Ніколи не знав, чим керувалися організатори, коли запросили саме таких доповідачів. А в якому то було році і що за зібрання було, вже давно забув. Але йшлося щось про молодих здібних людей, які цікавляться журналістикою. І точно це відбувалося наприкінці кучмівського періоду в Яремчі. У найлюксусовішому на той час відпочинково-конференційному комплексі, якось пов'язаному з руским газом. Але панельна трійка виглядала дуже представницько. У тому сенсі, що кожен представляв зовсім інший рівень і досвід української журналістики.
Зіркою, з яким потім усі фотографувалися ще не на телефони, був Ігор Слісаренко. Він розповідав про найвищі сфери теорії і практики світового масштабу. При цьому був дуже самоіронічним. Андрій Квятковський втілював історію творення і культивації власними руками нового незалежного інформаційного поля Львова і Західної України. Був дуже точним, аналітичним, ерудованим і надзвичайно спокійно згадував про тріумфи, знахідки, поразки, азарт, марудність, спокуси і помилки львівської преси від часів андеґраунду до нового офіціозу в умовах національного пробудження і державотворення. Видно було, що всю цю науку він перейшов сам, воно стало його особистим пережитим. Молодим ентузіастам це могло би бути значно кориснішим від довгих університетських семінарів, якби вони уміли засвоїти задурно отримані уроки. Але Квятковський не був згірченим, він добре знав, що із цих ста перспективних молодих журналістів лише кілька зможуть стати такими, щоби згодом зрозуміти, про що йому тоді йшлося. І знав також, що найпліднішими і найактивнішими будуть передовсім ті, яким не конче треба багато розуміти.
Моя ж роль була дещо анархістською. Мало того, що я був неуком і профаном, який опинився в газетярстві дуже випадково. Ще й працював у містечковому відділенні найпопулярнішої жовтої газети Західної України. Проте також мав цікавий досвід – як можна пропихати андерґраундні і контркультурні мотиви на сторінки жовтої преси у місті й області, де ця газета була єдиною незалежною у тотальному реґіональному авторитаризмі. Тож розповідав про всілякі комічно-драматичні випадки, пов'язані з абсурдним реалізмом місцевого істеблішменту усіх ґатунків. Зрештою, мій виступ був більше подібним на то, як Клінтон грав на саксофоні у празькому клубі – бо мене тоді вже знали як літератора, який заради розширення досвіду і пошуку матеріалу ще й бавиться в журналістику. І це була правда, але часткова. Я бавився, не боячись бути вигнаним, але заради платні, а не вивчення життя.
Після лекції і дискусії ми вирішили не йти на загальну вечерю, де у невимушеній атмосфері були би вимушені спілкуватися з охочими, а побути десь втрьох. Домовилися зустрітися на дивані в передпокою якогось поверху і пішли кожен у свій номер. У номері, який був мені не потрібним, бо я збирався їхати додому нічним поїздом, а ніяких речей з собою не мав, побачив на столі пакунок, в якому виявилися набір яремчанських поштівок і пляшка найдорожчого і найсмачнішого на той час коньяку «Тиса». Коньяк я взяв із собою. Йшов собі з ним довгим коридором, аж звідкись з-за рогу з'явилася група людей у чорних анцугах зі спіралями телефонного дроту від коміра до вуха. Посеред них ішов відомий тоді грубас – Рем Вяхірєв. Мене він не обходив, я хотів докладніше роздивитися бодігардів і методи їхніх переміщень. І таки побачив, бо їхнє каре дуже делікатно і незаперечно відтіснило мене до стіни, весь час контролюючи пляшку в руці.
На умовленому дивані вже сиділи Слісаренко і Квятковський. На скляному столі стояли дві пляшки «Тиси» і ціла купа літніх паперівок, які Квятковський купив вранці на яремчанській стації. Через годину я подумав, яке то буває щастя, коли опиняєшся у товаристві винятково розумних людей.
Через кілька годин, сівши на дерев'яну лавку підміського поїзда, я примусив себе згадати останню формулу, на якій закінчилася кайфова бесіда про людину умілу і людину розумну. Згадав тільки то, що людина уміла є компетентною, тобто глибоко занурена у текст з обмеженого кола своїх інтересів. Натомість людина розумна – це той, хто – коли навіть не дуже обізнаний у деталях контексту – передовсім ніколи не забуває про його існування, відчитування контексту – ознака розумності.
Я згадав, запам'ятав і досі не забув. Непоганий набуток від першої й останньої розмови втрьох.