«Головна Руська Рада» у Львові

 

Початок нашої національної організації в Галичині.

 

Вістка про революцію у Відні дійшла блиском до Львова і тут найшла пригідний ґрунт у Поляків, що безпроривно піддержували революційну (повстанчу) пропаганду. Провідники сего руху взяли ся негайно до уложення „адреси до цісаря“ (18 марта 1848), в котрій предложили своє бажаннє відбудувати Польщу у федерації з Австрією і поставили домаганнє, щоби цісар затвердив заснований ними „національний комітет“, що мав уложити конституцію для Галичини. Відтак зачали Поляки збирати підписи до тої петиції та закликувати Русинів, аби й вони підписували сю адресу до цісаря, а коли др. Кирило Вінковський, член Ставропигійського Інституту, іменем Русинів зажадав, щоби в тій адресі згадано також про Русинів, то Поляки піднесли крик: Тут нема Русинів!  се зрадник Москаль!...¹)

 

Отся подія витверезила Русинів, — що хотіли лізти у польські революційні організації, — повіривши нещирим фразам про рівність і братерство.... Та Поляки заснували негайно свою „Раду народову,“ (15. квітня 1848), що мала взяти керму визвольного руху в Галичині Польська „Рада народова“ звернула ся до власників більшої посілости (дворів) в Галичині з зазивом, щоби вони добровільно увільнили селян від панщини та до „руських братів“ з покликом до згоди і єдности. Та у відповідь на се появив ся в Галичині патент цісарський з 17. квітня 1848р., що проголосив скасування панщини від 15. мая 1848. р.

 

Такі рухи і відрухи мусіли спонукати тодішних Русинів, щоб вони призадумали ся над своєю національною приналежністю та перейшли зі свого боку до самостійної активности. Звідсі вийшла передусім руська делєґація з крилошанином о. Михайлом Куземським на чолі, що в дні 19. квітня 1848 р. подала на руки галицького намісника ґрафа Франца Стадіона свою петицію до монарха....

 

У нас увійшло в звичай, на жаль, з погордою і легковаженнєм висказувати ся про минувшину та зокрема про рік 1848. Наш сучасний письменник розважує, що рік 1848. викинув взагалі на поверхню руського життя масу мірнот, поставлених на визначні становища; що одна гучна фраза, сама фіґура та постава вистарчила, щоб з невідомого чоловіка зробити історичну особу... Так воно було, є і буде, що кождий нарід видає із себе таких людий, яких годен видати у відносних обставинах. І тому не дивуймо ся, що тоді — перед сто роками майже — по страшних і довговікових руїнах вийшло таке, а не инше поколіннє. Добре, що й таке було, бо воно всеж таки принесло нам почини нашого національного відродження... А з сеї історії має грядуче поколіннє черпати науку, без відрази і знеохоти....

 

По сій замітці навертаю до самої справи.

 

До Львова дійшла перша вістка про приреченнє цісаря Фердинанда: надання конституції, в дні 19. квітня 1848. р. Тоді Поляки львівські під проводом князя Льва Сапіги вислали депутацію до ґубернатора (намісника) ґрафа Франца Стадіона і вручили йому петицію до цісаря про окрему адміністрацію провінціяльну.

 

Того самого дня зібралися також Русини львівські і під проводом Михайла Куземського внесли на руки Губернатора петицію до цісаря, в котрій домагали ся:

 

а) „щоби у всіх народних школах, то є в сільських, парафіяльних, головних і окружних школах (училищах) тих округів Галичини, в котрих населеннє цілком або далеко більшою частю є руське, наука шкільна подавалася в руськім язиці;

 

б) щоби в округах Галичини, що є поселені Русинами, також у висших школах подавано науку в руським язиці для руського населення;

 

в) щоби всі краєві права, цісарські прикази і постанови всіх инших урядів руському народови в руській мові оголошувалися, бож теперішний спосіб, що права і прикази в німецькій, а навіть також в польській мові обвіщують ся, не є придатний, бо оголошення в згаданих мовах руському народови не є зрозумілі;

 

г) щоби урядники, поставлені в сій Русинами заселеній части Галичини, народну руську мову добре розуміли;

 

д) щоби грецько-католицьке духовенство так виучувалось, щоби могло своїм парохіянам науки віри і моралі в руськім народнім язиці викладати, а не так як дотепер, при виключенню образовання в руськім народнім язиці, супроти свого народу словом знемагати;

 

є) щоби зрівнаннє духовенства всіх трьох обрядів, то є грецько-католицького, латинського і вірменського у всіх правах, привілеях і достойнствах— на ділі було, — та

 

з) щоби Русинам як таким всі народні уряди, як також всі міські і сільські служби були приступні“.

