Взаємо(не)довіра. Чому нам потрібен суд присяжних

 

Авторка – адвокат, входить до Асоціації українських моніторів дотримання прав людини у діяльності правоохоронних органів та Асоціації правників України. Викладала у магістерській програмі з прав людини УКУ

 

Зранку 12 березня 1911 року 13-річний киянин Андрій Ющинський вийшов зі свого дому й так і не повернувся до батьків. Тіло дитини лише у нижній білизні зі зв’язаними за спиною руками знайдуть того самого дня на Кирилівській вулиці поблизу садиби цегляного заводу Бернера (Багреєва), яка на той момент вже належала І. Зайцеву. Біля трупа зі слідами 47-ми ножових поранень лежали його шкільні зошити, кашкет та верхній одяг.

 

Це жахливе вбивство одразу сколихнуло весь Київ. І от 22 липня 1911 року за підозрою у вбивстві Андрія Ющинського заарештовано одного з працівників заводу Зайцева, єврея за національністю, Менделя Бейліса. На той момент справа вже обросла багатьма міфами, історіями та загадками, й однією з причин арешту Бейліса власне послужила версія ритуального вбивства дитини.

 

Протягом пошуків злочинця, як і під час суду, Київ бурлив страхом, безсиллям, жахом та, відповідно, прагненням справедливості. Цей судовий процес увійшов в історію як такий, що породив неймовірний рівень антисемітизму й ненависті. Кожен з пересічних киян мав свою думку щодо вини або невинуватості Менделя Бейліса і, що найголовніше – кожен мав бажання та мотивацію відстоювати свою позицію до кінця. Незважаючи на визначний суспільний та політичний резонанс, високий рівень несприйняття та політичної напруги, 28 жовтня 1913 року 12 присяжних виправдали Бейліса у вчиненні цього жорстокого злочину.

 

Чому сьогодні згадується ця історія? Тому що в той час у тому історично-політичному моменті ця справа мала неймовірно значну суспільну вагу. За нею всі стежили, про неї постійно писали засоби масової інформації, її всі обговорювали та прагнули справедливого покарання для вбивці хлопця. І виправдання Менделя Бейліса могло б мати дуже багато негативних наслідків, у тому числі публічні безпорядки та інші прояви непокори суспільства.  

 

Але жодних безчинств, акцій протесту та інших форм публічного відторгнення вердикту суду присяжних не відбулося. Чому невдоволені рішенням люди не вийшли на вулиці, не почали трощити залу судових засідань та протистояти владі, як це часто відбувається в сучасній Україні? Відповідь насправді очевидна. Тому що навіть противники і завзяті обвинувачі Бейліса розуміли, що рішення, ухвалене судом присяжних, – це рішення, яке виносить народ. Суспільство погодилося із вердиктом, бо довіряло цьому суду.

 

Останніми роками досить поширеним є посилання на статистику недовіри до суду. Наприклад, протягом 2017 року судам повністю довіряло всього 0,5% людей, а частково – 6,5%.

 

 

Діючі «публічні» судді опонують цій статистиці: нібито більшість із людей, що висловлюються за «недовіру» або «часткову довіру», ніколи до суду і не зверталися. Навіть не намагатимемося заперечити, бо ж суть в іншому. Простий бренд мейкінг. Вам (а судочинство на сьогодні це не лише суд – це ще й прокуратура та адвокатура як мінімум) не довіряє близько 90% людей в країні, і немає значення, мали ці люди з вами справу чи ні, ваші рішення та діяльність не матиме такого схвалення більшості, як у справі Менделя Бейліса, тільки через те, що «бренд» уже давно втратив довіру.

 

Але давайте подивимося на проблему з іншого боку. А чи довіряє суд людям?

 

Здавалося б, відповідь очевидна – звісно, що довіряє. Підтвердженням цьому є існування з 2012 року інституції, котра забезпечує участь у судочинстві народу – тобто «суду присяжних». Але чому тоді досі в країні періодично відбуваються збурення через незадоволення процесом та самою суттю прийнятих рішень: нівечаться зали судових засідань, закриваються судді в їхніх кабінетах та висловлюються публічні погрози, суддів навіть змушують «ставати на коліна» через неугодні більшості рішення (читайте – позбавлення волі та тиск на суд)?

 

На жаль, сьогодні суд присяжних в Україні – це калька з радянського адміністративно-командного суду народних засідателів. До списку присяжних можна потрапити добровільно – і, як показує практика, охочих не дуже багато. Самі ж присяжні беруть участь у судовому процесі, сидячи поряд із двома професійними суддями, й усі рішення виносять спільно з ними ж у нарадчій кімнаті. Але ж це явно не прояв довіри, адже така модель диктує значну залежність від професійних суддів, орієнтацію на професійний авторитет тих самих суддів та вплив на неупередженість і об’єктивність присяжних.

