Інтерес і право.

Конфлїкт між Українською Центральною Радою і нїмецькою війсковою властю.

Львів, 3. цвітня 1918.

В Берестю делєґація правительства Центральної Ради говорила з делєґаціями осередних держав як рівний з рівним. Найпроречистїйшим свідоцтвом сего є текст мирового договору.

Не змінило ся се й тодї, копи правительство Ради покликало Нїмеччину, а опісля й Австро-Угорщину на поміч для заведеня внутрішного ладу. Для сього недоставали правительству Ради сильної руки; сю сильну руку — і більш нїчого — мали йому дати Нїмеччина й Австро-Угорщина. Що і як робити для заведеня внутрішного ладу, се мала вказувати війскам дружних сусїдів державна власть Української Народної Републики: Центральна Рада і її правительство.

Що зі становища міжнародного права і державного права Української Народної Републики справа власне так представляєть ся, ствердив се публично державний канцлєр Нїмеччини ґр. Гертлїнґ в телєґрамі до українського президента мінїстрів Голубовича з приводу вступленя українських і нїмецьких війск до визволеного від большевиків Київа.

"Нїмецькі війска — звучать дословно слова канцлєра — ще стоять в краю. Жду Вашого повідомленя, коли на Вашу думку задача нїмецького війска буде покінчена і можна буде видати приказ забрати його."

Сими словами державний канцлєр Нїмеччини посвідчає, що державна власть Української Народної Републики, покликаючи дружні держави на поміч, не уступила в їх користь нїчого з прав української державної суверенности, та що Нїмеччина, йдучи на поміч українській державній власти, обовязала ся права української державної суверенности в цїлій повнотї шанувати.

Се треба мати на увазї, оцїнюючи справу конфлїкту між правительством Ради і нїмецьким начальним вождом на Українї ґен. Айхгорном; тодї стане ясно, по чиїй сторонї право і слушність.

Видаючи власні розпорядки в справах, які належать до компетенції української державної власти — найперше в справі земельній (і то не тільки в справі засївів, але також в справі землеволодїня!), а отсе в справі публичного права горожан Української Народної Републики — нїмецький начальний вожд перестав бути виконуючим орґаном української державної власти, а присвоїв собі її суверенні права, права державної власти в Українській Народній Републицї; він перестав бути "сильною рукою" української державної власти, — що було його задачею, — а зробив ся сам властю в українській державі.

Проти ceгo присвоєня собі прав української державної власти ґен. Айхгорном виступила однодушно цїла Рада зі своїм правительством.

Як рішить ся сей конфлїкт, се залежить від відношеня сили. Одначе право і слушність по сторонї Ради і її правительства.

І коли нїмецький урядовий комунїкат з 1. с. м. як причину конфлїкту подає, що деякі члени правительства брали участь в аґітації проти нїмецької війскової власти, — то він розминаєть ся з дїйсністю в двох точках, по перше причиною конфлїкту є присвоєнє собі прав української державної власти ґен. Айхгорном, а аґітація проти його заряджень є тільки наслїдком того присвоєня; по друге в тій аґітації — коли се так комусь подобаєть ся назвати — взяли участь солїдарно всї члени Малої Ради і правительства.

Отже ходить в сїм конфлїктї о се, що нїмецька війскова власть хоче собі присвоїти права державної власти на Українї, а Рада і її правительство виступили проти сього.

Які мотиви можуть руководити Нїмеччиною? Вони зводять ся до сього, що стояти до української державної власти в відношеню рівного до рівного стало для Нїмеччини невигідним.

Установлена берестейським договором західна границя України вяже осередним державам руки в полагодженю польської справи. З міжнародно-правного становища сеї границї не можна змінити без згоди українського правительства, а правительство Ради нїколи своєї згоди на таку зміну не дало би.

Торговельно-полїтична часть берестейського договору вяже осередні держави в використовуваню господарських дібр України. Вони можуть дістати лише стільки, таким способом і за таку відплату, скільки, яким способом і за яку відплату дасть їм українська державна власть. А ся власть — Рада і її правительство — стоїть на тім, що може бути дана тільки надвишка по заспокоєню власних потреб і за належну відплату, в першій мірі за промислові вироби, потрібні Українї.

Очевидно, колиб українська держава була сконсолїдована, українська державна власть сильна, тодї ті невигоди, які випливають з відношеня рівного до рівного, були би такі самозрозумілі, що нїкому і в думку не прийшло би старати ся їх усунути. Одначе українська держава не мала ще часу сконсолїдувати ся й витворити сильної власти,  — отже чому не попробувати усунути невигод? Чому не накинути своєї волї, замість сповняти волю української державної власти? Тодї можна розпоряджати українською територією й українським збіжем, не вяжучи ся нїчим.

З сього становища стане зрозуміло, чому нїмецька війскова власть удержувала безпосередні зносини з національними й полїтичними ґрупами, які поборювали Центральну Раду і її правительство, чому поставила ся прихильно до державного замаху ґен. Скоропадського.

Доки українська державна власть опираєть ся на конституції Української Народної Републики (отже правительство покликає Центральна Рада, яка може уступити своє місце скликаним нею Установчим Зборам, на які тодї переходить права покликаня правительства), доки кожде нове правительство вступає в усї права й обовязки попередного, доти кожде має за собою ті права, а Нїмеччина й Австро-Угорщина супроти нього ті зобовязаня, які установив берестейський договір, доти обовязує підношенє рівного до рівного.

За те при державнім замаху oтce правне відношенє уступає на дальший плян, а на перед висуваєть ся відношенє сили. Кожде українське правительство, утворене державним замахом проти Центральної Ради, буде мати стільки прав, скільки відмірить йому та дружна держава, під якої охороною воно виконало замах на конституційне українське правительство. А ся міра буде залежна тільки від дїйсного відношеня сил в дану хвилю; на права й обовязки з берестейського договору не могти-ме покликати ся правительство, яке прийшло до власти не шляхом конституційного вступленя на місце правительства, яке заключило берестейський договір.

Отже зрозуміло, що Нїмеччинї вигіднїйше мати дїло з українською державною властю, утвореною замахом на Центральну Paдy і її правительство, при допомозї Нїмеччини, нїж з Центральною Радою, яка утворила ся волею народу і вступила в Берестю в зносини з Нїмеччиною як рівний з рівним.

До сього додаймо, що національні і полїтичні ґрупи, які виступають проти Ради, поборюють її републикансько-соціялїстичне становище, отже своїми полїтично-соціялїстичними ідеями державного будівництва підходить більше під погляди й інтереси міродатних кругів Нїмеччини, які не можуть одушевляти ся републикою, що будує своє внутрішне житє на соціялїстичних основах, — а стане ясний не тільки хвилевий, але й постійний інтерес Нїмеччини в теперішнім конфлїктї на Українї.

Противагою сему інтересови могло би бути тільки або глибоке правне почутє яко сила українського народу.

Правне почутє вже уступило місце почутю інтересу; конфлїкт між нїмецькою війсковою властю й Центральною Радою є власне конфпїктом між інтересом нїмецької і правом української сторони.

Чи український нарід мати-ме в сю хвилю стільки сили, щоб заставити шанувати в цїлій повнотї своє право, се покаже найблизша будучнїсть.

Одначе в кождім разї є й буде в нього стільки сили, щоби зберегти свою державність.

[Дїло]