Духовий розвиток народу

 

Як нам по літературному говорити й писати

 

Один із чинників, що споюють націю у цілість і надають їй виразне національне обличчя, є літературна мова.

 

Кожна людина послуговується мовою, бо вона є засобом до взаємного порозуміння (виміни думок) одиниці з одиницею, одиниці з громадою і навпаки та громади з громадою. Мова є явищем соціяльного характеру, бо вона як вияв думок одиниці чи громади допомагає творити з одиниць громаду в спільній праці, стреміти до осягання й передавання здобутків культури. Мова є зовнішним, звуковим або письмовим виявом нашого мислення, є дзеркалом розвитку його у людини чи то одиниці, чи довгих поколінь, окремих націй і людських груп узагалі, є доказом поступу людської думки, духової культури, від примітиву до удосконалення. Без мови інтелект людський не розвивався б, людина жила б інстинктом, як тварина, яка має теж свою мову (окремі типи голосів і рухів). Тому то так важний чинник у житті людства становить мова.

 

Та вона не є спільною для всього людства, тому що людство розбите на раси, племена, нації. Кожна нація має свою окрему мову, що між іншими прикметами даної нації відрізнює її від другої.

 

Одначе кожна нація не має одного типу мови. Як дана нація поділяється на окремі головно під етноґрафічним оглядом групи, так і мова даного народу поділяється на окремі групи, звані говорами (діялектами) та підгрупи, звані говірками. Крім говорів має кожна нація літературну мову, що є немов надбудовою говорів і говірок і звичайно основується на найкращих зразках говірок та об'єднює в собі найкращі елементи всіх говорів. Оформлюють її і надають їй виразне національне обличчя вчені мовознавці в кабінетах, поети і письменники та журналісти. Вони стежать за розвитком мови свого народу і встановляють норми спільної для цілої нації літературної мови, вибираючи такі форми із мови народу, що найкраще виражують національне обличчя даного народу та його інтелектуальний рівень. Але мова живе явище, як жива нація, тому вона заєдно розвивається і удосконалюється так, як це діється з нацією. Мова є показником духового розвитку народу.

 

Кожна літературна мова має свою історію. проходить еволюцію на протязі століть.

 

Українська літературна мова теж має свою довгу історію. Спершу літературною мовою вважалася старослов'янська (XI. ст. і дальші). Приймаючи повільно елементи живої народної мови, задержала вона довгий час структуру староболгарську і дістала назву книжної, бо стояла оподалік від народної мови, а вживалась на письмі.

 

Підо впливом західноевропейських течій в XVI. ст. стали на західноукраїнських землях перекладати Святе Письмо на живу українську народну мову. Вона стала основою нашої літературної мови. Зразком перекладу є Пересопницька Євангелія 1556 р.). Ота мова перекладів діставалася в книжку (т. зн. тодішню літературу) мову і, не змінюючися лишалися в Галичині аж до новіших часів. Історичні та культурно-національні і релігійні умовини розвитку західно-українського народу здержували інтенсивний розвиток галицької мови і відмежовували її від східно-українського материка. Такіж самі умовини впливали теж на розвиток східно-української мови, тільки з розвитком подій на обох частинах української етноґрафічної території витворювалися деякі особливості мови. Західні землі підпадали під впливи польської і німецької мови, східні російської. Від часу розділу українських земель між Росію та Австрію галицька мова стратила живий зв'язок із придніпрянською, стала віддалюватися від східної мови. Та хоч під кінець XVIII. і з початком XIX. ст. галицька інтеліґенція мала слабкий зв'язок з народом та його мовою, то вже в половині XIX. ст. нечисленна, під національним оглядом свідома інтеліґенція пішла за прикладом придніпрянської: покинула т. зв. книжну мову, і польську та німецьку як розговірні і стала послуговуватися місцевою живою народною мовою і поклала її в основу літературної. Тільки мова Котляревського, Квітки, Шевченка базується на найкращих східних говірках; полтавській, харківській і головно київській, які стали основою літературної мови. Політичний кордон спиняв взаємні впливи обох типів літературної мови (західної і східної) ще в другій половині XIX. століття. Але під кінець того ж століття прийшло в Галичині зрозуміння для літературної переваги східної мови над західною. Взаємини східних і західних письменників після 1876 р., змагання наблизити галицьку літературну мову до придніпрянської затирали різниці між обома мовними територіями, хоч пересічний загал галицької інтеліґенції держався своїх мовних звичок. Вона говорила й писала своєю мовою, переповненою польськими впливами так як придніпрянська приймала в свою мову російські впливи. Щойно 1917 рік поклав край чужим впливам і взаємним відчужуванням. Коротке існування української незалежної держави сильно вкорінило серед нашого народу ідею мовної єдности. З того часу починається інтенсивний розвиток одної літературної мови на цілій українській території.

 

Та вже в 1920 р. тратить галицька літературна мова безпосередній зв'язок із наддніпрянською і відтоді не вспіває розвиватися разом із нею, полишається дещо позаду неї і в деяких випадках базується на галицьку мову. Тимчасом у східній Україні приходить інтенсивний розвиток літературної мови без огляду на те, що гальмують їх умовини радянської дійсности. Вчені мовознавці, письменники та журналісти вивчають мову народну, удосконалюють літературну, ідучи по лінії розвитку української нації.

 

Але з 1934 р. почались на Придніпрянщині зміни в українській літературній мові в напрямі зближення української мови до російської згідно з програмою партії і радянського уряду. Тому сьогоднішні норми літературної мови спираються на стан з-перед 1934 р., який довів до найкращого розвитку і української літературної мови.

 

В наступних статтях будемо розглядати норми сучасної української літературної мови.


[Рідна земля, 16.05.1943]

 

У вступній частині вияснено, то це таке українська літературна мова та як вона повстала і розвивалася колись та як розвивається тепер, це мова, яка повстала на основах народної мови — говірок, у яких осередку лежить київська говірка Шевченка, полтавська Котляревського, харківська Квітки. Шевченко об'єднав своєю мовою всю українську етнографічну територію і поклав її угольним каменем у будівлю української літературної мови. Нею говорили й говорять Панько Куліш, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, О. Олесь. Грицько Чупринка, Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Зеров, Юрій Яновський, Наталена Королева та інші поети й письменники; нею пишуть учені мовознавці свої наукові праці, нею послуговуються вчителі в школах і журналісти в часописах.

 

Та мова немов живе тіло розвивається, приймає теж особливості всіх інших говірок (головно слова), багатіє ними, удосконалюється і в той спосіб об'єднує цілий український народ та дає йому національне обличчя.

 

Одначе не ввесь український народ знає цю літературну мову. Звичайно — селяни говорять місцевою мовою, говіркою своєї околиці. Робітники й ремісники по верстатах та фабриках мають свою мову (словництво), мешканці міста свою, а наша галицька інтеліґєнція теж свою мову. Не всі вивчають літературну мову, хоч у школах молодь пізнає її, бо поза школою говорить так, як у неї дома балакають. І звідси стільки різнородностей у мові. Діється це не тільки в нас, але і в кожного народу. Та в нас, галичан, воно дещо сумніше мається з літературною мовою, бо не знає її гаразд наша інтеліґенція, а то й часто не стараєть ся подбати про чистоту й красу рідної мови, того дорогого скарбу нації, того скарбу, що продовж століть цементував нашу націю в одне ціле, підносив рівень духової культури. Нам треба завжди вчитися говорити й писати по-літературному, щоб розуміти гаразд усе те, що пишуть наші духові провідники. Тому будемо приглядатися до того, які помилки і прогріхи проти нашої мови роблять у нас, та пізнаватимемо, як слід нам правильно говорити й писати.

 

Всі слова, якими ми послуговуємося в нашій літературній, або розговірній мові, поділяємо, відповідно до їх значення та форми, на т. зв. десять частин мови, а саме: 1) іменник, 2) прикметник, 3) займенник, 4) числівник, 5) дієслово, 6) прислівник, 7) прийменник, 8) сполучник, 9) вигук, 10) частка. Пять перших частин відміняються, дістають окремі форми — закінчення, відповідно до їх значення в мові, пять других не відміняються. Найважнішнй з відмінних частин мови іменник. Він означує людину, тварину (звіря, птаха, комаху, хробака), предмет (дерево, конопля, стіл, вітер, радість, сміх). Відповідно до того, що означує іменник, ділимо його на три роди: чоловічий, жіночий і середній (колись називали їх у нас: мужеський, женський і середннй). Іменник означує один або більше предметів, тому має форми однини і множини, а крім того відмінки, яких є в українській мові сім: називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний.

 

Говорять у нас звичайно: чоловікови, коневи або коньови, хрущови, хлопцеви або хлопцьови, ножови, ножеви, Андрійови, Васильови, коли ж у літературній мові говориться все так: чоловікові (даю роботу чоловікові), сиплю вівса коневі, читай хлопцеві, пробую вістря ножеві, співаю Андрієві.

 

Не вживається теж такої форми, як: кланяюсь пану, учителю, віддаю шану Шевченку, або Тарасу Григоровичеві Шевченку. Скрізь має бути: панові, вчителеві, Шевченкові, хіба часом, як більше таких самих іменників стоїть біля себе, тоді можна сказати: Тарасу Григоровичеві Шевченкові. Колись так говорили й писали під впливом російської мови. У прізвищах та назвах місцевостей треба говорити: Львову, не Львовові (від Львів), Києву, не Київі (від Київ).

 

Таксамо і кажуть у нас: довбаю пальцьом, тішуся товаришом, краю хліб ножом, возик заїжджає одним коньом, стрінувся з медведьом. Це говіркові форми. Вживають їх у нас найчастіше в околицях, що лежать над Дністром. Тимчасом слід говорити тільки так: пальцем, товаришем, ножем, конем, медведем. До речі запанувало літературне слово ведмідь (не медвідь), отже: ведмедем.

 

Говорять у нас: в учители, в хлопци, у Відни, також на поли, на земли; згоріло все в огни; коли з тобою хоть на паперци говорю, був у Відни, працював на поли, ліг на земли і т. п. Треба говорити тільки: в учителі, в хлопці, в Відні, на полі, на землі.

 

Ще декуди, а головно старша інтеліґенція гвоорить: люде, замість люди, селяне зам. селяни, горожане зам. горожани і т. п. А знов народ каже селянини замість селяни, міщанини замість міщани, громадянини замість громадяни; напр.: були там селянини, громадянини. Так не можна говорити, а селяни, громадяни.

 

Зате не говоримо: людий, коний, гостий, але: зібралося багато людей, на торзі було багато гарних коней; найшло гостей повна хата.

 

Памятаймо, що не можемо сказати: людьом, гостьом, коньом, чи конім, але: дав людям волю, читав гостям газету, дав коням вівса і т. п. Одначе можемо сказати: і чоботам і чоботям (тільки наголошуємо іначе).

 

Таксамо не говоримо на коньох, гостьох, пальцьох, ані конех, гостех, пальціх, по людьох, не грудьох, або грудех, на дітех, а на конях (сидів на конях), сердився непотрібно при гостях, став рахувати на пальцях, сум пройшов по людях, найшов у тебе на грудях лист.

 

Говорять у нас подекуди: Бачив я на ярмарку різні люди, навіть і наші старші письменники писали: Янко збирає свої бояри, спрошує гості на весілля (Ю. Федькович); Тепер він закличе на хлопці (В. Стефаник), Вас полічать між злодії (І. Франко). Та тут сьогоднішня мова вживає тільки: бояр(ів), гостей, хлопців, злодіїв, так як у родовому відмінку. Але деколи говориться, як і давніше, головно в таких зворотах: йти між люди; постригтися в черці, йти в гості.

 

[Рідна земля, 23.05.1943]

 

Жіночий рід іменників.

 

Вживання іменників жіночого роду в мові західних українців також відбігає в багатьох випадках від літературної мови. Треба приглянутися цим різницям, щоб найти правильний шлях до літературної мови.

 

Старші люди, інтеліґенти та в деяких околицях селяни люблять говорити в називному відмінку: церков, хоругов, морков, (стоїть серед села нова церков; а в церкві гарна хоругов, на городі виросла велика морков). Таких форм не можна вживати. Треба говорити: церква, хоругва, морква, підошва, і т. п.

 

Таксамо не можна говорити матір, з мати (не Матір Божа заплакала, а Мати Б. заплакала). Ще донедавна були в нас такі іменники жіночого роду, як: часопись, стінопись (розмалювання церкви), літопись (опис минулого, бувальщини); правопись (основи правильного писання), і т. п. Сьогодні ці іменники перейшли до чоловічого роду, тому можемо говорити й писати тільки так: що ранку купую новий (свіжий) часопис; в дрогобицькій церкві є дуже гарний стінопис; в нашому селі старий дяк списав докладний літопис села й околиці).

 

На Гуцульщині й подекуди на Покуттю вживають слова люба. Тимчасом у літературній мові є тільки любов (нещасна любов привела дівчину до розпуки; гаряча любов батьківщини це гарна прикмета доброї людини).

 

А знов міщани по наших містечках та часто по селах говорять: душьи, бурі, шиї, задачи, вольи. Правильно є тільки: душа, задача, буря, воля, шия, (ота людина — це щира душа; задача, яку ти написав, зовсім гарна; у нього шия як у вола; вчора зірвалася велика буря й поломила дерева; воля і слава і честь — це гарні прикмети народу).

