Потреба зображення

 

Весна 2020 року. Пандемія COVID-19 зненацька ув’язнила фактично цілу планету. Тепер важко знайти особу, яка б не знала про це і яку це хоч якось би не зачепило. Заборонені масові заходи, а разом із цим будь-які релігійні зібрання. Хоча й не всі представники релігійних організацій покірно дотримуються урядових розпоряджень, більшість змушені збирати своїх вірних онлайн.

 

 

 

У такій же ситуації опинилась екзотична, малопомітна група. Звуть себе вони «намонік». Їхнє центральне свято традиційно відбувається навесні. Фіксованої дати немає   – визначають за співвідношенням місячного й сонячного календарів. Не треба бути етнографом, щоб після коротких спостережень виявити характерну для них ознаку: усі «намоніки» поклоняються образам, у які вірять дитячою щирістю. Вони мають свої священні обряди. Найчастіше гуртуються перед зображенням і довго-довго в нього вдивляються, ніби медитують, у зручних кріслах. Якщо групі вдається досягнути особливого колективного стану, то наприкінці усі підводяться, плескають і вигукують різні звуки, у той час коли на вівтарі розгортається текст завершальної молитви.

 

 

Заради цього катарсису вони й приходять до храму. Те, наскільки легко його досягнути, залежить безпосередньо від віри членів угруповання. Вдивляючись на картинки, вони настільки у них занурюються, що починають вірити у те, що зображене відбулось насправді.

 

 

Попри те, що зібрання «намонік» заборонили, їхня віра не похитнулася. Їм вдалось зберегти єдність і продовжувати свої релігійні ритуали. Тепер, сидячи вдома вони й далі медитують на невеликі плоскі дощечки із зображеннями. Зображення рухаються – «намонік» вірять. Щойно, у неділю 26 квітня вони отримали змогу через зображення на своїх дощечках досвідчити переживання іншої релігійної групи та вирушити у паломництво до Зарваниці разом з греко-католиками. Катарсису було досягнуто, хоча «намонік» дивляться на греко-католиків з певною іронією. Не зважаючи на те, що й одні, і другі поклоняються зображенням, «намонік» дивуються:  образи греко-католиків намальовані і зовсім не рухаються.

 

 

Десь у такій наївній формі мені хочеться описати очікувану прем’єру «Зарваниці» Яреми Малащука та Романа Хімея, яка вимушено відбулася онлайн під час Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays ua.

 

 

Автори працюють у різних жанрах візуального мистецтва і не вперше торкаються проблеми віри та зображення. Проте у попередніх роботах це проявлялось зокрема через прийом маніпуляції з конвенціями документалістики («Державна установа», «Присвячується молоді всього світу ІІ» ). Натомість «Зарваниця» – це повнометражний документальний дебют, де образ стає центральною темою. Це уважні спостереження зсередини, записки з щоденника етнографа, які в результаті стають універсальним висловлюванням про нашу візуальну культуру і практики.

 

 

Герої фільму, так само як всі ми, у тому числі й кіномани, у різний спосіб проявляють свою фундаментальну потребу зображення. Створювати зображення, дивитись на зображення, бути зображеними, оточувати себе зображеннями, зрештою вірити у зображення.

 

 

Аргумент авторів фільму підсилює і той факт, що весь паломницький центр розбудовано та зосереджено навколо Ікони Божої Матері Зарваницької, яка походить із 17 століття та вважається чудотворною. Саме цей образ є агентом, який сподвигає вірян у похід. Навколо нього і через віру в нього розбудовують неймовірну інфраструктуру і навіть копію Єрусалимського Храму Гробу Господнього (теж образ, до речі!).

 

Сила Зарваницької Ікони настільки велика, що спонукає Ярему Малащука та Романа Хімея знімати фільм про те, як люди до неї йдуть, а кіноманів на все це дивитися і співпереживати.

04.05.2020