Що таке Галичина? Як історія формувала цей реґіон і як цей реґіон формує історію зараз? Що думають галичани про себе, і що інші думають про галичан? А головне: як ці питання стосуються сучасності та майбуття не лише Галичини, а й цілої України, Центральної і Східної Європи, всього світу? Пізнати й усвідомити Галичину має на меті “Галицький Лекторій”, організований Українською галицькою асамблеєю спільно з УКУ. Це буде цикл лекцій та дискусій, перша з яких відбулася 22 березня. Про історичний контекст та (гео)політичний вимір Галичини говорив професор Ярослав Грицак. Наступні зустрічі анонсовані на 29 березня — на тему релігії в Галичині (лектор Ігор Скочиляс), та 12 квітня — щодо публічного дискурсу та соціології (лектор Орест Друль). Формат передбачає дискусію, участь у якій мають можливість узяти всі присутні після кожної лекції.
“Z” зреферував для Вас лекцію професора Ярослава Грицака.
“Насправді Галичини не існувало дуже довгий час. Але не тільки Галичини не існувало. І Київської Русі не існувало, і Візантійської імперії не існувало, і Галицько-Волинського князівства не існувало. Це все концепції 19 століття. А потім це записали в книжки.
Сама згадка Галича і землі навколо нього насправді стара. Вона суто технічна. Це Галицька волость чи Галицька земля. Умовно кажучи, це територія, з якої князь, який сидів у Галичі, збирав податки. Але якщо не було такого терміну “Галичина” — не означає, що вона не існувала. У Біблії жодного разу не згадується слово “релігія”, але це не означає, що Біблія — не релігійна книжка. Існувало щось, що, можемо казати, служило будівельним каменем для пізнішої Галичини. І це щось — це п’ять, умовно кажучи, концептів, які можна назвати п’ятьма Галичинами.
Для детального перегляду клацніть на зображення
Найраніший — те, що називаємо Галицько-Волинське князівство. Другий — це Руська земля у складі Речі Посполитої. Третій — це австрійська Галичина. Четвертий — Distrikt Galizien (округ Галіція, — авт.), яка існувала 3 роки за німецької окупації. Ну, і п’ятий — наша рідна Галичина, яку ми знаємо останні 27 років.
Якщо не було такого терміну “Галичина” — не означає, що вона не існувала. У Біблії жодного разу не згадується слово “релігія”, але це не означає, що Біблія — не релігійна книжка
Очевидно, сьогодні ми говоримо з точки зору цієї останньої Галичини. Але коли ведемо мову про її коріння — то це третя Галичина, австрійська. Насправді спосіб думання про Галичину склався тоді.
Що дивно з життям Галичини — це те, що цей термін був повністю “затертий” у 20 столітті. Як тільки над цією територією перебрала владу Польща, вона ввела термін “Малопольща” і не вживала свідомо термін “Галичина”. З двох причин: це могло нагадувати українцям про їхній автономний статус; і оскільки Польща бачила себе як централізовану державу, будь-яка згадка про автономію була для неї неприпустима.
У радянські часи “Галичина” теж не називали — вживався термін “Західна Україна”. Я сам себе пробую запитати і, чесно, не можу відповісти, коли вперше почав думати про цю територію як про Галичину, а не як про Західну Україну. Думаю, доволі пізно.
У ХХ столітті термін “Галичина” свідомо затирали. Спершу це була “Малопольща”, а потім “Західна Україна”. Але цей термін дуже швидко відродився за часів “перебудови”.
У 20 столітті були короткотривалі винятки, коли цю територію називали Галичиною. Вперше — це Галицька РСР. Був такий термін: коли Червона армія наступала на Варшаву, вирішили створити окрему галицьку державу, яка називалася Галицька Радянська Соціалістична Республіка. Вона проіснувала всього два місяці 1920 року. Про неї ніхто не пам’ятає — може, й добре.
Вдруге — це Distrikt Galizien. Це німецький новотвір, який був спеціально створений, щоб уникнути назви “Україна” і сказати, що це німецька територія.
