Духовий розвиток народу

 

Як нам по літературному говорити й писати

 

Один із чинників, то споюють націю у цілість і надають їй виразне національне обличчя, є літературна мова.

 

Кожна людина послуговується мовою, бо вона є засобом до взаємного порозуміння (виміни думок) одиниці з одиницею, одиниці з громадою і навпаки та громади з громадою. Мова є явищем соціяльного характеру, бо вона як вияв думок одиниці чи громади допомагає творити з одиниць громаду в спільній праці, стреміти до осягання й передавання здобутків культури. Мова є зовнішним, звуковим або письмовим виявом нашого мислення, є дзеркалом розвитку його у людини чи то одиниці, чи довгих поколінь, окремих націй і людських груп узагалі, є доказом поступу людської думки, духової культури, від примітиву до удосконалення. Без мови інтелект людський не розвивався б, людина жила б інстинктом, як тварина, яка має теж свою мову (окремі типи голосів і рухів). Тому то так важний чинник у житті людства становить мова.

 

Та вона не є спільною для всього людства, тому що людство розбите на раси, племена, нації. Кожна нація має свою окрему мову, що між іншими прикметами даної нації відрізнює її від другої.

 

Одначе кожна нація не має одного типу мови. Як дана нація поділяється на окремі головно під етноґрафічним оглядом групи, так і мова даного народу поділяється на окремі групи, звані говорами (діялектами) та підгрупи, звані говірками. Крім говорів має кожна нація літературну мову, що є немов надбудовою говорів і говірок і звичайно основується на найкращих зразках говірок та об'єднює в собі найкращі елементи всіх говорів. Оформлюють її і надають їй виразне національне обличчя вчені мовознавці в кабінетах, поети і письменники та журналісти. Вони стежать за розвитком мови свого народу і встановляють норми спільної для цілої нації літературної мови, вибираючи такі форми із мови народу, що найкраще виражують національне обличчя даного народу та його інтелектуальний рівень. Але мова живе явище, як жива нація, тому вона заєдно розвивається і удосконалюється так, як це діється з нацією. Мова є показником духового розвитку народу.

 

Кожна літературна мова має свою історію. проходить еволюцію на протязі століть.

 

Українська літературна мова теж має свою довгу історію. Спершу літературною мовою вважалася старослов'янська (XI. ст. і дальші). Приймаючи повільно елементи живої народної мови, задержала вона довгий час структуру староболгарську і дістала назву книжної, бо стояла оподалік від народної мови, а вживалась на письмі.

 

Підо впливом західноевропейських течій в XVI. ст. стали на західноукраїнських землях перекладати Святе Письмо на живу українську народну мову. Вона стала основою нашої літературної мови. Зразком перекладу є Пересопницька Євангелія 1556 р.). Ота мова перекладів діставалася в книжку (т. зн. тодішню літературу) мову і, не змінюючися лишалися в Галичині аж до новіших часів. Історичні та культурно-національні і релігійні умовини розвитку західно-українського народу здержували інтенсивний розвиток галицької мови і відмежовували її від східно-українського материка. Такіж самі умовини впливали теж на розвиток східно-української мови, тільки з розвитком подій на обох частинах української етноґрафічної території витворювалися деякі особливості мови. Західні землі підпадали під впливи польської і німецької мови, східні російської. Від часу розділу українських земель між Росію та Австрію галицька мова стратила живий зв'язок із придніпрянською, стала віддалюватися від східної мови. Та хоч під кінець XVIII. і з початком XIX. ст. галицька інтеліґенція мала слабкий зв'язок з народом та його мовою, то вже в половині XIX. ст. нечисленна, під національним оглядом свідома інтеліґенція пішла за прикладом придніпрянської: покинула т. зв. книжну мову, і польську та німецьку як розговірні і стала послуговуватися місцевою живою народною мовою і поклала її в основу літературної. Тільки мова Котляревського, Квітки, Шевченка базується на найкращих східних говірках; полтавській, харківській і головно київській, які стали основою літературної мови. Політичний кордон спиняв взаємні впливи обох типів літературної мови (західної і східної) ще в другій половині XIX. століття. Але під кінець того ж століття прийшло в Галичині зрозуміння для літературної переваги східної мови над західною. Взаємини східних і західних письменників після 1876 р., змагання наблизити галицьку літературну мову до придніпрянської затирали різниці між обома мовними територіями, хоч пересічний загал галицької інтеліґенції держався своїх мовних звичок. Вона говорила й писала своєю мовою, переповненою польськими впливами так як придніпрянська приймала в свою мову російські впливи. Щойно 1917 рік поклав край чужим впливам і взаємним відчужуванням. Коротке існування української незалежної держави сильно вкорінило серед нашого народу ідею мовної єдности. З того часу починається інтенсивний розвиток одної літературної мови на цілій українській території.

 

Та вже в 1920 р. тратить галицька літературна мова безпосередній зв'язок із наддніпрянською і відтоді не вспіває розвиватися разом із нею, полишається дещо позаду неї і в деяких випадках базується на галицьку мову. Тимчасом у східній Україні приходить інтенсивний розвиток літературної мови без огляду на те, що гальмують їх умовини радянської дійсности. Вчені мовознавці, письменники та журналісти вивчають мову народну, удосконалюють літературну, ідучи по лінії розвитку української нації.

 

Але з 1934 р. почались на Придніпрянщині зміни в українській літературній мові в напрямі зближення української мови до російської згідно з програмою партії і радянського уряду. Тому сьогоднішні норми літературної мови спираються на стан з-перед 1934 р., який довів до найкращого розвитку і української літературної мови.

 

В наступних статтях будемо розглядати норми сучасної української літературної мови.


[Рідна земля, 16.05.1943]

 

Жіночий рід іменників.

 

Вживання іменників жіночого роду в мові західних українців також відбігає в багатьох випадках від літературної мови. Треба приглянутися цим різницям, щоб найти правильний шлях до літературної мови.

 

Старші люди, інтеліґенти та в деяких околицях селяни люблять говорити в називному відмінку: церков, хоругов, морков, (стоїть серед села нова церков; а в церкві гарна хоругов, на городі виросла велика морков). Таких форм не можна вживати. Треба говорити: церква, хоругва, морква, підошва, і т. п.

