“Спадщина Митрополита Андрея Шептицького як фактор суспільної модернізації” – на таку тему 3 травня прочитала четверту лекцію у межах “Галицького лекторію” дослідниця життя та діяльності Шептицького, львівський науковець Ліліана ГЕНТОШ.
Нагадаємо, проект заснували спільно Український католицький університет та Українська Галицька Асамблея, щоб поміркувати та поспілкуватися про минуле, сьогоднення та майбутнє Галичини з науковцями, громадськими діячами, публіцистами тощо. Відповідно, попередні лекції вже прочитали професор Ярослав Грицак, дослідник християнства в Україні Ігор Скочиляс та головний редактор інтернет-проекту "Zbruc" Орест Друль.
“Z” зреферував для Вас лекцію дослідниці Ліліани Гентош.
Шептицький і політика
Однією з найвагоміших частин спадку Шептицького, яка пов’язана з його діяльністю в політичній площині, є заснування Українського Католицького Союзу. Дуже довго він вагався щодо цього важливого кроку. З його пастирських послань та листування бачимо, що був особливо обережним у своєму ставленні до політичного життя. Більше того, мав певні упередження щодо політики. Проте у жовтні 1930 року, дещо під впливом дій Станіславівського єпископа Григорія Хомишина, Шептицький такий вирішує утворити політичну католицьку структуру, яка, однак, не була партією. Ця організація отримала назву Український Католицький Союз. У польській державі він був зареєстрований як партія, тому що не було іншого шляху реєстрації для легальної політичної організації. Проте засновники чітко підкреслювали, що УКС не є політичною партією.
Установчі збори УКС відбулися 31 січня 1931 року в приміщенні Богословської академії, за участі Митрополита. Тоді обрали виконавчий орган – Головну управу, до якої увійшли представники різних соціальних верств: отець-ігумен Климентій Шептицький, о. Йосип Сліпий і також кахляр Микола Гаєвий і студент Михайло Козак. Секретарем Головної управи обрали Володимира Кузьмовича. А очолив УКС політичний діяч Володимир Децикевич, сенатор польського сейму від УНДО. Цікаво, що в деяких статутних документах організації було написано, що, в разі розпуску УКС, його майно переходить до Митрополита Шептицького. Тобто саме Митрополит був фінансовим фундатором цієї партії.
Андрей Шептицький багато доклався до створення цієї організації: у своїх зверненнях він писав, як має бути організований УКС, давав інтерв’ю, пояснюючи його особливості. Одними з найважливіших принципів Католицького Союзу Митрополит визначав “послух для Церкви у справах віри та моралі, котрий мав би зобов’язувати всіх членів УКС, залишаючи їм при цьому вільний вибір у політичних питаннях”, а також всебічне відстоювання соціальної справедливості.
УКС не є звичайною політичною організацією, підкреслював Шептицький, бо не протиставляє своєї діяльності іншим політичним партіям і не конкурує з ними в електоральному полі. Він наполягав, що Український Католицький Союз має стати понадпартійною організацією католиків. Спочатку вважалося, що членами УКС можуть бути українці-греко-католики. Але потім принцип членства розширили, і членами Союзу могли стати й українці не-греко-католики.
З тим бажанням Митрополита, щоб УКС не був партією, виникло багато непорозумінь. Чимало сучасників Шептицького не розуміли його застережень. Не розуміли, чому УКС не може бути партією, як Партія Центру у Німеччині чи Partito Popolare в Італії. Сам же Шептицький мав застереження до них обох, бо вважав, що в процесі парламентської діяльності вони блокувалися з партіями, які в своїх статутах та постулатах не були католицькими. Такий компроміс у питаннях християнської моралі для нього був недопустимим. А 10 квітня 1932 року на шпальтах тижневика “Мета”, який став друкованим органом УКС, Митрополит категорично заперечив існування католицької партії взагалі. Бо католицтво у своїй суті є універсальним. Він вважав, що вищеназвані німецьку та італійську партії не можна називати католицькими у вузькому значенні слова “католицький”. “Обидві є політичними партіями з чітко сформульованими програмними засадами, завданнями та членством, що виключає членство в інших політичних партіях. Католицька партія з якою-небудь точно означеною програмою є суперечністю сама в собі”, – писав Митрополит. Він був переконаний, що католики можуть мати різні політичні погляди і належати до різних політичних угруповань, діяльність та засади котрих не суперечать церковній етиці. Тобто бути “монархістом, демократом, а навіть в деяких виняткових обставинах екстремістом”. Католицьке угруповання не може діяти як політична партія в секулярній державі, позаяк “в кожній державі можна знайти чимало законів, які не зовсім обов’язують католиків. Є багато випадків, в яких вони тих законів не конче обов’язані слухати”.
