170 років тому у Львові вийшло перше число першої української газети «Зоря Галицька»
15 травня 1848 року у Львові вийшло перше число першої української газети «Зоря Галицька». Так, саме «Зоря Галицька» є першим українським національним часописом, який виходив українською народною мовою. Першим не тільки у Львові, а в Україні загалом. Так газета чи часопис? Таки і газета, і часопис (але «часопис» не у теперішньому значенні «журнал»). Взагалі-то, тоді «Зоря Галицька» мала самоназву «письмо», на самих початках її підзаголовок виглядав таким чином: «Письмо повременноє для справъ народныхъ, политическихъ и церковныхъ, словесности и господарства галицко-угорско- и буковиньско-руского народа». Потім «Зоря Галицька» ідентифікувалася як «листъ», пізніше «тыждневикъ», врешті знову – «письмо».
Часто «Зорю Галицьку» називають першим українським національним політичним часописом, і це правда, та лише частково. Ця усічена дефініція кочує у наших довідкових виданнях через те, що свого часу Іван Франко назвав її «першою руською політичною часописю». Без сумніву, це політичний часопис, та не тільки. От які ще повні підзаголовки (та їх варіації) мала «Зоря Галицька»: «Листъ повременный, посвященный литературному, общеполезному и забавному чтенію» (1853—1854, числа 1–47), «Тыждневикъ, посвященный литературѣ, господарству и забавѣ» (1854, ч. 48–51), «Письмо посвящене литературѣ и забавѣ» (1856, ч. 1–5), «Письмо посвященоє литературѣ и забавѣ» (1856, ч. 6–52), «Письмо посвященноє литературѣ, забавѣ и господарству» (1857). Навіть із цих підзаголовків видно, що «не політикою єдиною» жив цей часопис.
«Зоря Галицька» була задумана та створена таки як орган політичної організації – першої української національно-політичної організації – Головної Руської Ради. Тому-то (окрім Франкової дефініції) за нею закріпилося реноме перш за все «політичного часопису».
Проіснувала «Зоря Галицька» десять років. Як краще сказати – «ціле десятиліття» чи «лише десятиліття»? З огляду на те, що вона була першим українським часописом, десять років – це чимало, а з погляду вічності – це не так і багато.
Погляньмо трішки докладніше на перше число «Зорі Галицької». Друком воно вийшло саме 15 травня 1848 року, накладом у чотири тисячі примірників (знову ж таки – важко зараз уявити: мало це чи багато, як на той час?). Позаяк видання було політичним органом Головної Руської Ради, зрозуміло, що вона у першому ж числі своєї «трибуни» оприлюднила маніфестаційний текст. Тож Головна Руська Рада виступила з відозвою-програмою, яка називалася «Ôдозва до руского народу». Першочергово потрібно було задекларувати відрубність від поляків, підкреслити єдність галицьких українців із усім українським народом: «Мы Русини Галицки належимо до великого руского народу, котрый однимъ говорить язикомъ и 15 мїлѣонôвъ выносить, зъ котрого пôлтретя мїлѣона землю Галицку замешкує». І зрозуміло, що треба дбати про добро народу, про його поступ і щастя: «…заховати вѣру и поставити на рôвни обрядокъ наш и права Церкви и Священникôвъ нашихъ… Розвивати и взносити нарôднôсть нашу во всѣхъ єи частехъ: выдосконаленьемъ языка нашого, запровадженьемъ єго въ школахъ низших и вижшихъ, выдаваньемъ письмъ часовыхъ… розширеньемъ добрыхъ и оужиточныхъ книжокъ въ языцѣ рускôмъ, впровадити и на рôвни поставити языкъ нашъ зъ инними въ оурядахъ публїчнихъ… права наши ôдъ всякои напасти и ôскорбленя стале и сильне хоронити». У цьому ж першому числі видавець і відповідальний редактор Антін Павенцький виступив зі зверненням «Братя Русини!», в якому наголосив на конечності створення такого українського часопису, визначив його вектори та змістове наповнення.