 

На отсю петицію з 19. квітня 1848., прийшла відповідь міністра справ внутрішних Піллєрсдорфа, з дати: Відень 9. мая 1848, того змісту²), що цісар вислухавши свою відповідальну міністеріяльну Раду зволив видати отсі постанови:

 

1) У всіх народних школах тих циркулів, в котрих людність цілком або більшою частиною руська, буде шкільна наука в руськім язиці уділятися, — але в тих громадах Східної Галичини, в котрих польська людність становить більшість, мусить бути дозволено затримати в школах язик польський як викладовий „учительний“.

 

2) Зі згляду, що руський язик на теперішнім щеблі свого розвинення до уділювання многих наукових предметів іще не зовсім успосібнений, обявлене желаннє, аби в циркулах Русинами замешканих, також у висших школах руському язикови в науках для народної руської людности відповідне далося розширення, — в той спосіб виповниться, що у висших школах руського краю поперед катедра сего язика запровадиться, щоби учащійся молодіжі до фундаментального виучення своєї рідної мови спосібність подати, і так видосконаленнє тої мови прилагодити.

 

3-тий і 4-тий уступ того прошення, щоби оголошення законів в краю також і в руськім язиці діяли ся, та щоби урядники в частях краю Русинами замешканих того язика свідомі були, є вже уставним патентом з дня 25. квітня сего року згідно з желаннєм просячих розвязані.

 

5. Щоби грецько-католицьке духовенство в краєвім руськім язиці належито видосконаляло ся, за рівне справедливе як і за потрібне узнає ся, та для того Єго Величество приказати зволили, не тілько, аби Епископів особливу увагу і стараннє виразно на те звернути, але також те наміреннє через заложеннє в семинаріях обовязуючої кождого науки тої мови і через запровадження осібних в ній вправ по можности осягати.

 

6. Правне зрівнаннє всіх трьох католицьких обрядів у всіх правах, привілеях і достойнствах остро дотримувати ся буде і не допустить ся, аби один над другий в жаден спосіб не возносився.

 

7. Припущеннє Русинів яко таких до всіх публичних урядів, також до всіх міських і громадських послуг, вже в §. 24. патенту уставного забезпечено і буде предметом старанної уваги ряду“...

 

Отся відповідь прийшла на адресу „Головної Руської Ради“ у Львові, що тим часом вже була завязалась і розвинула живу діяльність. Орґанізація „Головної Руської Ради“ не обмежувалась тільки на сам центр у Львові, а покликала до діяльности Окружні Ради в краю. Ті окружні ради були орґанами Головної Руської Ради. Найдіяльнійшими членами Головної Руської Ради у Львові були: о. Михайло Куземський, схолястик і Іван Борисикевич, правник та власник маєтности.

 

Першим редактором „Зорі Галицкої“ став Антін Павенцкий, молодий правник, пізнійше нотар і власник реальности у Львові.

 

 

Заснування „Головної Руської Ради“ у Львові.

 

„Головна Рада Руська во Львові“ завязала ся дня 2. мая 1848, в салі збору консисторського у св. Юра. О годині 6. вечером зійшло ся там більше як триста Русинів, всілякого стану і віку. Тут прийшли були також Поляки, що хотіли, щоби не допустити до заснування „Головної Ради Руської.“ Передусім віддано честь памяти Маркіяна Шашкевича, в тій „святій годині“ і повитано Русинів, до охорони і піднесення руської народности згромаджених, - як сказано у відноснім звіті.³)

 

Засіданнє Головної Руської Ради.

 

Відтак під тимчасовим проводом о. Мих. Куземського, завязалася „Рада народна руська“. О. Іван Жуковський парох церкви св. Петра і Павла у Львові говорив про потребу завязання такої Ради і ціли, котрі має ся поставити. Його промову перервав пан Сускі (імени не подано у відноснім звіті), Поляк, що прийшов у намірі, щоби перешкодити завязаннє руської Ради і зачався над сим розводити, що Русини роблять незгоду між народами побратимими. Йому відповів „сильним словом“ богослов Алексій Заклинський, що Русини самі о своє добро старати ся мусять, та з уст всіх зібраних вийшов один голос: Русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Тоді пан С. увидівши той сильний і незломний дух руський, — віддалив ся...

