісу.
Й умовкли всі.
В околі Ґралевого царства панувала від віків незбагнена тиша. На довгі милі довкруги не почувся тут ніколи голос птаха. На цілі милі довкола не ворушив ніколи ніякий вихор листям безмежного бору на стоках велитенської гори з ясніючим ген на самих шпилях срібним теремом Христової чаші. Але досі та глибока тиша в області Монсальвату не вражала смутком ніколи. Вона овівала душі німим захопленням, як святомирне мовчання великанського самотного собору, як німо розмолена мовчанка перших блакитів сходячого дня, як безконечна задума душі, розмріяної засвітами. А тепер вона діймала серця монсальватських,лицарів смутою, грозою і таємною трівогою. І щойно тепер стали долітати до терему зловіщі голоси якихось диких птиць. Знімалися ночами в Ґралевім борі бурхливі вітри й ворушили довговічними велитнями між деревами, й ніби надсувала звідкілясь якась непроглядна темрявою туча, від якої чорніли сріблисті стіни й вежі монсальватського терему.
— Амфортасе, Амфортасе! — зідхав безсонний юнак, дивлячись на панцир короля зчорнілий у затишах терему здалека від боєвищ визвольної слави.
Та от одного дня, саме після того, як минуло десять днів від розмови лицарів Монсальвату, недужий Амфортас велів потаємно покликати до себе Парзіфаля, якого з усіх своїх лицарів любив найбільше, вручив йому свою царську спису і сказав до нього, повний тихого жалю:
— Парзіфалю, я почуваю що моя недуга незабаром уб'є мене. В мене не буде вже ніколи сили приєднати пропащу ласку добрих Ґеніїв і станути на чолі лицарства до боротьби зо злими ворогами. Могутність темних сил така велика що ми їх у бою не зможемо перемогти ніколи. Я мусів би хіба вести вас усіх на певну смерть, з якою і Монсальватові прийшла б оконечна погуба Розумієш, юначе? Але слухай. Злі сили може помилують нас коли ми не будемо з ними боротись, і вони знатимуть, що я, як ваш володар, скоряюся їм, і ви скоряєтеся їм зо мною. Тоді вони не срібний, а золотий терем видвигнуть Монсальватові і приберуть діямантами смарагдову чашу Христа в нас. Але ми мусимо дати їм якийсь знак. Тому візьми, Парзіфалю, мою спису, зломи надвоє і кинь у сторону заходу з першої з трьох найвищих веж Монсальвату. Це я велю тобі во благо нас усіх. Чуєш?
— Чую — відповів з чудним спокоєм Парзіфаль. — Але об'яви мені, царю, чого мені притім вистерігатися, щоб уповні сповнити твою волю? Я ось виростав у лісі, у переспівах з пташками, в розмовах з моєю матір'ю, в пестінні з сонцем і зеленню, і тому й не розбіраюся в такому важкому ділі гаразд і можу легко поблудити. Чи не так, Амфортасе?
А на це знеможений цар прошептав трівожно:
— Правда, сину. Отож тям, що не смієш сказати нікому ні слова про мій наказ, бо сердитий Треврецент відняв би в тебе зараз мою спису, не дав би зломати, а видвигнув би її на вежі від сходу сонця, на знак, що нам захочується боротьби на життя і смерть. От чого тобі й вистерігатися. А лицарям накажеш, хай ніхто не кидає терему, а готовить зброю ніби до великого походу. Але ми боротись не будемо; ми всю зброю віддамо ворожим силам, коли вони прийдуть помилувати нас. Іди ж і тайком вертайся до мене, розповісти мені про діло.
І тут Парзіфаль, пригорнувши спису до грудей, пішов. Та довго ждав на нього цар. А коли юнак урешті вернувся, і цар спитавсь у нього, чи він усе зробив за наказом, Парзіфаль глянув на Амфортаса поглядом, який пригадав цареві незбагнений погляд очей його геройського батька, і сказав:
— Я вчинив во благо Монсальвату, Амфортасе.
А хворий цар, що у своїй винуватій немочі і в слабості духа свого вірив Парзіфалеві як власному синові, заспокоївся і дожидав ласки ворогів Монсальвату.
Коли ж від того минуло знову десять днів, цар тайком покликав до себе Парзіфаля вдруге, підніс йому свого царського щита і сказав крізь болючу тугу:
— Зловісні птиці кигочуть над Монсальватом, у снах моїх увижається мені, що ясні стіни терему мов чорною киреєю окутуються, і потахають на моїх очах смарагдові сяєва Христової чаші, наче вечірнє сон це над сумуючим Єрусалимом. Це знак, що не вірять невблагані вороги моїй зломаній списі. Одже візьми ще й мій щит, розбий його впотай на штуки і кинь його в сторону заходу з другої з трьох найвищих веж Монсальвату. О, вір мені, аж тоді темні сили помилують нас.