 

Таксамо не можна говорити матір, з мати (не Матір Божа заплакала, а Мати Б. заплакала). Ще донедавна були в нас такі іменники жіночого роду, як: часопись, стінопись (розмалювання церкви), літопись (опис минулого, бувальщини); правопись (основи правильного писання), і т. п. Сьогодні ці іменники перейшли до чоловічого роду, тому можемо говорити й писати тільки так: що ранку купую новий (свіжий) часопис; в дрогобицькій церкві є дуже гарний стінопис; в нашому селі старий дяк списав докладний літопис села й околиці).

 

На Гуцульщині й подекуди на Покуттю вживають слова люба. Тимчасом у літературній мові є тільки любов (нещасна любов привела дівчину до розпуки; гаряча любов батьківщини це гарна прикмета доброї людини).

 

А знов міщани по наших містечках та часто по селах говорять: душьи, бурі, шиї, задачи, вольи. Правильно є тільки: душа, задача, буря, воля, шия, (ота людина — це щира душа; задача, яку ти написав, зовсім гарна; у нього шия як у вола; вчора зірвалася велика буря й поломила дерева; воля і слава і честь — це гарні прикмети народу).

 

Старинні люди говорять молодіж замість молодь, (молодь – цвіт народу), судия замість правильної форми суддя, ніколи не можна сказати сендзя, як часто говорять селяни.

 

У родовому відмінку, що означає походження, приналежність, трапляються в нас такі форми: повісті, злості, смерті (за впливом російської мови), молоди (навіть: молодежи), тіни, ночи, річи, роз коши, твари. Це неправильно! Треба говорити: повісти, злости, смерти (я не читав ще нової повісти; зі злости аж пінився; від смерти не викупишся); але молоді (ніколи молодежі!) тіні, ночі, речі (річ, речі), розкоші, тіні (добре виховання молоді залежить від батьків і держави; ти, боягузе, налякався своєї тіні; минулої ночі падав теплий дощ; він не говорив тієї речі). Також кажемо матері, не матери (у моєї матері були три сини). Тут обов'язує закон: коли основа (незмінна частина слова) кінчиться двома приголосними (звичайно -рт, -ст), тоді є закінчення -и; коли ж одним приголосним, тоді -і. Є тут і винятки: (-и замість -і) осінь — осени, сіль — соли; кров — крови, любов — любови, Русь — Руси (цієї осени; на нашому Підгір’ї є зложжя соли; багато крови поплило в море; материної любови ніхто не забуває; карти давньої Руси-України).

 

Коли вживаємо давального або місцевого відмінка від таких іменників як: диня, воля, задача, повість, тінь, ніч, тоді в Галичині та й на Буковині кажуть: дини, воли, повісти, тіни, ночи, а навіть задачи і бури (на Бойківщині нпр. в здоровій дини багато зернят, в татарській неволи каралися християнські душі; на земли лежить камінь; в повісти п. н. "Захар Беркут"; в тіни широкої липи; в ночи зірвалася буря, в німецькій задачи поробив помилки; в великій бури пропали засіви на поли). Тут скрізь треба говорити й писати: (в) дині, (в) волі, (в) повісті, (в) тіні, (в) ночі, (в) задачі, (в) бурі і т. п.

 

В такому відмінку, що вказує на орудування, знаряддя праці говорять у наших гірських (карпатських) околицях та на південному Поділлі і Покутті: руков, ногов, могилов, дорогов, волев, динeв, задачев, бурев (стиснув сокиру сильнов руков; копнув камінь ногов, вояки сховалися за могилов, ішов чоловік дорогов; зробив то свойов сильнов волев; тішимося добре написанов задачев; в околицях над Дністром: вольов, диньов, задачов, бурьов. Так писали навіть наші письменники тому сто років. В околицях близьких до польських земель кажуть: руком, ногом і т. п. (взяв сокиру правим руком, зачіпив ногом о камінь, Івась крутить головом, за шийом назбиралося сміття, з твойом дольом не даш собі ради). Треба говорити тільки: рукою, ногою, бурею, волею, сокирою, шиєю, долею, волею і т. п.

 

Подібно діється з такими іменниками, як повість, молодь, кров, любов, ніч, сіль. Наша інтеліґенція говорить так: тішимося новою повістею; з нашого молодию (навіть молодежею); з червоною кровию змішалася в ріці вода; сховайся з твоєю наївною любовию; ще перед ночею ми вибралися в подорож; на Підкарпаттю знаходяться джерела з солею. Селяни натомість говорять; повістев, кровйов, ночев, солев, або повістьом, кровим, ночем, солем. Це неправильно. Треба говорити: повістю, кров'ю, любов'ю, молоддю, ніччю, сіллю.

 

Уживаючи форми називного відмінка множини, у нас говорять: кости, повісти, вісти, радости (ох, як болять мене кости, нові повісти подобалися мені дуже. "Львівські Вісти" — це наш щоденник). Так не говорити, ані писати, а: кості, повісті, вісті, радості і радощі 1).

 

_____

 

1) Часто вживається тепер слів: радощі, веселощі, гордощі, лінощі, замість радість і радості, веселість, гордість, лінивство...

 

Коли хочемо означити брак чогось, багатьох предметів, тоді вживають у нас неправильно таких форм іменника: нема в хаті свічків; забракло нам ковдрів, нема вже в нашому селі відьмів. Треба вживати іншої форми: свічок, ковдер, відьом, так, як: лавок, сорочок, голов. Одначе можна сказати: хатів, мамів, бабів, навіть матерів, замість матерей.

 

Так само не можна говорити: добре, що не поломив собі костий; господиня почала годувати курий, гусий, свиний; давно ви не читали гарних повістий. Так не можна. Треба говорити й писати: костей, курей, гусей, свиней, повістей.

 

Як комусь (чомусь) щось даємо, тоді вживають у нас по селах таких форм: ґаздиня дає їсти куром (або курім), гусьом (або гусім), свиньом (свинім). Це неправильно. Треба говорити так: курям, гусям, свиням; а також: костям, повістям, вістям і т. д.

 

Стрінемося в нас теж із такими говірковими формами: костями, свинями, навіть свиньмима, курима; (собаки бавилися костями; зі свинями їли теж кури, а з курима качки. Замість них форм треба вживати таких: кістьми, курми, свиньми.

 

Бувають на західних землях і такі форми на означення місця: ходить гостець по костьох; ґаздиня кохається в курох, свиньох; навіть: ходили люди по хатох. Замість цих говіркових форм треба вживати: по костях, курях, свинях2).