 

Учасники збору, „з радости при розході цілували ся, а старці тішили ся як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними“...

 

В 1. числі часопису „Зоря Галицка“ з 15. мая 1848, видаваного Антоном Павенцьким, проголосила „Рада народна руска“ першу відозву до руского народу:⁴)

 

 

„Браття!

 

Відомо вам, що Найяснійший Цісар Австрійський і Король наш надали ласкаво всім народам своєї держави і нам Русинам землі Галицької, патентом з дня 25. березня 1848 Конституцію то значить: таку фундаментальну уставу, котра цілому народови нашому через вибраних і завіреннє маючих мужів уділ в праводавстві своїм дозволяє, і тим способом свободи і добрий бит нам забезпечає.

 

Межи тими свободами надали нам те особливе право, що можемо збирати ся на наради над спільним добром нашим, розпізнавати потреби народа і краю нашого і такові Найяснійшому Панови предкладати.

 

В такім наміренню завязало ся ту в столичнім місті Львові товариство Русинів під назвою „Рада народна руска“, котра порозуміваючи ся з народом, його заступати, над його потребами промишляти і над його свободами чувати буде.

 

Конечна потреба для нас Русинів такого збору тим явнійше ся окаже, скоро ся застановимо, чим наш нарід колись бил, в якім стані досі зіставал і яким при наданій тепер конституції бити може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільний, рівнал ся в славі найможнійшим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, - одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя роспал ся поволи той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованнє.

 

Такі нещастя склонили з часом много можних панів відступити від руського обрядку отець своїх, а з ним виречися мови руської і опустити свій нарід, хоть тая зміна обрядку народности перемінити не могла, і кров руська в жилах їх плинути не перестала. — Нарід тим способом оставлений і що раз більше ослаблений, зістал завислим від довольности чужої, а все понижений, зачал во всем лишати ся і до тої прийшол недолі, що соромом било Русином називати ся.

 

Вправді пізнійше обіймила долю нашу лагіднійша опіка, зачали й нам признавати права, однакож попереднійший стан річей не дозвалял правдивої доступити свободи. І в тім смутнім стані зоставалисьмо аж досі.

 

Але як все на світі з часом ся минає, як по зимі прикрій весна наступає, так Браття! і той стан смутний нині змінил ся через Конституцію. Браття! єсть то велике право, велике добродітельство, єсть то сонце, котре як всім, так і нам Русинам засвітило і до нового нас життя пробудило. Будяться тим сонцем освічені народи далекі і сусідні, підноситься перед очима нашими на земли нашій народність польська, і о добрі і о свободах своїх скоро і живо промишляти зачала, - а ми ж, Браття! сини так великої руської родини, малибисьмо самі одні на світі позістати і на даль в тім нещаснім замертвінню? Ні! Пробудил ся уже й наш лев руский і красну нам ворожить пришлість. Вставайтеж Браття, вставайте з долгого сну вашого, бо уже час! Встаньте! але не до звади і незгоди! но двигнімся разом, щоби піднести народність нашу і забезпечити дані нам свободи. Пожиткуймо з тої спосібности, абисьмо не покрили ся ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарікання поколінь наступних. Поступаймо з другими народами в любві і згоді! Будьмо тим, чим бити можем і повиннисьмо. Будьмо народом!

 

Тим то чувством Народности напоєні і в тім наміренню собралисьмо ся ми Русини, котрим добро і щастє народу на сердци, і будем ділати в спосіб наступуючий:

 

а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священиків наших з правами других обрядків.

 

б) Розвивати і взносити народність нашу во всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримованнєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу славянського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннєм впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних і т. д.

 

в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від всякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити.

 

О тім то всім вас Браття Русини! свідомих чиним, і упоминаєм, абисьте так, як досі, незломную віру заховали нашому Найяснійшому Цісарови і Королеви конституційному Фердинанду І. в тім сильнім переконанню, що під можним заступленнєм Австрії права наші і народність наша укріпити ся і сили свої розвинути могуть.