Програмне положення і завдання УКС Шептицький коротко сформулював так: “На всіх ділянках народного політичного життя законними засобами здобувати для нашого народу щораз то більшу культуру, добробут і права. І до того будемо змагати і в політичному житті”.
Проблеми з УКС виникли доволі швидко. Дехто закидав, що вона дублює Католицьку Акцію, хоча цього не було. З іншого боку було УНДО, дуже багато членів і керівників якого також працювали в УКС. У тодішньому галицькому суспільстві було небагато людей, які за досвідом, суспільно-політичним поглядами і вмінням могли бути політичною елітою. Тому дуже часто ці люди працювали в УНДО, УКС, а їхні завдання та посади дублювалися.
Головним пресовим органом Українського Католицького Союзу був тижневик “Мета”. Митрополит інколи використовував його, щоб доносити свої погляди на важливі політичні моменти. Але це було дуже рідко. З таких його важливих теоретичних роздумів є стаття про патріотизм “Дві любові – два патріотизми”. У Шептицького дуже часто перегукувалися патріотичні і національні переконання. Не завжди бачимо чіткий поділ. У цій статті він розглянув джерела патріотизму з перспективи порівняння двох типів любові: емоційної, чуттєвої та іншої, котра спирається на волю та інтелект. Митрополит вважав, що любов до Батьківщини суттєво має ґрунтуватися на волі та інтелектуальній праці. Рівно ж, моральні засади є невіддільні від справжнього патріотизму.
УКС мав певні успіхи. Основним напрямом роботи, до якого його керівництво докладало багато зусиль, була така амбітна, але, можливо, не дуже реалістична ідея, як поєднання національних і християнських вартостей в одну течію. Про цей християнський націоналізм найбільше дискутували на сторінках “Мети” люди, які очолювали УКС. Наприклад, стверджувалося, що УКС – національна організація, яка формується на християнських засадах, відкидає фанатизм як крайні методи боротьби і заперечує будь-які спроби відкинути важливу керівну роль Церкви в суспільному житті. Що греко-католики мають гуртуватися навколо УКС, бо “в нас Церква і нація злучилися в історії нерозривно, а Церква і обряд були одиноким заборолом української національності”. Багато членів організації розглядали синтез християнської та національної ідентичності як єдину основу своєї діяльності. На сторінках “Мети” активно обговорювали шляхи і методи такої синтези, розробляли засади нової ідеології християнського націоналізму.
Принципи християнського націоналізму найактивніше використовувала старша генерація галицьких політиків і церковних діячів для роботи з молоддю. На думку багатьох галицьких суспільно-політичних і церковних діячів, християнський націоналізм мав замінити і витіснити радикальний націоналізм та скерувати національно-патріотичні почування молоді у поміркованіше русло, узгіднити їхні мотивації і дії з християнською етикою.
Чи було це реально, особливо в 30-і роки, коли тоталітарні ідеології набирали сили? Напевно, не дуже. Але ця ідея була цінна тим, що греко-католицькі інтелектуали спробували запропонувати щось своє, чинити спротив тоталітарній ідеології і радикальному націоналізмові. І важливо, що була організація, яка офіційно визнавала християнський націоналізм своїм ідеологічним підґрунтям. Це – Католицька акція української молоді (КАУМ), а потім Товариство “Орли” – КАУМ.
Як Шептицький ставився до цих ідей? Загалом, він дистанціювався від дискусій про християнський націоналізм. Однак можна зробити висновок, що підтримував такі інтелектуальні пошуки, адже вони відбувалися на сторінках “Мети” і в межах УКС.
Важливий момент – це його особисті практичні дії в скеровуванні діяльності КАУМ. Це видно з протоколів її діяльності. Коли певні члени КАУМ увійшли в конфлікт з ОУН, то Митрополит був тим, хто допомагав злагодити ті кілька конфліктів.
