Печерська Лавра.

Читали ми на днях вістку, що духовий собор Лаври звернув ся з просьбою до правительства Народної Української Републики на руки мінїстра внутрішних справ, щоби воно при розвязаню земельної реформи на Українї зробило виїмку для Лаври Печерської тай полишило за нею всї привілеї та землевладїня, по її має Лавра ще в часів старокняжих і гетьманських. Собор стараєть ся умотивувати те своє домаганє. Справою українського правительства буде, чи прошенє Лаври буде сповнене і котра з причин, поданих собором, видасть ся правительству більше вірною, котра менше, а котра прямо "натягненою".

А такою натягненою причиною, задля якої нїбито треба би пошанувати посїлости Лаври, є на всякий спосіб уважати твердженє, будьтоби Лавра стояла вірно все при своїм українським народї, та працювала все на його користь, бо вже змалосерди ся Боже на ту роботу, яку вела Лавра в українськім народї ще від тодї, від коли провалила ся до решти влада гетьманів, а Україна опинила ся в пазурах Москви. Від тодї тратить Лавра сяйво українського Олїмпу і хоч світить на всю Росію, то не гріє свого народа. Лавра опинила ся під знаком чорної сотнї найтемнїйшого закала на хосен і славу гнобителїв України, православного цареславя.

В твердженях собора важнїйше те, що монастир числить трохи не тисячу душ, що в подавляючій більшости вийшли черцї з українського трудового народа, тай самі вони оброблюють манастирську землю. Та найважнїйше на мою гадку се відклик собора до глибокої старовини Лаври та її великих заслуг — хоч би й колишнїх. Вже та сама обставина, що Лавра дала нам бeзсмертний памятник письменства старо-українського, а зaразoм чудесне жерело наших відомостий про те, що дїяло ся тисяч лїт тому у нас і у других Славян, і взагалї в Европі, вистарчає, щоб винести Лавру на верх святощів народних, до яких зрештою богомільний нарід вже здавна її зачисляє.

Що ж доперва казати про Лавру, як про ту метрополїю, традицією і любовю озарену, від котрої блеск йшов на весь схід Европи, через котру росла слава самого Київа. Скільки то монастирів розвелось від сеї матерної обителї по всій Руси Українї! В самій Галичинї було їх безконечне множество, що ріжними часами повставали і загибали, як гриби по дощи. А скілько то писарів і мінїятуристів, іконописцїв і малярів, друкарів, дереворитників, золотників, будівничих і теслів, та многих-премногих майстрів виховала Лавра в глибокій давнинї для України! Все, що називаєть ся "культурою" спочивало колись в руках черцїв (званих також мнихами, чорноризцями, калагурами, єромонахами, схимниками), а головною і найвисшою школою, де ті виховували ся, була київська Лавра. Як видимий знак того, хоч би тільки в Галичинї, лишились всякі науки того рода як: Лаврів, Лавриків, Київець і т. п., де монастир колись істнував або ще доси істнує, не згадуючи вже сотню других місцевостий, по котрих не пізнати того, денеде тільки старі образи Лаври на намістних місцях, або її перших основателїв і угодників, св. Антонїя й Теодозія Печерського, піддержують давну память свого роду, память церкви монастирської.

На тій підставі уважаю, що над домаганєм Лаври прийде добре застановити ся: Сталась би велика шкода, якби проєктований перестрій соціяльний на Українї пішов так далеко, щоби Лавра була оскорблена в своїх відвічних основах. Притім треба вірити кріпко, що найважнїйшої ролї в українськім народї Лавра ще не сповнила, але сповнити може. Прийти се може тільки при здорових реформах, через орґанїзацію української Церкви в автономний Патріярхат, на засадах, яким дали вже почин найбільші з українських володарів.