Попри те, що Галичина була свідомо забута у 20 столітті, цей термін дуже швидко відродився за часів “перебудови”. За підрахунками істориків, у тодішній пресі — “Українському віснику”, “Євшан-зіллі”, “Молодій Галичині” — вперше термін “Галичина” вживається 1987 року. І то не в контексті Галичини, а як Українська Галицька Армія. Ще тоді головним терміном лишався “Західна Україна” як синонім Галичини. Чітко термін “Галичина” проявився у 1990 році — з перейменуванням “Ленінської молоді” на “Молоду Галичину”. Це, а також Галицька Асамблея — перші офіційні відновлення терміну “Галичина”. Галицька Асамблея з’явилася 1991 року і була породжена політичними обставинами. У 1990-му відбулися перші відносно вільні вибори. Три галицькі області (Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська) вибрали некомуністів. Що поставило владу цих трьох областей у дуже незручне становище, бо Київ, який залишався комуністичним, свідомо пробував задушити їх економічно. І тоді, власне, Чорновіл озвучив ідею, що ці три області мають об’єднатися, щоби спробувати економічно вийти з цієї ситуації. Це не був автономізм. І тим більше не був сепаратизм. Це була чітка спроба економічно вийти з тієї ситуації, яку в той час нав’язував комуністичний Київ.
У той же час термін “Галичина” відроджується в Польщі — як товарний знак. Там називають готелі “Galicja”, ресторани “Galicja”...
Для детального перегляду клацніть на зображення
Коли вперше Галичина починає існувати як реальність? Очевидно, що 1990 року, коли відбулися вибори, і 1991-го, після березневого референдуму, коли Галичина єдина проголосувала за незалежність України. А потім, 1991 року — наступний референдум і вибори президента, коли Галичина проголосувала за Чорновола. Тоді чітко показалося існування Галичини як окремої території. І це буде повторюватися у дуже багатьох випадках пізніше. Найсмішніше, що кілька років по тому були другі президентські вибори в Польщі. І якщо подивитися на результати цих виборів, то територія, яка голосувала за Чорновола, і територія, яка голосувала за Валенсу, якщо разом скласти їх — це вся стара Галичина. Краків голосував за Валенсу, а Краків стоїть на Віслі, а далі за Віслою, як у них кажуть, вже Росія. Тобто якщо дивитися на цю карту, раптом розумієш, що історія має значення. Бо ця Галичина зникла 80 років тому — і раптом, несподівано, нізвідки вона взяла і з’явилася знову. І ця Галичина не українська — а власне та, австрійська!
Чорновіл озвучив ідею, що ці три області мають об’єднатися, щоби спробувати економічно вийти з цієї ситуації. Це не був автономізм. І тим більше не був сепаратизм. Це була чітка спроба економічно вийти з тієї ситуації, яку в той час нав’язував комуністичний Київ
Польський дослідник Томаш Зарицький (Tomasz Zarycki), який займається політичною географією, у 1998 році порівняв голосування у Литві, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині й Україні. Він пробував знайти, чи є якісь певні схеми. З’ясувалося, що зі всіх цих територій тільки один регіон чітко голосує інакше. І це Галичина, австрійська Галичина. Вона реально існує. Бо є щось таке, що називається надзвичайною і дивною живучістю Галичини. Адже її роками витирали з карти. У 20 столітті вона існувала три роки з 70-ти. І раптом з’явилася знову.
Для детального перегляду клацніть на зображення
Це той парадокс, який потребує пояснення — думаю, що це пояснення може дуже допомогти нам зрозуміти, чим є Галичина або чим вона може бути. Той самий Томаш Зарицький захотів порівняти, що в Галичині українській і польській робить їх такими подібними одна до одної. Він каже: перш за все, дуже консервативні релігійні традиції. Тобто традиційно цей регіон — аграрний, з дуже сильними позиціями Церкви. Друге — тут сильні національні почуття, аж до крайнього націоналізму, а ще сильніші, ніж в інших регіонах, антикомунізм та проєвропейська орієнтація. Також у Галичині надзвичайно сильно розвинене громадянське суспільство. Більше, ніж в інших регіонах.