Харитативні проекти для молоді і дітей-сиріт
Митрополит Шептицький вважав, що доброчинні дії треба організовувати та скеровувати заради одержання суспільних змін: “Суспільна опіка може опиратися на суспільні організації на церквах, на парохіях, братствах, приватних добродійних товариствах”. І ці організації не повинні чекати лише вливання коштів, а намагатися самим будувати певні структури. І тому він радо допомагав тим організаціям, які вже діяли при парохіях, дуже підтримував “Марійські дружини”, які діяли при церквах.
Цікаво, що Шептицький концентрував свою благодійність на дітях і молоді, що характеризує його погляди і пріоритети. Часто це організації, які мали різну мету. Наприклад, існувала Руська бурса реміснича і промислова, заснована українським співаком Олександром Мишугою. У 1930 році вони звернулися до Митрополита з проханням подарувати нове приміщення. Шептицький купив і подарував їм будинок на вул. Пасічній, 2. Кошти на утримання бурса мала також зі спадку о. Залуцького з Теребовлі. Молоді люди, які мешкали при цій бурсі, хто був малозабезпеченим, отримували дотації від Митрополита, а бурса мала також свого капелана, який дбав про моральне виховання молодих робітників. Ним був о. Всеволод Дурбак, який понад 10 років навчався як стипендіат Митрополита Андрея. Це цікавий момент: була релігійна, моральна опіка над майбутніми робітниками і матеріальна допомога.
На особливу увагу заслуговує Фонд імені Митрополита Шептицького для українських сиріт. Ця організація справді не мала подібних собі у той час. Її Шептицький заснував у 1918 році. Але ідея виникла ще 1917 року, коли Шептицький повернувся з російського ув’язнення і зрозумів, що багато дітей стали сиротами і напівсиротами. До організації Фонду долучилося українське суспільство. Зокрема, той комітет, який був утворений на привітання Митрополита на чолі з адвокатом Степаном Федаком, також збирав гроші на організацію для сиріт. Так одна структура трансформувалася в другу. Звичайно, зібраних коштів було недостатньо, і Митрополит сам став жертводавцем цього Фонду. Відтак на першій нараді Ради Фонду, на його пропозицію, вирішили закупити маєтності Посіч та Посіч Майдан у Станіславському повіті. Це великий земельний комплекс на 3760 моргів. Господарювання тут – земля і переважно ліси – мало приносити прибуток на функціонування Фонду захисту сиріт.
В Раду Фонду захисту сиріт увійшло багато відомих українських діячів (В. Охрімович, В. Барвінський, І. Левинський, С. Федак, А. Шептицький, Кл. Шептицький). Вони вирішували, що і як робити. Ми можемо детально простежити, що саме і як вони робили, бо зберігся доволі грубий зошит із їхніх засідань.
У 1920-1930-х роках Фонд працював успішно: загосподарювання давало змогу проводити чималу кількість акцій на користь сиріт. Спочатку опікувалися сиротинцями, які вже існували. Але потім Фонд почав відкривати свої. Напередодні Другої світової війни під опікою Фонду було 25 осередків, 9 сиротинців різного типу, 2 бурси і консультація для матерів. Від нуля було побудовано сиротинець для дітей від 2 тижнів до 6 років у Брюховичах.
У другій половині 30-х років Фонд для сиріт відкрив також свою стипендійну програму. Тобто він мав достатньо коштів, щоб допомагати здобувати гімназійну та вищу освіту сиротам, напівсиротам або дуже малозабезпеченим молодим людям. На кінець 1938-1939 років таких студентів-стипендіатів було 115. Вони навчалися в різних закладах, навіть за кордоном: у Кракові, Мюнхені, Відні та Варшаві. Серед студентів було досить дівчат, які здобували лікарський чи педагогічний фах.
На останньому засіданні Фонду о. Климентій Шептицький, який вів його, не хотів вірити, що радянська влада захоче розпускати такий фонд. Він сказав, що і радянська влада потребуватиме товариств такого типу, бо “харитативні товариства є потрібні для суспільності”. Це було наївно. У 1939 році Фонд припинив свою діяльність.
Такий фонд – це була спроба створення незалежної від держави соціальної опіки для дітей і сиріт, спроба нести цю допомогу у формі інституції. І ця інституція була досить модерною на той час – мала свій капітал, нерухомість і доволі сучасні методи керівництва. До управління нею були залучені адвокати, фінансисти. Часом Фонд об’єднував зусилля інших українських організацій. Наприклад, при репатріації з Чехословаччини людей, які потрапили там у різні табори під час Першої світової війни.