 

При тім вас уважних робим, що так як з одної сторони святим нашим обовязком буде права, народність нашу напротив всіх замахів так домових як чужосторонних силне і стале боронити, так з другої сторони сам Бог і право

 

людскости наказує, абисьмо напротив тих, котрі попри нас также ся о своє добро і свою народність старають, жадної ненависти в сердцях наших не живили, но як щирі сусіди одної землі в згоді і єдности жили.

 

Абисьмо тому нашому наміренню тим скутеч- нійше могли відповісти, взиваєм вас наконець Браття! абисьте, як і ми во Львові Головну Раду завязали, так і ви в тім самім наміренню в по- менші ради ся збирали, скоро вам спосіб до того подамо.

 

А тепер Браття завірте нам Русинам! і будьте переконані, що тілько на такій дорозі станемося тим, — чим бити повиннисьмо, — станемося честним, просвіщеним свободним народом!!!

 

Львів, дня 10. мая 1848.

 

Григорій Яхимович, єпископ, предсідатель. Заступники предсідателя: Михаїл Куземський, схоластик, Іоан Борисикевич, письменник. Секретарі: Михаїл Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст Товариства Кред“ .

 

Григорій Яхимович, єпископ, предсідатель Головної Рускої Ради

 

 

Кристалізуваннє політичної думки і супротивні заходи Поляків.

 

В українськім національнім відродженню в Австрії виступає яснійше рік 1848, памятний першими проблисками політичного життя Українців галицької землі. В сім році, як се вже сказано, наступило знесеннє панщини, значить рабства наших хліборобських мас в Австрії та в сім році виринуло питаннє конституційної перебудови австрійської державу, і з сим родиться політична думка свободи, самостійности і рівноправности націй.

 

Отся думка скристалізувалась в сім році, в „Головній Руській Раді“ у Львові, що станула на становищі самостійности руського (українського) народу як нації, та його окремішности від народів: польського і російського.

 

А отсе викликало між галицькими Поляками противну акцію. Проти „Головної Руської Ради“, як першої політичної організації Русинів (Українців) галицьких заложили були Поляки польонофільський комітет у Львові, званий „Руским Собором“ (23. мая 1848. р.), та заманили були до себе Івана Вагилевича на редактора такогож орґану „Дневник руский“, для „удержування згоди і одности з миром сполної отчини“. В такій службі польській умер Іван Вагилевич, колись руський письменник, опісля польський, — в дні 10. мая 1866. р. у Львові, та його іменем назвали Поляки одну з вулиць міста Львова. Іван Вагилевич не видержав гарту боротьби за самостійність нашого народу і марно згинув.⁵) Ось так відпав один з товаришів „руської трійці“...

 

В таких обставинах, в моменті свобід в австрійській державі, піднимаєть ся думка про самоуправу української области в Австрії. Та се домаганнє самоуправи австрійської України виступає не як далека мрія у максимальній програмі, але як конкретне жаданнє внутрішної політики Галицьких Українців в Австрії, що мало поважні обєктивні вигляди на скоре здійсненнє, бо тодішнє австрійське правительство уважало таке домаганнє як зовсім оправдане і самозрозуміле, коли приймаєть ся в основу державної політики: рівноправність національностей.

 

Цісарською постановою з 27. лютого 1847. р. було вже розпорядженє: поділити Галичину на дві ґуберніяльні области з головними містами: Львовом і Краковом та сей поділ мав перевести австрійський ґубернатор Галичини граф Франц Стадіон.

 

Але побіч домагання самоуправи австрійської України була ненарушена максимальна програма: соборна Україна, хоча у несмілій формі: свобідна Русь.

 

На сій основі підняла „Головна Руська Рада“ домаганнє, одиноко можливе в тогочасних обставинах, утворення з української території в Австрії: окремого краю з політичною самоуправою.

 

 

Поглиблюваннє національної думки Галицьких Українців.

 

За кличем „Головної Руської Ради” у Львові відозвалися окружні Ради в краю, між котрими визначилась була Руська Рада в Станиславові. Там відбув ся в дні 30. мая 1848. р. народний руський фестин, на котрім о. Григорій Шашкевич, парох в Угринові коло Станиславова, виголосив знамениту промову патріотичну, що викликала загальне одушевленнє і підєм національного духа.