 

2) Подібно, як у цих іменників, приходять такі форми і в словах: люди, груди, напр.: людім, людей, людьом, грудім, грудей, грудьом; людіх, людех, людьох, грудіх, грудех, грудьох. Має бути тільки: людям, грудям, (в) людях, грудях.

 

[Рідна земля, 30.05.1943]

 

Займенники

 

В розмові нашій буває часто так, що в двох або і в більше реченнях (думках), які слідують по собі, повторюється те саме слово (іменник, прикметник). Щоб не повторювати його і не робити мови скучною, вживаємо на місці того самого слова іншого; його називаємо займенником. Напр. Вчора була велика злива. Злива наробила школи на полях. Замість злива в другому реченні вживаємо займенника: вона наробила шкоди на полях. Ця частина мови вживається дуже часто, тому й мaє вона різні форми і значення. Колись у нашій мові було більше займенників та їх форм. Вони й полишалися в місцевих говірках, але в літературній мові вживається усталені слова й форми. Тому й треба перестерігати правильности форм.

 

Таких займенників, що заступають безпосередньо особу, яка говорить, або до якої звертається хтось, або хтось про неї говорить, не все в нас вживається поправно. Говорять у нас: Щось ми (або мі) здається, дай мині (міні) книжку; я ти розкажу про свою пригоду. Також і інший займенник (зворотний) дістав такі форми: я би си (сі) поговорив з тобою. Це неправильно! Треба казати: щось мені здається; я тобі розкажу; я поговорив би собі з тобою.

 

Трапляються у нас такі неправильні форми: він ня (мя) не пустив до хати; вона звернула на ня (ні) увагу (Підкарпаття); я тя (ті) вчора бачив у кіні; він дивився на тя. Треба говорити: він не пустив мене до хати; вона звернула на мене увагу; я бачив тебе вчора в кіні; він дивився на тебе.

 

Подібно як у іменників та прикметників трапляються і в займенниках такі форми: вім ішов разом зо мнов (мном); з тобов (тобом) піду в дорогу; зі собов (собом) взяли ми харчі. Належить говорити: він ішов разом зо мною; з тобою; з собою. Такі помилки приходять і в усіх інших займенниках (на жіночий рід), напр.: нев (нем, ньом), твойов, твоєв, твойом: нашов, нашом, нашев, яков, яком; котров, котром; тов, том. Навіть наші старші письменники так писали: Всіх дивує, вабить гадков своєв (А. Могильницький); Андрій Зборюків із свойов старинев (О. Федькович). Таких форм не вживається сьогодні в літературній мові, а: нею, твоєю, нашою, якою, котрою, тою і тією.

 

Займенник третьої особи (він, вона, воно) теж вживається у нас з помилками:

 

Говорять у нас: він вибрався до ліса, а она лишила дома; оно видалося мені щось підозріле. Треба говорити й писати: він, вона, воно.

 

Єго (їго) не було вчора в школі; я не бачив го у школі; я звернувся до него з проханням. Вчора бачив я єгo (їго) на вулиці; Данило приступив д нему. Має бути; його не було; я не бачив його; піп звернувся до нього; не застав я єї в хаті. Треба: не застав я її в хаті. Він звернувся до ньої з такими словами. Треба: він звернувся до неї.

 

Єму (їму) належиться нагорода. Має бути: йому належиться нагорода. Єї (її) снився сон. Треба: їй снився сон. На ні (галузі) сіла ворона. Має бути: на ній.

 

Я бачив єю (ю) в театрі; він поглянув на ню пильним оком. Має бути: я бачив її в театрі; він поглянув на неї.

 

В східних областях говорять декуди так: він звернувся до його; вона поглянула на його; всі бачили в йому своє спесення; в їй (коробці) знаходився годинник, ми прийшли до їх; вони тішилися їми. Навіть так пишуть деякі письменники. Але літературна мова вимагає таких форм: до нього, на нього, в ньому, в ній, до них, з ними.

 

Коли перед цими займенниками стоїть прийменник, тоді пересувається наголос о один склад взад. Тимчасом у говірках Чернигівщини стрічається неправильний наголос: батько закликав дітей до себе і сказав: в мені є віра й надія на кращу будуччину; в тобі я не знаходжу підпори. Має бути: в мені, в тобі, до себе.

 

Щоб показати на якийсь предмет, вживаємо вказівних займенників: цей, той, такий. Та в нас часто вживають неправильно той, тамтой (здається за польським впливом), напр.: той чоловік мені подобався, а тамтой ні; тої книжки не хочу, з тамтої мені не треба. Треба вживати тільки цей чоловік мені подобався, а той ні; цієї (цеї) книжки не хочу, а тої мені не треба; того року був гарний урожай, а цього ще кращий (не того, тамтого).

 

Є в нас (на Підкарпатті) такі форми: сесь, сеся, сесе, той, тота, тото, навіть, оний, она, оноє, з на Гуцульшині цес тот. Таких форм уживали деколи й поети. Напр.: сесь чоловік мені подобався; сеся ґаздиня добре господарить: бо вам призначено скалу сесю розбить (І. Франко): аби тобі сесе поле добре зародило; a цeс ґазда вдав си мені, а тот ні. В літературній мові треба вживати тільки: цей чоловік, ця ґаздиня, скалу цю, це поле, цей ґазда, той. Не слід теж уживати і займенника сей, або отсей чи отцей. Вживали їх також старші письменники. Сьогодні їх не вживається, ані таких форм, як і цего (ceгo), чоловіка я ще не бачив; до сеї пори мені добре велося; цьої зими було багато снігу; не дивуюся цему чоловікові. Треба казати й писати: цього чоловіка, до цеї або цієї пори; цієї (цеї) зими; цьому чоловікові. Звісна річ, що й не вживається форм: цев (цьов), сев, сьов рукою, а цею, цією. Закон цей відноситься до форм орудного відмінка однини жіночого роду.

 

На Волині говорять також теї, свеї, тею. свею; на східній Україні тії, напр.: теї речі я ще не зробив, сам іду до свеї хати, тею сокирою нарубаєм дров; свею косою накосиш більше як чужою; поведи мене сам до тії катової сокири. Замість них неправильних форм має бути: тієї, своєї, тією, своєю.