Таке цікаве поєднання: з одного боку — дуже консервативна і релігійна, а з іншого — дуже політично розвинена. Консерватизм, зазвичай, не корелює з розвитком громадянського суспільства. А Галичина — консервативна, націоналістична і з сильним громадянським суспільством. Тобто це те, що ніби ніяк не узгоджується між собою — а тут це існує. І не те, що існує, а відразу відроджується, як тільки зникає чужа влада.
Консерватизм, зазвичай, не корелює з розвитком громадянського суспільства. А Галичина — консервативна, націоналістична і з сильним громадянським суспільством. Тобто це те, що ніби ніяк не узгоджується між собою — а тут це існує.
Звідки це береться? Я думаю, найкраще це описано в книжці Ларрі Вулфа “Ідея Галичини”. Але цю книжку неможливо зрозуміти, якщо не прочитати попередню — про винайдення концепту Східної Європи. Його теза така: так само, як Галичина чи Візантійська імперія, Східна Європа — це дуже пізній концепт. Це конструкт 19 століття. В ширшому значенні він існував із кінця 18 століття. І це, каже Ларрі Вулф, концепція, яку запровадили просвітники. Дідро, Вольтер... До них єдина лінія поділу Європи була — “Північ–Південь”. Південь — цивілізація, а Північ — варварство. З точки зору Риму, що Лондон, що Петербург — варварські краї. Вся цивілізація була на Півдні. І це була головна лінія поділу, яка існувала дуже довго. Це була цивілізаційна лінія, яка існувала до 18 століття.
Просвітники змінили цю лінію на Схід–Захід. Не просто змінили, а вставили у неї концепцію прогресу чи поступу. Тепер не цивілізований Захід і варварський Схід, а інакше — розвинений Захід і відсталий Схід. Яка різниця? Якщо ти народився варваром, то варваром помреш. Натомість лінія поступу означає, що навіть варвар може стати цивілізованим. Вважалося, що де є цивілізованість (християнство, залізниці, освіта) — це Західна Європа, а відсталість — Азія. Але був один регіон, який не знали, куди визначити. Бо нібито і християнський, але відсталий. І це була територія між Віднем і Петербургом, від Відня до Уралу. Така собі недо-Європа чи Азіопа. І вирішили запровадити для нього такий термін, як Східна Європа. Ідея така — Східна Європа має перейняти зразки Західної Європи, щоби стати нормальною Європою. А якщо вона цього не хоче або не може, то треба її змусити, дисциплінувати. В уяві австрійських чиновників Галичина була землею, де ходять по вулицях ведмеді, напів-Азія. Це був прямий знак, що цю територію треба цивілізувати. І власне Вулф висунув тезу, що саме австрійська Галичина і стала першою Східною Європою. Це був перший випадок, коли західна держава прийшла на схід, але вже озброєна просвітницькою ідеологією. Марія Тереза, Йосиф ІІ були просвітниками. Це їхня ідея була — різко змінювати і цивілізувати цю територію. Так і виникла концепція Галичини.
В уяві австрійських чиновників Галичина була землею, де ходять по вулицях ведмеді, напів-Азія. Це був прямий знак, що цю територію треба цивілізувати. І власне Вулф висунув тезу, що саме австрійська Галичина і стала першою Східною Європою.
Зрозуміло, що головною ціллю австрійських монархів було легітимізувати свою владу. Це дивна історія. За збігом обставин, Галицько-Волинське князівство 17 років перебувало під владою корони святого Стефана, тобто під владою угорських королів. Цей нібито незначний факт зіграв велику роль. Коли 1795 року розбирали Польщу, то цю територію планували віддати Росії. Катерина ІІ думала, що Львів буде руське місто. Тоді у Львові вже стояла руска військова залога. Прусський король Фрідріх ІІ переконав Марію Терезу, аби вона забрала Галичину, щоб Росія надто не посилилася. Але в ті часи треба було мати привід для легітимності такого кроку. Оскільки у списку корон, які належали Габсбургам, була також корона святого Стефана, то вирішили, що територія, яка перебувала під цією короною 17 років, тобто Галичина, також відійде до Австрії. Очевидно, то не була стара Галичина — це називалося Galizien und Lodomerien. Lodomerien — це на латині, а потім німецькою — Волині. Хоча там Волині не було зовсім, а була лише частина старої Галичини. Проте це мало кого хвилювало, всі розуміли штучність цього терміну. Особливо Габсбурги. Попри те, цей термін за дуже короткий час тут прийнявся — вже 1809 року вийшов перший атлас ботаніки Галичини.
