Любов, правдоподібно, живе у спинному мозку. Бо любов, правдоподібно, є підпискою на згоду жити. І це вже є вичерпною відповіддю на питання про існування сенсу життя. Про сенс знає спинний мозок, який отримав цю вість від усіх клітин організму.
У клітин, правдоподібно, є свій центр, який все про сенси знає і щосекунди посилає клітині якісь імпульси-нагадування – аби вона раптом не забула, аби вона ні з того ні з ового не засумнівалася у потребі ісповняти своє призначення щодо того, аби таки жити. Отож кожне тіло (чи організм), яке є сукупністю клітин, уже у своєму центральному місці прийняття рішень бере на себе відповідальність за життєві наміри усієї множини. Отож першим незаперечним сенсом буття кожного тіла є забезпечення волевиявлення усіх його складових.
Оскільки у Божому конструкті завжди важливіша функція, процес, ніж елементи, то його бездоганність полягає не настільки у досконалості структур, як у безпомилково підібраних параметрах умов, у яких ця структура може функціонувати – хотіти бути, готуватися до вичерпання, ділитися, обмінюватися, вбудовуватися у клітини, віддавати рештки своїх складових у всеохопну невпинність обігу обмеженого ресурсу матерії.
Але безмежному обсягові ідей, які примітивно можна назвати інформацією. Адже кожна клітина є носієм первинної дози ідеї, помноженої на таку кількість інформаційних мутацій, які зближаються до безконечності. В такому разі просто жити організмом із спинним мозком – це вже бути пересувною кіно-проекторною установкою, яка дає можливість робити очевидними тисячі кілометрів плівки Божого кінематографу.
А далі – взагалі диво. Відколи люди трохи переключили титульний номінативний пункт управління зі спинного на головний, вони отримали можливість любові іншого рівня – любові до прогулянок його топографією. І розумінням того, що є щось (душа, наприклад), що хоч-не-хоч мусить який час у цьому організмі (із мозковими прогулянковими маршрутами включно) певний час побути. Надихаючись у цей відносно короткий час музичними звуками і темами кожної з усіх клітин. Набираючись ідентичності із мозком спинним. І дати душі можливість побути у цьому нагромадженні маленьких сенсів, дати їй можливість відзняти свій земний фільм – ще одна причина жити осмислено. Адже ми можемо волею своєї структури, власної форми підсувати і підбирати ті кадри, сцени і óбрази, які душа, не надто пристосована до тимчасових земних перипетій і придабашок, включить у свою документально-фікційну фільму і забере з собою туди, де все це кіно переглядається і зберігається. Всі аудіофайли, до речі, також. Краса сказаного, мутації у мові переважно надають побаченому абсолютної цінності.
І от. Зважаючи на виношування у собі душі, з'являється ще кілька аргументів на користь того, аби бути (і відбути) навіть тоді, коли не видно особливого приватного сенсу.
По-перше. Ми стаємо тим токарським верстатом, який своєю неоковирністю дану нам у розпорядження душу відточує і шліфує.
По-друге. Ми стаємо тим реагентом, який інші душі (кострубаті носії яких з нашим неоковирним перебуванням співіснують) відточує і шліфує.
По-третє. Ми станемо тими тяжкими воротами, якими дана нам душа (чи інформація) вирветься нарешті у такий любий їй безтілесний простір Божої фантазії.
А четверте і найзагадковіше полягає у тому, що до самого свого завершення ми не можемо знати, чи не призначений нам ще якийсь останній вирішальний жест, який доведе вимір нашої потрібності до безконечності.
01.12.2022