 

Старинні люди говорять молодіж замість молодь, (молодь – цвіт народу), судия замість правильної форми суддя, ніколи не можна сказати сендзя, як часто говорять селяни.

 

У родовому відмінку, що означає походження, приналежність, трапляються в нас такі форми: повісті, злості, смерті (за впливом російської мови), молоди (навіть: молодежи), тіни, ночи, річи, роз коши, твари. Це неправильно! Треба говорити: повісти, злости, смерти (я не читав ще нової повісти; зі злости аж пінився; від смерти не викупишся); але молоді (ніколи молодежі!) тіні, ночі, речі (річ, речі), розкоші, тіні (добре виховання молоді залежить від батьків і держави; ти, боягузе, налякався своєї тіні; минулої ночі падав теплий дощ; він не говорив тієї речі). Також кажемо матері, не матери (у моєї матері були три сини). Тут обов'язує закон: коли основа (незмінна частина слова) кінчиться двома приголосними (звичайно -рт, -ст), тоді є закінчення -и; коли ж одним приголосним, тоді -і. Є тут і винятки: (-и замість -і) осінь — осени, сіль — соли; кров — крови, любов — любови, Русь — Руси (цієї осени; на нашому Підгір’ї є зложжя соли; багато крови поплило в море; материної любови ніхто не забуває; карти давньої Руси-України).

 

Коли вживаємо давального або місцевого відмінка від таких іменників як: диня, воля, задача, повість, тінь, ніч, тоді в Галичині та й на Буковині кажуть: дини, воли, повісти, тіни, ночи, а навіть задачи і бури (на Бойківщині нпр. в здоровій дини багато зернят, в татарській неволи каралися християнські душі; на земли лежить камінь; в повісти п. н. "Захар Беркут"; в тіни широкої липи; в ночи зірвалася буря, в німецькій задачи поробив помилки; в великій бури пропали засіви на поли). Тут скрізь треба говорити й писати: (в) дині, (в) волі, (в) повісті, (в) тіні, (в) ночі, (в) задачі, (в) бурі і т. п.

 

В такому відмінку, що вказує на орудування, знаряддя праці говорять у наших гірських (карпатських) околицях та на південному Поділлі і Покутті: руков, ногов, могилов, дорогов, волев, динeв, задачев, бурев (стиснув сокиру сильнов руков; копнув камінь ногов, вояки сховалися за могилов, ішов чоловік дорогов; зробив то свойов сильнов волев; тішимося добре написанов задачев; в околицях над Дністром: вольов, диньов, задачов, бурьов. Так писали навіть наші письменники тому сто років. В околицях близьких до польських земель кажуть: руком, ногом і т. п. (взяв сокиру правим руком, зачіпив ногом о камінь, Івась крутить головом, за шийом назбиралося сміття, з твойом дольом не даш собі ради). Треба говорити тільки: рукою, ногою, бурею, волею, сокирою, шиєю, долею, волею і т. п.

 

Подібно діється з такими іменниками, як повість, молодь, кров, любов, ніч, сіль. Наша інтеліґенція говорить так: тішимося новою повістею; з нашого молодию (навіть молодежею); з червоною кровию змішалася в ріці вода; сховайся з твоєю наївною любовию; ще перед ночею ми вибралися в подорож; на Підкарпаттю знаходяться джерела з солею. Селяни натомість говорять; повістев, кровйов, ночев, солев, або повістьом, кровим, ночем, солем. Це неправильно. Треба говорити: повістю, кров'ю, любов'ю, молоддю, ніччю, сіллю.

 

Уживаючи форми називного відмінка множини, у нас говорять: кости, повісти, вісти, радости (ох, як болять мене кости, нові повісти подобалися мені дуже. "Львівські Вісти" — це наш щоденник). Так не говорити, ані писати, а: кості, повісті, вісті, радості і радощі ¹).

 

_____

 

¹) Часто вживається тепер слів: радощі, веселощі, гордощі, лінощі, замість радість і радості, веселість, гордість, лінивство...

 

Коли хочемо означити брак чогось, багатьох предметів, тоді вживають у нас неправильно таких форм іменника: нема в хаті свічків; забракло нам ковдрів, нема вже в нашому селі відьмів. Треба вживати іншої форми: свічок, ковдер, відьом, так, як: лавок, сорочок, голов. Одначе можна сказати: хатів, мамів, бабів, навіть матерів, замість матерей.

 

Так само не можна говорити: добре, що не поломив собі костий; господиня почала годувати курий, гусий, свиний; давно ви не читали гарних повістий. Так не можна. Треба говорити й писати: костей, курей, гусей, свиней, повістей.

 

Як комусь (чомусь) щось даємо, тоді вживають у нас по селах таких форм: ґаздиня дає їсти куром (або курім), гусьом (або гусім), свиньом (свинім). Це неправильно. Треба говорити так: курям, гусям, свиням; а також: костям, повістям, вістям і т. д.

 

Стрінемося в нас теж із такими говірковими формами: костями, свинями, навіть свиньмима, курима; (собаки бавилися костями; зі свинями їли теж кури, а з курима качки. Замість них форм треба вживати таких: кістьми, курми, свиньми.

 

Бувають на західних землях і такі форми на означення місця: ходить гостець по костьох; ґаздиня кохається в курох, свиньох; навіть: ходили люди по хатох. Замість цих говіркових форм треба вживати: по костях, курях, свинях²).

 

²) Подібно, як у цих іменників, приходять такі форми і в словах: люди, груди, напр.: людім, людей, людьом, грудім, грудей, грудьом; людіх, людех, людьох, грудіх, грудех, грудьох. Має бути тільки: людям, грудям, (в) людях, грудях.

 

[Рідна земля, 30.05.1943]

 

Дієслова

 

Змінна частина мови, що вказує, що хто діє, або що діється з кимсь, називається дієсловом. Воно показує, що діє перша особа (я читаю), друга (ти пишеш) і третя (він, вона, воно співає), чи є тільки одна особа (я, ти, він, вона, -о), чи більше (ми, ви; вони); коли відбувається дія: тепер (я пишу), колись (я писав, написав), у майбутньому (я буду писати, я напишу); чи справді відбувається дія, чи тільки може відбуватися (я пишу — я писав би) і чи хтось виконує цю дію, чи йому наказують (пиши, пишім, пишіть); чи дія, яку виконую, переходить на когось, чи до мене звертається (я хвалю — мене хвалять), і т. п.

 

При вживанні дієслівних форм є теж різниці між літературною мовою та говірками і розговірною мовою освічених людей.

 

Говорять у нас скрізь селяни й інтелігенція сьогодні: будуть печи хліб, завтра будуть січи капусту, вони не будуть мочи зробити: дехто навіть каже: пекчи, сікчи, могчи. Такі форми неправильні. Треба казати: пекти, сікти, могти.

 

В теперішньому часі вживають у наших гірських околицях та на південно-східних землях: я ходю до школи, я мусю виконати цю роботу, просю зайти до хати. Люди ходють по лісі і вони мусють зробити це. Літературна мова знає тільки такі форми: ходжу, мушу, прошу, ходять, мусять.

 

В третій особі однини і множини говорять у нас майже всі: він ходит, вона робит, воно кричит, вони співают. Так не треба говорити, а: ходить, робить, кричить, співають.

 

Часто теж чуємо: він лишаєся дома, мені чуєся добре, він розглядаєся по хаті. Це теж недобре, а треба говорити: він лишається, читається, розглядається. Коли ж нема частки ся, тоді говоримо: він співає, вона грає на скрипці. Неправильно натомість говорять подекуди: він співаєт, вона граєт. Не вживається теж і таких форм, якими послуговувалися і письменники: несесь, питаєсь, здаєсь (м. б. питається і здається).

 

Дуже часто по селах і по містах ставлять частку ся перед дієсловом: він ся (сі, сьи, си) сміє; вона ся (сі, сьи, си) регоче; дитина ся (сі, сьи, си) пестить. Це дуже погана привичка в західних українців. Її треба викорінювати й говорити тільки: він сміється (ніколи сі, сьи, си); вона регочеться, дитина пеститься.

 

Уживаючи форм дієслів минулого часу, говорять у нас і селяни і міщани і інтелігенція: (я) ходивім (ходивєм) до міста; (я) ходилам до крамниці і купилам гарну хустку; чи бувісь (бувєсь) в кіні, чи принеслась мені книжку? Навіть так колись писали наші письменники, нпр.: Пішовєм у замок (М. Шашкевич); Ще не доста наївєсься людської праці. (Федькович); Проходжалисьмося по обійстю (М. Шашкевич); Говорять ще й так: Тепер-єм виліз поволеньки з хати; тішуся, що ся з тобою стрінув: одного-сьте слова мені не сказали.

 

А на Гуцульщині говорять: ходив-сми, був-сми, напив-сми си води; мешканці горішнього Подністров'я кажуть: ходив-ям, був-ям у хаті, читав-ям газету. Це все нелітературні форми. Правильно треба говорити так: я ходив, ти ходив, він ходив, вона ходила, воно ходило; ми ходили, ви ходили, вони ходили, я купила, чи був ти в кіні? чи принесла (ти) мені книжку?: пішов я у замок; не доста ти наївся; ми прохолоджувалися; тепер я виліз з хати: тішуся, що я з тобою стрінувся, одного слова ви мені не сказали; напився я води. Як бачимо тут визначyє особу особовий займенник.

 

Також у формах будучого часу говорять неправильно: я буду ходив (подекуди навіть жінки так кажуть); буду ходила, будем (замість будемо) читали; будете співали. Літературна мова знає тільки такі форми: буду ходити, читати, робити, писати (байдуже, чи каже це мужчина чи жінка), ми будемо ходити, робити.

 

Вживається теж форм: я робитиму, ти робитимеш, він, вона, воно робитиме, ми робитимемо, ви робитимете, вони робитимуть. Ці форми, знані передусім у східній Україні, розповсюднюють ся і в нас. Але в літературній мові не слід вживати таких форм, як на Гуцульщині: му робити, меш ходити, мемо рубати.

 

У формах, що виражують можливість дії, стрічаємо серед народу такі випадки; ходив бим до школи; я робила бим роботу, але не маю часу; пішлибисьмо до міста, але не маємо грошей; ми би ся вибрали в дорогу, але вже пізно. На Гуцульщині та на Покутті кажуть: я бих співав, єк бих мав голос. У літературній мові не треба вживати таких форм, а: я ходив би, я робила би; ми пішли би, ми вибрались би, я співав би, як би мав голос.

 

Не треба теж говорити: ми би ся тішили, або: ми тішилибися, тільки: ми тішилися би, або ми тішились би. Частку би, б все пишеться окремо.

 

Окремо від усіх дієслів стоять чотири такі: бути, дати, їсти, відповісти. Вживання їхніх форм буває у нас декуди відмінне від літературної мови.

 

Кажуть у нас: що даш мені на дорогу; не знаю, в котрій годині ти їш обід; що відповіш мені на це питання? Це неправильно. Треба говорити: що даси мені: ти їси обід; що відповіси. Не слід теж уживати і таких нелітературних форм: що дасиш, що їсиш, що відповісиш.

 

[Рідна земля, 04.06.1943]

 

При вживанні іменників середнього роду трапляються у нас теж неправильні форми. Наші старші інтеліґенти та в деяких околицях селяни говорять: весілє, знанє, житє, знарядє, збіже, піддаше, або в інших околицях: весіля, знаня, читаня, волосє, житя, знарядя, збіжа, піддаша; нпр.: у нас весілє (весіля) триває три дні; на твоє знанє (знаня) я покладаю всі надії; читанє (читаня) і писанє (писаня) це основні праці шкільної дітвори; в часі війни житє (житя) людей загрожене; працьовитий рільник має добре господарське знарядє; цього року зародило гарне збіже; до нашої стайні прибудоване піддаше. Це неправильна мова, місцева. Треба говорити тільки так: весілля, знання, читання, життя, знаряддя, збіжжя, піддашшя. Не треба лякатися, що така сама форма означує також інший відмінок (родовий), нпр.: пізним вечором верталися люди з весілля; з твойого знання нам багато користи; від довгого читання мене болять очі; не жаліймо нашого життя для батьківщини; у доброго господаря багато рільничого знаряддя; з-під піддашшя виточили воза; цього року буде багато збіжжя; в нашій околиці чоловіки не носять довгого волосся*). Ми розуміємо значення тих форм, бо слова ці виступають серед інших слів, у реченні, і ясно виповідають думку.

 

Такі форми з двома приголосними перед я лишаються і в інших відмінках. Замісць весілєм, знанєм, колосєм, збіжем, житєм, наручем, кажемо: перед весіллям плетуть вінки; все ти здобув своїм знанням; збіжжя висипалося гарним колоссям; господар тішиться гарним збіжжям; багато людей окупило побіду своїм життям; пішов у хату з наруччям дров.