1920 року Митрополит виступив з проектом заснування Хліборобсько-ремісничої школи для дітей-сиріт і хлопців-підлітків, які не надаються до вищих студій. Для створення закладу він подарував землю у Зарваниці.
Проект найсучаснішого шпиталю у всій Польській державі
Ми всі знаємо про лічницю Шептицького у Львові. Але важливо пам’ятати, що в цій ділянці, як і в інших, Митрополит мислив доволі широко. Відкриття одного шпиталю – важливо, але цього мало. Наприкінці 1920-х років він мав ідею збудувати на вул. Личаківській велику сучасну лікарню з багатьма відділами, модерним устаткуванням, щоб вона була найкращою у Польській державі, а можливо, і всій Центр-Східній Європі. Він особисто наполягав, щоб “лікарня була відкрита для хворих всіх національностей та всіх віросповідань”. Шептицький хотів, щоб цю ініціативу у Львові фінансово “підтримала папська столиця, як взірцевий харитативний проект католицької Церкви і приклад модерного підходу до проблем тогочасного світу”. Тобто основні фінанси на цей шпиталь, за задумом Митрополита, мали йти з-за кордону і від Церкви, але до збору коштів також мали долучитися усі – українська спільнота, молодь, діти. Останні мали поширювати спеціальні банківські облігації – бони. Шептицький мав на меті, щоби молодь на цьому вчилася акції взаємодопомоги: як збудувати шпиталь для всієї громади. Також він мав ідею залучити до збору коштів католицькі організації Західної Європи. Керувати проектом уповноважив голландського юриста Яна ван Хенгеля. З його листів до Митрополита ми знаємо, чому не вдалася справа з тим шпиталем. Фінансові труднощі з’явилися відразу. Був 1929 рік. Ян ван Хенгель знайшов нідерландський банк, який був готовий дати кредит і випустити облігації займу для побудови лікарні. Однак під заставу треба було майно. Банк не хотів нерухомості у Польщі. Тоді Митрополит запропонував під заставу земельну власність у Чехословаччині або думав продати своє майно на острові Зюльт у Німеччині. Ніщо з цього не вдалося, тоді Шептицький вирішив терміново розробляти золотоносні ґрунти на острові Суматра. Для нього ця ідея суперлікарні була дуже важливою. Він шукав різні способи, щоб взяти десь великий капітал на її побудову. На жаль, з того нічого не вийшло. Коли стало зрозуміло, що проект реалізувати не вдасться, Митрополит віддав кошти на побудову нового корпусу народної лічниці у Львові. Цей корпус був завершений 1938 року. Стаціонарна лікарня на 100 ліжок коштувала 700 тис. злотих. Від держави на цю побудову Товариство народної лічниці отримало 200 злотих. Очевидно, що шпиталь побудований на гроші громади та Митрополита Андрея. У перший же рік 68% пацієнтів лічниці були українцями, 22% – поляки, решта – євреї.
Ідеї Шептицького, як бачимо, не завжди були успішними, але всі ці заходи він намагався подати як форму взаємодопомоги і взаємопідтримки для всієї спільноти. Тобто не просто використати кошти, які він дасть, а навчити людей допомагати одне одному, самим згромадити кошти і загосподарювати їх. Це дуже важливий і цікавий досвід. Цю діяльність можна розглядати як школу для української спільноти. Ці моменти актуальні і сьогодні.
“Церков речей дочасних і матеріальних не занедбує”
Митрополит Шептицький бачив себе як пастора, що думає про дочасне, тобто земне життя своєї пастви: “Я отець, а вітцеві ніщо не є чуже, що синів і дітей його обходить”. Він також навчав свій клір, що “рішучо фальшивим і шкідливим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церков речей дочасних і матеріальних не занедбує, бо через них веде до віри і моральності”.