 

Треба вживати також таких форм від займенників мій, твій, чий: у мого бpaта гарна хатина (не: мойого, моєго); у моєї сестри є дороге намисто (не мої); моєму сусідові трапилась дивна пригода (не: мому, моєму); до чийого дому ти зайшов? (не: чиєго); чиєму хлопцеві припав олівець? (не чийому).

 

Стрічаються у нас і такі форми: весь, всьой, всьий, всьо, котрой під возом опинився весь (всьой) товар; ми вже зробили всьо; всьо поле вкрилося снігом; котрой то хлопець збив вікно?). Вони не літературні. Треба говорити: ввесь, або увесь ліс зазеленів; все (усе) поле вкрилося снігом; котрий то хлопець. Так само не добре говорити: всего поля мав я десять морґів; до всьої праці, до всії праці, а треба: всього поля, всієї (усієї) пpaцi.

 

Вживають теж на Лівобережжі таких форм: робітники не виконали всих робіт; старший брат поділився з молодшим всим батьківським добром, всими силами стараємось виконати цю роботу. Замість цих нелітературних форм, має бути: всіх робіт; всім добром, всіми (всіма) силами.

 

В питальному займеннику вживають у нас таких форм: нічо (нич) не стоїть мені на перешкоді. Правильна форма така: ніщо. Старші інтелігенти говорять у нас: иньше діло, иньша справа; а селя: иньчий або інчий. Так не говорити а: інший чоловік, інше діло, інша робота.

 

Замість старшої форми кождий чоловік має бути кожен, або кожний кожного, ніколи: кожній, кожнього.

 

[Рідна земля, 20.06.1943]

 

Числівники

 

Змінні частини мови, що вказують на скількість або порядок предметів, називаються числівниками. В різних околицях люди різних занять та різнородних суспільних шарів уживають числівників по своєму так, що той сам числівник, та сама форма має різні види. Тимчасом літературна мова вимагає одного виду, одних форм.

 

Старші інтеліґенти та й по деяких околицях селяни кажуть: єден чоловік вибрався в дорогу; єдна жінка пішла на поле; або оден чоловік, їдну роботу вже скінчили. Так не говориться в літературній мові. В кожному випадку треба вживати такого слова: один чоловік, одна жінка, одно (або одне) вікно, на одному полі зародило збіжжя. Розуміється, що, як у іменників, прикметників, займеннків, так і тут не можуть бути форми: однов (їднов, їдном) руков, а одною рукою. Подібних форм уживали в нас колись і письменики, нпр.: Там не єдну сироту вигодують чесні людкове, там не єден живиться подільський каліка (М. Устиянович); І на продаж тілько раз мав (кацап) їдную Варвару (С. Руданський). Єдин гроші складає, а другий мішок шиє (Номис). Таких форм не треба вживати.

 

Говорять у нас, а також і старші письменики вживали таких зворотів: Один у другого, позичив книжки. Обидві сім'ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинулись один на другого (Нечуй-Левицький). Сьогодні замість таких слів-зворотів краще вживати: один у одного позичив книжки. Зуби зачерпнулись один об один. Діти стали прибігати одні до одних. Також: одна по одному заходять у читальню; отак стоїть одним-одна хатина (замість одинока).

 

Числівник два в називному відмінку має тільки дві форми: два хлопці, два коні, два вікна, два пацята (і двоє пацят); дві жінки, дві лавки. Часом кажуть у нас: дві жінці, дві лавці, дві корові; також: три корові (замість корови), чотири мусі (замість мухи).

 

При відміні числівників три, чотири вживають у нас старші інтеліґенти: трех людей, чотирех вікон; а селяни: трох лютдей, чотирох коров, трем людям, чотиром куркам, трема вікнами, трома горшками. Також: штири коні в стайні, чтири ноги. Це неправильні форми. Треба говорити й писати: трьох людей, чотирьох вікон, трьом вікнам, чотирьом куркам, трьома горшками; чотири коні.

 

Говорять у нас в деяких околицях: пйить синів мав старий Максим; дивіть голубів злетіло вгору; в нашому селі є дисіть присілків. Це неправильні форми. Треба говорити: п'ять синів, дев'ять голубів, десять присілків.

 

Майже в цілій Галичині говорять наші селяни а також інтеліґенти: одинайцять лежок лежить на столі; ґаздиня купила олинайці горшків; у хаті було одинацять осіб. Так само вимовляють: дванайцять, дванайці, дванацять, тринайцять і т. д.г аж до дев'ятнайці, а далі двайцять, двайці, двацять, трийцять. Літературна мова не знає таких форм. Треба говорити й писати: одинадцять1) ложок, дванадцять, тринадцять, п'ятнадцять, дев'ятнадцять, двадцять, тридцять.

 

Так само говорять селяни у деяких околицях та по містах: п'ятьдесять (п’ядесять, п'ядесят) років прожив уже наш Іван. Він проживе ще до шісдесяти або і дев'ядесяти. Це місцеві форми. Замість них у літературній мові є п'ятдесят, шістдесят дев'ятдесят. Не слід теж уживати слова дев'яносто (90), якої вживають у східній Україні.

 

Неправильно вживають у нас числівника 200. Кажуть: Я вже прочитав двіста сторін книжки. Селяни говорять також заплатив двасто злотих, а подібно до того: тристо, чотиристо і т. д., до дивітьсто. Треба говорити: двісті сторін, злотих; триста карток, чотириста літрів. Треба теж говорити й писати: п'ятсот, шістсот коней є в нашому селі; дев'ятсот (не дивітьсот) корів є в нашому селі.

 

Неправильно вживають у нас числівника 1000, нпр. Т. Шевченко народився тисячу вісімсот чотирнадцятого року. Треба говорити: тисяча вісімсот чотирнадцятого. Не говорити теж (я заплатив два тисячі, бракує і мені щe п'ять тисячів) тисяч. Цей числівник відміняється як нпр. межа (дві тисячі, однією тисячею, чотирма тисячами і т. д.)

 

Не слід писати мільон, а: міліон (міліони вояків беруть участь у війні).

 

Говорять у нас усі: у морській битві затоплено двадцять один кораблів, за тиждень у повітряних боях зістрілено триста сорок один літаків. Треба говорити: двадцять один корабель, триста сорок один літак, летуни звели тисяча п'ятсот один повітряний бій, і т. п. А далі двадцять два робітники працювали на ріллі.

 

Неправильно теж говорять: двох хлопців іде дорогою. Має бути: два хлопці йдуть дорогою. Так само: три, чотири орачі вийшли на поле.

