Ярослав Підгора-Гвяздовський

В день, коли у Франції розпочався Каннський кінофестиваль, в Україні в прокат вийшов французький фільм «До побачення там, на горі!», кращий доказ життєдайності французького кіно.

 

 

Мені йдеться саме про життєдайність, і саме в стосунку до цього фільму. І повторення одного і того ж, експресивно позитивного слова – навмисне. Бо нині французьке кіно трохи клює носом. Минулий рік воно закінчило з негативним сальдо, маючи меншу кількість фільмів у прокаті стосовно 2016 року і менші касові збори. Незважаючи – чи може навпаки, якраз зважаючи – на «Валеріана та Місто тисячі планет» Люка Бессона, який разом із статусом найдорожчого європейського фільму має статус найпровальнішого фільму в історії. «До побачення…» Альбера Дюпонтеля в цьому сенсі вигідно відрізняється. Нехай його менше людей подивилося, аніж бессонівського «Велеріана…», але йому не потрібно було повертати шалені мільйони, не треба було отримувати чи підтверджувати статуси і заробляти бали. Він виправдав і кінематографічні, і загальнолюдські запити, як мистецьке, соціально-значуще і по-людськи дуже зрозуміле та іманентне глядачу кіно. Пропустимо лівацькі настрої режисера та його богохульство – це залишиться на його совісті, тим паче, що він все ж орієнтувався на екранізований ним роман. Віддаймо належне масштабу й професійності зйомок, вражаючій деталізації, зануренню в предметний і емоційний світ людей, затиснутих Першою світовою війною в матеріальній скруті та психологічному пеклі. З цих точок зору темна казка «До побачення…» є світлим вітанням самого кіно, що надихає.

 

 

Власне, все почалося з однойменного роману П’єра Леметра, бестселера 2013 року, відзначеного Ґонкурівською премією. Актор, сценарист і режисер Альбер Дюпонтель прочитав книгу і захворів нею, мріючи зробити «елегантний памфлет» зокрема і на сучасність, коли «п'ятнадцять людей вирішують долю світу». В серпні 2014-го було анонсоване створення фільму. Але чи випадково, що це сталося в місяць вторгнення російських військ на Схід України? Чи випадково, що сам фільм, маючи яскраво антимілітарне налаштування, вийшов під час російсько-української війни? Не думаю. Бо в стрічці є дуже багато конотацій з цією війною, що прямо чи криво, але так чи інакше вказують на поодиноких гидких двоногих, котрі пожадливо прагнуть війни, отримують від неї хто задоволення фізіологічне, хто дивіденди матеріальні. Герой фільму, французький лейтенант Прадель (Лоран Лаффіт) якраз з таких. Не бажаючи закінчення війни, він активізує її в жахливий спосіб – посилає двох підлеглих ніби на розвідку, сам їх вбиває, і пострілами з цієї сторони змушує німців відповісти з їх сторони, що далі запускає артилерію з обох боків, атаку і море мертвих наприкінці. Симптоматично, що одного з поодиноких врятованих, а за сумісництвом і свідка злочину лейтенанта, грає сам режисер, Дюпонтель, який свого героя називає власним ім’ям, Альбер. В такий спосіб він дає зрозуміти свідомість вибору роману, абсолютну згоду з його меседжем і його персонажем. Навіть якщо згадати про іншого актора, Булі Ланнера, попередньо обраного на головну роль, Дюпонтель всіляко толерував думку автора роману, погоджуючись з нею на кожному кроці. 

 

 

Альбер рятується не сам, він рятує друга, Едуара (Науель Перес Біскаярт) – який спочатку врятував його! – і цим робить своє життя максимально дотичним до Едуарової долі. Понівечений, без щелепи і, відповідно, можливості говорити, друг має талант до малювання. Його рисунки мов музика – ними просякнутий фільм, сюжет і мета фільму: завдяки їх унікальності Альбер носиться з другом, як з писаною торбою, побіжно збиваючись з дороги доброчинності. Спокуса злочинних бажань пов’язана з батьком Едуара, багатієм, що пізно зрозумів свою любов до сина, яку від народження заміняв грошима. Що, навзаєм, породжує в головного героя біль, розпач і бажання помсти. Врешті він і помщається, але способом карколомним, не залишаючи ні для себе, ні для батька ані крихти майбутнього… Дюпонтель каже, що зробив фінал фільму менш цинічним. Та не менш шоковим. Бо це кіно і мусить шокувати.