 

Суд присяжних у справі "беркутівців"

 

Усі сьогоднішні гіперболізації реакцій громадськості на деякі судові процеси насправді говорять лише про одне – люди хочуть і готові брати безпосередню участь у судочинстві. Незалежність, неупередженість, безсумнівність рішень та довіра, неможливість застосування політичного та адміністративного тиску є цінностями сучасного суспільства, які безпосередньо стосуються судочинства. І сьогоднішній інститут суду присяжних (народних засідателів) цим вимогам не відповідає.

 

Законодавець вже не перший рік намагається відгукнутися на запит – лише з 2013-го до Верховної Ради України було подано три законопроекти. 4 квітня 2018 року законопроект авторства народного депутата України С. Власенка пройшов профільний комітет і отримав рекомендацію Верховній Раді України прийняти його за основу. Цікаво, що автор підкреслює – сам проект взятий саме за основу, та закликає професійне товариство долучитися до роботи над реформуванням майбутнього інституту. На жаль, це не проект окремого закону «Про суд присяжних в Україні», а лише пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів».

 

Погром у Святошинському суді Києва. Справа Коханівського. Жовтень 2017 року

 

Пропонується, що суд присяжних діятиме у складі одного професійного судді та 12 незалежних присяжних. Дещо розширено категорію справ, у яких за клопотанням обвинуваченого зможуть брати участь присяжні: щодо злочинів, за вчинення яких передбачено покарання у виді штрафу в розмірі понад 25 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі (на сьогодні такий вид судочинства проводиться лише щодо справ, за які передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі). Списки присяжних мають бути сформовані територіальними органами Державної судової адміністрації на основі списку виборців – а отже участь у судочинстві відтепер має стати обов’язком громадян, а не лише добровільним правом, як це відбувається сьогодні. Визначено порядок прийняття рішень – вердикт вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало 2/3 і більше складу присяжних.

 

Цікавим моментом є те, що окрім основного складу суду присяжних, паралельно діє запасний склад – тобто загалом 24 людини, які постійно мають перебувати у залі судових засідань та безпосередньо і безперервно досліджувати обставини справи. Насправді не найраціональніший варіант, оскілки постає багато питань матеріального та технічного характеру щодо 12 присяжних (винагорода, ізоляція, безперервність процесу, безпека тощо), а тут ми говоримо про вдвоє більшу кількість людей. Зрештою, може спрацювати і суто людський фактор: знаючи, що в залі присутні ще 12 «запасних гравців», легше відмовитися від виконання покладених на тебе обов’язків.

 

Суддя Львівського апеляційного суду Зеновій Макойда під тиском пікетувальників написав заяву на звільнення. Лютий 2017 року

 

Зверну увагу, що порядок перевірки (оскарження) вердиктів присяжних не передбачає, що виправдувальний вердикт у майбутньому професійні судді не переглядають. Таким чином, якщо навіть особа була визнана невинуватою у вчиненні злочину, надалі вона може бути засуджена професійними суддями. Така ж доля спіткала й перший виправдувальний вирок, що був винесений за участі присяжних в Україні у т. зв. «справі лікаря Фрайфельда».

 

Варто погодитися, що наявність ініціативи та певної політичної волі для вирішення цього питання вже є позитивним результатом, але також треба відзначити, що законопроект дійсно потребує вдосконалення та доопрацювання. Більше того, він потребує певної адвокції як у професійному середовищі, так і серед громадськості.

 

Перший і найсильніший аргумент противників впровадження повноцінного інституту суду присяжних – «неготовність суспільства». Нібито люди не готові критично мислити, не готові брати на себе відповідальність та приймати важливі рішення. Тут варто згадати, що присяжні покликані ухвалювати рішення тільки про подію злочину – відбувалася така чи ні. І homo sapiens, здається, вже достатньо розвинуті, аби, спираючись на представлені факти, дійти до висновків про існування або ж відсутність певних подій. Але для підсилення позиції щодо неготовності можна навести певну статистику: за даними Державної судової адміністрації, у теперішньому форматі суду присяжних за перший квартал 2018 такі суди розглянули всього 13 кримінальних проваджень, протягом минулого року – 57, а позаминулого – 51.

 

Чому так відбувається? Бо присяжних, які на сьогодні можуть бути внесені до відповідних списків лише добровільно, не вистачає. І не вистачає їх явно не через брак відповідальності або ж критичного мислення. Для прикладу, ми маємо одну із «Справ Майдану», в якій усі присяжні намагалися собі заявити самовідвід через недостатній розмір винагороди.

 

Пікед під будівлею, де відбувається суд у справі Геннадія Труханова. Лютий 2018 р.

 

Тому, можливо, перш ніж клеймити суспільство «неготовністю» за прийняття певних рішень, необхідно вирішити певні економічні задачі? Впровадження суду присяжних є недешевим задоволенням, а тому будь-який законопроект має бути пропрацьований і прорахований спільно з Кабінетом Міністрів України, аби уникнути ситуації створення механізму, який фактично працювати не зможе.