 

Кількісні числівники відміняються як інші частини мови. Не можна сказати: Місто Рим збудували на сім горбах, а: на сімох горбах. А також: цього року був я в дванадцятьох містах; може бути (у дванадцяти); нафта була в тринадцятьох бочках.

 

Числівник сорок і сто відміняється так: число учнів у клясі доходить до сорока; сорокома (або сорокма) злотими прожив я цілий тиждень, а стома пiв місяця.

 

Також відміняється: двісті хат, або двох coт хат, чотирма стами робітниками виконано важку роботу; один міліон без дев’яти сот тисяч. Може бути теж двісті хатами, чотириста робітниками; один міліон без дев'ятсот тисяч і т. п.

 

Неправильно вживають у нас форми збірного числівника: В хаті двоє вікон. Оба вікна великі. Треба казати: обидва вікна. В інших відмінках кажемо частіше: обох вікон, як обидвох, обом вікнам, як обидвом; обома руками. Одначе вживається і цих і тих форм.

 

Також треба відміняти невизначені числівники. Багато людей зібралося на площі. Багатьох господарів не бачив я давно на ярмарку. Багатьма деревами пишайся наш сад.

 

Порядкових (або рядових) числівників, таких, що подають порядок предметів, уживають у нас подекуди неправильно: Говорять майже всі інтеліґенти і робітники та селяни: третий день у тижні — середа; третого дня перестав падати дощ. Має бути тільки: третій день, третього дня, третім місяцем. Також не по літературному говорять: червень це шестий місяць у році, а липень семий. Треба говорити шостий, сьомий так, як восьмий.

 

Вимова одинадцять важка, тому замість вимовляти д перед цять, робимо тільки коротенький перестанок одина-цять.

 

[Рідна земля, 27.06.1943]

 

Прислівники

 

Дотепер займалися ми такими частинами мови, що відміняються. Є ще й такі, що не відміняються. Це: прислівник, прийменник, сполучник, частка, вигук. Уживається їx у мові в різних значеннях і видах, та в місцевих говірках. Не все так, як у літературній мові.

 

Кажуть у нас майже всі селяни й інтеліґенти: Де ти йдеш нині? Де ви вибираєтеся на прогульку? Цих прислівників ужито не в своєму значенні. Треба казати: Куди ти йдеш нині? Куди вибираєтеся на прогульку? Прислівник куди визначує напрям, а де — місце, напр., де лежить моя книжка? — На столі.

 

Неправильно теж говорять: ту закопаний скарб, тутка ми вчора стрічалися. Має бути: Тут закопаний скарб. Тут ми вчора стрічалися.

 

Кажуть у нас також: Куда іду, туда іду, хати не минаю; бував я всюда: і у Львові і в Коломиї і в Камянці; ходи сюда, хлопче, дам тобі цукорка. Закінчення цих прислівників неправильне. Треба говорити: куди, туди, сюди, всюди (всюди бував я: і у Львові, і в Києві).

 

Також неправильно говорять: сегодня був я в театрі (або сьогодня). Треба говорити тільки так: сьогодні був я в театрі.

 

Бувають у нас і такі прислівники: завсігди вранці виходжу до праці; війна вибухла 22. червня 1941 р. Тогди був я на селі. Оногди заходив я до тебе, та не застав тебе. Це місцеві слова, говіркові. В літературній мові вони так виглядають: завсіди вранці виходжу до праці. Можна також казати: завжди. Тоді був я на селі. Недавно заходив я до тебе.

 

Не вживаймо теж слова: вчера був я у кіні, а: вчора був я у кіні; також: теперка я знаю, що маю зробити, а: тепер я знаю, що маю зробити.

 

Часто говорять наші інтелігенти: мені обоятно, чи ти прийдеш, чи ні; а селяни: мені байбардзо, чи ви косите, чи жнете жито. Так не треба говорити. В обох випадках: байдуже. (Мені байдуже, чи прийдеш; мені байдуже, чи косите, чи жнете). Також неправильно говорять: наразі не маю що тобі завважити. Має бути: покищо не маю що тобі завважити. Ця справа покищо не вирішена.

 

Замість: Вчора я вчився до полудня. Відтак пішов на прохід — має бути: опісля пішов я на прохід.

 

Замість: Роботу виконав я вкоротці (або внедовзі) — має бути: роботу виконав я незабаром, незадовго.

 

Замість: Він виконав роботу. Вправді не зовсім добре. Має бути: Він виконав роботу, правда не зовсім добре.

 

Замість: Спішіться, хлопці, домів, — має бути: додому.

 

Старші інтелігенти говорять. Вчора доперва розпочалися жнива. Це слово старе. Не слід його вживати, а: щойно, тількищо вчора розпочалися жнива.

 

Не добре теж говорити: ти заєдно мені перебиваєш розмову. Треба: ти раз-у-раз (або завжди) перебиваєш мені розмову. Або: Засадничо (в засаді) мені подобалася ця робота. Замість того має бути: В основному мені подобалася ця робота.

 

Не добре теж говорити: Много людей зійшлося до міста на ярмарок. Має бути: багато людей зійшлося... Так само, замість: цей будинок много кращий від сусіднього — має бути: багато кращий, куди кращий, далеко кращий.

 

Замість: Ця робота назагал повелася — має бути: ця робота в цілому (в загальному).

 

Також замість: Чи ти нароком (нарочно) зробив так? має бути: чи ти навмисне зробив так?

Замість: Вчора була зранку спека. Нараз захмарилося небо і зірвалася буря та небавом випогодилося. Мав бути: Раптом (несподівано) зірвалася буря, та незабаром випогодилося. Замість: Вчора ішов я лісом. Нечайно з-за куща вискочив лис — має бути: несподівано з-за куща вискочив лис.

 

Не говорім теж: Днем працюю, ніччю сплю; а: вдень працюю, а вночі сплю.

 

Замість: Чи ти прийдеш сьогодні до мене? Овшім, прийду, — має бути: Авжеж, прийду; так, прийду; дуже радо прийду.

 

Не добре теж говорити: Вчора була погода, а передучора дощ. Передше була погода, а потім почалася слота. Треба говорити: Вчора була погода, а позавчора дощ. Перше була погода, а потім почалася слота.

 

Не говорім: Його голос спершу лунав голосно, а опісля постепенно затихав. Має бути: а опісля поступово (ступнево) затихав.

