Сьвірки були вроджені, як-от дурний Ясьо, син перекупки, але більшість ставали вар'ятами згодом, переживши якісь катаклізми. Багато з них походили з заможних родин, закінчили університети.
В середині ХІХ ст. на правому розі вулиці Академічної і площі Фердинанда (згодом Марійська, а нині Міцкевича) стояла первісна споруда готелю «Жорж», який також звався «Hotel de Russie». Поруч була кам’яниця, в якій розмістилося фіякерське касино (себто клуб) фасадом до площі, а навпроти шинок «Під ґуралєм». І в касині, і в шинку засідали переважно візники фіякрів. На розі готелю щодня з ранку до смерканку можна було бачити незворушну постать, яку львів’яни прозвали Бароником.
Бароника описав краєзнавець Адам Краєвський так: «був нижчий середнього зросту, його тіло було кругле, як м'яч, і трималося на тонких ніжках. Голова велика, лиса, обличчя виглядало напучнявілим, вкрите шкірою барви старого перґаменту; риб'ячі очі з бездумним виразом, найчастіше заплющені або примружені. На собі мав вицвілий, колись ґранатовий, плащ, який носять бандити, що сягав йому до колін, і круглий капелюх. Він міг годинами стояти на місці, складаючи таким чином компанію прирученому лелеці марабу, який займав постійну позицію з іншого боку готелю, на краю тротуару з боку вулиці Академічної. Мовби для симетрії, поштивий марабу теж із заплющеними очима і на одній нозі міг стояти годинами, тож ці дві постаті ніби охороняли готель».
Бароник походив з відомої й шанованої родини, мав маєток на селі, але усе прогуляв по готелях і рестораціях. З огляду на бурхливе життя на широку ногу, кельнери і портьє прозвали його Бароном, бо ж сипав грошима наліво і направо, програючи значні суми в карти. Здебільшого гуляв він якраз у готелі «Жорж», який став головною резиденцією заможної шляхти і міщанства. А ця поважна публіка мала різні ділові інтереси, іноді делікатного характеру, для яких було або неможливо, або недоречно використовувати посередника чи готельового служника. Наприклад, коли виникала потреба смикнути з вулиці якусь повію – звісно, «капелюшову» (так називали повій пристойно вбраних з парасолькою), а не «хустинкову» (з села), – тоді та еліта зверталася до Бароника, якого всі знали, бо він усе розумів з пів слова і виконував доручення мовчки, нічого не уточнюючи. Був як могила.
Якщо Бароник не стовбичив під готелем, то засідав у шинку і пропивав зароблені гроші. Пив сам, ні з ким не спілкуючись, поки не пропив усього зарібку або не заснув. Коли зарібок був поважніший, Бароник на згадку про давні часи волочився каварнями, де так само мовчазно чипів коло картярських чи більярдових столів і радо приймав почастунок у вигляді циґар і напоїв.
Не гребував пити і за рахунок візників, які пам'ятали його ще з тих золотих літ, коли він не шкодував давати «на пиво». Але він дуже не любив, коли хтось із них, закропивши душу, безцеремонно згадував його розгульне життя. Тоді у його очах спалахував давній гонор і він без слів покидав шинок.
Ті майже цілодобові вистоювання на вулиці далися взнаки: одного разу він захворів, потрапив до лікарні і помер. Поховали його як волоцюгу, ніхто з колишніх друзів не зголосився поховати його пристойно.
Іншою колоритною постаттю на вулицях Львова став Антін Кобилянський (1837–1910), замолоду його багато хто цінував за мужню боротьбу проти москвофільства і критику їхньої преси. Він писав: «Наша мова велична сама по собі! Не загине краса кольорів тільки тому, що сліпий її не знає! Вона вийде з оковів, що на неї накладають книжники й недоуки, але щойно тоді, коли з народу підіймуться співці й зуміють защебетати рідним, а не брехливим словом теперішних перекинчиків, що змалку свого слова не знали й соромилися його, а тепер раптом сталися поетами й писарчуками...
Наша мова, як кожна інша ввійде і до наук і до книг... Нехай тільки трісне той китайський мур, що його створили книжники своїм "язичієм", а наша мова виявиться здатна виступити на рівні з другими».
І це саме він відкрив Осипа-Юрія Федьковича, переконавши його покинути писати німецькою і перейти на українську. Кобилянський був прихильником латинки і писав нею, використовуючи чеський правопис. За словами Івана Франка, він «приписує собі заслугу, що звернув також увагу румунів на латинську азбуку і був одним із тих, що причинилися до заміни кирилиці в румунськім язиці на латинські букви. Талановитий дивак, він у своїм житті перейшов найрізніші колії, був у німецьких і американських громадах проповідником якогось досить наївного вільнодумства, уже в старших літах займався студіями медицини в Кракові, Празі і Відні, і, невважаючи на те, що має досить численну родину, сам досі не добився ніякого виразного становища, та, невважаючи на свій докторат медицини, навіть примітивної лікарської практики».
Кобилянський був неабияким інтелектуалом, володів кількома мовами, захоплювався філософією Канта, Геґеля, був пристрасним прихильником вегетаріанства, дотримувався суворої гігієни. Але водночас потроху дивачів.
Коли він влаштувався вчителем до реальної школи і директор доручив йому заповнити анкету, то в рубриці «Релігія» написав: «Нема. Моя релігія Фрідріх Шиллер». Директор порадив так не писати, щоб це йому не зашкодило, але Кобилянський залишився при своїй думці, і його звільнили. Відтак він вступив до українського театру, якийсь час грав доволі непогано, але коли зажадав, щоб йому давали тільки героїчні ролі, директор Омелян Бачинський відповів, що в його репертуарі таких ролей нема.