 

Коли у нас кажуть, житю, знаню, весілю, читаню, каятю, збіжу, піддашу, то правильно треба казати так: життю цивільного населення грозить у війні небезпека; знанню завдячуємо різні винаходи, збіжжю помагає теплий дощ; каяттю нема вороття. Але нема форм: в житю (або життю і т. п.), знаню, весілю, читаню, збіжу, піддашу, — тільки: в житті людей бувають радісні й сумні хвилини; в знанні наша сила, на весіллі співають веселих пісень; в читанні знаходимо спокій і відпочинок; в збіжжі заплодився кукіль; на піддашші стоїть голубник. Можна також говорити: по збіжжю, по весіллю, по знанню і т. п. Таксамо кажеться й пишеться: цього року були в нас гучні весілля; зародили буйні збіжжя; торік не було багато весіль, не було гарних збіж.

 

Говорять у нас у деяких околицях: вчора було в нас пічьи, сусідова корова мала тельи, наше лошьи дуже гарне; мале ягньи є веселе і т. п. Це не добре. Треба: віче, теля, лоша, ягня, дівча.

 

Не добре говорити, як це стрічається декуди: дівчатю, телятю, качатю, поросятю, лошату. Має бути: оповідаю казку дитяті, дівчаті; даю їсти теляті, поросяті, лошаті, качаті. Так само треба говорити: на теляті сидить муха; на поросяті, на лошаті, в качаті.

 

Не треба теж говорити: на поли, на сонци, на місци, на віконци, а: на полі стояли копи збіжжя, на сонці є плями — кажуть учені; вчора стояв віз на тому самому місці, що й сьогодні; на віконці сидів котик.

 

У нас говорять звичайно всі (селяни й інтеліґенти): телятем, лошатем, качатем, поросятем, колісцятем. Але літературна мова знає тільки такі форми: тішуся телям, лошам, качам, поросям; дитина бавиться колісцям.

 

Кажуть у нас: широких піль, глибоких мор. Може теж бути: серед широких полів стояла самітна тополя; в водах глибоких морів живуть великі риби; наше село знане з широких подвір’їв; з їx обличчів ми вичитали радість.

 

Як у іменників жіночого роду, так і в середньому роді трапляються у наших говірках такі форми: в очіх, в очех, по очох, на воротіх, -ex. Так не говорити, а: в очах стали мені сльози; на воротах сиділа сорока.

 

На закінчення іменників треба ще додати, що коли кличемо когось або щось (тварину), тоді такий іменник дістає окреме закінчення, нпр.: Іване, а ходино сюди! Товаришу, подай мені олівець! Чому ти так задумався, Миколо? Відчини ворота, Ганно! Пане вчителю, приношу вам листа; пане докторе, звертаюся до вас з проханням; чи ви будуєте дорогу, пане інженере? В деяких підручниках мови не подають того відмінку, мовляв — немає його. Але він є і має свої закінчення.

 

Назви днів у тижні і місяців:

 

В уживанні назв днів у тижні і місяців теж трапляються у нас помилки. Подаємо тут правильні форми, а в дужках неправильні:

 

понеділок, (понеділок), вівторок (второк), середа, четвер (четверга), пятниця (пйитнонька), субота, неділя;

 

січень, лютий (лютень), березень (март, марець), квітень (цвітень), травень (май), червень, липень, серпень, вересень, жовтень (паздерник), листопад (падолист), грудень.

 

[1] Одначе не вимовляється зовсім виразно два лл, нн, тт, дд, сс, жж, шш. Деякі звуки вимовляється тільки довше: сс=с, жж=ж, шш=ш, чч=ч, лл=л, нн=н, (волося, збіжя, піддашя, наручя, весіля, знаня; — після ж, чи ч, чуємо радше а як я, але пишемо я). З інших подвоєних звуків вимовляється тільки один, але перед ним чується немов коротеньку зупинку (жи'тя, ору'дя). Не треба також наголошувати; здивування, лікування, розчарування, а здивування, лікування, розчарування.

 

[Рідна земля, 06.06.1943]

 

Прикметники

 

Прикметники — слова, які подають прикмети предметів. Вони відміняються подібно, як іменники, а тому що відносяться до іменників усіх трьох родів, відміняються за трьома родами, напр.: гарний (чоловік), високий (дуб), добра (мати), біла (стіна), мале (дитя), широке (поле).

 

Коли відміняти прикметники, то серед них знаходимо два способи відміни. Перші відміняються так: тих-ий, -а, -е, добр-ий, -а, -е; весел-ий, -а, -е, гарн-ий, -а, -е; а другі: син-ій, -я, -є, ранн-ій, -я, -є, верхн-ій, -я, -є. Перших прикметників більше, як других. Та в нас часто роблять тут помилки і кажуть: син-ий, останн-ий (також: остатн-ий), спідн-ий. Так не можна. Треба говорити й писати: Сьогодні синє небо; остання робота була найтяжча; спідн-ій камінь найважкий. Таксамо треба вживати правильних форм і в інших відмінках, напр.: із синього моря, з зеленого лугу; сьогодні видав я останню десятку; орел замахав могутніми крилами (не могутними!). Ці т. зв. мякі прикметники записані в словниках, та важко вишукати їx усіх відразу. Тому подається їх у книжечках про мову, як граматики, або правописні правила.

 

Трапляються в нас часто ще й інші помилки. У відмінках давальному та місцевому на жіночий рід часто говорять по селах так: господар придивлявся нові хаті, на нові хаті поклав бузько гніздо; на церковні бані; річка в'ється по вузькі долині, бідний сирота лишився при чужі родині. Так говорили в нас і писали старші письменники, напр.: най би пес не гавкнув над нами на чужі стороні (Стефаник); вінчалось у наші церкві чотири парі (Федькович). Так сьогодні не говорить­ся по літературному. Треба говорити й писати: на церковній бані, по вузькій долині, при чужій родині: на чужій стороні, у нашій церкві. (Те саме відноситься і до займенни­ків та числівників).

 

Подібно, як у іменників жіночого роду вживають форм руков і руком замість рукою, так прикметники дістають такі закінчення. Широков долинов плила ріка; за сусідовов стодолов ростуть верби; в спеку кріпимося свіжом (—им) водом. Навіть наші письменники так колись писали. Вкривалам (я) тя (= тебе) чорнов мраков (М. Шашкевич); долина красов удачнов здібна від природи (А. Могильницький); Ідем в одну громаду скуті всесильнов думков (І. Франко). Тут скрізь треба говорити так: чорною мрякою, красою удачною, всесильною думкою.

 

Деякі старші письменники, переважно східні вживали таких форм: вічной памяти, тяжкой недоленьки, сини вольной волі, до близькой діброви. І це недобрі форми, треба говорити й писати: вічної пам'яти, тяжкої недоленьки, вольної волі, близької діброви.

 

У народній поезії та в поетів (старших) знаходимо такі форми: Сив сокіл голубонь­ку спіймає та на галузонці сідає (нар. пісня); ой, зійди, зійди, ясен місяцю; ворон коню, біжи швидко (нар. пісня); я стар був, немощен (Шевченко); як буду жив, зароблю (М. Вовчок); чи люб він тобі, чи може підождеш кращого (Куліш); чи винен той голуб, що сокіл убив (Шевченко). Цвітка дрібная молила неньку (Шашкевич); Гей, брати! в кого серце чистеє, руки сильнії, думка чесная — прокидайтеся! (І. Франко); І ось тепер та змучена любов мене жене в далекую чужину (Старицький). Гори мої високії, не так і високі, як хороші, хорошії (Шевченко). Навіть в околиці Перемишля говорять селяни: такая дивная пригода сталася; вибрався в далекую чужину; давно ходили святії люди по землі. Всі ці форми старші, були колись у нашій мові; сьогодні вживати їх можуть хіба поети, але в розговірній мові та літературній маємо тільки: сивий сокіл, ясний місяць, вороний кінь, старий, немощний (не­мічний), буду живий, винний, цвітка дрібна, серце чисте, руки сильні, думка чесна, в далеку чужину, гори високі, хороші, така дивна пригода, далеку чужину, святі люди.

 

Коли хочемо відрізнити прикмету одного предмету від іншого, тоді вживаємо т. зв. порівняльних або вищих ступенів прикметника, напр.: ріка Дністер довша від Сяну, а найдовша українська ріка це Дніпро; високий клен, вищий ясен, найвищий дуб; ясне світло лямпи, ясніший день, найясніше сонце. Та й тут трапляються помилки: Наші старші інтелігенти, а також селяни говорять часто так: оце дерево простше від того; наш дім висший (вимовляють: вишший) від сусідового; сусідова хата низша (а вимовляють нижша) від нашої. Сметана дорожша (вим. дорошша) від молока: мій брат дужший віл твого; ближша сорочка, як кожух. Це неправильно. Треба говорити й писати: дерево простіше, річка чистіша (не чистша), дім вищий, хата нижча, сметана дорожча, брат дужчий, сорочка ближча.

 

Також говорять неправильно: мій одяг гарнійший (або гарніщий) від твого; ця доріжка рівнійша (рівніща) від тієї; наше дитя веселійше (веселіще) від сусідчиного. Треба говорити й писати: гарніший, рівніший, веселіший і т. п.

 

Як хочемо зазначити, що якийсь предмет належить до певної особи, тоді вживаємо т. зв. присвійного прикметника, напр. замість: це є шапка батька, кажемо: ця батькова шапка; це Андрієва свитка, це Ганнина хустка, мамина дитина. Також Миколина нива (не Мнколова); Гребінчині (не Гребінкові) байки.

 

Іменники, що мають форми прикметнико­ві, відміняються так: королева, королевої (не королеви); (в) королевій (не королеві). Але: Софія Василівна, Софії Василівни (не Василівної), Софії Василівні, (не Василівній).

 

Прізвища й назви місцевостей відміняймо так: Поет Глібів; не бачив поета Глібова, дякую поету Глібову, одешевляюся поетом Глібовим, при поетові Глібову (—і); панство Глібови. сім'я Глібових, панству Глібовим, панством Глібовими. Місто Київ, до міста Києва, місту Києву, місто Київ, містом Києвом, у місті Києві.

 

[Рідна земля, 13.06.1943]

 

Займенники

 

В розмові нашій буває часто так, що в двох або і в більше реченнях (думках), які слідують по собі, повторюється те саме слово (іменник, прикметник). Щоб не повторювати його і не робити мови скучною, вживаємо на місці того самого слова іншого; його називаємо займенником. Напр. Вчора була велика злива. Злива наробила школи на полях. Замість злива в другому реченні вживаємо займенника: вона наробила шкоди на полях. Ця частина мови вживається дуже часто, тому й мaє вона різні форми і значення. Колись у нашій мові було більше займенників та їх форм. Вони й полишалися в місцевих говірках, але в літературній мові вживається усталені слова й форми. Тому й треба перестерігати правильности форм.

 

Таких займенників, що заступають безпосередньо особу, яка говорить, або до якої звертається хтось, або хтось про неї говорить, не все в нас вживається поправно. Говорять у нас: Щось ми (або мі) здається, дай мині (міні) книжку; я ти розкажу про свою пригоду. Також і інший займенник (зворотний) дістав такі форми: я би си (сі) поговорив з тобою. Це неправильно! Треба казати: щось мені здається; я тобі розкажу; я поговорив би собі з тобою.

 

Трапляються у нас такі неправильні форми: він ня (мя) не пустив до хати; вона звернула на ня (ні) увагу (Підкарпаття); я тя (ті) вчора бачив у кіні; він дивився на тя. Треба говорити: він не пустив мене до хати; вона звернула на мене увагу; я бачив тебе вчора в кіні; він дивився на тебе.

 

Подібно як у іменників та прикметників трапляються і в займенниках такі форми: вім ішов разом зо мнов (мном); з тобов (тобом) піду в дорогу; зі собов (собом) взяли ми харчі. Належить говорити: він ішов разом зо мною; з тобою; з собою. Такі помилки приходять і в усіх інших займенниках (на жіночий рід), напр.: нев (нем, ньом), твойов, твоєв, твойом: нашов, нашом, нашев, яков, яком; котров, котром; тов, том. Навіть наші старші письменники так писали: Всіх дивує, вабить гадков своєв (А. Могильницький); Андрій Зборюків із свойов старинев (О. Федькович). Таких форм не вживається сьогодні в літературній мові, а: нею, твоєю, нашою, якою, котрою, тою і тією.

 

Займенник третьої особи (він, вона, воно) теж вживається у нас з помилками:

 

Говорять у нас: він вибрався до ліса, а она лишила дома; оно видалося мені щось підозріле. Треба говорити й писати: він, вона, воно.

 

Єго (їго) не було вчора в школі; я не бачив го у школі; я звернувся до него з проханням. Вчора бачив я єгo (їго) на вулиці; Данило приступив д нему. Має бути; його не було; я не бачив його; піп звернувся до нього; не застав я єї в хаті. Треба: не застав я її в хаті. Він звернувся до ньої з такими словами. Треба: він звернувся до неї.

 

Єму (їму) належиться нагорода. Має бути: йому належиться нагорода. Єї (її) снився сон. Треба: їй снився сон. На ні (галузі) сіла ворона. Має бути: на ній.

 

Я бачив єю (ю) в театрі; він поглянув на ню пильним оком. Має бути: я бачив її в театрі; він поглянув на неї.

 

В східних областях говорять декуди так: він звернувся до його; вона поглянула на його; всі бачили в йому своє спесення; в їй (коробці) знаходився годинник, ми прийшли до їх; вони тішилися їми. Навіть так пишуть деякі письменники. Але літературна мова вимагає таких форм: до нього, на нього, в ньому, в ній, до них, з ними.