Основне його майно, яке задіював Митрополит, – це земля і нерухомість. Земля і ліси були головними фінансовими надходженнями Церкви. Саме тоді, згідно з новим законом про парцеляцію, було обмежено великі землеволодіння, і Церква мусила спродати надлишки. Польській державі було дуже важливо провести цю парцеляцію. Митрополит Шептицький дуже швидко і за дуже високу ціну організував цей процес для УГКЦ. Навіть єпископ-помічник Іван Бучко потім згадував, що Митрополит давав настанови, щоб середня ціна була близько тисячі доларів за гектар землі. УГКЦ все зайве спродала до початку 1928 року, до початку кризових явищ, і отримала доволі велику суму грошей. На нараді у митрополії тоді вирішували, що робити з цими грошима. У проекті резолюції йшлося: “з огляду на фінансові потреби нашого народу, який, фактично, той фонд зложив, по ретельних правилах нашої церковно-народної фінансової політики, повинен фонд обертатись в нашім народі. Льоката за границею була би для нас дуже великою втратою”. Митрополит свідомо відмовляється від переведення цих грошей за кордон, і вони залишаються в Галичині.
Банк, який надавав 30-річні кредити на землю
На той час, коли Шептицький став митрополитом, існувала така фінансово-економічна організація, як Товариство взаємних забезпечень “Дністер”. На 1917 рік 96% акціонерів “Дністра” були українцями. Шептицький був почесним президентом “Дністра”. Парохи і єпископи страхували там церковну власність. Але цього, на думку Митрополита, було недостатньо. З його ініціативи у 1908-1909 роках постає у Львові Земельний банк гіпотечний. Шептицький викупив 100 акцій новоствореного банку, володів керівним пакетом. Він виступав як юридична особа – власник дібр митрополії і як власник пакету акцій цього банку. Був членом наглядової ради, але не брав особисто участі у її засіданні і зборах акціонерів. Його представляв о. Тит Войнаровський. Цікаво, що цей банк від початку був створений як банк для довго- і короткотермінового кредитування сільськогосподарського малого бізнесу українців. Банк запровадив 30-річні кредити для селян на купівлю землі.
Проблеми з гіпотечним банком почалися в 1920-х роках. Згідно з польським законодавством, кожен банк мав капіталізуватися. Тобто збільшити суму акціонерного капіталу до 5 млн злотих. Тому ті гроші, які митрополит отримав від парцеляції землі, було вирішено вкласти у докапіталізацію банку. Шептицький не впливав на вибір керівництва і загальну політику банку. Дуже рідко він все ж звертався, щоб комусь дали пільговий кредит чи відтермінували сплату. Цей банк був дуже важливою установою для українців Галичини, фактично, через нього провадили діяльність всі кооперативні союзи і приватні підприємтва. Це був справді важливий центр економічного життя українців.
Ідеї про скло та порцеляну
Відсутність великого бізнесу у тодішній Галичині часом штовхала Митрополита на дуже цікаві проекти. Наприклад, він думав про відкриття індустріального парку, де виготовляли би художнє скло, порцеляну, кераміку. Такі плани він виношував разом з архітектором Іваном Левинським. Це не зреалізувалося у повній мірі. Лише на Личаківській (на Пісківні) почалося виробництво гутного скла.
Спільний бізнес із жінкою
Показовим є приклад кондитерської фабрики “Фортуна нова”. Сюди Шептицький у 1924 році вклав 20 тис. доларів США і став співвласником із Климентиною Авдикович, яка була директоркою підприємства. На той час це була значна сума, і Шептицькому часом докоряли його сучасники, що він витрачає такі суми на провадження бізнесу з жінкою. Адже тоді існували такі стереотипи і упередження щодо жінок. Цей момент показує, що в Митрополита не було гендерних упереджень, як не було і релігійно-національних упереджень. Головним технологом фабрики був єврей пан Вебер, і для Митрополита не мало значення віросповідання цього працівника, бо він знав його “як дуже порядну людину”.
Золото Суматри
Велику земельну ділянку на острові Суматра Митрополит отримав у подарунок від приватної особи (тепер це Індонезія, тоді – Нідерланди). Там були поклади золота та срібла. Шептицький довго не знав, що з цим робити. Але коли йому потрібні були великі кошти на лікарню, він доручив адвокату Яну ван Хенгелю дослідити, чи є там золотоносні руди, і отримати дозволи на видобуток. Заручившись підтримкою голландських компаній, їм таки вдалося провести дослідження. Ґрунти були визнані як перспективні, з місцевими владами була домовленість про розробку. Але 1934 року листування Митрополита з ван Хенгелем припинилося. Щось сталося, але невідомо, що саме.