А тепер пунктирно погляньмо на ціле десятилітнє життя «Зорі Галицької», властиво – на її десятилітню історію. Упродовж десятиліття спрямування та характер видання змінювався декілька разів. У 1848–1850-х роках «Зоря Галицька» під редакторською батутою Антона Павенцького була українською за мовою та духом. Із другої половини 1850 року (коли в липні того року А. Павенцький передав видання у власність Ставропігійському інститутові), за редакторства Івана Гушалевича, Богдана Дідицького та Северина Шеховича (почергового, а не колективного), «Зоря Галицька» запахтіла москвофільським душком, та й поступово перейшла на «язичіє», яке витіснило з її шпальт народну мову. У 1853 році видання цілком втратило політичну спрямованість і перетворилося на літературно-розважальний часопис. Москвофільство буяло в «Зорі Галицькій» до листопада 1854 року, коли Ставропігія змістила з посади редактора С. Шеховича, призначивши на його місце Миколу Савчинського. Моментально відбувся поворот до народної мови, так тривало до початку 1856 року, коли на «зоре-галицькі» шпальти повернулася «язичницька мішанина», linqua maccheronica, яка відлякувала читачів.
Із різних причин «Зоря Галицька» тимчасово припиняла свій вихід – від 16 листопада 1852 року до 1 березня 1853 року, від 11 серпня 1855 року (через епідемію холери на терені Галичини) до січня 1856 року. Кількість передплатників ставала катастрофічно малою, і все зменшувалася, тож 9 квітня 1857 року «Зоря Галицька» на нещасливому 13-му числі припинила своє існування.
Неповторним і непідробним ароматом віє від одного сюжету, який варто тут проілюструвати. У квітні-травні 1849 року були перипетії із друком газети. Які саме – стане видно із редакційної замітки та двох листів до редактора, опублікованих на першій шпальті числа 39 за 1849 рік (Львôвъ, середа, дня 4/16 Мая 1849):
Съ нынѣшнымъ Числомъ зачалисьмо “Зорю” печатати оу печатни Г. Михайла Порембы. Хотяй раднѣйше булибысьмо ся и далѣй тримали печетни Заведенїя Інститута Стауропїгїяньского: зневоленисмо однакожъ зôстали про тоє перенестися, понеже зарядъ печетни стауропїгїяньскои вымагає ôтъ насъ ôтъ теперъ цѣны, якую при скупыхъ зъ пренумераты вплынувшихъ засобахъ въ жаденъ спосôбъ подвигнути не можемъ – а не хоче насъ лишити при цѣнѣ дотеперѣйшнôй, хотяй П. Поремба “Зорю” за тую самую цѣну печатати обовязався. Для лѣпшого розсудженя тои рѣчи оумѣщаємо тутъ оба дописы намъ черезъ Зарядъ печатнѣ стауропїгїяньскои заслани:
I.
Честный Пане Павенцкїй!
Єсли можете ôтъ 1-го Цвѣтня 1849. за выдрукованїє Зори за пôлтора аркуша разомъ по 30 рс. серебромъ платити, то будемъ Вамъ далѣй друковати; но єсли Вамъ дорого, то шукайте собѣ где таньше, бо Стауропїгїя при тôмъ друкованю хотя и 30 рс. платити будете, заробку не має.
Дня 25. Марта 1849.
Гуркевичъ.
II.
Всечестный Пане Павенцкїй!
Отъ нинѣшного дня зачавши, неможемо “Зорю Галицку” за 30 рс. тыждневно друковати; но єсли хочете, абысьмо Вамъ далѣ друковали, то намъ за полтора аркуша или выходящи на тыждень два Числа Зори Галицкой на Вашôмъ паперѣ друковани, по 40 рс. серебромъ платити мусите, або кажѣтъ собѣ где инде друковати; бувайте здорови.