У німецькій мітології є один сильний стереотип, який живе досі, хоч німці до нього вже не признаються. Він називається “польська господарка”. Найгірше, що може бути, — це польська господарка. В українському фольклорі теж є “польський міст” — з дірами і без обруча, той, який не можна переїхати. Це означає: все, що є польське, не може бути добре. До речі, коли Польща долучалася до ЄС 2004 року, то були протести з боку німців, бо вони боялися, що це буде та сама “польська господарка”. На 1795 рік Галичина сприймалася як польська територія, бо тут панівним класом була польська шляхта. Отже, вона й була відповідальна за занедбаний, ганебний, бідний стан цієї землі. Австрійці її в цьому звинувачували. Габсбурги взяли собі за ідею перевиховати цих “сарматських бестій” на нормальних людей — очевидно, не тільки поляків, а й євреїв та русинів. Вони теж не мали шкіл, Церква була слабкою, становище єврейської громади — плачевне. Австрійці почали реформи. І метою цих реформ було виховати нову породу “галіціанерів”. Це не мала бути окрема нація, а лояльні мешканці цієї території, які на щодень би спілкувалися рідними мовами, але коли б зверталися до влади або вчилися, то для них мовою цивілізації мала бути німецька. 1870 року головною мовою у Львові була німецька, Львівський університет був найбільш східним німецьким університетом, Галичина була типовою німецькою територією. Галіціанер — це був той мешканець, який жив у цивілізованій Галичині. Це означало, що нічого польського тут не могло існувати: дороги мали бути кам’яні, вулиці — чисті, міста — безпечні; і, що дуже важливо, — нормальна якість кави. Ті німецькі бюрократи, які приїхали сюди працювати, вважали свій приїзд певним покаранням, тому хотіли компенсувати собі це, створивши тепло і цивілізацію. Вони пробували перетворити Львів на маленький Відень — Відень Сходу. Це була офіційна політика до середини 19 століття. Вони свідомо не допускали польської шляхти до влади. Вся влада, яка була тоді в Галичині, складалася з австрійських бюрократів. Переважно це були не німці, а онімечені чехи і словаки — бо умова була, що ці чиновники мають хоч трохи розуміти місцеву слов’янську мову.
Галичина була типовою німецькою територією. Галіціанер — це був той мешканець, який жив у цивілізованій Галичині. Це означало, що нічого польського тут не могло існувати: дороги мали бути кам’яні, вулиці — чисті, міста — безпечні; і, що дуже важливо, — нормальна якість кави.
Найбільша верства, яка з цього скористалася, хоча й була конструктом австрійським, — це УГКЦ. Її називають габсбургзькою Церквою. Габсбурги прирівняли священика до державного чиновника. Він отримував зарплату і мав виконувати ту саму роботу, що й чиновник: крім ведення парафіяльних книжок, мав дбати про порядок у селі, про поширення різних методів господарювання, ширити освіту. УГКЦ — це була Церква, покликана творити просвітницьку місію.