 

Коли перед цими займенниками стоїть прийменник, тоді пересувається наголос о один склад взад. Тимчасом у говірках Чернигівщини стрічається неправильний наголос: батько закликав дітей до себе і сказав: в мені є віра й надія на кращу будуччину; в тобі я не знаходжу підпори. Має бути: в мені, в тобі, до себе.

 

Щоб показати на якийсь предмет, вживаємо вказівних займенників: цей, той, такий. Та в нас часто вживають неправильно той, тамтой (здається за польським впливом), напр.: той чоловік мені подобався, а тамтой ні; тої книжки не хочу, з тамтої мені не треба. Треба вживати тільки цей чоловік мені подобався, а той ні; цієї (цеї) книжки не хочу, а тої мені не треба; того року був гарний урожай, а цього ще кращий (не того, тамтого).

 

Є в нас (на Підкарпатті) такі форми: сесь, сеся, сесе, той, тота, тото, навіть, оний, она, оноє, з на Гуцульшині цес тот. Таких форм уживали деколи й поети. Напр.: сесь чоловік мені подобався; сеся ґаздиня добре господарить: бо вам призначено скалу сесю розбить (І. Франко): аби тобі сесе поле добре зародило; a цeс ґазда вдав си мені, а тот ні. В літературній мові треба вживати тільки: цей чоловік, ця ґаздиня, скалу цю, це поле, цей ґазда, той. Не слід теж уживати і займенника сей, або отсей чи отцей. Вживали їх також старші письменники. Сьогодні їх не вживається, ані таких форм, як і цего (ceгo), чоловіка я ще не бачив; до сеї пори мені добре велося; цьої зими було багато снігу; не дивуюся цему чоловікові. Треба казати й писати: цього чоловіка, до цеї або цієї пори; цієї (цеї) зими; цьому чоловікові. Звісна річ, що й не вживається форм: цев (цьов), сев, сьов рукою, а цею, цією. Закон цей відноситься до форм орудного відмінка однини жіночого роду.

 

На Волині говорять також теї, свеї, тею. свею; на східній Україні тії, напр.: теї речі я ще не зробив, сам іду до свеї хати, тею сокирою нарубаєм дров; свею косою накосиш більше як чужою; поведи мене сам до тії катової сокири. Замість них неправильних форм має бути: тієї, своєї, тією, своєю.

 

Треба вживати також таких форм від займенників мій, твій, чий: у мого бpaта гарна хатина (не: мойого, моєго); у моєї сестри є дороге намисто (не мої); моєму сусідові трапилась дивна пригода (не: мому, моєму); до чийого дому ти зайшов? (не: чиєго); чиєму хлопцеві припав олівець? (не чийому).

 

Стрічаються у нас і такі форми: весь, всьой, всьий, всьо, котрой під возом опинився весь (всьой) товар; ми вже зробили всьо; всьо поле вкрилося снігом; котрой то хлопець збив вікно?). Вони не літературні. Треба говорити: ввесь, або увесь ліс зазеленів; все (усе) поле вкрилося снігом; котрий то хлопець. Так само не добре говорити: всего поля мав я десять морґів; до всьої праці, до всії праці, а треба: всього поля, всієї (усієї) пpaцi.

 

Вживають теж на Лівобережжі таких форм: робітники не виконали всих робіт; старший брат поділився з молодшим всим батьківським добром, всими силами стараємось виконати цю роботу. Замість цих нелітературних форм, має бути: всіх робіт; всім добром, всіми (всіма) силами.

 

В питальному займеннику вживають у нас таких форм: нічо (нич) не стоїть мені на перешкоді. Правильна форма така: ніщо. Старші інтелігенти говорять у нас: иньше діло, иньша справа; а селя: иньчий або інчий. Так не говорити а: інший чоловік, інше діло, інша робота.

 

Замість старшої форми кождий чоловік має бути кожен, або кожний кожного, ніколи: кожній, кожнього.

 

[Рідна земля, 20.06.1943]

 

Числівники

 

Змінні частини мови, що вказують на скількість або порядок предметів, називаються числівниками. В різних околицях люди різних занять та різнородних суспільних шарів уживають числівників по своєму так, що той сам числівник, та сама форма має різні види. Тимчасом літературна мова вимагає одного виду, одних форм.

 

Старші інтеліґенти та й по деяких околицях селяни кажуть: єден чоловік вибрався в дорогу; єдна жінка пішла на поле; або оден чоловік, їдну роботу вже скінчили. Так не говориться в літературній мові. В кожному випадку треба вживати такого слова: один чоловік, одна жінка, одно (або одне) вікно, на одному полі зародило збіжжя. Розуміється, що, як у іменників, прикметників, займеннків, так і тут не можуть бути форми: однов (їднов, їдном) руков, а одною рукою. Подібних форм уживали в нас колись і письменики, нпр.: Там не єдну сироту вигодують чесні людкове, там не єден живиться подільський каліка (М. Устиянович); І на продаж тілько раз мав (кацап) їдную Варвару (С. Руданський). Єдин гроші складає, а другий мішок шиє (Номис). Таких форм не треба вживати.

 

Говорять у нас, а також і старші письменики вживали таких зворотів: Один у другого, позичив книжки. Обидві сім'ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинулись один на другого (Нечуй-Левицький). Сьогодні замість таких слів-зворотів краще вживати: один у одного позичив книжки. Зуби зачерпнулись один об один. Діти стали прибігати одні до одних. Також: одна по одному заходять у читальню; отак стоїть одним-одна хатина (замість одинока).

 

Числівник два в називному відмінку має тільки дві форми: два хлопці, два коні, два вікна, два пацята (і двоє пацят); дві жінки, дві лавки. Часом кажуть у нас: дві жінці, дві лавці, дві корові; також: три корові (замість корови), чотири мусі (замість мухи).

 

При відміні числівників три, чотири вживають у нас старші інтеліґенти: трех людей, чотирех вікон; а селяни: трох лютдей, чотирох коров, трем людям, чотиром куркам, трема вікнами, трома горшками. Також: штири коні в стайні, чтири ноги. Це неправильні форми. Треба говорити й писати: трьох людей, чотирьох вікон, трьом вікнам, чотирьом куркам, трьома горшками; чотири коні.

 

Говорять у нас в деяких околицях: пйить синів мав старий Максим; дивіть голубів злетіло вгору; в нашому селі є дисіть присілків. Це неправильні форми. Треба говорити: п'ять синів, дев'ять голубів, десять присілків.

 

Майже в цілій Галичині говорять наші селяни а також інтеліґенти: одинайцять лежок лежить на столі; ґаздиня купила олинайці горшків; у хаті було одинацять осіб. Так само вимовляють: дванайцять, дванайці, дванацять, тринайцять і т. д.г аж до дев'ятнайці, а далі двайцять, двайці, двацять, трийцять. Літературна мова не знає таких форм. Треба говорити й писати: одинадцять¹) ложок, дванадцять, тринадцять, п'ятнадцять, дев'ятнадцять, двадцять, тридцять.

 

Так само говорять селяни у деяких околицях та по містах: п'ятьдесять (п’ядесять, п'ядесят) років прожив уже наш Іван. Він проживе ще до шісдесяти або і дев'ядесяти. Це місцеві форми. Замість них у літературній мові є п'ятдесят, шістдесят дев'ятдесят. Не слід теж уживати слова дев'яносто (90), якої вживають у східній Україні.

 

Неправильно вживають у нас числівника 200. Кажуть: Я вже прочитав двіста сторін книжки. Селяни говорять також заплатив двасто злотих, а подібно до того: тристо, чотиристо і т. д., до дивітьсто. Треба говорити: двісті сторін, злотих; триста карток, чотириста літрів. Треба теж говорити й писати: п'ятсот, шістсот коней є в нашому селі; дев'ятсот (не дивітьсот) корів є в нашому селі.

 

Неправильно вживають у нас числівника 1000, нпр. Т. Шевченко народився тисячу вісімсот чотирнадцятого року. Треба говорити: тисяча вісімсот чотирнадцятого. Не говорити теж (я заплатив два тисячі, бракує і мені щe п'ять тисячів) тисяч. Цей числівник відміняється як нпр. межа (дві тисячі, однією тисячею, чотирма тисячами і т. д.)

 

Не слід писати мільон, а: міліон (міліони вояків беруть участь у війні).

 

Говорять у нас усі: у морській битві затоплено двадцять один кораблів, за тиждень у повітряних боях зістрілено триста сорок один літаків. Треба говорити: двадцять один корабель, триста сорок один літак, летуни звели тисяча п'ятсот один повітряний бій, і т. п. А далі двадцять два робітники працювали на ріллі.

 

Неправильно теж говорять: двох хлопців іде дорогою. Має бути: два хлопці йдуть дорогою. Так само: три, чотири орачі вийшли на поле.

 

Кількісні числівники відміняються як інші частини мови. Не можна сказати: Місто Рим збудували на сім горбах, а: на сімох горбах. А також: цього року був я в дванадцятьох містах; може бути (у дванадцяти); нафта була в тринадцятьох бочках.

 

Числівник сорок і сто відміняється так: число учнів у клясі доходить до сорока; сорокома (або сорокма) злотими прожив я цілий тиждень, а стома пiв місяця.

 

Також відміняється: двісті хат, або двох coт хат, чотирма стами робітниками виконано важку роботу; один міліон без дев’яти сот тисяч. Може бути теж двісті хатами, чотириста робітниками; один міліон без дев'ятсот тисяч і т. п.

 

Неправильно вживають у нас форми збірного числівника: В хаті двоє вікон. Оба вікна великі. Треба казати: обидва вікна. В інших відмінках кажемо частіше: обох вікон, як обидвох, обом вікнам, як обидвом; обома руками. Одначе вживається і цих і тих форм.

 

Також треба відміняти невизначені числівники. Багато людей зібралося на площі. Багатьох господарів не бачив я давно на ярмарку. Багатьма деревами пишайся наш сад.

 

Порядкових (або рядових) числівників, таких, що подають порядок предметів, уживають у нас подекуди неправильно: Говорять майже всі інтеліґенти і робітники та селяни: третий день у тижні — середа; третого дня перестав падати дощ. Має бути тільки: третій день, третього дня, третім місяцем. Також не по літературному говорять: червень це шестий місяць у році, а липень семий. Треба говорити шостий, сьомий так, як восьмий.

 

Вимова одинадцять важка, тому замість вимовляти д перед цять, робимо тільки коротенький перестанок одина-цять.

 

[Рідна земля, 27.06.1943]

 

Прислівники

 

Дотепер займалися ми такими частинами мови, що відміняються. Є ще й такі, що не відміняються. Це: прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук. Уживається їx у мові в різних значеннях і видах, та в місцевих говірках. Не все так, як у літературній мові.

 

Кажуть у нас майже всі селяни й інтеліґенти: Де ти йдеш нині? Де ви вибираєтеся на прогульку? Цих прислівників ужито не в своєму значенні. Треба казати: Куди ти йдеш нині? Куди вибираєтеся на прогульку? Прислівник куди визначує напрям, а де — місце, напр., де лежить моя книжка? — На столі.

 

Неправильно теж говорять: ту закопаний скарб, тутка ми вчора стрічалися. Має бути: Тут закопаний скарб. Тут ми вчора стрічалися.

 

Кажуть у нас також: Куда іду, туда іду, хати не минаю; бував я всюда: і у Львові і в Коломиї і в Камянці; ходи сюда, хлопче, дам тобі цукорка. Закінчення цих прислівників неправильне. Треба говорити: куди, туди, сюди, всюди (всюди бував я: і у Львові, і в Києві).

 

Також неправильно говорять: сегодня був я в театрі (або сьогодня). Треба говорити тільки так: сьогодні був я в театрі.

 

Бувають у нас і такі прислівники: завсігди вранці виходжу до праці; війна вибухла 22. червня 1941 р. Тогди був я на селі. Оногди заходив я до тебе, та не застав тебе. Це місцеві слова, говіркові. В літературній мові вони так виглядають: завсіди вранці виходжу до праці. Можна також казати: завжди. Тоді був я на селі. Недавно заходив я до тебе.

 

Не вживаймо теж слова: вчера був я у кіні, а: вчора був я у кіні; також: теперка я знаю, що маю зробити, а: тепер я знаю, що маю зробити.

 

Часто говорять наші інтелігенти: мені обоятно, чи ти прийдеш, чи ні; а селяни: мені байбардзо, чи ви косите, чи жнете жито. Так не треба говорити. В обох випадках: байдуже. (Мені байдуже, чи прийдеш; мені байдуже, чи косите, чи жнете). Також неправильно говорять: наразі не маю що тобі завважити. Має бути: покищо не маю що тобі завважити. Ця справа покищо не вирішена.

 

Замість: Вчора я вчився до полудня. Відтак пішов на прохід — має бути: опісля пішов я на прохід.

 

Замість: Роботу виконав я вкоротці (або внедовзі) — має бути: роботу виконав я незабаром, незадовго.

 

Замість: Він виконав роботу. Вправді не зовсім добре. Має бути: Він виконав роботу, правда не зовсім добре.

 

Замість: Спішіться, хлопці, домів, — має бути: додому.

 

Старші інтелігенти говорять. Вчора доперва розпочалися жнива. Це слово старе. Не слід його вживати, а: щойно, тількищо вчора розпочалися жнива.