Лвôвъ, дня 7. Мая 1849.
Гуркевичъ.
Як бачимо, і тоді «все впиралося в гроші». Із тих часів, куме Карле, нічого так і не змінилося.
У «Зорі Галицькій» друкували свої літературні та публіцистичні твори різномасті автори зі всіх українських земель неозорої Австрійської імперії, були серед них Яків Головацький, Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Рудольф Мох, Іван Наумович, Микола Устиянович, Григорій Яхимович, Володимир Шашкевич (син Маркіяна, також письменник). Друкував там свої твори й Антін Могильницький, зокрема був там опублікований не то розлогий вірш, не то невелика поема «Судьба поета» (див. Додаток).
Зі світової (зарубіжної, як кажуть ще деколи) літератури на шпальтах «Зорі Галицької» в українських перекладах друкувалися зразки давньогрецької поезії (Анакреонт), уривки з «Енеїди» Верґілія, твори Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Фрідріха Шиллера, Йоганна Вольфґанґа Ґете, сербські народні казки, дещо з хорватської й угорської літератур.
Так чи інак, а за «Зорею Галицькою» залишається «пальма першості» в історії україномовної періодики. І визначне місце в історії України загалом, в історії культури зокрема.
Додаток
(Вперше надрукований у «Зорі Галицькій» розлогий вірш Антона Могильницького подається в осучасненому написанні).
Антін Могильницький
СУДЬБА ПОЕТА
Вид утопивши в красоті небесній
Межи цвітами замаєних лук,
Діла природи півець чтив чудесні,
Пив чулов грудов соловіїв звук.
Піднісши хижо понад земський тлум
В країни духів восхищенний ум,
Гадок крильцями несен в інні світи,
Почав з внутр серця піснь ревниву піти.
«Красна Русалко! Надобна богине!
Тобі складаю жертви на престіл,
Чувство гаряче, і серце невинне,
І вдячні плоди моїх умних сил.
Рано, і ввечер, і в кождій добі
Звучить піснь моя похвали тобі,
З тобов ся тішу, за тобою тужу,
Скажи ж, чого при тобі дослужу?»
Втім легкий гомін в зелененькім гаю
Змішався мило з пісеньками птиць,
Плюскотом рибки в тихонькім ручаю
Завторив шелест стулених кирниць.
Лучами світла, як красков дуги,
Зарум’янілись цвітучі луги,
А з холодного деревин затіння
Вийшла з тхом вітру надобна богиня.
Красна єсть рожа і гожа лелія,
Милі світила зірничок сестриць,
З снігом рівняєсь лебедева шия,
Славутні коси русаві дівиць.
Но, як пред сонцем порання роса,
Никне пред нею вся тота краса,
Лиця уроду і повабні шати...
Був би-м зухвалим, хтівши описати!
В руці тримала весняні звістуни:
Квітку з фіалки, рясту, веснівок,
В другій бандурку з золотими струни,
Родичку красних тужливих думок.
А як ся вимкло з коралевих уст
Слівце, як меду солоденький спуст,
Гадав би-сь: певно, якась вища сила
Зайняла душу і серце прошила!
«Півче побожний! Я твою піснь щиру,
Вітром несену, прийняла в мій слух;
Що мені служиш, же-сь потрібен, вірю,
Бо тіло земське, хоч небесний дух!
Но сли душею пнешся в умний рай,
Би-ся не каяв – добре подумай.
Скажу, як можна умом в раю жити,
Але двом ґаздам годі ти служити.
Колись стояли, як світильник істий,
Близько моєго престолу вокруг
Умні Бояни, славні бандуристи,
Вік посвятивши для моїх услуг.
Їх то бандурка, гусля і торбан, –
Чувственной груді солодкий орган
Луги, і села, і бори, і скали
Думок урочих звуком колисали.
Помисли хижі до своїх утворів
Черпали щедро в чувства джерелі,
Не малпували заграничних взорів
Ані правилов на шкільнім столі.