Кооперативний рух
У міжвоєнний час в Галичині українська кооперація мала 700 тис. членів. Це 21% всіх кооперативів у Польській державі. Більшість з них мали невеликий рух коштів, але багато кооперативів виходили за межі Галичини. Їхні представництва були на Волині, Холмщині, Підляшші, Надсянні. Це було більше, ніж господарські організації, це було свого роду творення єдності понад кордони Галичини.
Неодноразово у своїх пастирських листах до вірних і кліру Шептицький наголошував на розвиткові кооперації як найдоступнішого і найефективнішого способу господарювання для Галичини. Дуже часто священики були організаторами споживацько-заготівельних кооперативів. У 1923-1924 роках Митрополит найбільше фінансово підтримував кооперативний рух, бо саме в ті роки відбулися зміни кредитних потоків – ділові кола Галичини втратили доступ до кредитних ліній в Австрії, а з польських банків ще не могли кредитуватися. До цього часу, попри зміну державних кордонів, вони все ж могли позичати кошти в австрійських банків. Багато кооперативів опинилися тоді на грані банкрутства і звернулися до Иитрополита по кредити. Це і товариство “Дністер”, і страхова компанія “Карпатія”, “Крайовий союз кредитовий”, “Крайовий союз збуту худоби” та інші. Митрополит тоді витягнув усі, які мав, готівкові кошти і роздав по всіх цих установах.
1934 року він виступив на святкуванні Дня кооперації. Це важливо, що він тоді сказав: “На кооперацію, в переважній частині, спирається добробут народу. Через кооперацію, через організацію, через скопучування наших сил, через порядок і єдність ми вдесятеро множимо наші економічні сили, наш здобудок”.
Увага до преси
Андрей Шептицький дуже добре розумів важливість медіа і вагомо їх підтримував. Для нього було дуже важливо, щоб Український Католицький Союз мав свій тижневик – “Мету”. Її заснували відразу після створення Союзу. Митрополит зазначав, що цей тижневик має мати найкращий рівень журналістики. “Мета” залучала найкращі на той час журналістські сили. Вона була дотаційним виданням. Проте Митрополит щороку перекривав її бюджетні діри. Також він підтримував такі видання, як “Христос наша сила”, “Література, наука, мистецтво”, літературно-науковий місячник “Дзвони”, різні дитячі видання.
Та найцікавішою є співпраця Митрополита з Іваном Тиктором. В жодній книжці про Тиктора нема згадки про його співпрацю з Митрополитом. Але саме Шептицький був співвласником видавництва Тиктора. Ділова угода між ними була таємною. Коли Тиктор розпочав видання “Нового часу”, він отримував фінансову підтримку від УВО. 1925 року, за згодою УВО, Тиктор повністю став власником часопису і видавництва. Однак коли його політичні розходження з УВО, а потім з ОУН, поглибилися, в складних фінансових обставинах у січні 1927 року Тиктор і головний редактор “Нового часу” Дмитро Паліїв зустрічаються з Митрополитом. Тоді ж Тиктор таємно продає Шептицькому 33,3% акцій свого видавництва “Українська преса”. Серед документів Митрополита зберігся маленький клаптик паперу, де є розписка Тиктора, що він отримав гроші, та підпис свідка Дмитра Паліїва. Ця таємничість була потрібна з огляду на попередню співпрацю Івана Тиктора і ОУН. Також Євген Коновалець вважав, що Тиктор має підпорядковуватися баченню Проводу українських націоналістів. Зі спогадів Євгена Онацького бачимо, що конфлікт між Тиктором та Коновальцем загострювався. Тому Тиктор, аби вийти з-під цього впливу, шукає опертя в Митрополита. Це дуже цікавий приклад, коли Шептицький зміг впливати на видавництво Тиктора і “Новий час” як найпопулярніше українське щоденне видання. Це було важливо для незалежності видавця-власника і редактора.
Уся спадщина Митрополита Шептицького показує нам в історії Галичини дуже цікаві сторінки, які промовляють до нас, які є до сьогодні актуальними і цікавими. І більше того – вони є позитивними. Це позитивний історичний досвід. Тобто не вся наша історія сконденсована у війнах, лихоліттях, боротьбі. Є позитивні факти, позитивна історична спадщина, яка свідчить, як можна реалізувати творчий потенціал і збудувати підвалини громадянської самоорганізації і взаємодопомоги.
Зреферувала Анна ГЕРИЧ
08.05.2018