Мирослава Іваник

 

Коли вулиці середмістя заповнені галасливими натовпами туристів, львів'янам для їхнього приватного життя залишаються хіба внутрішні дворики давніх кам'яниць. Хоча і вони, ці дворики, далеко не завжди є такими затишними, як би хотілось...

 

Фотовиставку для львів’ян і про львів’ян відкрили у приміщенні ЛОО Українське товариство пам’яток історії та культури (м. Львів, вул. Коперника, 40а). Близько півсотні світлин наче підглядають за життям дворів львівських будинків історичної частини, а водночас нагадують про цілий пласт побутового життя міста, який дедалі більше втрачаємо.

 

 

Євген Наконечний, бібліограф і львовознавець

Матронам, які висиджували влітку на внутрішніх балконах, перепадали з подвір’я ще й інші розваги. Якось серед чоловіків кам’яниці зайшла мода проводити у погожий вихідний день змагання. Відбувався шаховий бліцтур прямо на подвір’ї. Глядачі на балконах з нетерпінням чекали на закінчення кожного поєдинку. Той, хто програвав, мав, згідно з домовленістю, встати на повний зріст, повернутись обличчям до глядачів на балконах і тричі вигукнути на повен голос: «Я не грач, а партач, люди, навчіть мене грати!» У відповідь з усіх балконів нісся нестримний регіт.

З вибухом радянсько-німецької війни товариське життя на спільних балконах обірвалось. Ніхто більше не виходив побалакати з сусідами, погрітися на сонці. Балкони спорожніли.

 

 

Зворушлива виставка «Подвір’я нашого дитинства» є задумом двох відомих львовознавців — Івана Радковця та Маркіяна Нестайка. Вони ж є і авторами фото, на яких бачимо справжній, не туристичний Львів.

 

 

 

«Ми народились у Львові і виросли у таких подвір’ях. Хотіли, щоби люди пригадали собі дитинство і, можливо, трохи поностальгували. А ще ми привертаємо увагу до того, що наступні покоління можуть вже цього не побачити. Усі фото зроблені протягом 2016-2018 років», — розповів під час відкриття Іван Радковець.

 

 

 

Поруч із ностальгією особливо гостро відчутний контраст — зворушливі спогади і фото 2016-2018 років двориків, де вже не вирує таке яскраве життя. З кожним роком львівські подвір’я «живуть дедалі менше». У Товаристві охорони пам’яток кажуть, що змінити це складно, адже змінилось і саме життя, і побут мешканців давніх кам’яниць.

 

Ігор Кожан, директор Національного музею імені Шептицького

Це був цілком інший, вільний світ. Саме місце мало якусь магію. Я жив неподалік на Личаківській і ходив на Підвальну до восьмої школи… Зразу за нашою школою — високий пагорб, а на ньому — старовинний закинутий монастир.

 

«З одного боку маємо окупацію цього простору комерцією, а з іншого — міграцію людей. Раніше в будинках жили поколіннями, всі всіх знали. Зараз цього дуже мало. А ще раніше люди банально не мали телевізора вдома, і двір був місцем спілкування, зараз — це Facebook», — коментує голова ЛОО Українське товариство пам’яток історії та культури Андрій Салюк.

 

 

Вплинути якось на відродження життя у дворах складно, каже Андрій Салюк. Однак основне — принаймні пам’ятати, що це теж було важливою частиною міського життя, і не відрікатиья цього. Адже якщо Одеса активно підтримує історії активного життя у подвір’ях, Львів радше замовчує його.

 

Майкл, письменник, колумніст

Ці двори — це фактично колишні спальні райони, заховані з вулиці, не парадні, буденні реалії того життя, яке триває і досі, бо тут далі живуть люди. Це не цирк, це звичайне, реальне, щоденне життя. Тут далі перуть, варять їсти, вішають лахи, збирають до школи дітей, чекають гостей. Все, як на якійсь Науковій, Рясному чи Левандівці, тільки це центр, історичний квартал — ну, далі вже нікуди, тут із вікон видно не труби, бетонки, а Ратушу.

 

 

«Життя у Львові точилося не лише з фасадної сторони будинків, а й у подвір’ях. Це все елементи міської культури та пам’ятки. Тому для нас дуже важливо, щоби цей простір зберігався та його життя мало продовження. Цей підхід називається розумним словом валоризація. Ми не повинні забирати життя з цього простору і заповнювати його забудовами чи підсобками ресторанів, а намагатися зберегти його для мешканців. Ідея дворика у тому, що люди не лише проходять там зранку і ввечері, а справді співживуть. Якби у когось було бажання відродити таке життя, чому ні? Це було б чудово. Виставка показує, що це цілком можливо», — каже Андрій Салюк.

 

 

Бажання відродити дворики, каже начальниця міського управління охорони історичного середовища Лілія Онищенко, у мешканців часто є. Й у місті навіть є вдалі приклади, коли це зробили. Кілька років у місті діяла програма німецького товариства міжнародного співробітництва GIZ, яка пропонувала мешканцям відновити подвір’я, лише частково співфінансуючи роботи. За цей час відреставрували приблизно 15 двориків.

 

«Відновлювали дворики здебільшого там, де активні мешканці. У багатьох зробити альтанки чи місце під барбекю, як в одному з будинків на Кривоноса. На відкритті цього дворика кожен із сусідів приніс свої наїдки. І якщо до цього вони мало спілкувалися між собою, то після відновлення дворика це змінилося», — розповідає Лілія Онищенко.

 

 

Вадим Голембо, науковець

Селяни розносили по квартирах молоко, м'ясо, яйця. Іноді продавали шоколадний лом. Гострильники ножів і різні музики (співаки, скрипалі, баяністи, шарманщики) ходили по дворах, заробляли на шматок хліба. Перекинуті через двір балкони робили зручним спілкування з цими візитерами.

 

 

Наразі програми GIZ щодо історичної частини Львова припинені, але міська влада обіцяє у майбутньому запустити свою програму співфінансування ремонту двориків. Однак буму відновлення навряд чи можна очікувати — багатьох зупиняє ціна. Вартість робіт у подвір’ї часто може сягати і 200 тисяч гривень, до 30% з яких мають покрити мешканці.

 

Побачити світлини львівських двориків у Товаристві можна до 18 травня. Організатори кажуть: запрошують і туристів, але передусім хотіли би, щоб на виставку приходили львів’яни. Після цього планують організувати благодійний розпродаж світлин. Усі отримані кошти скерують на реставрацію церкви в Кугаєві, якою зараз опікується Товариство.

 

 

 

05.05.2018