__________

Печерська Лавра є без сумнїву найбільшим і найбогатшим монастирем християнським на світї. Є то свого рода окрема для себе кріпость, република, держава, де середновічний дух часу з давними звичаями і людьми, як не мож лїпше, заховав ся по нинїшний день. Було то можливе тільки в Росії, де взагалї історія розвою людського, котра поступає від захода на схід, значно спізнила ся. Як старинна обитель, має Лавра свою власну історію, котра належито могла би бути висвітлена що йно в основній студії, на яку сeй найповажнїйший памятник чернечого стоваришеня вповнї заслугує.

Хто не бачив Лавру, не в силї уявити собі цїлої краси її і величи. Чудесне положенє, красивий образ! Обведена кругом мурами, що ставились і направлялись різними часами й епохами, нїби якась півтвердиня біблїйна, котру подибати можна тільки на старих малюнках та мінїятурах, розтаборила са Лавра наче окреме місто на південь за Київом, на горі, над обривистим берегом Днїпра. Є то той сам берег, на котрім не більш трьох кільометрів на північ стояв також замок київських князів, у вінку храмів найдавнїйших, з котрих деякі як на пр. церква св. Софії, св. Василія, Михаїла та відбудована на старих фундаментах церква Десятинна — стоять по нинїшний день. По других, як по церкві св. Ірени, лишив ся тільки слїд; в боку Золоті ворота. Се якраз місце якоїсь незвісної початками твердинї, городище з прежде віка, котре відновили опісля пращурі князїв київських.

Партія берега між старим замком і Лаврою, се на мою думку річ найкраща в природї, яку посїдає Київ, тимбільше що части Днїпра горі аж до Межигора і далї до Видубицького монастиря, сей настрій вповнї піддержують. Хто глядів на той берег власними очима, хочби тільки з "Володимирської горки" в сторону Аскольдової могили, Купецького саду аж далеко в сині облаки сповиту дзвіницю Лаври, хто глядїв на ті кручі дикі, садами і лїсами зарослі в день, а темне плесо ріки могутної з роями рухливих огників в ночи, той певно мусїв відчути ту силу краси, що полонить, приковує. Ще більше могла би в того зробити уміла рука людська і так учинити Київ предметом подиву чужинцїв!

Таке то місце незвичайне, що панує над околицею і рікою і отвирає вид на лївий низький берег в непроглядну віддаль, в ґубернії чернигівську і полтавську, вибрала собі Лавра на свій вічний осїдок. Як звичайна пустельня у викопаній печери в початках нашого христіянства, скоро зростає, орґанїзуєть ся в конвент. В ХІІ. столїтю мусїв вже бути великий, бо будує церкву головну по нинїшний день. Будує і другі церкви й каплицї. Церковця св. Івана Хрестителя і друга "на Воротах" також належить до передтатарської доби. Аскетам помагали очевидно князї, а переказ каже, що пустельня повстала недалечко лїтного терему Володимира Великого, котрий ще перше побудовано в лїску. Відтак на містї сього терему поганського на виходї Xl. і XII. столїтє побудовано церкву "Спас на Берестові". Була то святиня велика, та на жаль її Татари розбили. З неї лишив ся притвор з двома вежами по боках (вихід на хори), а сей так великий, ще сам служить довгі віки за церкву, в послїдних лїтах за церкву старовірів, котру 1908 р. віддано також під заряд Лаври. В тім роцї мав я змогу подрібно її дослїдити і переконав ся, що "Спас на Берестові" належав до найбільших церков київських, шестистовиних, як се висказали відкриті фундаменти, що тягнуть ся далеко і є через половину присипанї високими валами з XVIII. віку. Трохи далї стоїть палата гетьмана Мазепи, а напротив — двірська його церква, перемінена на "воєнний собор".