 

 

Фільм про війну вже за своєю природою не мусить тішити, а мусить всіляко нав’язувати антивоєнні думки. Як фільм «Незворотність» Гаспара Ноє мусив бейсбольною битою вибити з глядача бажання до насильства над жінкою. Певно, і через цю ідею Дюпонтель колись погодився зіграти в цій межево шокуючій стрічці, торуючи на початку 2000-х собі путь до слави актора жорсткого кіно, штучно міняючи закріплене за ним, набуте кар’єрою, амплуа коміка. «Інкасатор», «Президент», «Помста бідняка», «Близькі вороги», «Крісаліс» – навмисно чи ні, але всі ці фільми з Дюпонтелем, і чимало інших також, стосуються війни, НЕсправедливості й вириванням Справедливості розпеченими лещатами з рук поганців, долі та життя.

 

В «До побаченні…» війна існує більш масштабно, ніж завжди. Для цього режисер використовує весь арсенал сучасних технологій, з дронами і кранами, вибухами і спецефектами, бутафорією і вражаючим костюмним, дизайнерським багатством. Тобто фільм виглядає красивим, багатим, складнопостановочним. Звісно, від початку ловиш себе на формальній аналогії з «Довгими заручинами» Жан-П’єра Жене, де, між іншим, так само грав Дюпонтель. Але це лише формальна подібність. Що, скоріше, робить честь Альберу, який зміг досягти такого уподібнення з безпрецедентним майстром кіно. Всі ці захопливі прольоти камери над полем бою і без зупинки подальший рух через окоп, і фантастичні, як у Хічкока, перельоти з першого поверху через двері або вікно на другий, – всі ці операторські та режисерські викрутаси, – перетворюють час з намальованого-написаного, але двовимірного, у тривимірну реальність. За цим спостерігати цікавіше, ніж за сецесійними малюнками Клімта, помереженими динамічними плямами і лініями. Це перший шар, важливий, щоб захопити масову аудиторію. І це відбулося – у Франції фільм подивилося понад два мільйони глядачів. А стрічку купило ще 14 країн світу.

 

 

Другий шар – сюжетне багатство. Чому, безперечно, спонукала сама 600-сторінкова книга. Альбер Дюпонтель готував сценарій разом з автором, та його головна задача полягала в екранізації не кожного виверту письменницької уяви, достатньої для створення багатосерійного серіалу, а в створенні чіткої картини часу, місця й ідеї. Перша світова війна була не фігуральним, а реальним пеклом на землі, і передати його за допомогою екрану ймовірно лише почергово нанизуючи все, що в реальності існує зазвичай попокремо: страшне зі смішним, потворне з прекрасним, повільне зі швидким – словом, протилежності естетичні й емоційні. Чистий гротеск. Як з приводу могили, яку герой Альбера розкопує, аби переконати сестру друга в його смерті: там знаходять чорношкірого сенегальського стрільця, і лейтенант, зі сміхом, називає його «сніжок». В силу складності моменту початку XX сторіччя, ситуаційної абсурдності й божевілля, сюжет такий самий, закручений, багатовекторний і багатофігурний. Понівечений Едуар вигадує собі маски, мов в театрі, і щоденно міняє їх. Собі у друзі він знаходить дівчинку, яка дивовижно розуміє, що він говорить. Лейтенант видумує бізнес, ховаючи на кладовищі порожні труни. Альбер придумує, як заробити в банку, списуючи частину грошей на допомогу пораненим. А паралельно з цим веде потрійну гру: водить за ніс батька Едуара, поступово підставляє лейтенанта і налагоджує своє особисте життя.

 

 

«До побачення там, на горі!» нагадує картину Рембрандта «Нічна варта», дуже рухливий твір, і попри натовп героїв – продуманий і зв’язний, зі своєю драматично-детективною історією, початком і невідворотним фіналом. Смерть – це вердикт, це альфа і омега історії. І якими б богоборцями Леметр чи Дюпонтель не були б, вони в унісон промовляють Ісусові слова – «всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть». Від меча гинуть навіть ті, хто був поруч, руйнуються сім’ї, життя, долі: скільки можливих оповідань, романів, віршів не написали, скільки фільмів не зняли, відкриття не зробили, скільки пісень не заспівали, слів не сказали, ночей не відлюбили, дітей не народили… Добре тим, хто встиг попрощатися і промовити «до побачення». Цей фільм – важке прощання. Красиве? Для нас. Не для тих, хто простився.

11.05.2018