 

Не добре теж говорити: ти заєдно мені перебиваєш розмову. Треба: ти раз-у-раз (або завжди) перебиваєш мені розмову. Або: Засадничо (в засаді) мені подобалася ця робота. Замість того має бути: В основному мені подобалася ця робота.

 

Не добре теж говорити: Много людей зійшлося до міста на ярмарок. Має бути: багато людей зійшлося... Так само, замість: цей будинок много кращий від сусіднього — має бути: багато кращий, куди кращий, далеко кращий.

 

Замість: Ця робота назагал повелася — має бути: ця робота в цілому (в загальному).

 

Також замість: Чи ти нароком (нарочно) зробив так? має бути: чи ти навмисне зробив так?

Замість: Вчора була зранку спека. Нараз захмарилося небо і зірвалася буря та небавом випогодилося. Мав бути: Раптом (несподівано) зірвалася буря, та незабаром випогодилося. Замість: Вчора ішов я лісом. Нечайно з-за куща вискочив лис — має бути: несподівано з-за куща вискочив лис.

 

Не говорім теж: Днем працюю, ніччю сплю; а: вдень працюю, а вночі сплю.

 

Замість: Чи ти прийдеш сьогодні до мене? Овшім, прийду, — має бути: Авжеж, прийду; так, прийду; дуже радо прийду.

 

Не добре теж говорити: Вчора була погода, а передучора дощ. Передше була погода, а потім почалася слота. Треба говорити: Вчора була погода, а позавчора дощ. Перше була погода, а потім почалася слота.

 

Не говорім: Його голос спершу лунав голосно, а опісля постепенно затихав. Має бути: а опісля поступово (ступнево) затихав.

 

Не слід теж говорити: Івась мене послухав, а Петрусь противно, ні. Треба: Івась мене послухав, а Петрусь навпаки, ні.

 

Говорять старші інтелігенти: іди проч від мене. Це недобре, а: іди геть від мене.

 

Дуже часто вживають у нас слова рівнож, напр.: Київ мені подобався, Львів рівнож. Івась вибрався в дорогу. Микола і Грицько рівнож пішли на прогульку. Це польонізм. Треба казати: Київ мені подобався, Львів теж (також, таксамо). Микола і Грицько також вибралися на прогульку.

 

Підо впливом російської мови вживають у нас прислівника: сейчас, напр.: Пождіть трохи. Сейчас прийду. Треба говорити: Зараз прийду. Негайно прийду. Якстій прийду.

 

Також неправильно говорять у нас: Свою роботу він виконував старанно. Має бути: Свою роботу він виконував дбайливо.

 

Не вживаймо теж слова чимраз, напр.: Цілий день ішов я рівною ходою, а під вечір чимраз поспішав. Треба говорити: а під вечір щораз поспішав.

 

Ще й так говорять у нас: Тиждень я не працював на полі, а вчора нараз розпочав роботу. Це зовсім недобре. Говорити тільки: Тиждень я не працював, а вчора знов (знову — ніколи знова) розпочав роботу.

 

[Рідна земля, 11.07.1943]

 

Сполучники

 

Сполучник — частина мови, що сполучує два слова або речення, має різне значення та пристосування в мові. Вона сполучує слова чи речення або роз'єднює, або протиставить. Найчастіше знаний в українській мові єднальний сполучник і, й, та. Вони мають однакове значення, і можна їх уживати довільно, напр.: батько й син ідуть дорогою; брат і батько йдуть дорогою; ми йшли полем та приглядалися до гарного збіжжя. Сполучник й не творить окремого складу, тому в вимові долучується його до попереднього слова, напр.: батько й син. Сполучник та має два різні значення, а саме: ¹) я пішов до книгарні, та не купив книжки. В другому реченні протиставиться першу дію другій.

 

Неправильно у нас говорять: між молотом а ковалом; війна між Японією а Америкою; дім а школа; школа а релігія. Має бути: між молотом і (та) ковалом; війна між Японією і (та) Америкою; дім і школа; школа й (і) релігія. Таке вживання сполучника а прийшло до нас за впливом польської мови. Таксамо непоправно говорять при додаванні чисел: два а чотири є шість; п'ять а сім є дванадцять. Тут теж має бути і: два і три є п’ять; шість і сім є тринадцять.

 

Приходять у нашій мові ще й такі неправильності: Сьогодні пішов я на прохід, хоть (хотяй) не було погоди. Так не треба говорити, а: я пішов на прохід, хоч (хоча) не було погоди. Також часто говорять у нас селяни й міщани: мені здається, же (жи, жо) ти добре говориш. Я відповів йому, жи (же, же) не піду до міста. Так не можна говорити. Це польонізм, а: мені здається, що ти добре говориш; я відповів йому, що не піду.

 

Також зле говорять: я пішов до міста, жеби (жоби) купити косу. Треба говорити: я пішов до міста, щоб (краще щоб ніж щоби) купити косу; даю вам книжку, щоб ви прочитали її. Старші люди говорять у нас: єсли (наколи) буде падати дощ, не піду до міста; наколи (єсли) вивчиш лекцію, підемо до театру. Це недобре. Треба говорити: якщо буде падати дощ, не піду до міста; коли зайде сонце за хмару, потемніє надворі; як вивчиш лекцію, підемо до театру.

 

Також люблять говорити старші: не при йду сьогодні до тебе, позаяк (понеже) не маю часу. Так негарно говорити. Треба: не прийду до тебе, тому що не маю часу; не пі­ду до театру, бо ще не навчився лекції.

 

Дуже часто говорять наші інтелігенти: Помимо того, що мало маю часу, прийшов я до тебе; я купив собі книжку, помимо цего, що маю небагато грошей. Це зовсім недобре. Треба говорити: Хоч мало маю часу, прийшов я до тебе; я купив собі книжку, хоч (хоча) маю небагато грошей.

 

Бувають і такі неправильності в нашій мові: заки сонце зійде, роса виїсть очі. Ми ввійшли до кімнати, заки ще не зійшлися люди. Треба говорити: поки сонце зійде, роса виїсть очі; ми ввійшли до кімнати, перш ніж зійшлися люди.

 

І так також говорять: коби хліб, то й будуть зуби, коби ти мені приніс води, я напився б. Замість того треба говорити: аби хліб, то й зуби будуть; коли б ти приніс вoди, я напився б.

 

В мові нашої інтелігенції стрічаємо: Чому не зробив ти цієї роботи? Прецінь я просив тебе про це. Хоч відділ війська був малий, то прецінь поборов ворога. Це неправильно. Слід говорити: чому не зробив роботи? Адже я тебе просив; хоч відділ війська був малий, проте ж поборов ворога.

 

Замість: Принеси мені книжку. Чейже я тебе просив про те. Має бути: Принеси мені книжку. Адже я просив тебе. (Хіба я не просив тебе?).

 

Замість: Цей дім вищий чим сусідній. Ця лямпа ясніше світить чим та. Має бути: Цей дім вищий ніж (як) той; ця лямпа світить краще, як (ніж) та.

 

Замість: Цей чоловік знаний яко добрий бесідник. Він мені не подобався яко вчитель. Має бути: Цей чоловік знаний як добрий бесідник; він мені не подобався як учитель.

 

Замість: ввиду того, що ніхто не приходив, купець зачинив крамницю; має бути: супроти того, що ніхто не приходив, купець зачинив крамницю.

 

Замість: Увесь тягар, то є (т. є) п'ятдесят кілограмів жита він забрав на плечі та поніс; має бути: увесь тягар, тобто (себто, значить) п'ятдесят кілограмів жита він забрав на плечі та поніс додому.

 

[Рідна земля, 18.07.1943]

 

Прийменники

 

Прийменника, що вказує на зв'язок між двома словами, не все в нас уживається поправно, нпр.: Для чого ти це робиш? замість: Чому ти це робиш? Або: задля недостачі грошей не міг Івась піти до школи на науку. Має бути: через недостачу грошей; зза недостачі грошей.

 

Замість: відносно тієї справи — має бути: щодо тієї справи, супроти тієї події. Вчора видав я около сто злотих. Має бути: вчора видав я коло (близько, приблизно) сто злотих.

 

Старшина каже до вояків: Ви поступили добре. Ввиду того жде вас нагорода. Має бути: Супроти того жде вас нагорода.

 

Призвичаїлася теж наша інтеліґенція говорити під польським впливом після з родовим відмінком. Нпр.: Після ставу гребля; після вашого оповідання наш приятель уже видужав; оцю задачу я виконав після взору; після мене Шевченко найбільший український поет. Це зовсім неправильно. Має бути: По ставу гребля; по вашому оповіданню (за вашим оповіданням) наш приятель уже видужав; оцю задачу я виконав за взором; на мою думку Шевченко найбільший поет. Після має інше значення, а саме: Після вечірні зайду до тебе. Це значить: По вечірні зайду до тебе.

 

Декуди по селах говорять: Я ще подлуґ того маю роботу. І це зовсім зле, з польська. Треба: Я ще крім того маю роботу.

 

Часто мішають прийменники: через і без і говорять: ішов я без міст проз (= через) шапки. Біг пес без овес; того клопоту наробив я собі без тебе. Так не можна говорити, а: Ішов я через міст (краще: мостом), без шапки; біг пес через овес; того клопоту наробив я собі через тебе. Прийменник через має ще інше значення, а саме: прийду до тебе через два дні (= прийду за два дні). Так говорять у східній Україні. Неправильно знов говорять у нас: Я читав книжку через два дні. Тут зовсім не треба цього прийменника: Я читав книжку два дні.

 

Частка

 

Є ще серед невідмінних частин мова така, що не стоїть окремо, а при словах та надає їм або й реченню трохи іншого значення, нпр.: Егеж, ви цього не чули?

 

Я зробив би цю роботу, як би мав час. Він же міг це зробити. Хто ж не бачив лиса-хитруна? Упав вовк до кошари й пірвав щонайкращу овечку.

 

Ходіть нo, хлопці, до городу, там будемо бавитися.

 

Що за чудовий день настав!

 

Як, і ти вже сюди прийшов!

 

Невже не чули ви про нашу театральну виставу в читальні?

 

Частку не пишеться разом або окремо, ось приклади: Оцей нероба ще й досі спить. А це вже восьма година. Ще за татарських часів багато наших людей попалося в неволю. Зла людина ненавидить чесних людей. Безхарактерна людина нехтує всякими законами моралі. Він зробив недобре діло; але: він зробив не добре, а погано. Не лінуйся, а берися до праці. Я не маю часу. Він не має грошей; але: немає в мене грошей; нема в мене часу.

 

Частку ні пишеться звичайно разом, нпр.: Ніхто з нас не вибрався в дорогу. Ніщо нам за це не було. Нічиєї помочі не потребую; сам собі зроблю роботу. Що це за нісенітниці ти плетеш? Але є випадки, що пишеться її окремо; нпр.: До нікого я ще не звертався з чим проханням; але: ні до кого я ще не звертався з цим проханням. Сьогодні я ще з ніким не бачився; але: Сьогодні я ще ні з ким не бачився. Ні батька, ні матері не було вдома.

 

[Рідна земля, 25.07.1943]

 

Вигук

 

Незмінна частина мови, що висказує людські почування, настрої, радість, смуток, жаль, страх, тощо та називається вигуком, може стояти сама для себе в реченні. Тому й відмежовується її від інших слів комою, або знаком оклику. Перегляньмо їх за групами:

 

Вигуки радости: Гей, степи, поля, розкіш моя. Eй, як ти мені подобалася!

 

Вигуки болю: Ох, як болить мене серце. Ах, сонце! Чому ти раніш не зійшло?! Ай, ай, як запекла мене рана.

 

Вигуки жалю: Ex, якби то! Та що й казать! кебети (=сили) не маю. Ex, коби то мені давнії літа привернулись! О. думи мої! О, славо злая!

 

Вигуки подиву: І-і-і! — сплеснувши руками, підвелась зразу Хима. Ну-ну! Скажи, що ти зробив. Ух, як там холодно!

 

Вигуки погрози: Ов! ти знов сьогодні заспав! Овва! я не боюся тебе.

 

Бувають і такі вигуки, якими хочемо привернути чиюсь увагу. Вони означують прикликування, або прогнання; нпр.:

 

Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Леся Українка). Та, гей, бики, чого ж ви стали? (С. Руданський). Цу-цу, Рибко! а йди сюди! (П. Гулак-Артемовсьхий). Птру! — закликав господар на коней. Цить, не плач, дасть мати колач. (припов.). Багато вигуків наслідує звуки природи. От нпр.: Собака за ним гав-гав-гав. A з за гаю півень: кукуріку! (Т. Шевченко). На скрипочку тири-ри-ри-, на цимбали бам-бам (нар. пісня).

 

Туп-туп ніженьками, дзень-дзень підківками. А ти, старий, А ти, старий, кахи-кахи, я молода хи-хи-хи-хи!

 

Ой сів пугач на Могилі, та й крикнув він пугу. (нар. пісня).

 

Шубовсть у воду, аж загомоніло (Т. Шевченко). Аж рип! і ввійшла в хату бабуся стара. Кінь спіткнувся, а ген у саму калюжу. (Г. Квітка). Поза кущем щось шелесть, шелесть. (Нар.). А рибка в воду тільки плюсь, плюсь!