 

Василь Ільницький, б. радник шкільний і директор академічної ґімназії у Львові, у своїх споминах згадує те незвичайне вражіннє, яке зділала на ньому (тоді студентови університету) промова Григорія Шашкевича в Станиславові, якої вершком були слова: „й руский лев потрясає на ті кривди з обуреннєм свою золоту гриву“...

 

Ось так добувались з чистих душ тодішних Українців почування до змагань за волю і життє свого народу, та звідсі лине думка політична про самостійність нації.

 

Відтак у пропамятнім письмі з 9. червня 1848, до цісаря Фердинанда, поставила „Головна Руська Рада“ такі домагання:

 

„щоб ті простори Галичини, що є замешкані Русинами, творили для себе провінцію з осідком політичної краевої управи у Львові. Отся часть обнимає східні округи Галичини з руським населеннєм, так як ся часть краю була первісно самостійним князівством, опісля Галицьким Королівством, та вкінці червеноруським Воєвідством; — та щоб ті части краю, які замешкують Мазури, відділено від „руської провінції“. Ся часть краю обнимає західну частину Галичини і має польське населеннє“.

 

А з другої сторони, щоби до поділу Галичини не допустити, зорганізували Поляки так званий „Руский Собор“, до котрого належали переважно Поляки українського походження, та отся псевдо-руська Рада мала на меті параліжувати діяльність „Головної Руської Ради“.⁶) До сего уживав Собор всяких способів⁷), не виключаючи навіть переговорів з „Головною Руською Радою“, щоби погодити інтереси і змагання Українців з посяганнями Поляків, але ті заходи остали без успіху. Тоді зголосив ся був гурток визначних Поляків українського походження до єпископа Григорія Яхимовича з заявою, що вони хочуть перейти на грецько-католицький обряд. Епископ Яхимович розваживши наміри польських панів, відповів їм, що Русини не мають шляхти та її не потребують...

 

Супроти внесеного польського протесту проти поділу Галичини на дві части, „Головна Руська Рада“ внесла другий меморіял до міністерства внутрішних справ, з 17. липня 1848, в котрім домагалась в імени всего руського народу Галичини прихилити ся до її бажання з отсих причин:⁸)

 

„1) Тому, що згаданий поділ Галичини на дві провінції є відголосом волі цілого руського народу, котрий заступає „Головна Руська Рада“, та котрий не відступить від сеї своєї невідмінної волі;

 

2) Тому, що як Урядови добре відомо —у східній части Галичини є 2½ міліона руського населення. Але не зважаючи на се, заходами Поляків починає вводити ся у всіх судах руської части Галичини урядова мова — польська. Та чи може що більше ранити почуваннє народу, як коли йому заперечують його найдорожший скарб — його мову. Така зневага мала би в теперішних обставинах впасти тільки на Русинів, що мають свою власну вироблену мову, яку треба тільки впровадити до шкіл і урядів;

 

3) Тому, що руський нарід може тільки тоді прийти до власної національної ґвардії, сього сторожа народного конституційного життя, коли Галичина буде поділена, бо тепер, як се Урядови відомо, се право привластили собі в цілій Галичині Поляки.

 

4) Наведене висше є доказом, що народна кривда, якої руський нарід зазнавав у протязі кількох століть на своїй власній землі з боку польських заходців через угніт, пониженнє, а навіть реліґійне переслідуваннє, — триває ще й тепер.

 

5) Русини жадають поділу Галичини не тільки наслідом признаної конституцією національної самостійности, але іще більше тому, щоби увільнити себе вже раз від політичного впливу з польського боку, на що є так богато доказів, починаючи від 1831. р., що приносить тільки нещастє, — та щоби спокійно і без перешкод уживати своїх національних прав для національного розвою.

 

6) Бажання Русинів при пробудженню їх народного почування звертають ся до сего, щоби під охороною австрійського конституційного уряду розвивати пробуджене з найглибшого сну національне життє, — що одначе Поляки, добиваючи ся своїх, для нас зовсім чужих цілей, стараються знівечити.

 

7) 3 того виміреного від кількох століть проти нашого народу ворожого систему Поляки зібрали вже плоди, найшовши у спольонізованих Русинів найподатнійші наряди до повного підкопання руської народности і підпомагання польським інтересам, — які протестуючи разом з Поляками проти отсего поділу Галичини є для руського народу богато небезпечнійші, чим сама правдива польська партія.