 

Не слід теж говорити: Івась мене послухав, а Петрусь противно, ні. Треба: Івась мене послухав, а Петрусь навпаки, ні.

 

Говорять старші інтелігенти: іди проч від мене. Це недобре, а: іди геть від мене.

 

Дуже часто вживають у нас слова рівнож, напр.: Київ мені подобався, Львів рівнож. Івась вибрався в дорогу. Микола і Грицько рівнож пішли на прогульку. Це польонізм. Треба казати: Київ мені подобався, Львів теж (також, таксамо). Микола і Грицько також вибралися на прогульку.

 

Підо впливом російської мови вживають у нас прислівника: сейчас, напр.: Пождіть трохи. Сейчас прийду. Треба говорити: Зараз прийду. Негайно прийду. Якстій прийду.

 

Також неправильно говорять у нас: Свою роботу він виконував старанно. Має бути: Свою роботу він виконував дбайливо.

 

Не вживаймо теж слова чимраз, напр.: Цілий день ішов я рівною ходою, а під вечір чимраз поспішав. Треба говорити: а під вечір щораз поспішав.

 

Ще й так говорять у нас: Тиждень я не працював на полі, а вчора нараз розпочав роботу. Це зовсім недобре. Говорити тільки: Тиждень я не працював, а вчора знов (знову — ніколи знова) розпочав роботу.

 

[Рідна земля, 11.07.1943]

 

Сполучники

 

Сполучник — частина мови, що сполучує два слова або речення, має різне значення та пристосування в мові. Вона сполучує слова чи речення або роз'єднює, або протиставить. Найчастіше знаний в українській мові єднальний сполучник і, й, та. Вони мають однакове значення, і можна їх уживати довільно, напр.: батько й син ідуть дорогою; брат і батько йдуть дорогою; ми йшли полем та приглядалися до гарного збіжжя. Сполучник й не творить окремого складу, тому в вимові долучується його до попереднього слова, напр.: батько й син. Сполучник та має два різні значення, а саме: 1) я пішов до книгарні, та не купив книжки. В другому реченні протиставиться першу дію другій.

 

Неправильно у нас говорять: між молотом а ковалом; війна між Японією а Америкою; дім а школа; школа а релігія. Має бути: між молотом і (та) ковалом; війна між Японією і (та) Америкою; дім і школа; школа й (і) релігія. Таке вживання сполучника а прийшло до нас за впливом польської мови. Таксамо непоправно говорять при додаванні чисел: два а чотири є шість; п'ять а сім є дванадцять. Тут теж має бути і: два і три є п’ять; шість і сім є тринадцять.

 

Приходять у нашій мові ще й такі неправильності: Сьогодні пішов я на прохід, хоть (хотяй) не було погоди. Так не треба говорити, а: я пішов на прохід, хоч (хоча) не було погоди. Також часто говорять у нас селяни й міщани: мені здається, же (жи, жо) ти добре говориш. Я відповів йому, жи (же, же) не піду до міста. Так не можна говорити. Це польонізм, а: мені здається, що ти добре говориш; я відповів йому, що не піду.

 

Також зле говорять: я пішов до міста, жеби (жоби) купити косу. Треба говорити: я пішов до міста, щоб (краще щоб ніж щоби) купити косу; даю вам книжку, щоб ви прочитали її. Старші люди говорять у нас: єсли (наколи) буде падати дощ, не піду до міста; наколи (єсли) вивчиш лекцію, підемо до театру. Це недобре. Треба говорити: якщо буде падати дощ, не піду до міста; коли зайде сонце за хмару, потемніє надворі; як вивчиш лекцію, підемо до театру.

 

Також люблять говорити старші: не при йду сьогодні до тебе, позаяк (понеже) не маю часу. Так негарно говорити. Треба: не прийду до тебе, тому що не маю часу; не пі­ду до театру, бо ще не навчився лекції.

 

Дуже часто говорять наші інтелігенти: Помимо того, що мало маю часу, прийшов я до тебе; я купив собі книжку, помимо цего, що маю небагато грошей. Це зовсім недобре. Треба говорити: Хоч мало маю часу, прийшов я до тебе; я купив собі книжку, хоч (хоча) маю небагато грошей.

 

Бувають і такі неправильності в нашій мові: заки сонце зійде, роса виїсть очі. Ми ввійшли до кімнати, заки ще не зійшлися люди. Треба говорити: поки сонце зійде, роса виїсть очі; ми ввійшли до кімнати, перш ніж зійшлися люди.

 

І так також говорять: коби хліб, то й будуть зуби, коби ти мені приніс води, я напився б. Замість того треба говорити: аби хліб, то й зуби будуть; коли б ти приніс вoди, я напився б.

 

В мові нашої інтелігенції стрічаємо: Чому не зробив ти цієї роботи? Прецінь я просив тебе про це. Хоч відділ війська був малий, то прецінь поборов ворога. Це неправильно. Слід говорити: чому не зробив роботи? Адже я тебе просив; хоч відділ війська був малий, проте ж поборов ворога.

 

Замість: Принеси мені книжку. Чейже я тебе просив про те. Має бути: Принеси мені книжку. Адже я просив тебе. (Хіба я не просив тебе?).

 

Замість: Цей дім вищий чим сусідній. Ця лямпа ясніше світить чим та. Має бути: Цей дім вищий ніж (як) той; ця лямпа світить краще, як (ніж) та.

 

Замість: Цей чоловік знаний яко добрий бесідник. Він мені не подобався яко вчитель. Має бути: Цей чоловік знаний як добрий бесідник; він мені не подобався як учитель.

 

Замість: ввиду того, що ніхто не приходив, купець зачинив крамницю; має бути: супроти того, що ніхто не приходив, купець зачинив крамницю.

 

Замість: Увесь тягар, то є (т. є) п'ятдесят кілограмів жита він забрав на плечі та поніс; має бути: увесь тягар, тобто (себто, значить) п'ятдесят кілограмів жита він забрав на плечі та поніс додому.

 

[Рідна земля, 18.07.1943]

 

Прийменники

 

Прийменника, що вказує на зв'язок між двома словами, не все в нас уживається поправно, нпр.: Для чого ти це робиш? замість: Чому ти це робиш? Або: задля недостачі грошей не міг Івась піти до школи на науку. Має бути: через недостачу грошей; зза недостачі грошей.

