Я так старався пам'ятати – точніше, тримати в голові – безліч тез відносно нових філософів, що ця пам'ять стала подібною на вищерблений словник іншомовних слів: коли, перечитуючи реєстр понять, не можеш точно згадати, що це слово означає, але, прочитавши тлумачення, радісно розумієш, що очевидно, я так і знав.
Тому не дуже добре пам'ятаю про смерть автора. Хто це казав, як доказував, коли то було, чого самісінько стосувалося? І – якби хтось підказав – відразу ж би згадав усю гіпотезу чи теорію. Бо ж це очевидно і само собою зрозуміло. Лиш би нагадали, про що йдеться.
У моєму простацькому розумінні смерть автора безпосередньо пов'язана зі значно гіршою річчю, яка останнім часом попросту процвітає. То є смерть читача. Не казав би, якби не потратив досить часу на вивчення цього контемпорального феномена.
Химерним чином примітивний совєтський анекдот про чукчу став точним антропологічним твердженням. А ми його колись взагалі не розуміли. Нам просто було смішно з абсурду, який приписувався недолугому нацменові. (Наша вчителька російської літератури цілком поважно ділилася секретною інформацією про цілий науково-дослідний інститут (НДІ по-совєтськи, слава Богу, мало хто тепер знає цю абревіатуру) в Америці, в якому цілі відділи спеціалістів розробляють антирадянські анекдоти, які потім потрапляють в срср, немов диверсанти-парашутисти. Ми їх розповідаємо, переказуємо, нам весело, а двадцять п'ятий кадр у вербальний вірусний спосіб влітає у свідомість, породжуючи, скажімо, неусвідомлену неприязнь між братніми народами найкращої у світі країни.)
Анекдот був про те, що чукча «нє чітатєль, чукча пісатєль».
Отож, вагомими «викликом і загрозою нашого часу» є істерична втрата здатності читати. Не йдеться про здатність спожити обсяг текстуальної інформації. Книжок справді стало набагато більше. Як і авторів. Що власне й призвело до смерті автора як такого.
Йдеться про втрату здатності сприймати прочитаний текст як герметичну цілість і довершений акт проявлення якогось феномена. Річ у собі.
Фраґментарність безперервного споживання (або: безперервне споживання фраґментами; або: споживання безперервних фраґментів) стимулює невротичне бажання щось дописати, якось доробити, заветувати, скасувати, благословити, виправити щойно прочитане. Тут і тепер. Інтерактивно. Так, ніби без власної реакції жоден чийсь текст не є закінченою мірою оповіді, в якій форма є носієм функції.
Дуже прикро, що відбуваючись на території надзвичайно мобільної текстової комунікації, зважається все ж на фраґменти. Реакція «чітатєля-пісатєля» не спроможна опиратися на цілість прочитаного. Бо бажання щось написати запалюється передовсім від фраґментів, які під час поспішного перегляду торкнули дуже базового або неймовірно випадкового запаленого рецептора.
Звісно, що культура коментарів і для власного вжитку, і для публічного викладу є давньою, традиційною і настояною. Зрештою, тексти завжди були способом діалогу понад часом і відстанню. Способом полеміки. Але первинним було все ж намагання зрозуміти, що саме мав на увазі автор, розповідаючи. А не потенційна налаштованість втиснути щось своє, не надто вчитуючись у цілість мікрокосмосу закінченого тексту. Який певний час має достигати неторканим.
06.10.2022