Інший інструмент — саме місто Львів. Найбільше габсбургзький проект відчувався у Львові. До 19 століття всі міста були великими фортецями. У 19 столітті, коли зникла потреба у фортифікаційних укріпленнях через мілітарну революцію, мури зносили. На місці фортець робили великі площі — корсо, це мав бути великий публічний простір. У Відні це зробили 1848 року, потім у Празі, в Буді… Єдине місце, де цього не зробили, — у Кракові. Бо Краків — коронне місто, фортеця потрібна. Але найдивніше, що Львів був першим з усіх цих міст, де відбулося перетворення середньовічного міста у великий публічний простір і перенесення центру міста зі старого ринку на те корсо, яке називаємо зараз габсбургзьким містом. А також важливо — відбулося творення великої міської інфраструктури: університет, гімназії, школи, довжина каналізаційних труб, довжина трамвайних ліній, кількість місць у театрі, в кав’ярнях. За пропорцією інфраструктури до кількості мешканців, у Речі Посполитій серед усіх відомих міст — від Лодзя до Києва — єдиний Львів був справжнім містом. Один приклад: якщо брати кількість накладів газет і журналів, які 1870 року видавалися у Львові на душу населення, то за цим показником Львів набагато перевищував Москву, був після Відня, Пешта і Праги. Краків був маленьким містом, порівняно зі Львовом. Один із найбільших набутків Австрійської імперії — це створення цього Львова, який ми зараз знаємо. Це була велика, дуже середовищна метрополія.
Львів був першим з усіх цих міст, де відбулося перетворення середньовічного міста у великий публічний простір і перенесення центру міста зі старого ринку на те корсо, яке називаємо зараз габсбургзьким містом. Якщо брати кількість накладів газет і журналів, які 1870 року видавалися у Львові на душу населення, то за цим показником Львів набагато перевищував Москву, був після Відня, Пешта і Праги. Краків був маленьким містом, порівняно зі Львовом.
Досліджуючи вибори в Україні, ми стикаємося з таким дивним ефектом, що зараз у голосуванні Дніпро і Дніпропетровська область є дуже різні. Так само Ужгород і Закарпаття. У випадку Галичини цього нема. Львів і є Галичина. Можна не дуже вивчати Галичину — вистачає подивитися, що робиться у Львові. Тому що він має дуже високий асиміляційний потенціал.
Очевидно, що ніщо створене не є досконале. Тому водночас із розвиненим Львовом Галичина мала погану славу в Європі. Село відставало від міста. Галичину пізнавали за бідотою. Був навіть термін у поляків — “галицькі злидні” (nędza galicyjska). “Галицький граф” — це самозванець. “Галицькі вибори” — то таке було, як зараз на Донбасі. “Виборча ковбаса” — теж галицьке. Відсталість співіснувала з розвинутістю і модерністю. Було модерне місто в океані відсталості. Власне, було два образи Галичини: nędza galicyjska і Галичина як П’ємонт, як територія надії. Одне слово, Галичина — один із найбільш вдалих проектів Габсбургів. Може, більш нічого не було у них таке вдале. Тому галичани, коли згадують Галичину, то говорять про її найкращий, австрійський період. Вони не згадують “галицькі злидні”, але згадують П’ємонт. Тому що пам’ять насправді не про нагадування, а про забування. Це про те, що ми згоджуємося забувати для нашого власного добра. Ми забуваємо про Галичину злиденну, але ми пам’ятаємо про цей галицький габсбургзький образ.
Для детального перегляду клацніть на зображення
Габсбургзька імперія не була найкращою у світі. Габсбургзькі бюрократи — певно, найгірші бюрократи на світі. Але народи Східної Європи не знали нічого кращого ані перед тим, ані після цього. Тому габсбургзький міт є таким міцним, хоч ми про нього майже не пам’ятаємо. Він з’явився щойно.
В історії є структури дуже тривкі. І серед них не тільки “намацальні”, а й ментальні. Маю на увазі ті структури, які є в голові. З часів Габсбургів збереглося багато того, чого ми навіть не усвідомлюємо, але воно визначає, чому ми є такими, як є.
Габсбургзькі бюрократи — певно, найгірші бюрократи на світі. Але народи Східної Європи не знали нічого кращого ані перед тим, ані після цього. Тому габсбургзький міт є таким міцним.