Що в серці тліло, що видумав ум,
Тоє прибрали в шати красних дум;
Чи жаль, чи радість, чи пісні похвали,
Все з своєй груді, все з природи брали.
Співали чулой любві м’які узи,
І опущених тугу коханок,
І нев’янучі вплітали галузи
В нерозрішимий дружества вінок;
І брань ужасну, і мирний покій,
І мужественних атаманів бій,
Пастирів думи, і бранців пригоди,
Важкі случаї вічної природи.
Костур в долоні, гусля під пахвою
Гостили мирно з села до села.
Всюди приятно піснь співали свою,
Где їх охота, любов завела,
Чи где в палаті серед ясних стін,
Чи під віконцем убогих хатин, –
Всюди готові сердечне співати,
Ще й без надії якоїсь заплати!
За умні труди – умні надгороди:
Чувство подяки, котрим серце б’є,
Споминка вічна, що в потомні роди
Чрез покоління і віки жиє!
Бо хоть, тут живши, удалось гдесь
Взлетіти духом до чистих небес,
Однак лакнуще і прагнуще тіло,
Окрім похвали, що ж ще приобріло?
Чемне «прости біг», кусень хліба з сіллю,
Ложечку страви і кубок води
На Україні, Підгір’ю, Поділлю
Давали півцям заплату тогди.
Більше не ждали. Но довольні з тим,
Всіх восхитивши голосом святим,
Відгомін пісней потомству лишали,
Самі, опрощавшись, далій поспішали.
Так-то безсмертні брали самоуки
Нуту до пісней із природи рук,
А незрівнянні мелодійні звуки
Ще-сь відзивають нині з грудей внук
Чи в полонині легонький скотар,
Чи в оболонях прагнущий косар,
На вечерницях, при гарячім жниві, –
Сли думку поють, здаються щасливі.
А ваші, півче, перевчені уми,
Які там жертви приносять мені?
Що як навесні дрібних птичок тлуми
Яли бриніти по зимовім сні?
Гдесь-те бували, як мій світлий храм
Оголочений стояв пустков сам?
Котрий з вас в хвилях тяжкої недолі
Витрвав статочно при моїм престолі?
Щось вас немного, лиш сільська простота
В полі, в хатині чтила мя тогди.
Хоть судьба храму заперла ворота,
Не уляклися розличной біди!
Нині, где храм мій отвором стоїть,
Зиму і мраки випер сонця світ,
Где навіть внішной не бракне принуки, –
Не штука стрійну взяти гуслю в руки.
Возьміть до серця, що-м вам об’явила,
Щоби з вас кождий довольно пізнав:
Має хранити свято три правила,
Щоб в моїй службі надаль позістав,
Сли ми ся в нужді не спроневірив,
Гуслю до звуків природи строїв,
І пошлюбує так ми піснь співати,
Щоб могли менші брати хіснувати.
Як где затрягне корабль на мілизні,
Тягар скидають, щоб сплив догори,
Так покинь дневні всі печалі жизні,
В путь надповітрний легко ся бери!
Сли ся пускаєш духом в умний рай,
Брем’я тілесне на землі лишай,
Забудь о зиску і земській потребі,
Радощей чашу вип’єш в моїм небі.
Таких вас впишу букви золотими
В славних Боянів, бандуристів чин.
Кождий з вас буде ізбран межи ними,
А в моїм храмі возлюблений син;
Взнесеться духом в країну святу,
Уздрить моєго лиця красоту –
Кілько раз хоче умних благ зачерти,
Знайде для себе завше рай отвертий!
Але за земські заплати не ручу,
Тих в раю умнім для тіла нема,
Тих я слуг моїх желати не учу,
Бо як дам, чого не маю сама?
Буде читав хтось, хтось відкине геть,
Десять вас згудять, оден похвалить,
Но хоть би й двадцять согласно хвалило,
Чи ж схлібна слава погодує тіло?