 

Замість: відносно тієї справи — має бути: щодо тієї справи, супроти тієї події. Вчора видав я около сто злотих. Має бути: вчора видав я коло (близько, приблизно) сто злотих.

 

Старшина каже до вояків: Ви поступили добре. Ввиду того жде вас нагорода. Має бути: Супроти того жде вас нагорода.

 

Призвичаїлася теж наша інтеліґенція говорити під польським впливом після з родовим відмінком. Нпр.: Після ставу гребля; після вашого оповідання наш приятель уже видужав; оцю задачу я виконав після взору; після мене Шевченко найбільший український поет. Це зовсім неправильно. Має бути: По ставу гребля; по вашому оповіданню (за вашим оповіданням) наш приятель уже видужав; оцю задачу я виконав за взором; на мою думку Шевченко найбільший поет. Після має інше значення, а саме: Після вечірні зайду до тебе. Це значить: По вечірні зайду до тебе.

 

Декуди по селах говорять: Я ще подлуґ того маю роботу. І це зовсім зле, з польська. Треба: Я ще крім того маю роботу.

 

Часто мішають прийменники: через і без і говорять: ішов я без міст проз (= через) шапки. Біг пес без овес; того клопоту наробив я собі без тебе. Так не можна говорити, а: Ішов я через міст (краще: мостом), без шапки; біг пес через овес; того клопоту наробив я собі через тебе. Прийменник через має ще інше значення, а саме: прийду до тебе через два дні (= прийду за два дні). Так говорять у східній Україні. Неправильно знов говорять у нас: Я читав книжку через два дні. Тут зовсім не треба цього прийменника: Я читав книжку два дні.

 

Частка

 

Є ще серед невідмінних частин мова така, що не стоїть окремо, а при словах та надає їм або й реченню трохи іншого значення, нпр.: Егеж, ви цього не чули?

 

Я зробив би цю роботу, як би мав час. Він же міг це зробити. Хто ж не бачив лиса-хитруна? Упав вовк до кошари й пірвав щонайкращу овечку.

 

Ходіть нo, хлопці, до городу, там будемо бавитися.

 

Що за чудовий день настав!

 

Як, і ти вже сюди прийшов!

 

Невже не чули ви про нашу театральну виставу в читальні?

 

Частку не пишеться разом або окремо, ось приклади: Оцей нероба ще й досі спить. А це вже восьма година. Ще за татарських часів багато наших людей попалося в неволю. Зла людина ненавидить чесних людей. Безхарактерна людина нехтує всякими законами моралі. Він зробив недобре діло; але: він зробив не добре, а погано. Не лінуйся, а берися до праці. Я не маю часу. Він не має грошей; але: немає в мене грошей; нема в мене часу.

 

Частку ні пишеться звичайно разом, нпр.: Ніхто з нас не вибрався в дорогу. Ніщо нам за це не було. Нічиєї помочі не потребую; сам собі зроблю роботу. Що це за нісенітниці ти плетеш? Але є випадки, що пишеться її окремо; нпр.: До нікого я ще не звертався з чим проханням; але: ні до кого я ще не звертався з цим проханням. Сьогодні я ще з ніким не бачився; але: Сьогодні я ще ні з ким не бачився. Ні батька, ні матері не було вдома.

 

[Рідна земля, 25.07.1943]

 

Вигук

 

Незмінна частина мови, що висказує людські почування, настрої, радість, смуток, жаль, страх, тощо та називається вигуком, може стояти сама для себе в реченні. Тому й відмежовується її від інших слів комою, або знаком оклику. Перегляньмо їх за групами:

 

Вигуки радости: Гей, степи, поля, розкіш моя. Eй, як ти мені подобалася!

 

Вигуки болю: Ох, як болить мене серце. Ах, сонце! Чому ти раніш не зійшло?! Ай, ай, як запекла мене рана.

 

Вигуки жалю: Ex, якби то! Та що й казать! кебети (=сили) не маю. Ex, коби то мені давнії літа привернулись! О. думи мої! О, славо злая!

 

Вигуки подиву: І-і-і! — сплеснувши руками, підвелась зразу Хима. Ну-ну! Скажи, що ти зробив. Ух, як там холодно!

 

Вигуки погрози: Ов! ти знов сьогодні заспав! Овва! я не боюся тебе.

 

Бувають і такі вигуки, якими хочемо привернути чиюсь увагу. Вони означують прикликування, або прогнання; нпр.:

 

Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Леся Українка). Та, гей, бики, чого ж ви стали? (С. Руданський). Цу-цу, Рибко! а йди сюди! (П. Гулак-Артемовсьхий). Птру! — закликав господар на коней. Цить, не плач, дасть мати колач. (припов.). Багато вигуків наслідує звуки природи. От нпр.: Собака за ним гав-гав-гав. A з за гаю півень: кукуріку! (Т. Шевченко). На скрипочку тири-ри-ри-, на цимбали бам-бам (нар. пісня).

 

Туп-туп ніженьками, дзень-дзень підківками. А ти, старий, А ти, старий, кахи-кахи, я молода хи-хи-хи-хи!

 

Ой сів пугач на Могилі, та й крикнув він пугу. (нар. пісня).

 

Шубовсть у воду, аж загомоніло (Т. Шевченко). Аж рип! і ввійшла в хату бабуся стара. Кінь спіткнувся, а ген у саму калюжу. (Г. Квітка). Поза кущем щось шелесть, шелесть. (Нар.). А рибка в воду тільки плюсь, плюсь!

 

Гу, гу, гу! — в дворі гуділо,

 

Мов Бог зна, яке там діло:

 

Лис Микита, Лис прийшов. (І. Франко).

 

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги.

 

Пливе човен, води повен

А дзвін на дзвіниці тільки бам-бам!

 

І в літературній мові і в народній є багато вигуків. Вони вискакують різні настрої й почування людей. Вони творяться раз-у-раз у народній мові і переходять у літературну. Що більше їх твориться, то живіша й багатша мова.

 

Так переглянули ми всі частини мови й виказали важніші помилки, які в нас роблять і інтеліґенти і селяни. Вони ще не всі, але найголовніші. В наступних числах нашого часопису переглянемо способи виповідання наших думок реченням та способи писання окремих слів і цілих речень.