 

Гу, гу, гу! — в дворі гуділо,

 

Мов Бог зна, яке там діло:

 

Лис Микита, Лис прийшов. (І. Франко).

 

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги.

 

Пливе човен, води повен

А дзвін на дзвіниці тільки бам-бам!

 

І в літературній мові і в народній є багато вигуків. Вони вискакують різні настрої й почування людей. Вони творяться раз-у-раз у народній мові і переходять у літературну. Що більше їх твориться, то живіша й багатша мова.

 

Так переглянули ми всі частини мови й виказали важніші помилки, які в нас роблять і інтеліґенти і селяни. Вони ще не всі, але найголовніші. В наступних числах нашого часопису переглянемо способи виповідання наших думок реченням та способи писання окремих слів і цілих речень.

 

[Рідна земля, 01.08.1943]

 

Після того, як розглянули ми граматичні форми відмінних частин мови та невідмінних, приглянемося взаємному зв'язкові тих частин мови. За допомогою їx ми виповідаємо свої думки, які в мові називаємо реченнями. Щоб ясно й добре виповісти думку, треба правильно збудувати речення, добре пов'язати з собою відмінні частини мови за допомогою відмінків і невідмінних частин мови та слів з відповідним значенням. Однак не всі правильно будують речення, тому й на не треба звернути увагу.

 

Чуємо часто таку розмову: Косило двох косарів. Двох товаришів вибралося в гори. Трьох синів було у одного господаря. Так не треба говорити, а: Косили два косарі. Два товариші вибралися в гори. У одного господаря були три сини.

 

Говорять у нас і так: Праця наша стала приємною. Нехай ваше слово кріпким буде. Київ — столицею України. Освіта найбіль­шим скарбом народу. Часто навіть: Київ це є столицею України. Це неправильно. Треба так: Праця наша була приємна. Нехай ваше слово кріпке буде. Київ — столиця України. Освіта — найбільший скарб народу, або: Київ це столиця України.

 

В східній Україні говорять під російським впливом: Мною було написано листа. Вами було виконано велике завдання. Він похвалений критиком. А в західній Україні під польським впливом. Лист зістав занесений на пошту через хлопця. Цей лист зістав написаний через мене. І тут і там говорять неправильно. Має бути: Я написав листа. Ви виконали велике завдання. Його похвалив критик. Листа заніс на пошту хлопець. Цей лист (або цього листа) написав я. Також зовсім неправильно говорять у східній Україні: Панька держиться у в'язниці. Треба казати: Панька держать у в'язниці.

 

В Галичині говорить часто інтелігенція, а також і селяни: На зібранні говорили о різних справах. Не о то я питався. Мені розповідали о вашій пригоді. Рівняння о двох незвісних. Машина о великих розмірах. Дитина просить маму о хліб. Так говорять у нас під польським впливом. Треба вжити іншого прикметника, а то й пропустити о: На зібранні говорили про різні справи. Не про те я питаюся. Мені розповідали про вашу пригоду. Рівняння з двома незвісними. Машина великих розмірів. Дитина просить у мами хліба.

 

Дуже часто чуємо таке: Як тільки я виїхав на вулицю, учепився воза якийсь хлопець. Один знайомий ухилявся з товаристві розмови. Але ж має бути: учепився до воза якийсь хлопець. Знайомий ухилявся від розмови. Також неправильно у нас говорять: Він описував про свою пригоду. Має бути: Він описував свою пригоду. Він писав про свою пригоду.

 

Є в нас і такі звороти: Хлопець приглядався образові. Батько придивлявся машині. Мати прислухалася розмові. Так недобре. Треба говорити: Хлопець приглядався до образа. Батько придивлявся до машини. Мати прислухалася до розмови. Деколи можна казати: Хлопець придивлявся на образ.

 

Неправильно говорять у нас теж у таких випадках: Ідучи під гору, подорожній приставав що хвиля. Хворий заживав лікарство що година. Що рік стаємо старші. Переляканий хлопець біг що сила. Що неділя виїжджу на село. Має бути так: Ідучи під гору; подорожній приставав що-хвилі. Хворий заживав лікарство щогодини. Щороку старіємося. Переляканий хлопець біг щосили. Щонеділі виїжджу на село.

 

Тай ще звичайно чуємо в розмові нашої інтелігенції: Сталося щось страшного цього вечора. Що такого скоїлося. Що доброго чувати у вас? Що розумного ти зробив нині? Так не можна. Треба говорити: Сталося щось страшне цього вечора. Що таке скоїлося? Що добре чувати у вас? Що розумне ти зробив нині?

 

Не слід уживати в літературній мові і таких зворотів, якими в нас часто послуговуються: Всі одначе спроби ворога не вдалися. З того отже виходить, що ворожі наступи заломилися. Теж учора наступ ворога був безуспішний. Так ми як і ви свідомі того, що ворог не в силі далі наступати. Тут треба так: Одначе всі спроби ворога не вдалися. Отже з того виходить... Учора теж наступ був... Як ми так і ви свідомі того, що ворогові не під силу (не сила) далі наступати.

 

Неправильні і такі звороти: Наша газета виходить кожного тижня. "Наші дні" виходять кожного місяця. Це по більшій часті відомі речі. Він з правила спізняється. Наша розмова була йому не по нутру. Три роки тому назад були тут большевики. Книжка, яку я прочитав, друкозана на німецькій мові. Замість того має бути: Наша газета виходить щотижня. "Наші дні" виходять щомісяця. Це здебільша (здебільшого) відомі речі. Він постійно (завжди) спізняється. Наша розмова була йому не до вподоби (не до смаку). Три роки тому були тут. Книжка друкована німецькою мовою.

 

Вистерігаймося теж таких висловів: Це слово являється в реченні присудком. Має бути: Це слово є (буває) в реченні присудком.

 

Замість: УОТ має на меті ширити освіту між народом. Має бути: УОТ має за мету... Замість: пильний учень береться за роботу — м. б. пильний учень береться до роботи.

 

Замість: Хлопець пішов до ліса за грибами. Я шукаю за книжкою — м. б. хлопець пішов до ліса по гриби. Я шукаю книжки. Замість: Панас підозрівав Миколу о крадіж — м. б.: Панас підозрівав Миколу в крадежі. Замість: Зловленого вояка підозрівали о зраду — м. б.: підозрівали в зраді.

 

Замість: Івась вищий о голову від Михася. Він старший о три роки. Петрусь нижчий від нього о три центиметри. — м. б.: Івась вищий головою (на голову). Старший трьома роками. Нижчий на три центиметрн.

 

Замість: спроби оточення наших військ не вдалися — м. б.: Спроби оточити наші війська не вдалися. Замість: Управа міста дала дозвіл на будування нових домів. — м. б.: дала дозвіл будувати нові доми. Так само замість: прийшов час на виконання дуже важкого завдання — м. б.: прийшов час виконати дуже важке завдання.

 

Замість: При здійснюванні нашого пляну ми виконали велику роботу, має бути: Здійснюючи наш плян, ми виконали важну роботу.

 

Замість: Наша невдача була до передбачення — має бути: Це можна було передбачити.

 

Замість: Книжка є до набуття в книгарні — має бути: Книжки (можна) набувати в книгарні.

 

[Рідна земля, 08.08.1943]

 

Часто вживають у нас і селяни і інтеліґенти якогось слова в іншому значенні. Тоді зміняється зміст речення (думка), або негарно виглядає дане слово в літературній мові. Тут подам у реченнях такі слова, що їх не слід уживати в літературній мові. При тім додаю правильне слово.

 

Наші війська розпочали з ворогом запеклу борбу. Має бути: боротьбу. Мені дуже подобалася промова одного бесідника на вчорашньому вічу. М. б. промовця (промовець).

 

Над цею справою варта призадуматися. — М. б. варто.

 

В горах є здоровіший воздух, як на долах. М. б. здоровіше повітря.

 

Молода деревина має кору гладоньку, стара шорстку. — М. б. гладеньку.

 

На весні перші квітки дуже слабонькі. М. б. слабенькі.

 

Зранку подував легенький вітрець, а потому падав дрібонький дощ. М. б. легенький, дрібненький.

 

Учора дістав я сильні дрощі. — М. б. дрижаки.

 

На подвірю виконали глубоку яму. М. б. глибоку.

 

Від справности вояка зависить побіда. М. б. залежить.

 

Це справа загадочна. М. б. загадкова.

 

Ми вже заосмотрили вікна на зиму. Має бути забезпечили.

 

Твої слова злишні, бо ніхто тебе не слухає. М. б. зайві.

 

Серед зібраних людей зростало заінтересування справою освіти. М. б. зацікавлення.

 

Вчора приїхав до нас мій знакомий. М. б. знайомий.

 

Ледачий хлопець кпив собі з порад добрих товаришів. М. б. кепкував, глузував.

 

Положіть, діти, книжочки на лавку. М. б. книжечки.

 

У нашому місточку поклав соловей у парку гніздочко. М. б: в містечку, гніздечко.

 

На ринку зібралося много людей. М. б. багато.

 

Я мужатка. Мій муж поїхав на ярмарок. М. б. замужня, чоловік.

 

До містечка поприходили мужики. М. б. селяни.

 

Вони дуже негодували з поганої поведінки хлопця. М. б. обурювалися.

 

О, це неприличний хлопець. М. б. непристойний.

 

Іван обидив сусіда, а цей подав його до суду за обиду. М. б. образив, образу.

 

Яке в вас образування? М. б. Яка у вас освіта?

 

Серед зібраних повстало велике одушевлення. М. б. захоплення.

 

Ворог пробував окружити наші війська. М. б. оточити.

 

Дайте мені оружжя в руки. М. б. зброю.

 

Отворіть вікна! М. б. відчиніть вікна.

 

Сталася неприємна ошибка. М. б. помилка.

 

Цеї події не міг я передвидіти. М. б. передбачити.

 

Провідник видав приказ (розказ). М. бути наказ.

 

Пильний учень дав всім гарний примір. М. б. приклад.

 

Мандрівник стояв над пропастю. М. б, безоднею.

 

Ворог почав рабувати мирне населення. М. б. грабувати.

 

Пождіть хвильку, я прийду сейчас. М. б. зараз, негайно, якстій.

 

Щоб зломити нашу силу, вороги вживали різних середників. М. б. засобів, cпoсобів.

 

Від попарення почервоніла на нім скіра. М. б. шкіра.

 

Прийду до вас на слідуючий день. М. б. в наступний день.

 

В кімнаті зібралися слідуючі товариші. М. б. такі.

 

В нашому селі стався нещасливий случай. М. б. випадок.

 

Я чув, що ви маєте викиди совісти. М. б. докори сумління.

 

По селу рознеслася нова пльотка (сплетня). М. б. сплітка, поговір.

 

Працю віконуйте старанно. М. б. дбайливо.

 

Дівчина вдягнула народний стрій. М. б. ноша, одяг, убрання.

 

На вулиці зібралася товпа людей. М. б. юрба, маса.

 

Запанувала на селі тишина. М. б. тиша.

 

Я не можу того узгляднити. М. б. взяти на увагу.

 

Івась заняв відвічальний пост. Має бути відповідальний.

 

Він подав мені добрі услів'я. М. бути умови.

 

Устя Дніпра творить лиман. М. б. гирло (місце, де впадає ріка до моря, або до іншої ріки).

 

[Рідна земля, 15.08.1943]

 

У попередніх уступах розглядали ми найважніші помилки, які в нас роблять у мові. Взяли ми теж на увагу і слова, що їx у нас уживають в невідповідному значенні. Але крім того, що роблять у нас помилки в розговірній мові, роблять їх теж і на письмі. Тут розглянемо найважніші правила, що кажуть нам, як належить поправно писати, так, щоб написане нами зрозуміли всі грамотні люди, а теж і неграмотні, коли їм це прочитається.

 

Нашу мову передаємо на письмі буквами, що виражають слова і речення. Букви є малі й великі. Стало пишемо малими буквами, а великих вживаємо тільки в означених випадках, а саме:

 

1) на початку речення, по крапці і двокрапці, коли передаємо чиюсь (т. зн. чужу мову:

 

Зацвіли вишні. Красно в садочку. "Що ти робиш, сину?" — запитав мене батько;

 

2) першу букву кожного віршованого рядка (деякі новіші поети пишуть малу букву):

 

Шуми, вітре, шуми, буйний.