 

Наприклад, законопроект нардепа Власенка передбачає логічний варіант – інституція має існувати у примусовому порядку, базисом тут буде список виборців. А тепер давайте порахуємо, скільки з виборців в Україні діють у формі фізичних осіб-підприємців та працюють напряму (чи опосередковано) із замовниками-іноземцями. Чи не нестиме для таких спеціалістів відмова брати участь у інколи щоденних зустрічах з клієнтом, вчасно працювати над проектом та подавати результат в строк – ризик втрати контракту та замовлення на виконання певних робіт/виробництво продукту? Оскільки такі люди не мають як такого роботодавця, то і підтвердження з суду саме в їхньому випадку може не знадобитися. Тобто, окрім питання розміру винагороди, також необхідно враховувати особливості нашого ринку.

 

У питання ціни також впирається проблема забезпечення незалежності та незаангажованості присяжних, оскільки для досягнення таких якостей останні мають бути ізольовані від світу протягом усього судового розгляду. Аби не читати ЗМІ та не обговорювати процес зі знайомими та родичами – що їм і так прямо заборонено. У середньостатистичному районному суді будь-якого з міст та містечок України навіть справи, в яких особа перебуває під вартою, може слухатися роками. Тому логічним було б для забезпечення безперервності судового процесу та забезпечення функціонування належного суду присяжних запровадити систему, коли справа слухатиметься з дня на день, а не як зараз – у кращому разі одне засідання в місяць.

 

 

На жаль, немає в законопроекті згадки про доказування. Журі присяжних повинно оцінити докази, які відповідають усім стандартам доказування, та виключно на основі таких доказів має бути ухвалене рішення про факт існування або неіснування певної події у минулому. Чи є правильним з’ясовувати питання допустимості або ж недопустимості певного документа на очах у 12 людей, які не мають відповідних правових знань? Навіть якщо взяти до уваги, що рішення про продовження чи припинення дослідження певного доказу прийматиме один професійний суддя, не варто забувати про людський фактор. Адже навіть якщо доказ буде виключено з дослідження в судовому провадженні, присяжні його все одно не забудують, і він може мати неабиякий вплив на винесене ними у подальшому рішення. Присяжні – це люди. Скільки б настанов та інструкцій вони не отримували перед виходом до нарадчої кімнати, все одно своє рішення вони будуть приймати, спираючись на все почуте як у самому залі суду, так і поза ним. Тому логічно було б віднести вирішення таких технічних проблем в окрему підготовчу стадію, аби сторони мали можливість вирішити всі технічні питання до того, як у процес вступлять присяжні засідателі.

 

Під час засідання колегію суддів Апеляційного суду Києва обсипали мукою. Січень 2018 р.

 

Колеги, що твердять про неготовність та низький розвиток суспільства для участі в повноцінному суді присяжних, часто забувають про реальний рівень роботи діючих юристів. Неякісна підготовка або фальсифікація матеріалів, тиск на свідків, часто низька кваліфікація надання правничої допомоги – досить поширені в українських судах явища. Пул правничої професії активно працює над розв’язанням цих проблем: проводять експертні обговорення, круглі столи та навчання. Але в залі судових засідань досить часто усе відрізняється і не завжди відповідає тим засадам поведінки учасників в суді, яких ми можемо навчитися на різноманітних тренінгах і курсах. Тому впровадження якісно нового суду присяжних стане рушійним поштовхом до змін всередині правничої професії.

 

По-перше, зменшиться кількість необґрунтованих та бездоказових справ у судах. По-друге, якісно зміниться підготовка матеріалів справи та самих учасників до розгляду. Також вдосконалиться риторика та аргументація учасників судового провадження, більшого поштовху до розвитку отримає судова репортажистика та журналістика.

 

Добровільно-примусово, але все ж доведеться покращити матеріально-технічні умови роботи судів. Також впровадження журі присяжних та участь громадян в них із роками все ж однозначно покращить і рівень правосвідомості суспільства.

 

Нам варто зрозуміти, що якість та рівень життя в Україні розпочинається з довіри. До сусідів, чиновників, державних інституцій. І ця довіра має бути взаємною, а не односторонньою. Коли ми говоримо, що суспільство не готове до суду присяжних, – фактично декларуємо недовіру певних громадських та державних інституцій до людей. Чи можна будувати сильну та незалежну державу, базуючись на недовірі влади до народу, – питання риторичне. Останніми роками люди неодноразово демонстрували повну відсутність довіри до суду в Україні, і, окрім відкритості, є лише один шлях такий стан справ змінити: відкрити зали судових засідань та впустити туди тих, в чиїх інтересах та чиїм іменем здійснюється судочинство в Україні.

24.05.2018