Кобилянський покинув театр і в 1864 р. видав єдине число часопису «Дуля», в якому громив москвофілів, зокрема Богдана Дідицького: «Ви, добродію, кажете, що "Дуля" дурниця... звичайно, як дуля. Але вона така чародійна, що деякі як подивляться в нюю, то, наче, в люстрі, і свою пику побачать. Ви вашої не бачили?»
Микола Голубець, згадуючи його, зазначив, що там гумору було мало. Але насправді гумор там був, правда, чорний. Оскільки Кобилянський був лихий на директора і його вродливу і талановиту жінку, то й жарти були образливі.
«На чім стоїть наш театер?
На 34-літній бабі».
Підколов він і директора, який грав у «Сватанні на Гончарівці» дурнуватого Стецька: «Директор Бачинський нехай в ролі Стецька буде лиш натуральний, а дуже добре його піддасть».
Розправившись із театром, Кобилянський поїхав до Америки, де став проповідником релігійної німецької громади. У 1870-х роках вивчав філософію у Відні, а що був прихильником теорії «що природне – то не грішне», опалювався на дунайській набережній наголяса. Коли поліцай намагався його переконати, щоб той одягнувся, наш філософ засипав його такими філософськими аргументами, що обійшлося без покарання.
У Відні він одружився з австрійкою, яка працювала кухаркою й у філософії тямила, як він у звіздах. Але мав Кобилянський і деякі значні, а деякі сумнівні досягнення: переклав українською мовою Євангеліє для лондонського біблійного товариства, винайшов машину, яку назвав «димовлад». «Ся машина мала збирати дим з коминів і в якийсь пожиточний спосіб його зуживати, – згадував Тит Ревакович, який філософа добре знав. – Він надіявся, що в Льондоні, де так багато фабрик і диму, куплять за дорогі гроші його "димовлад", і він стане міліонером. Але ніхто не купив його винаходу. А. К. думав також над винайденням літаючої машини, і, як мені казав, переписувався у сій цілі з Дрімоном (мабуть, французький політик, публіцист і палкий антисеміт Едуард Адольф Дрюмон (1844–1917, – Ю. В.). Але не пощастилося йому в сій справі, деякі рисунки з тої машини лишив у мене».
Гм... цікаво було б оглянути архів Реваковича, якщо зберігся.
Повернувшись до Львова, Кобилянський припинив стосунки з українцями, хоча не відцурався рідної мови. Був атеїстом і космополітом, розмовляв різними мовами. Мав шестеро дітей, назвавши їх дивними іменами: синів – Геліос і Зорин, а доньок – Селєна, Салюта і т. д.
У 1901 р. подав до суду на розлучення. Причина була поважна: його жінка «не мала мозку, який би міг розвиватися». Суд відмовив у позові. Кобилянський назвав суддю «ідийотом», а суддя зробив висновок: «та то вар'ят!»
Жив у великій нужді. Харчувався переважно цибулею і часником, які випрошував у перекупок, а при цьому не забував соромити тих, що торгували курми, ріжучи й патраючи їх тут-таки на ринку. «То ж Божа скотина!» – казав. Ці його проповіді не мали жодного впливу, а деколи завершувалися тим, що йому в обличчя шпурляли кишки й потрухи, обкладаючи неймовірно соковитою лайкою.
Син Геліос присилав йому щомісяця 30 корон, дещо помагало Лікарське товариство. У 1910 р. підхопив запалення легень і протягом трьох днів помер у шпиталі. Лікарське товариство оплатило похорон. Жінка на похорон не пішла, бо не мала у що вбратися. На похороні була лише молодша 20-річна донька Салюта. Молодшого сина вигнали з гімназії, згодом за крадіж вугілля попав до цюпи.
На початку ХХ ст. вчащав до бібліотеки Оссолінеуму єврей Вайсс. Невідомо, якого він був віку, худий, обличчя мав ніби подряпане, у великих окулярах, говорив швидко й невиразно і замовляв книжки з різних дисциплін. Може, в минулому він був юристом, а може журналістом. У читальні не чинив жодних несподіванок, але був у постійному русі й неспокої, розмовляв сам із собою і був мовби чимось роздратований. Іноді зиркав на інших читачів з-поза окулярів, роблячи враження нарваного.
І був би навіжений Вайсс просиджував свої ранки в Оссолінеумі бозна скільки часу, не роблячи нікому жодної прикрості, якби не його ідіотичний вибрик. Якось серед дня він став на сходах пам'ятника Міцкевичу і почав промовляти до перехожих, яких збиралося все більше. Після промови, мабуть, щоб особисто поспілкуватися з Міцкевичем, почав лізти на пам'ятник, і це йому таки вдавалося. Він піднімався все вище і вище, натовп зростав, втручання поліції не допомагало. Довелося викликати пожежників з драбинами і з простирадлами з ратуші, і ті зняли нещасного Вайсса з колони. Його перевезли на Кульпарків, але незабаром відпустили.
Наступного дня він із цілком невинним виразом, як зазвичай, завітав до Оссолінеуму. Але цього разу його не пустили до читальні. Директор вирішив, що історія з пам’ятником дискредитує Вайсса як надійного читача. І більше його ніколи в бібліотеці не бачили.
Зате історія з пам'ятником облетіла всі газети. Коли Вайсс помер, знайшли в його дерев'яній валізі всі ті числа, де про нього писали. Кожен такий допис був акуратно обведений червоним олівцем, а на полях виднілися виправлення, якщо герой дня вважав, що репортер щось перекрутив.
07.08.2024