Те, що робили Габсбурги, — це типовий дискурс орієнталізму як способу думання, що є відсталий Схід і розвинутий Захід. І місцеві мешканці перейняли цей орієнталізм на себе — і вжили проти всіх тих, хто далі на схід. Це дало причину галичанам думати, що вони є частиною великої європейської спільноти, яка веде боротьбу з тим відсталим, що на сході. І майже кожен народ це мав. Поляки вважали, що вони ведуть боротьбу проти диких козаків. Українці думають, що вони борються проти Росії, яка є дика Азія. Найдивніше, що євреї мали також цю війну. Вона називалася боротьба між галіціянами і літваками. Галіціяни — це були галицькі євреї, які прийняли дискурс Галичини, а літваки — євреї з тодішньої Росії. Це стало і внутрішньоукраїнським дискурсом, бо були галицькі українці і наддніпрянські.
Галичина була пограниччям. Ми розуміємо: біднішим пограниччям. Тут було багато етносів, релігій. У 16 столітті Львів мав п’ять спільнот, кожна з яких становила не менше 10% населення міста. Вірмени, юдеї, русини, поляки, німці. Це безпрецедентно. Навряд чи є в цій частині світу інше місто, яке мало таку сильну строкатість. У 19 столітті ми мали аж три католицькі архієпископства: для поляків, українців та вірмен. Це говорить про виняткову строкатість міста. Це щось таке, як Сараєво.
Для детального перегляду клацніть на зображення
Також Галичина була цивілізаційним кордоном між східним і західним християнством, а також юдейством. Найбільше ми забуваємо, що це був і політичний кордон. Це була нібито невелика територія, але політична боротьба на ній мала велике значення для всієї Східної Європи. Та й Західної теж. Є книжка Клауса Бахмана (на жаль, не перекладена українською), в якій він доводить, що Галичина та Балкани були двома головними причинами для початку Першої світової війни. Тут вирішувалося майбутнє Австро-Угорської та Російської імперій. Влітку 1914 року, коли вже планувалася війна, російський генштаб вирішив перенести свій головний удар з Пруссії на Галичину. Тут, вважали, є гніздо і польського націоналізму, і мазепинства. Галичина — це не ще одне пограниччя: це геополітичне пограниччя, доля якого вирішує долю більшої частини світу.
Галичина та Балкани були двома головними причинами для початку Першої світової війни. Тут вирішувалося майбутнє Австро-Угорської та Російської імперій. Влітку 1914 року, коли вже планувалася війна, російський генштаб вирішив перенести свій головний удар з Пруссії на Галичину.
Головна націоналізація сіл у Галичині сталася в міжвоєнну добу, за міжвоєнної Польщі. Є гарна цитата Карла Звіринського: він сказав, що в 20-х роках рідко хто в селі називав себе українцем, а в 30-ті вже мало хто називав себе русином. Важливо, що це вже був не той націоналізм, що в часи Габсбургів. При Габсбургах були ліві, радикали, соціал-демократи або ліберальні соціал-демократи. То був ліберальний пристойний габсбургзький націоналізм. У міжвоєнній Польщі український націоналізм “повертає направо”, сильно радикалізується. УВО, ОУН, УПА... Це спричинюється до того, що до кінця 1940-х Галичина стає територією найбільшого і найдовшого спротиву комуністичній владі, аж до Будапештського повстання 1956 року. Галичина знову показує свою якщо не винятковість, то інакшість. Місце, де той галицький спадок громадянського суспільства і націоналізму зберігся, — це діаспора. Поляки в США заздрять українцям. Бо українці в Америці створили Український інститут у Гарварді, а поляки на це ніколи не спромоглися. Український науковий інститут творився на гроші робітників і селян. Це велика публічна акція.
Відразу після звільнення території Галичини від німців, у кінці 1950-х на початку 1960-х років тут починається орієнталізм навиворіт. Радянська влада вважає, що це вона несе цивілізацію Галичині. Кажуть, що вони принесли бані, друкарські машинки. Змальовують галичанина в образі вуйка, рагуля. Тут міська цивілізація — радянська, сільська — галицька. Твориться образ Галичини як відсталого аграрного краю. Й українська мова стає символом цієї відсталої культури.