Ота вся старовина в Лаврі і навкруги, то жива історія наша як раз від тисячки лїт. Промовляє вона до вас своєю власною мовою, будить в душі тужний настрій про щось велике й дороге, і так дуже—дуже давне. Особливо на весну, коли присяде до неї весна із зеленю й квітками, ступаєте туди неначе в другий чарівний світ, де все віддихає нїби красою казки про старенького короля, та його веселу, щебетливу внучку. Стоять там свідки всїх епох, не забракне навіть між ними нащадків поганської доби. Останки якоїсь давної містичної давнини тай будівлї, які оглядав я за десятинною церквою в усатьбі Петровського, безперечно будуть найстарші. Колиж перша мурована церква, після лїтописи — церква Десятинна — почалась 989 р., то будівля побіля, будь то палата будь святиня, походити мусить з поганського часу; хто зна, чи і вона не досягає навіть передісторичної доби. Ясне свідоцтво на те маємо в підвалинах, в технїцї мулярській, коли порівнаємо її з технїкою Десятинної церкви і других. Та послїдня знов цїкава особливо тим, що її цегла, випалювана рівночасно з офіціяльним прийнятєм христіянства (988 р.), носить на собі загадочний знак, правдоподібно моноґрам Володимира Вел. (Владимер), котрий тепер має стати державним гербом відродженої України. Моноґрами такі, як важкі до розвязаня вузли, загально тодї приняті були в Греції і означали імя фундаторів на всяких виробах і предметах церковних, чашах, дисках, посудинах то що.

Обитель тої величини, що Лавра, розбудовувала ся згодом і плян сеї роботи не мiг бути передвиджений, одноцїльний. Вона складаєть ся з множества будинків, більших і менших, вузших і низших, побіч себе уставлених, хоч признати треба, що головна площа біля великої церкви обставлена є будинками доволї симетричними і замкнена лїнїями, котрі враз з церквою досить добре собі відповідають. Про те є там чимало старосвітських закамарків, прибоків, стїн, попідпираних шкарнами або каблуками зведеними попід просмиками, вуличками, брамами. Стоять накопичені зpaзки всяких стилїв...

Люди з чисто юридичним вишколенєм, звичайно вороги подібного "столпотвореня", готові були би збурити все те до самого споду і що сподобало ся-б їм — то новий, рівний, стрійний будинок, хочби і палата, уряджена після найновійших вимог. Тай трудно не признати їм бодай половину правди. Алеж трудно й гуманїстам не признати другу половину, коли вони одушевляти-муть ся подібною старосвітчиною, через котру перейшла трохи не вся історія і обтрясла порох з ніг. Сей порох, то слїд історії, а дорогий, бо так його мало. Не буде його — не буде нїчого. Тому не дивниця, коли хотять вони послїдну одробину спасати, вирвати з горла пажерливого часу і так вже її законсервувати, щоби на віки лишила ся. Так повинні бути законсервовані забудованя Лаври зі святою київських сенїорів.

Вже давна Лавра подбала о те, щоби її прочани не відчували в нїчім потреби, щоби всего могли дістати в самім монастири. І чого тільки не захочете, все те дістанете в Лаврі. Є там базарі, крамницї, книгарнї, ризницї; столівнї (лїпші й гірші), де пообідаєте і покріпите ся в кождій порі дня, відносно за невеликі гроші. Кухарська штука Лаври мала свій розголос, бо приготовлювала деякі ласї страви, звичайно молочні, пісні. З мяса подавали тільки рибу, після давного черничого уставу, а риби мала все Лавра доволї в Днїпрі. А таки нї український (нехай їм буде "малоросійський") борщ з оливками та варениками, нї пироги, начинювані пшоняною кашою, a великі мов котятa, не могли зєднати Лаврі більшої слави, як її квас — знаменитий прохолодний напій в часї спеки. В цїлій Росії був квас, но такого як в Лаврі, нїде не було. Має Лавpa якусь тайну в тій фабрикації, що квас її червоний і чистий мов криштал, і смачний мов вино, і стріляє з флящини, начеб найдорожший шампян.

Крім того удержує Лавра нічлїги, гостиницї. До того всего долучують ся каплицї, числом кількайцять, чернечі келїї майже на тисячу люда, зимові і лїтні палати, однї митрополичі, другі намісничі, тай деякі помешканя висших чинів чернечого сословя. Огoрoди і кладовища, де за заплатою заможні люди бажають найти для себе затишну пристань вічного супочинку, виповнюють до решти мури монашої републики.