 

8) Вкінці, без поділу Галичини не можна й думати про запоручений конституцією самостійний національний розвій тих двох народів, що йдуть противними дорогами.

 

„Вже в 1846. р. при нагоді прилучення до Галичини кусника Краківської землі уважав Уряд потрібним взяти поділ Галичини під розвагу, а виконаннє сього наміру являє ся тепер дуже важним для збереження руської народности.

 

„Головна Руська Рада“, яка заступає руський нарід, подає сю просьбу з тим, що потрібні підписи зі всіх сторін Галичини, заселеної Русинами, пришле пізнійше.

 

Супроти того отже, що в теперішних обставинах життє руської народности без поділу Галичини много потерпіло би шкоди, ц. к. Міністерство зволить поділ сей на руську і польську провінцію високосклонно перевести. Таким чином Русини, вільні і забезпечені від всіх неприхильних політичних впливів, а також від всіх покус, тим більше будуть старати ся дати дальші докази своєї незрушимої вірности і прихильности до Вис. Престола й сильно причинятися всіми народними силами до утвердження союза, що обнимає всі провінції конституційного австрійського цісарства.

 

У Львові, 17. липня 1848.

 

В сім дні, іще видала „Рада Руська Головна“ ось яку відозву до народу:

 

„Мир Вам Браття!

 

Рада Руська Головна видячи потребу і зважаючи на учинені предложення денекотрих поменших рад, аби Галичина з причини двох народностей, руської і польської, була поділена на дві провінції, на руську в руській східній, і на польську в західній части Галичини, подала давнійше о те до Його Величества прошеннє. Но понеже те прошеннє досі не є ускутечнене, а Поляки і ложно називаючий ся „Руский Собор“ і ті Русини, котрі тримають з Поляками, написали прошеннє напроти сего поділу і підписи збирали, — для того Головна Рада Руська подала за тим самим поділом під днем 17. липня 1848, до Високого ц. к. Міністеріюм друге прошеннє.

 

Головна Руська Рада уділивши ті прошення поменшим радам у відписах желає, щоби для попирання тої просьби всюди ся руські люди підписували на осібних паперах... давши заголовіє таке по руськи і по німецьки: Ми підписані в окрузі руської поменшої ради (імя рек) приступаєм к прошенню до Високого ц. к. Міністеріюм під днем 17. липня 1848, ч. 173, від нашої Головної Ради для поділення Галичини на дві провінції поданому.

 

Головна Рада поручає нарід о сім ділі добре обучити, що від того поділу наша добра доля залежить, щоби ся для того як найбільше руського народа підписувало. Потому мають ся ті підписи як найскорше сюди до Головної Ради надсилати, а вона зашле їх разом додатково до свого прошення і до своїх підписів до Високого Міністеріюм.

 

Від Ради Головної Руської во Львові, дня 17. липня 1848. М. Куземський, заступник предсідателя. Т. Леонтович, секретар.

 

Михайло Куземський

 

Що сі побоювання членів Головної Руської Ради, у Львові не були безпідставні, виказуєсь з переписки д-ра Франца Смольки, котрий був польським депутованим та разом з Фльоріяном Зємялковським держали тоді у своїх руках керму польської політики, Франц Смолька написав в своїм листі з 8. серпня 1848, до Львова:⁹)... Читаю якраз, що внесено петицію руських підданих в справі поділу Галичини на дві губернії. Вам відомо, що ми наміреному поділови Галичини, підписаному цісарем дня 19. черв. 1848.р. „brevi manu“ скрутили карк, — одначе з приводу поданої петиції се питаннє могло би бути відновлене і експльоатоване на нашу шкоду. Тому треба, щоби нам прислали петицію Русинів з як найбільше підписами, щоби Галичини не ділити на дві губернії. Мені здаєсь, що в сій справі вже щось робить ся; — Прошу Кабата¹⁰), щоби пішов до Ради народової, щоб сю петицію прислали як найскорше...

 

Маючи на увазі ті супротивні заходи Поляків, внесла була „Головна Руська Рада“ поновний меморіял до міністерства внутрішних справ з датою 28. жовтня 1848, в котрім заявила, що поділ Галичини є питаннєм життя для Русинів „Die Theilung Galiziens ist eine Lebensfrage fur die Ruthenen“.