 

[Рідна земля, 01.08.1943]

 

Після того, як розглянули ми граматичні форми відмінних частин мови та невідмінних, приглянемося взаємному зв'язкові тих частин мови. За допомогою їx ми виповідаємо свої думки, які в мові називаємо реченнями. Щоб ясно й добре виповісти думку, треба правильно збудувати речення, добре пов'язати з собою відмінні частини мови за допомогою відмінків і невідмінних частин мови та слів з відповідним значенням. Однак не всі правильно будують речення, тому й на не треба звернути увагу.

 

Чуємо часто таку розмову: Косило двох косарів. Двох товаришів вибралося в гори. Трьох синів було у одного господаря. Так не треба говорити, а: Косили два косарі. Два товариші вибралися в гори. У одного господаря були три сини.

 

Говорять у нас і так: Праця наша стала приємною. Нехай ваше слово кріпким буде. Київ — столицею України. Освіта найбіль­шим скарбом народу. Часто навіть: Київ це є столицею України. Це неправильно. Треба так: Праця наша була приємна. Нехай ваше слово кріпке буде. Київ — столиця України. Освіта — найбільший скарб народу, або: Київ це столиця України.

 

В східній Україні говорять під російським впливом: Мною було написано листа. Вами було виконано велике завдання. Він похвалений критиком. А в західній Україні під польським впливом. Лист зістав занесений на пошту через хлопця. Цей лист зістав написаний через мене. І тут і там говорять неправильно. Має бути: Я написав листа. Ви виконали велике завдання. Його похвалив критик. Листа заніс на пошту хлопець. Цей лист (або цього листа) написав я. Також зовсім неправильно говорять у східній Україні: Панька держиться у в'язниці. Треба казати: Панька держать у в'язниці.

 

В Галичині говорить часто інтелігенція, а також і селяни: На зібранні говорили о різних справах. Не о то я питався. Мені розповідали о вашій пригоді. Рівняння о двох незвісних. Машина о великих розмірах. Дитина просить маму о хліб. Так говорять у нас під польським впливом. Треба вжити іншого прикметника, а то й пропустити о: На зібранні говорили про різні справи. Не про те я питаюся. Мені розповідали про вашу пригоду. Рівняння з двома незвісними. Машина великих розмірів. Дитина просить у мами хліба.

 

Дуже часто чуємо таке: Як тільки я виїхав на вулицю, учепився воза якийсь хлопець. Один знайомий ухилявся з товаристві розмови. Але ж має бути: учепився до воза якийсь хлопець. Знайомий ухилявся від розмови. Також неправильно у нас говорять: Він описував про свою пригоду. Має бути: Він описував свою пригоду. Він писав про свою пригоду.

 

Є в нас і такі звороти: Хлопець приглядався образові. Батько придивлявся машині. Мати прислухалася розмові. Так недобре. Треба говорити: Хлопець приглядався до образа. Батько придивлявся до машини. Мати прислухалася до розмови. Деколи можна казати: Хлопець придивлявся на образ.

 

Неправильно говорять у нас теж у таких випадках: Ідучи під гору, подорожній приставав що хвиля. Хворий заживав лікарство що година. Що рік стаємо старші. Переляканий хлопець біг що сила. Що неділя виїжджу на село. Має бути так: Ідучи під гору; подорожній приставав що-хвилі. Хворий заживав лікарство щогодини. Щороку старіємося. Переляканий хлопець біг щосили. Щонеділі виїжджу на село.

 

Тай ще звичайно чуємо в розмові нашої інтелігенції: Сталося щось страшного цього вечора. Що такого скоїлося. Що доброго чувати у вас? Що розумного ти зробив нині? Так не можна. Треба говорити: Сталося щось страшне цього вечора. Що таке скоїлося? Що добре чувати у вас? Що розумне ти зробив нині?

 

Не слід уживати в літературній мові і таких зворотів, якими в нас часто послуговуються: Всі одначе спроби ворога не вдалися. З того отже виходить, що ворожі наступи заломилися. Теж учора наступ ворога був безуспішний. Так ми як і ви свідомі того, що ворог не в силі далі наступати. Тут треба так: Одначе всі спроби ворога не вдалися. Отже з того виходить... Учора теж наступ був... Як ми так і ви свідомі того, що ворогові не під силу (не сила) далі наступати.

 

Неправильні і такі звороти: Наша газета виходить кожного тижня. "Наші дні" виходять кожного місяця. Це по більшій часті відомі речі. Він з правила спізняється. Наша розмова була йому не по нутру. Три роки тому назад були тут большевики. Книжка, яку я прочитав, друкозана на німецькій мові. Замість того має бути: Наша газета виходить щотижня. "Наші дні" виходять щомісяця. Це здебільша (здебільшого) відомі речі. Він постійно (завжди) спізняється. Наша розмова була йому не до вподоби (не до смаку). Три роки тому були тут. Книжка друкована німецькою мовою.

 

Вистерігаймося теж таких висловів: Це слово являється в реченні присудком. Має бути: Це слово є (буває) в реченні присудком.

 

Замість: УОТ має на меті ширити освіту між народом. Має бути: УОТ має за мету... Замість: пильний учень береться за роботу — м. б. пильний учень береться до роботи.

 

Замість: Хлопець пішов до ліса за грибами. Я шукаю за книжкою — м. б. хлопець пішов до ліса по гриби. Я шукаю книжки. Замість: Панас підозрівав Миколу о крадіж — м. б.: Панас підозрівав Миколу в крадежі. Замість: Зловленого вояка підозрівали о зраду — м. б.: підозрівали в зраді.

 

Замість: Івась вищий о голову від Михася. Він старший о три роки. Петрусь нижчий від нього о три центиметри. — м. б.: Івась вищий головою (на голову). Старший трьома роками. Нижчий на три центиметрн.

 

Замість: спроби оточення наших військ не вдалися — м. б.: Спроби оточити наші війська не вдалися. Замість: Управа міста дала дозвіл на будування нових домів. — м. б.: дала дозвіл будувати нові доми. Так само замість: прийшов час на виконання дуже важкого завдання — м. б.: прийшов час виконати дуже важке завдання.

 

Замість: При здійснюванні нашого пляну ми виконали велику роботу, має бути: Здійснюючи наш плян, ми виконали важну роботу.

 

Замість: Наша невдача була до передбачення — має бути: Це можна було передбачити.

 

Замість: Книжка є до набуття в книгарні — має бути: Книжки (можна) набувати в книгарні.

 

[Рідна земля, 08.08.1943]

08.08.1943