На ліси, на гори,

Мою журну неси думку

На Підлиські двори. (М. Шашкевич);

 

3) з великої букви пишемо: божі та святі назви, назви свят, церковних відправ, постів, назви монастирів, образів:

 

З Богом починаємо кожну працю. Нам поможе святий Юр і Пречиста Мати слави добувати. Є три особи Божі: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. На Іллі новий хліб на столі. Спасівка-ласівка, а Петрівка-голодівка. На Йордан святять воду. На Великдень досвіта відправляють Воскресну Утреню. В Києві є над Дніпром славний манастир Печерська Лавра;

 

4) власні ймення, прізвища людей, клички звірят, назви давніх поганських богів, небесних тіл:

 

Найбільший український поет — Тарас Шевченко. Князь Володимир Великий охристив Україну в 988 році. Малому Василькові подобалася байка про песика Бриська й котика Мурка. Давні греки мали таких богів, як Зевес, Атена, Гефайст, а наші поганські предки Перуна, Дажбога, Велеса. Пануючою планетою в цьому році є Місяць;

 

5) назви місцевин, частин світу, країн, держав, земель, гір, рік, морів, озер, океанів островів і ін.*):

 

Найстарша частина світу — Европа, в ній є наша Україна зі столицею Києвом, що лежить над Дніпром, який вливається до Чорного моря. На Дніпрі за порогами є остров Хортиця. Найвища гора в наших Карпатах Говерля. Частини Львова це Личаків, Знесіння, Богданівка і т. п. Найстарша у Львові є Волоська церква. На схід від Львова є Чортівська скала;

 

5) дво і більше членні назви держав, адміністраційних одиниць, міст, сіл, назви установ, товариств і т. п.:

 

Німецька Держава, Над Балтійським морем лежить Східна Прусія. В яворівському повіті є два села: Старий Яжів і Новий Яжів. Наша найстарша наукова інституція це Наукове Товариство ім. Шевченка. Український Центральний Комітет;

 

7) назви часописів, журналів, творів. Коли ж ці казви довші, пишемо з великої букви тільки перше слово:

 

Наші щоденники це Львівські Вісті і Краківські Вісті, а місячники: Наші Дні, Малі Друзі, Дорога. П. Мирний написав повість: "Хіба ревуть воли, як ясла повні", а Коцюбинський оповідання: "Для загального добра";

 

8) присвійні прикметники, утворені від власних імен:

 

Біля Канева над Дніпром стоїть Тарасова могила. Понижче неї є Дніпрові пороги. Люблю читати Франкові поезії;

 

9) титули осіб, урядів, установ, прикметники, що відносяться до осіб або установ що до них пишемо:

 

В недільному числі видруковано Пастирське послання Ї x Ексцеленції Митрополита Кир Андрея до духовенства і вірних. Високоповажаний Пане Докторе, Шановний Добродію, Моя Найдорожча Мамо. Здоровлю Тебе, Ваших Батьків і всю Вашу Рідню;

 

10) Назви осіб-звірят у байках:

 

Гей, хто в лісі не буває,

Той не бачив, той не знає,

Як Микита Лис живе.

 

Але пишемо і з малої букви деякі слова, а саме:

 

1) назви днів тижня й місяців:

 

Остання неділя в серпні припадає на 29.

 

2) назви народів:

 

українці, росіяни, білоруси замешкують східну Европу, німці середущу;

 

3) назви членів політичних партій і товариств:

 

До лівих партійних угрупувань належать: соціялісти й радикали; в 1914 р. був у Львові здвиг соколів;

 

4) титули:

 

мій брат є доктором медицини, я філософії, найстарший церковний зверхник Галицької Провінції називається митрополит;

 

5) назви танків:

 

Наш народ танцює коломийки, гопака, козачка, аркана;

 

6) назви племен, мешканців міст і сіл:

 

В наших Карпатах мешкають гуцули, бойки і лемки, а в місті Львові — львов’яни;

 

7) прикметники, утворені від назов:

 

найкраща карпатська говірка — гуцульська, наша національність — українська.

 

*) Коли такі назви складаються з двох або більше слів, з великої букви пишеться тільки перше слово.

 

[Рідна земля, 29.08.1943]

 

Ділення слів

 

На письмі доводиться часто ділити слово в той спосіб, що одну його частину лишаємо в попередньому рядку, а іншу переносимо до наступного. Переносити можна тільки цілими складами, нпр.: В на-шо-му се-лі сто-їть гар-на шко-ла, бі-ля не-ї ве-ли-кий о-го-род. Трапляється так, що між складами є приголосні. Тоді лишається їх у першому рядку, або переноситься до другого. Треба писати так: 1) Пішла Ган-ня в огород і на-зби-ра-ла різ-но-го зіл-ля (розділюємо один від одного дві однакові приголосні);

 

2) Не розриваємо:

 

а) За садом є га-йок; батько засвітив ло-йо-ву свічку; в гай-ку стоїть сухий пе-ньок; я маю п'я-тьох братів, малий хлопчик Ва-си-льок (сполуки йо, ьо);

 

б) Казка про прав-ду і крив-ду; ов-ва; шлях був дов-гий та рів-ний; діти слухають бай-ку про роз-бій-ни-ків, що забрали на-ший-ник (звукових груп: ав, яв, ев, ив, ів, ов, ув, ай, яй, ей, ий, ой; уй):

 

в) Лю-блю дивитись і часто ди-влю-ся, як ло-мляться галузки на вітрі і си-плеться ли-стя з дерев. О-кса-на виїхала до У-пса-лі; на при-спі сидів дідусь і з ра-ді-стю приглядався, як внук копав ри-ска-лем. (Групи: бл, вл, мл, пл, фл, кс, пс, сп, ст, ск);

 

г) В ночі на су-сід-сько-му подвір'ю почулися якісь люд-ські голоси; в хаті мого батька зібралося велике то-ва-ри-ство (наросткові групи -ськ, -ство);

 

г) Я хо-джу до школи; часто їж-джу залізницею; за-дзво-ни-ли в усі дзво-ни; старий дзво-нар від-дзво-нив своє (букви дж, дз означають один звук); але розділюємо: частина Львова називається Під-зам-чем; що-весни від-жи-ває старий дуб (бо тут два звуки).

 

3) відділяємо теж частини слова, що називаються приростами і наростками, нпр.: стіл-, стіль-чик (наросток) — пре-стіл (приросток); Мати по-роз-да-ва-ла (приростки) дітям дарунки; кожна дитина ді-ста-ла по два-над-цять горіхів. Мамина хустка біль-ша від бать-ко-во-ї ху-стин-ки;

 

4) в першому рядку лишаємо все приголосні л, р, м, н, ж, ч, ш, нпр.: кож-ний бур-сак умів орудувати гол-кою; рин-ка мен-ша від кітла; скоч-те, хлоп-ці, по че-реш-ні.

 

Розділові знаки

 

Крім букв уживаємо на письмі ще багато знаків, що допомагають зрозуміти зміст речення, нпр.: Підеш до дому? (питаємо); підеш до дому! (наказуємо). Тут знаки, що є вкінці речення, визначують раз питання, то знову наказ. Переглянемо їх по черзі.

 

Крапка (.). Пишемо крапку в кінці речення. (Був гарний ранок.), або на означення недокінченого слова (т. зн. = то значить; підр. книжка = підручна книжка), або після порядкових числівників (17. серпня, сьогодні виходив вже 3. баталіон).

 

Знак оклику (!). Ставимо його в кінці речення або після слова для вираження піднесеного голосу. Зацвіли вишні. Красно в садочку! Так! Я буду крізь сльози сміятись!

 

Знак питання (?). Пишеться його в кінці речення або після слова, якими виражаємо питання: Чому ти сьогодні такий веселий? Яка ж тому причина? Не скажеш? Ні?

 

Кома (запинка, протинка) (,). Кому ставимо в довшому реченні, т. зн. складному. Коли в ньому виповідається кілька близьких до себе думок, тоді після кожної думки стоїть кома, нпр.: По діброві вітер віє, гуляє по полю, край дороги гне тополю до самого долу. Старий заховавсь в степу на могилі, щоб ніхто не бачив, щоб вітер по полю слова розмахав, щоб люди не чули, бо то Боже Слово, то серце по волі з Богом розмовля. Щоб там не кричало, не оглядайся, а йди вперед.

 

Комою виділяємо вставлені в речення слова або зворот, або скорочені речення: злість, кажуть, матері сестриця. Твій поступок, на мою думку, правильний. Ідучи дорогою, стрінув я знайомого (замість: коли ішов я дорогою, стрінув я...). Зліталися сичі на полі, на роздолі, пожартувать, поміркувать.

 

Також, коли в реченні вичислюємо якісь слова, відділяємо їх комами, а коли перед останнім словом стоїть сполучник і, перед ним не дається коми:

 

Високо серед неба стояв ясний, блискучий, повний місяць. В caдi росли яблуні, груші, сливи, черешні і вишні. Діти бігають, сміються, плачуть і скачуть.

 

Перед сполучниками і, та, або, чи ставляється теж кома, але не завжди, нпр.:

 

А там і ліс, і ліс, і поле, і сині гори за Дніпром. Я пішов до крамниці та купив книжку (думки з'єднані). Я пішов до крамниці, та (але) не купив книжки (думки протиставні). Або грай, або гроші віддай. Не знати чи їсти, чи пити; але: Привели мене у темну якусь землянку чи льох. Коли звертаємось до якоїсь особи і немов кличемо її, цей відмінок (кличний) виділюємо комами: Нуте, діти, ходіть до мене!

 

Ставиться кому і тоді, коли біля якогось іменника або займенника стоїть ще другий, що його пояснює (прикладка): Цвітка дрібная молила неньку, весну раненьку. До мене приїхав мій брат, лікар. Нас, дівчат, покликали до кляси.

 

Також перед сполучниками: що, щоб, як, тому, якщо і т. п. стоїть кома тоді, коли вони відділяють дві думки в складному з кількох думок складеному реченні. Скажи мені, що за причина твого приходу. Я так спішився, що забув узяти книжку. Вчимося, щоб здобути знання. Не знаю, як задивляєшся на ту справу. Вже два рази ти спізнився до школи, тому старайся направити ці помилки. Приїду до тебе, якщо будеш дома.

 

Ставимо кому також і перед складними сполучниками, нпр.:

 

Я не прийшов до тебе, тому що не мав часу, (вияснення). Я не прийшов тому, що не мав часу, (причина). Літак піднявся вгору, так що його ледве було видно (причина, наслідок). Літак піднявся вгору так, що його ледве було видно (спосіб дії).

 

Крапка з комою (середник) (;). Якщо пишемо довше речення, що складається з кількох думок, а дві-три таких думки творять якусь цілість, тоді після них ставимо крапку з комою і далі пишемо інші думки в реченні, нпр.:

 

З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля.

 

[Рідна земля, 05.09.1943]

 

Двокрапка (:) Коли подаємо в реченні чужу мову (чиїсь слова так, як хтось їх сказав), тоді перед цими словами даємо дві крапки, а чужу мову пишемо з великої букви та беремо в лапки (" "), нпр. Микола промовив: "Ходім, Нимидоро, жито жати!"

 

Пишемо також двокрапку перед поясненням якоїсь речі або перед вичислюванням, нпр..: Боюсь зійтися з ним: з весни ще злий він на ягнятко.

 

Риска (—) Для кращого висказання думки вживаємо риски (тире), а саме в таких випадках: 1) Київ — столиця України. Наше завдання — працювати пильно. Шість і дев'ять — п'ятнадцять. Львів — це велике місто. (Тут присудком є іменник, числівник, дієйменник; в такому випадку перед присудком після риски може бути слово: ось, це, то). 2) Пишемо риску ще й тоді, коли пропускаємо присудок, нпр.: Спочатку я працював учителем, а потім — інспектором. Іде мати на город, а донька — на поле. 3) Також, коли пояснюємо щось сказане: Ніч темна й хмарна — ні зірки на небі. І над водою, і над гаєм — кругом, як в усі все мовчить. 4) Коли пояснюємо чиюсь мову, чиїсь слова і вставляємо це пояснення в чужу мову, або кладемо після неї: "Ходи — каже сусід — до міста, підемо до театру." 5) Іще пишемо риску тоді, коди вона означає від... до, нпр.: Від Львова до Стрия кілометрів 68—. Поїзд Львів—Самбір від'їздить в 7. годині і 4 хвилини.

 

Дужки [( )] Коли хочемо пояснити якесь слово, то, щоб довго не розбалакуватися, ставляємо біля нього поясняльне слово в дужках. У нас старші люди називають їх неправильно скобки. Це не гарна назва і не слід її вживати. Приклади: В часі революції в Росії повстала анархія (безвладдя). Почав гуцул оповідати: Я вже був легінем (парубком), як мої дьидя (батько) померли. Береться теж у дужки імена авторів, яких твори цитується (подається): Кругом села широкополі лани, луки та сінокоси (Панас Мирний).

 

Крапки (...) На означення, що мова перервана або недокінчена, ставляємо (три) крапки, це знак, щоб ми самі докінчили собі цю мову, напр:

Музики... танці... і Бердичів... Кайдани брязкають... Москва... бори, сніги і... Єнісей... (Т. Шевченко).

 

Лапки (" ") Часто вживаємо на письмі лапок (колись називали знак наведення), щоб відмітити, що це:

 

1) чужа (пряма) мова:

"Ходім, Нимидоро, жито жать!" сказав Микола;

 

2) власні назви літературних творів, часописів, фабрик, пароплавів і т. п.:

В місячнику "Малі друзі" видруковано оповідання Коцюбинського п. з. "Хортиця". Вчора потоплено корабель "Юрій ІІ";

 

3) Коли подаємо слова, взяті з друкованої книжки (цитати), або іронічні (насмішливо вдавані) вислови:

Кричите, що несете і душу і шкуру "за отечество..." (Т. Шевченко).