Радянська влада вважає, що це вона несе цивілізацію Галичині. Кажуть, що вони принесли бані, друкарські машинки. Змальовують галичанина в образі вуйка, рагуля. Й українська мова стає символом цієї відсталої культури.
Є ще один парадокс Львова. За статистикою, в середині 1950-х незрозуміло було, чи Львів буде українськомовним чи російськомовним. Бо він став об’єктом масової міграції. Заводи переводили сюди з Мінська, зі сходу — з працівниками й устаткуванням. У 1955 році співвідношення російськомовних до україномовних було 45 до 55%. Це мало хто знає. Індустріалізація розмовляла російською мовою. У Радянському Союзі було заборонено колгоспникам виїжджати у міста, вони не мали паспортів. Як тільки це відмінили, молодь почала масово тікати у міста. У 60-70-80-ті роки ця молодь швидко змінила демографічний склад Львова. Всі міста під час війни мали втрати в середньому 70-80% населення. Парадокс у тому, що молодь Наддніпрянщини приїжджала в Дніпро і починала говорити російською, а з Галичини молодь не русифікувалася, а українізувала місто. Історики дискутують про цей парадокс. Але Львів став тоді найбільшим україномовним містом України.
Для детального перегляду клацніть на зображення
Що стається, коли галичани з наддніпрянцями стикаються у місті? Хто асимілюється? Шлемкевич казав, що через зустріч східняків і західняків всі вимішаються — і створиться нормальний український народ. Друга версія була у Горбачова. Його секретар згадував, що казав Горбачов після відвідання Львова 1988 року: він вважав, що всі розмови про галичан як бандерівців позбавлені підстав, що галичани стали радянськими. Однак коли почалися зміни, голосування, референдуми, ми побачили, що ні той ні інший не мали рації. Галичина далі почала показувати свою іншість. Галичина була і лишається дуже іншою.
Якщо ж ми говоримо про концепт незалежності, то правда в тому: якби тільки Галичина була за незалежність, не було б референдуму 1991 року. Був би, умовно кажучи, березневий результат. Що ж сталося? Влітку 1991 року РУХ увійшов у союз зі страйковим рухом на Донбасі. Про це зараз мало хто пам’ятає: насправді 1989 року донбаські шахтарі перші в Україні провели декомунізацію — вони заборонили партійні осередки на шахтах. Цей фактор трьох Україн — галицької, донбаської і київської — дав ефект 91% на референдумі 1991 року. Це був союз лебедя, щуки і рака, бо всі сторони мали дуже різні мотивації, які сходилися в одній точці. Як тільки Україна стала незалежною, постало питання, з ким буде Київ — із Галичиною чи Донбасом. І всі наступні 20 років, до повалення Януковича, були цією політичною боротьбою за Київ.
Як тільки Україна стала незалежною, постало питання, з ким буде Київ — із Галичиною чи Донбасом. І всі наступні 20 років, до повалення Януковича, були цією політичною боротьбою за Київ.
Нам, дослідникам, дуже важко зрозуміти те, що більшість України не є Галичиною — однак більшість України поводиться дуже по-галичанськи. Щоразу, коли виникає загроза, Україна дає все більшу підтримку українській незалежності. Щоразу рівень підтримки незалежності зростає, коли є справжня загроза або привид загрози: дві чеченські війни, Тузла, грузинсько-російська війна... І найбільший рівень підтримки незалежності — під час анексії Криму. Україна поводиться так, як би хотіли галичани. Коли небезпека, вона не колеться, а навпаки — гуртується. Підтримка України понижується зі зростанням курсу долара. На це впливає позиція найбіднішого населення України. 20% українців коливаються. Щоразу, коли ситуація стабілізується, вони підтримують незалежність. І навпаки. Тому дуже важливий виклик — подолання бідності. Це питання стратегічної безпеки для України.