 

На се відповіли Поляки своїм меморіялом з 27. падолиста 1848. р.

 

______________________

¹) Пр. пор. Stefan Kaczała, Polityka Polaków względem Rusi, We Lwowie 1879, стор. 286. «Gdy po raz pierwszy w Austryi zabłysło słońce swobody i ogłoszone zostało równouprawnienie narodowości, wielka radość nastała między narodowościami, również wielka była sympatya dla Austryi poza granicami tego państwa. Rok ten (1848) oblał nas, młodych polityków Rusinów, którzy na wyrozumienie ze strony Polaków rachowali, lodową wodą. Nastąpiło rozczarowanie. W pierwszym adresie do tronu, do podpisania którego i Rusinów zawezwano, było napisane: „W szkołach i urzędach język narodowy polski“. Rusini zażądali dodania i »ruski«. Polacy krzyknęli chórem: »Niema Rusi, tu Polska; język ruski narzecze polskiego«. Okrzyk ten dał dowód, że Polacy niczego się nie nauczyli i niczego nie zapomnieli; że polityki swej wynarodowienia Rusi zaniechać nie myślą; że dążeniem ich jest, aby na Rusi nie było Rusinów...«

²) Подаю на підставі перекладу, уміщеного в ч. 3. „Зорі Галицкої“ з року 1848.

³) „Зоря Галицка“ ч. 7, з р. 1848.

⁴) Назви »Головної Руської Ради“ уживали зі змінами.

⁵) Пр. пор. Stefan Kaczała, Polityka Polaków, на стор. 289: „Rok 1848. odkrył nareszcie i dla ruskiej narodowości perspektywę praw politycznych. Przy takiem położeniu rzeczy nie spodziewając się żadnej koncesyi ze strony Polaków, a opierając się na ogłoszonem równouprawnieniu narodowości, Rusini zawiązują osobną radę ruską, dla pilnowania praw własnych. Ta wyrzekła, że Ruś halicka jest częścią 15-milionowej Rusi. Ztąd osobne adressa, deputacye i t. d., bez czego prawdopodobnie byłoby się obeszło, gdyby nie postępowanie z polskiej strony. Tu powstał jeszcze większy krzyk, a po nieważ twierdzono: „że Ruś spolszczona, niema Rusi, wywołanie kwe- styi ruskiej trzeba było komuś przypisać. Przypisano je rządowi. Stadion, ówczesny namiestnik Galicyi, przypatrzywszy się rzeczywistym stosunkom na miejscu, chciał równouprawnienie stosować i do Rusinów. Ztąd okrzyk: Ruś wynalazł Stadion. Język ruski nazywają ruteńskim, jakby na potwierdzienie wynalezienia Rutenów. Frazes ten, równie i drugi: Język ruski jest narzeczem polskiego, to bezsens“...

⁶) Пр. пор. Крівавого року, Відень 1917, стор. 19 і д., та D-r. М. Łozynskyj, Wiederherstellung des Konigreiches Halytsch-Wolodymyr, Lemberg 1918, стор. 14 і д.

⁷) O. Софрон Витвицький, парох Раківця і Семенівки оголосив в січні 1849, визнаннє свого блуду, бо приступив був до польської „Ради Народової“, та відтак переконав ся, що нерозважний крок учинив і що тая свобода рівність і братерство на пустих словах тільки стоїть, а серце їх хоче завсігди над нами старшувати і далеке від сего, щоби нам щиро сприяли.

„Длятого вирікаючи ся звязку з польськими партіями, сказав він, — молю вас чесні браття усердно: Прийміть мене яко брата, кающого ся за той мій блуд!“

⁸) пр. Пор. матеріяли Івана Кревецького, Справа поділу Галичини в рр. 1846-1850, в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка, Львів 1910, стор. 54. і д. Т. XCIII., Т XCIV, стор. 58. і д.

⁹) К. Widmann, Franciszek Smolka, jego życie i zawód publiczny. Cz. 1. Lwów, 1884, стор. 242 і. д.

¹⁰) Др. Маврикій Кабат був у Львові адвокатом, відтак професором університету.

 

[Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 на підставі споминів. Написав д-р Кость Левицький. Львів, 1926, с.15—31]

 

02.05.2018