Бoгaтcтвa Лаври набрали в устах люду казочних розмірів, а на всякий спосіб повинні бути дуже великі. Лишаючи на боцї всї посїлости, монастирі філїяльні (як на пр. монастир в Голойєві і т. п.) та всї землевладїня, вказати треба тільки на прибутки в готівцї, на ті струї й потоки грошеві, що так день на день, як рік божий, як десятки і coтки лїт спливають з цїлої України до того тихого oзеpa, якому і дна не видати. Як не як, а поговірка людська, буцїм то Лавра могла би купити четвертину Росії, а половину Укpаїни, доволї замітна. Виглядає се очевидно на байку, але мудрі кажуть, що і в байцї є троха правди.

Як магометани до Мекки, а христяни де Єрусалима, так нарід з України, в Великоросії, навіть з Сибіру тягне до Лаври, щоби поклонити ся мощам угодників божих. Mощі ті розміщені є по всіх церквах, каплицях і печерах Лаври, а їх буде кількадесять. При кождих мощах стоїть по двох черців: один в головах з обручкою, другий в ногах з кропилом. В серединї на долївцї дівниця на гроші. Паломники по черзї підповзують на колїнах, складають свою лепту в судини і цїлують смиренно мощі. При тім один чернець (при відповіднім цитатї з письма святого) спускає вінок на голову богомольця, другий кропить його Свяченою водою. І так день за днем. Але найбільше оживає Лавра в лїтї по роботах і в осени по зборі збіжа. Тодї облягає що дня Лавру многотисячна юрба.

Для чоловіка, що яким небудь чином інтересуєть ся народом і любить з ним зносити ся, для дослїдника етноґрафії і фолькльору — Лавра може бути невичерпаною студнею. В Лаврі можна пізнати цїлу Україну. При однім столї в столівци маєте нагоду говорити з людьми з найдальших закутин, з Харківщини, Таврії або Підляша, так, що як се нераз менї самому лучалось, бачити їх строї, порівнати їх мову. А вона на диво одностайна, з чого би можна заключати, що до тої міри розвинула ся мова народна вже в княжій добі, коли ще нарід український був вкупі.

У лїтну пору, в часї більших відпустів, збирають ся за мурами над Днїпром ватаги слїпцїв та калїк, або таки здорових мантіїв. Там вони одинцем, але найчастїйше злучені в хори, по чотири, шість і т. д. і то хори мішані, жінки і чоловіки, дають дуже інтересні пописи з подїлом на голоси. Тут вже кождий признати мусить, що нарід український з природи надїлений є тим великим таланом. При тім грають на всяких інструментах. Продукції випадають знаменито, хоч бери і садови їх на сцену. Лїрники й бандуристи співають свої поважні старечі піснї, а у тому всьому така сила давних споминів, своєрідної побутовщини, що варто прилучити ся до громади милостивих прочан, котра їх окружає, та надїлює то шажком то пирогом, щоби відгадати добру часть психіки маси, пізнати, як виглядали колись наші ярмарки й відпусти.

На скілька міг я завважити, Лавра строго придержувалась общерусского, т. є. обрусительного принципу, вистерігала ся української мови і через те різко відставала від свого кореня. На мою мову українську не довелось менї нїколи в Лаврі чути подібну відповідь так, як довело ся прим. по других монастирях і то з уст високопоставлених духовників. Милий спомин з того приводу переховую про Преосващеного епископа уманського з монастиря Братського, про старенького настоятеля церкви Василівської, котрий говорив зі мною все виключно по українськи і незвичайно рад був з моєї стрічі, про деякі чини з катедри Софіївської, Кирило-Методіївської і т. д. Навіть Преосвящений епископ Аґапит з Золотоверхо-михайлівського монастиря, що звик удїляти авдієнцій ходом по великій і гарній салї, зволив піднести своє проблєматичне "Я тоже Малорос", котре зрештою стрічав я на каждім кроцї. Але в Лаврі і того я не чув. Що правда — одні і другі богато цїкавили cя і розпитували про наш нарід в Галичинї, про його розвій і здобутки. Їх дивувало не одно, що вони чули перший раз. Але справа нашої Церкви займала всїх найбільше, як не менше й особа митрополита Шептицького, котра стояла сливе на передї всїх питань про Галичину.