Для детального перегляду клацніть на зображення
Цінності пов’язані з рівнем життя. Стан цінностей визначає, чи можна очікувати змін в Україні. 2015 року ми опитали 25 тисяч українців. Галичина знову майже єдина. Коли ми почали рахувати, хто ці люди, які хочуть змін, виявилося, що серед них віруючих майже в три рази більше, ніж невіруючих. У Європі це навпаки. В Європі ті, що віруючі, — консерватори. У нас віруючі хочуть змін більше, ніж невіруючі. І найбільший відсоток таких людей — у Галичині. Це ще раз показує, наскільки цей регіон є важливий. Він творить нову ситуацію в Україні. Ми дослідили п’ять міст. Львів і Донецьк — два протилежні полюси. За останні роки Київ у своїх цінностях наближається до Львова. Обнадійливо, що в напрямі до цієї осі рухається Дніпро. Це не ефект Коломойського — це ефект самого Дніпра. Харків ще далеко до цієї осі, але він туди теж помалесенько наближається. Натомість Одеса є дуже близько до Донецька. Це нас здивувало. Одеса зараз є критично важливе місто для України. Якщо ми хочемо, щоби там були зміни, нам треба працювати з Одесою.
Ми дослідили п’ять міст. Львів і Донецьк — два протилежні полюси. За останні роки Київ у своїх цінностях наближається до Львова. Обнадійливо, що в напрямі до цієї осі рухається Дніпро.
Ми бачимо, що твориться велика Галичина. Не така, як ми собі уявляємо, не з нашими габсбургзькими зразками, але вісь Львова росте. Львів–Київ — це вже реальна вісь. Невідомо тільки, як далі буде йти. Але Бандера не стає всеукраїнським символом. За це твердження мене не люблять, але це факт. Усе решта, пов’язане з галицьким вибором, стає все більше всеукраїнським.
І сталася ще одна дуже важлива зміна, яку, я думаю, ви не зауважили. За минулі 10 років різко змінилася структура виробництва в Україні. Більшість виробництва вже в постіндустріальній сфері, у сервісній економіці. Це дуже важлива зміна. З цим пов’язана поява нового покоління, яке було на Майдані. Це зсув у бік сервісу. Це коли ВВП вираховується не від диму з труб, а від пари над чашкою кави. Це цілком інша структура виробництва. Зараз важка індустрія є символом відсталості, вона мігрує до найбільш відсталих регіонів. Більшість світу живе у сервісній економіці. Серед цього всього раптом змінюється залежність між заходом і сходом України. Якщо раніше схід був індустріальний і міг дивитися на захід як на відсталий, зараз змінюється ситуація. Оскільки індустрія сходу вже є застарілою й опиняється у минулій добі, то Львів, зі своєю сервісною економікою, може стати моделлю для всієї України. Наразі триває міграція фінансового і людського капіталу зі сходу на захід України. Війна це прискорила, але почалося все перед війною. Це не мій висновок. Дослідження робилися 2013 року.
Якщо в Україні має щось статися, то спочатку це має статися в Галичині. А щоби це сталося в Галичині, воно має статися у Львові.
Очевидно, Галичина є продуктом Габсбургів. Вона далі такою лишається. Ментально. Це означає, що вона має дуже сильну цивілізаційну місію та дуже сильний орієнтальний дискурс. Крім того, Галичина є потрійним пограниччям: етнічним, цивілізаційним, геополітичним. Так сталося, що вона знову опиняється там, де була понад сто років тому, — в ситуації потрійного пограниччя.
Ситуація не дуже приємна, бо це породжує великі сподівання і надії, які інколи не справджуються. З іншого боку, це породжує заздрість, злість і навіть ненависть. Тому я кажу: Галичина є тим тереном, який ніколи нікого не може залишити байдужим. Ще з одного боку нинішня ситуація — велика можливість і великий шанс. На пограниччі завжди температура кипіння вища, там завше щось плавиться. Правило дуже просте: всі нові ідентичності і постави виникають не в центрі, а на пограниччі. Тому якщо в Україні має щось статися, то спочатку це має статися в Галичині. А щоби це сталося в Галичині, воно має статися у Львові.
Зреферувала Анна ГЕРИЧ
26.03.2018