Дітоньки мої смак си зноровили;
Чуже голублять, а своє хулять.
Пісні родимой звук не всім єсть милий,
Півець родимий – погорджен, проклят!
Не уповайте ж на общий уділ.
Хоть би з вас кождий піснь небесну пів,
Хоть би, як сокіл, сів над хмарів щити, –
Тут буде в нужді ліктями світити.
Но не сама я так надгороджаю,
Сестриці мої також так платять.
Всім судьба спільна: вінець в умнім раю,
Земським – безсмертність валяти не хтять.
Гомер на старість з костуром ходив,
Сервант за пісні гдесь в козі сидів,
Кеплер, зчисливши умом пространь неба,
Скінчив десь в нужді без кавальця хліба.
А сли-сте у мене непрошені гості,
Що не держаться речених правил,
Що погорджають звуки чулі, прості,
Летять високо, щоб ніхто не взрів,
Не видять повних отчини джерел,
Ждуть, чей би хто що з чужини завів,
Потім ся гублять в уроєній мряці, –
Пожалься, Боже, їх мозольній праці!
Котра в желізне Мадеєве ложе
Втискає в форми нездібні слова,
Рве, натягає, хоть все не поможе,
Сли грудь порожня, пуста голова.
Вірує сліпо в натягнений рим
І піснь бездушну украшає ним,
Перо кусає, мірить пальців члени, –
Ах, ніч безсонна і папір згублений!
Гляньте на мої розплетені коси,
Лице без ружу, без шнурівок грудь,
Предці мя красну осі-сте чтили доси –
Отже ж з вас кождий так природний будь!
Краще природне сонце в гущі хмар,
Як то, що чисте змалює маляр.
І лице краще в жиючім утворі,
Як божка образ в парійськім марморі!
Цвіт на папері, в барві золотавій,
Красний, но вдячной воні не ширить,
Ялові струни в бандурці красивій,
Сли в ній согласних відношеній ніт.
Все життє красне з внутренной душі,
І пожиточне, сли піймають всі;
Но, порушене машинами діло,
Завше зістане безживотне тіло.
Іскуство умне, в союзі з природов,
В народах мало золотий свій вік,
Но само в собі, без животних плодів, –
Як Прометея з глини чоловік.
Аж гди ся к сонцю по світло двигнув
І ним в бездушну землі брилу тхнув,
Тогді аж духом оживлене тіло
Ділам природи вінець наложило!
А ваші пісні, сли, з природов в сварці,
Краси шукають в формах неживих
І в кождій рими малозначній шпарці
Кленуть натхненний самоуків стих,
Що після штучних своєй волі прав
Хтіли б браттям надати устав, –
Чи й тоті, може, горді стихолати
Схочуть у мене просити заплати?
Мирських пристрастей – земська надгорода,
Вищої – скверний не осягне дух;
За свої кривди помститься природа:
Піснь накручена пійде мимо ух.
Запорошений фоліялів збір
Послужить мишам за щоденний жир.
А ви будете, в доказ слушной плати,
Під храмом моїм за дверми стояти!
Пісеньки ваші, шумом напущені,
Не будуть мати возросту, краси,
Не наповнять вам користю кишені,
Не взищуть слави в потомні часи,
Як пестрокрилий, слабенький мотиль,
Поглиплять шумно, кілька хижих хвиль,
Невчасні плоди штучного виробу
В віку дитиннім загостять до гробу».
І так Русалка, по щирій промові,
З хмарков легоньков піднеслась вгору.
Лиця оздобу і шати шовкові
Скрив тонкий сумрак, як мряка зорю.
Півець в задумці, гейби вритий, став,
Що чув, глибоко в серці заховав;
Зітхнувши чуло, взніс за нею руки:
«Ах, як же вищі від нас самоуки!»
Комарів, І/ІV 1850
15.05.2018