І знову Парфізаль відійшов мовчки зо щитом Амфортаса, а коли вернувся, подививсь на царя поглядом, що пригадав Амфортасові незглибиму таємність лісових затишків, де ховався колись Парзіфаль, і сказав:
— Я вчинив во благо Монсальвату, Амфортасе!
Альрунаж бачила, як полки Монсальвату лаштувалися день-у-день до великого бою, і промовила в самоті духа свого:
— Благословенний будь!
Але низабаром після того як минуло ще десять днів, Амфортас покликав до себе Парзіфаля втрете, поклав перед нього свій володарський меч і рік словами глибокого смутку:
— Друже мій єдиний, слухай останнього замислу мого! Тепер ти мусиш видвигнути на найвищу вежу Монсальвату ще й отсей меч, зломиш його на чотири кусні й кинеш їх у всі чотири сторони світу на знак, що Монсальват скоряється усім своїм ворогам і жде в покорі їх приходу. Знай іменно, що поки цей меч цілий і в мене, то вороги не вірять моїм закликам і придумують Монсальватові смертельну погубу. Горе йде на нас, молодче! Мої останні сили покидають мене, немов знеможені други, в основах нашого терему дріжить земля, а небо довкола Монсальвату темне, начеб сонце погасло навіки.
Та Парзіфаль без трівоги із силою дужого лицаря двигнув золотий меч Амфортаса і наче тайком вийшов від царя, щоб зломити його й кинути ворогам на поталу. Але цим разом лицарство вже не раділо, почувши, що молодий юнак хоче втретє чинити проти волі Амфортаса і не ломити зброї, а двигнути її на найвищу вежу і звернути в сторону сходу, як і німий заклик до бою.
— Ти зберіг спису Монсальвату незломаною, ти не пору бав святого щита і завізвав нас усіх до бою, ми всі повірили Альруні й тобі, та проте допомоги не видко від нікого: — почав понуро Треврецент.
— Зате ж полчища ворогів вигубили нам уже цілі ряди, заступають собою всі поля і насуваються на нас з усіх сторін. Зломи меч Монсальвату, Парзіфалю.
А навіть віщий Ґурнеманц озвався:
— Соромний прогріх немічного царя дужчий, ніж твоє геройство, лицарський сину. За гріхи злочинного провідника доведеться мабуть і нам каратись аж до погуби й загину. Вір мені, і я не знаю вже гаразд, чи добре вчинив ти, не слухаючи царя, і чи не краще було б тобі хоч тепер учинити за волею Амфортаса.
— Зломи меч Монсальвату, Парзіфалю! — кликнув тут удруге Треврецент. Але Парзіфаль звернувся до Альруни і спитавсь:
— Це сьогодні трицятий день, віщунко?
— Трицятий день, сину Ґамурета.
— А твоє пророцтво?
— Не ломи меча, Парзіфалю, — проказала Альруна врочисто.
І озвалась Альруна вдруге:
— Не ломи меча, лицарю.
І повторила Альруна втретє:
— Не ломи меча, Парзіфалю.
А Парзіфаль промовив:
— Зроблю за замислом моїм. Коли ж я у своїй вірі помилився, то ви всю вину за поклик до бою зложіть на мене і видайте мене ворогам на смерть.
І Парзіфаль відійшов.
Та як щойно він під грохотом ворожих стріл вийшов на третю вежу і видвигнув високо золотий меч, почувся зо сходу голос бойових сурм, що звіщав прихід полків добрих Ґеніїв, які тільки ждали на знак золотого меча, щоб рушити в похід на оборону Монсальвату. Мов труби архангелів гомоніли золотисті сурми перших полків, а під їх гомоном захиталися полчища ворогів, прояснилося пів неба і розкрилися на стоптаних полях квіти і трави. А далі, мов сурми божих легіонів, згомоніли крицеві труби других полків, закутих усеціло в крицю, а під їх гомони прояснилися небеса вдруге, двигнулися потоптані збіжжя й дерева, а ворожі ряди кинулися стрімголов утікати. А далі, мов бойовий відгук довгих віків, потрясли повітрям труби полків, закутих усеціло в залізо, і розпромінилося тоді все небо, як сяюча чаша Христа, заясніли срібним блеском стіни монсальватського терему її зазеленів ліс довкола свіжою листвою, як на весні. Альруна ж, повна животворящого захоплення, провіщала:
— Не полки архангелів отсе, а людські борці, вірою у свої сили несхитні.
— Не божі легіони отсе, а людські герої, сміливістю великого почину бодрі.
— Не чудо небес отсе, а подвиг смертної людини, духом, мов Господній меч, незломної.
[Свобода, 11.06.1938, ч.134, с.2]
27.05.2018