Що в мурах Лаври не було місця для української ідеї національної, або хочби тільки для українського слова, нїщо в тім дивного, бо рух український проломлював собі що-йно вікові криги. Що правда, за мене ширив ся він з феноменальною швидкістю — головно серед молодого поколїня. Мову українську присвоювано собі протягом ледви одного тижня. Які представленя театральні давано в тім часї в Київі (театри Садовського і Саксаганського), які ювилеї (ювилей артистки драматичної М. Заньковецької) та врештї святочні обходи Тараса Шевченка, як прим. ceй, що відбув ся в театрі Coловцовськім, в котрім брали участь оперові співаки Українцї з ріжних сторін Росії, — на щось подібного Галичина ще не скоро спроможе ся. Були також до задивуваня сміливі промови й деклямації, а патріотичні думки Шевченка подавано на екранї. Неодно очевидно перепачковувало ся, що не стояло в програмі. На публичних місцях, що правда, рідко де доводило ся почути українську мову, але процес в нутрі широких верств робив своє, тим більше, що струна окремішности національної дана була кождому з природи. Менї здавало ся вже тодї, що перший лїпший переворот здує з поверхнї московщину навіть в самім Київі, немов слабу павутину хоч-би через одну ніч. Тимчасом в практицї виходить воно троха інакше.

Не дивниця отже, що Лавра не могла бути в тім руху національнім на передї і йшла дорогою, яку вказував їй тодїшний дух часу. Але ось здибав я раз за мурами монастиря, понад Днїпром гурток молодих черчиків, що так плескали язиками по українськи, що аж любо було послухати. Підійшов я їх з заду, відтак прилучив ся до їх розмови, говорив і сміяв ся з ними, а коли дізнали ся, що я з Галичини, здивувало їх, a котрийсь завважив: "То ж ви унїят!" — "Taк, унїят я — кажу — але мова наша та сама, що ваша, українська". І ми розійшли ся тодї приємно і ще нераз потому видїли ся.

Лавра є осїдком київських митрополитів і їх намісників. Митрополитом був тодї Впреосв. Флавіян, старець. Ще більше-лїтним старцем був його намістник, ігумен Лаври. Опершись обома руками на палици, садїв він заєдно з пражмуреними очима і ловив уважно кожде слово. Коли з'явив ся у нього перший раз з просьбою о дозвіл на вступ до Лаври в наукових цїлях, то достойний старець, певно вже небіщик, розплющив очи, глянув на мене своїми чорними, допитливими очима, а принявши назад попередну поставу, так відозвав ся: "Хоч ви і унїят, а все-таки повинні Ви знати, хто заложив нашу обитель". І сказав се так, наче би від того залежало сповненє моєї просьби. Коли я відповів як слїд на те питанє, вдоволило се старця, він довго держав мене на розмові і просив о відвідини, з чого тільки мав я раз змогу скористати. Говорив очевидно по російськи.

З видатнїйших духавників Лаври в тім чaсї був ще мітрат Haзаpiй, еклєзіярх і заступник намісника. О скільки тямлю, Великорос, сильної постави, дворянин і бувший полковник, чоловік бувалий і познакомлений з західними краями. Чи нинї керма Лаври спочиває в йoгo руках, чи в чиїх других, менї незвісно, але ще торічна вістка, що управа Лаври веде прохід в справі націоналїзації церкви на Українї, вказувала би на значнї зміни, які там зайшли за тих десять лїт. І місце давнїйшого митрополита Флавіянта заняв вже був новий митрополит Володимир, котрого стрінула смерть з руки большевицької горди, може як-раз за те, що приступив до українства.

[Дїло]