 

[Рідна земля, 12.09.1943]

 

Розділка (-). Це коротенька риска, якою зазначуємо сполучення двох окремих слів, що стоять біля себе та сполучують їх немов ув одне слово. Вживаємо розділки в таких випадках:

 

1) Коли пишемо два іменники, які себе докладніше пояснюють, нпр.: Нашу церкву малював артист-маляр Осінчук. Вчора над вечір зірвалася страшна шуря-буря;

 

2) Коли якийсь предмет описуємо двома прикметниками, що тільки пояснюють один  одного, нпр.: Недавно появився на книгарських виставах українсько-німецький словник. Всі вчителі ведуть по селах навчально-виховну роботу;

 

3) Коли якесь слово повторюється і дістає ще виразніше значення, нпр.: Тихо-тихо Дунай воду несе. А ясень раз-у-раз скрипів. Рік-у-рік святкуємо роковини Тараса Шевченка.

 

4) Коли те саме слово повторюється з деякою зміною, нпр.: Тихо-тихесенько було ранком на полі. На нараду зібралася сила-силенна людей. Він багач з діда-прадіда.

 

5) Як вживаємо двох слів із тим самим або подібним чи протиставним значенням, нпр.: Часто-густо стрічаю в трамваї знайомого приятеля. Зроду-віку тебе не бачив. Мій сусід уже більш-менш покінчив жнива;

 

6) У складних прізвищах: Поет П. Гулак-Артемовський написав байку п. н. "Пан та собака". Письменник І. Нечуй-Левицький прегарно описав у своїх творах свою рідну Київщину;

 

7) У чужомовних власних та географічних назвах: Німецький суходіл і англійський остров розділяє канал Ля-Манш.

 

8) У ґеоґрафічних (крзєзнавчих) назвах, нпр.: Південно-східна частина України це Донецький басейн і Кубань. У нас обов'язує середньо-европейський час.

 

9) У назвах політичних партій, нпр.: Націонал-соціялістичну партію створив Фірер, Адольф Гітлер;

 

10) У складних займениках або прислівниках, нпр.: Хто-зна-де побачимось, хто-зна-коли стрінемось. Поводити кіньми не може будь-хто. Але: Хтобудь прийде до хати, привітайте його. На стрічу визначім собі яку-небудь годину пополудні. Через ліс біг я що-духу;

 

11) У складних прислівниках: Ось-так виглядала наша робота на полі. Ми вже сяк-так упоралися зі жнивми;

 

12) У складних прийменниках: Щось вискочило вночі із-за хати. Маю гарну книжку з-перед ста літ. На зібранні вибрали приявні делеґацію з-поміж себе;

 

13) У прислівниках з по, нпр.: Ми всі говоримо по-українському, а багато з нас і по-німецькому;

 

14) У словах, що пояснюють себе: Ой ждатимеш не годину-дві, а три-чотири. Нас годує й одіває земля-мати;

 

15) У складених прикметниках з числівниками, нпр.: У Львові є кілька 5-поверхових камяниць. Неділя це 7-ий день у тижні. Сьогодні маємо 5-го вересня.

 

16) У скорочених назвах, як: Ф-ма (фірма). Т-во "Зоря" має дуже гарний льокаль. Президент Д-р Кость Левицький.

 

17) У таких сполученнях слів: Тепло- і паровози виробляється в великих фабриках;

 

18) В українських закінченнях до неукраїнських назв, написаних чужими буквами: В "Reich-y" є дуже повчаючі статті.

 

[Рідна земля, 19.09.1943]

 

 

ПИСАННЯ СЛІВ РАЗОМ

 

Є ще в мові такі слова, що складаться з двох слів, але мають значення одного предмету чи одної тільки якости, як нпр.: Великдень (великий день), однострій (однаковий, один стрій), неволя (тюрма, брак свободи), нерозум (брак розуму), неміч (брак сил, хвороба). Такі складені слова пишеться разом.

 

Пишеться теж разом такі прикметники, що означають колір і то один його відтінок, нпр.: кленове листя яснозелене (ясне зелене), а також і прикметники складені з прислівником, як напр.: У своєму проханні нижчепідписаний просить дозволу відкрити слюсарський варстат. Прохаю в тебе поради в загальновідомій справі. Давноминулий час означає дію, що вже відбулася перед якоюсь дією в минулому.

 

Треба писати разом ще й такі слова: Назбирав овочів цілий полумисок. Яковенко — це напівзабутий письменник. Але треба писати: Німці завоювали пів Европи. Вчора назбирав я ягід пів миски. Пишемо разом -ся, -сь, -му, напр.: Мені здасться, що ви спізнились до поїзду. Встаю рано молюсь, миюся. Завтра працюватиму до вечора, а потім тішитимусь проходом. Товариші, вчитимемось пильно!

 

ПИСАННЯ СЛІВ ОКРЕМО

 

Є такі слова, що пишеться їх окремо, а саме:

 

Я не можу згодитися на твою раду. Ми не підемо до ліса. Вчора не приходив до нас наш добрий приятель. Добрий приятель не забуває про своїх друзів.

 

Але пишемо разом не тоді, коли воно з другим словом дає одно поняття (значення), напр.: Треба ненавидіти ворогів. Безхарактерними людьми нехтуємо. Не знеохочуйся до праці, хоч би мав великі труднощі. Мій колишній приятель став недобачати мене. Біля села був невеликий (=малий) ставок, а край нього невисока (низька гребля). Вже рік нездужає (=хворіє) мій знайомий. Але: Я не здужаю (не потрафлю) його побороти. Також: Хлопець був невеликий (малий), але: Хлопець не був великий.

 

Подібно треба зважати й на такі слова: Я підійшов до гори (=під гору), але я підняв голову догори (вгору). Сьогодні надворі тепло (т. зв. на повітрю — не в хаті), але: На дворі (на подвір'ю) росте трава. Михась підійшов до дому (до хати), але: Михась вернувся додому.

 

АПОСТРОФ

 

Коли вимовляємо такі слова, як тягну, сяду, нянька, зять, то скрізь чуємо, що тя, ся, ня, зя немов зливаються в одне. Не вимовляємо твердо т і окремо я, а пом'якшуємо ть. Одначе є випадки, що я, є, ю, ї після деяких приголосних вимовляється окремо, а ці приголосні не помякшуються. На письмі зазначуємо це значком (протинкою) вгорі між цими буквами. Робимо це а таких випадках:

 

1) після п б в м ф р; перед я, є, ю, ї, напр. п’ять і чотири є дев'ять. На безриб'ї і рак риба. М'ясо з риби дуже смачне. Сонце зв'ялило, а дощ розм'якшив землю. На подвір'ї було багато пір'я, а поза хатою виріс бур'ян. Діти з матір'ю поєднані однією кров'ю;

 

2) після з, під, об, над, від (і т. п. приростків); перед я, є, ю, ї напр.: З’їхалися до нас гості. Наші танки під'їхали під ворожі лави. Вчора була на небі дивна з'ява (видовище); але: Риба має зяви. Всі робітники об'єдналися в товаристві. Несподівано над'їхало авто. Вчора від'їхали наші знайомі. Ми з'їли багато овочів;

 

3) в запозичених із чужої мови словах (з приростками: об-, суб-, ад-, кон-, ін-) напр.: Наше військо заняло оборонні об'єкти. Ад'ютант (помічник) генерала видавав накази. Лікар дав хворому ін'єкцію.

 

Одначе не в усіх словах, запозичених з чужих мов пишеться апострофа, напр.: Фюрер Великонімеччини Адольф Гітлер. Міста Брюссель і Вюртемберґ лежать у західній Европі. Генерал Мюллер пішов у своє бюро (канцелярію).

 

Також і в українських словах не пишетеся після п б в м апострофа, якщо перед ними є стало ще який приголосний, напр.: святий, свято, різдвяний, цвях, тьмяний, морквяний. (Порівн.: в'язати—зв'язати, б'ю—зб'ю).

 

[Рідна земля, 26.09.1943]

 

ПРАВИЛЬНА ВИМОВА.

 

Вкінці слід згадати, що не скрізь і не всі однаково вимовляють у нас ті самі звуки, і так у попередньому числі "Р. З." була згадка про апострофа, якого в нашій мові пишеться на те, щоб відмітити окрему вимову губних приголосних (б, п, в, м, ф) і р перед я, є, ю, ї; це значить, що ці приголосні вимовляється в таких випадках твердо, а не м'яко. Тимчасом на західно-українських землях вимовляють їх м’яко і навіть не відчувають цього. Щоб вимовляти їх твердо (т. зн. правильно), треба справді вимовляти їх віддільно від голосних, що йдуть після них, та не пом'ягшувати, напр. п-ять, в-яжу, з-їхати, під-яремний.

 

Взагалі беручи, наші селяни й інтелігенти вимовляють дуже м’яко приголосні с, з, ц, дз перед я, є, ю, ї, ь, напр.: сіно, цілий, зілля, моздзір, сяду, дзяма, зяви (у риби), цяця, сюди, мазюка, цюкати, дзьобати, сьогодні, дивлюсь, борись, вилазь і т. п. Така вимова подібна до польської. Її треба вистерігатися і вимовляти названі приголосні півм'яко. Тому й у нашому правописі пишеться після тих і ще інших приголосних і не ї, напр. тіло, сіно, діло, зівати і т. п. Але не можна вимовляти в таких випадках зовсім твердо т, і, як напр. у словах: тільки, ліжко, зелені. — Правильна вимова пом'ягшених приголосних полягає в тому, що не притискаємо, або зближаємо спинку язика до цілого твердого піднебіння (як у польській мові), а тільки частинку її до передньої частини твердого піднебіння.

 

У таких словах, як: український, Зілинський, Карпатський, Лісько, молодецький, купецький і т. п. чуємо у нас теж дуже м'які сь, ць, а приголосний перед ним твердий. І це неправильно. Не тільки приголосні сь, ць треба пом'якшити, не зм'якшити, а також і приголосний перед ними, так, що вимовляємо україньський, Зілиньський, карпатьський, Лісько, молодецький. Не можна теж зовсім не пом'якшувати цих приголосних так, як це робить наша інтелігенція та говорить: Зілиньский, україньский, карпатский.

 

Коли вживаємо таких прикметників, як Дідусь оповідав дітям, якто між лісовими звірятами з'явився синій лис. Ішли війська безкраїми полями, то вимовляємо: синьий, безкрайими.

 

Також неправильно вимовляють у нас склади ки, ги, хи під наголосом. Ми чуємо тоді таке: Вилетів мені з рукє ніж. На сповіді визнаємо свої гріхє. В лісі упала колода коло моєї ногє. Тут треба контролювати свою вимову, щоб не робити таких помилок і говорити правильно тверді к, г, х та и (руки, гріхи, ноги).

 

В літературній мові пишеться: волосся, мотуззя, збіжжя, клоччя, піддашшя; життя, суддя, зілля, весілля, знання, сіллю, тінню, міддю, маззю, ніччю, розкішшю, ллю, ллється і т. д. Тут завжди перед голосним я, ю є два приголосні. Одначе вимовити їх не все легко. Зовсім добре вимовимо волосся, мотуззя, зілля, ллється, тінню, знання. Тут чуємо один а не два приголосні, довше вимовлений. Таксамо вимовляємо один подовжений приголосний і в словах збіжжя, піддашшя, розкішшю. Натомість у словах, як: життя, суддя, клоччя, віддати і т. п., вимовляємо один приголосний, а перед ним робимо коротеньку, майже незамітну зупинку (жи-тя, су-дя, ві-дати, кло-чя). Подібно замість д, т, в числівниках, як: одинадцять, дванадцять, двадцять, п'ятдесят робимо коротеньку зупинку (двана-цять, два-цять, п'я-десят). — Не треба теж вимовляти окремо: збіж-я, піддаш-я, клоч-я і т. п., а радше майже твердо: ч, ж, ш й а (збі-жа, кло-ча). М'яких приголосних ч, ж, ш не вміє вимовити наше село тільки в західній частині східної Галичини, натомість у всіх карпатських говірках та на Поділлю і Покутю вимовляють названі приголосні м’яко.

 

У нашій галицькій вимові в словах: віз, візка, ніж, ніжка, їдж, дід, дідка, біб, обрібка, ґудз, ґудзики, поріг, ворог, нігті, від тебе і т. п. чуємо: віс, віска, ніш, нішка, їч, діт, дітка, біп, обріпка, ґуц, ґуцки, поріх, ворох, ніхті, віт тебе. Це говіркова, місцева вимова. В літературній вимові треба говорити правильно так, як пишеться: віз, візка, ніж, ніжка, дід і т. п.

 

Вкінці треба ще звернути увагу, що наша інтелігенція чи міщанство головно більших міст, а також селяни на Підляшші і Холмщині неправильно вимовляють звук л. Замість лавка, ложка, левада, летіли, луна, лопата і т. п., чуємо в них: вавка, вожка, вевада, ветіви, вуна, вопата. Це неправильна вимова, подібна до польської. Нам не слід так вимовляти. Можна відівчитися цього. Це неправильне л дуже близьке своєю вимовою до в, т. зн. вимовляємо його в той спосіб, що не дотикаємо кінцем язика до передніх верхніх зубів та заокруглюємо губи, витягаючи їх у трубку. Тимчасом треба діткнути кінцем язика до передніх верхніх зубів (як при ш, д), а губи відкрити (також як при т, д), а боками попри язик пустити струм видихуваного повітря. Цей звук не вимовляється довго, як с, з, ш, ж, а коротко майже так, як т, д.

 

[Рідна земля, 03.10.1943]

 

03.10.1943