Галина Канарська    

Здається вчора був День театру, в Першому театрі репрезентували шкіци до можливих майбутніх вистав. Чотири режисери з різних світів приїхали до Львова, щоби попрацювати з львівськими акторами і показали свої проби. Міжнародна театральна лабораторія  для режисерів «Open doors» пропонувала нам зустріч з Кірою Малініною з Харкова, Марією Грунічевою з Києва, Косміном Матеєм з Румунії та Йоханною Коппель з Естонії. Ці четверо були відібрані журі, до складу якого входили театрознавець Анна Липківська, директор – художній керівник Першого театру Юрій Мисак і польська акторка та режисер Йоанна Віховська. А заявки були з 11 країн світу. Ініціативі такого експерименту ми завдячуємо Ірині Аверіній, якій, на жаль, не вдалося приїхати до Львова. Якби вона прибула, то, можливо, презентація мала б інший вигляд, більш зосереджений. Може, кожному видали б якісь інформаційні листки, де б можна було дізнатись якусь більш конкретну інформацію про учасників проекту, але – свято, хто на це зважає?

 

Зрештою, google вам в поміч, невгамовні. Звідти дізнаюся, що Кіра Малініна – режисерка, поетка, драматургиня, психологиня. У Львові вона показувала ескіз до вистави за своєю п’єсою «Човен/Дирижабль/Я». Мабуть, автор найточніше відчуває свій твір і, маючи режисерське аlter ego у співдружності, може створити найідеальніше втілення свого твору. Запропонований ескіз – від прозаїчного непорозуміння поколінь внуки-діди до подорожі в часі тривалістю півгодини – за гамбурзьким рахунком ніяких особливих відкрить не приніс. Всі актори працювали дуже точно, особливо дівчата (Ірина Занік, Ірина Романчук, Катерина Курята, Юлія Кузьмяк), які втілювали час. Через відсутність програмок, чи будь-якого інформаційного матеріалу, думалося, що це – чудова робота балетмейстера Нінель Зберя, та це не дивувало, бо вже звиклося, що будь-яку виставу вона врятує своєю пластикою. А насправді з акторами працювала режисерка, і їй час підкорився, вишикувався у витончені, майже графічні лінії, які ансамблево поєдналися з відеорядом. В наш час відеоряд гвалтовно заповнює сценічний простір України, але у цьому ескізі він був доречним, хоч і в якусь мить видавався самодостатнім. Тематика п’єси – актуальна, бо всі ми живемо в гаджетах і не чуємо одне одного. Все наче б то добре, найважливіше, що Кіра Малініна залишилася задоволена своєю п’ятидиденною співпрацею з акторами: студентом Віктором Диким, а саме таким вона уявляла свого героя; Романом Скоровським, з яким розумілися з півслова; та й з усіма, хто допомагав їй у цій роботі. Кожне дівча працювало точно, як справжні стрілки годинника. Глядач нагородив оплесками, не шкодував долонь та й день – святковий. Але, повертаючись до стрілок годинника, від такої лабораторії  чекалося ескізів театру майбуття, а здавалося, що повернувся у способі акторського існування у театр минулого, наче час зупинився…

 

«Човен/Дирижабль/Я»: Роман Скоровський та Віктор Дикий 

 

Наступним показав свій ескіз румунський режисер Космін Матей, він запропонував своє бачення симфонічної казки «Петро і вовк». Саме цей режисер, про якого нічого не вдалося дізнатися навіть за допомогою гугла, виявився режисером з майбутнього. Чи, точніше, режисером, який допомагає актору прийти до самого себе, зайнятись самовдосконаленням. Де театр, як гра, через втому жартів до пізнання себе, до пошуку персонажа в собі. Не я граю кота чи вовка, а кіт чи вовк живе в мені. Тренінг, як біг до знемоги у замкненому колі, коли сили вже немає і ти не можеш вимовити навіть слова брехні. Істина народжується в мить втрати сили і тоді слова «я довіряю тобі» стають не реплікою з вистави, а одкровенням на відстані сльози. Найбільше потрясіння – Богдана Бончук – в мить довіри.

 

«Петро і вовк»: Олена Крилова, Михайло Понзель, Ігор Гулюк 

 

Третьою свій ескіз репрезентувала Марія Груничева, акторка київського театру «Колесо», керівник дитячої студії «Колесико». «Руда сімейка» – історія курчатка, курочок, лисенятка та його родини – представлена в найтрадиційніших цінностях театру для дітей. А ще до справи взялися маститі виконавці, яким за роки праці в Першому театрі довелося переграти усіх курей, білочок, зайчиків, сироїжок, левів, куріпок і гірських оленів… Вони були королевами цього балу: Ольга Гапа (її режисерську руку відчувалося, незважаючи на те, що ескіз представляла Марія Груничева), Марія Самсонова, Любов Кузь, Олена Скляренко. Весело, легко, гротесково, як найкращий капустяник святковий. Юне Курча та й Лисенятко також дуже милі: найважливіше, вірять у запропоновані обставини, у них ще немає довгого списку зіграних курчат та лисеняток, вони ще трактують їх як образи Ромео та Джульєтти. Приємна розривка для святкового вечора, хоча підсвідомо розумієш, що саме цей ескіз може втілитись на сцені Першого і, це буде не вперше…  

 

«Руда сімейка»: Ольга Гапа, Олена Скляренко, Марія Самсонова, Любов Кузь

                                                                                                               

Останній ескіз – режисерки з Талліна Йоханни Коппель. «Аліса в країні чудес» Люїса Керрола – автора, який, за словами режисерки, завжди від неї вислизає. Текст Йоханни про її перебування у Львові я перечитую неодноразово і, коли читаю цей текст-звіт, мені здається, що вона – подруга Керрола. Дивлячись ескіз, захоплювалася продуманістю кожної деталі, раціональністю, яка робила  акторів відповідальними за кожний крок і, поза тим, залишала шанс на своє світобачення. Цим шансом скористалися Тетяна Сторожук, Наталка Алексеєнко, Сашко Чешеров. Найбільша вдячність цій «раціональній» режисерці за спробу побачити Алісу не красивою лялькою, а живою людиною,  бо ж історія Керрола саме про людину, а не про лялечку. На жаль, юній акторці Олені Білоус, видавалося, таки хотілося бути тільки лялечкою, але режисерці інколи вдавалося вирвати юнку зі світу її бажань...

 

Йоханна Коппель з акторами, з якими працювала над «Алісою»

 

Чотири ескізи у Першому тихенько замирають у пам’яті, залишаючи відкритим запитання, чи хтось з режисерів перетворить свій ескіз у цьому театрі на виставу. Мабуть, все залишиться тільки спогадом про такий своєрідний святковий театральний день. І лише час з від часу з гіркотою думатиметься про те, як гарно було б, якби всі, хто в цей день зібрався в театрі, могли б поспілкуватися з режисерами, висловити свою думку, бо такі проекти вимагають перш за все спілкування. Хтось скаже, що режисери та актори достатньо наспілкувалися за цей час, але у Першому хочеться, щоби все було таки вперше. Можливо, така лабораторія могла стати початком створення своєрідного театрального клубу, де до слова кожного хтось прислухається. Бо театр – живий організм, чуттєвий на сьогодення, а в залі – глядач, якому не байдуже, чим живе його місто і який театр твориться на його теренах.

 

А зараз видається, що відповіді дочекатися не вдасться, тож залишається дочекатися прем’єри-інтриги, яка має відбутися на сцені Першого шостого травня. Перше сценічне прочитання твору цьогорічного лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Емми Андієвської «Джалапіта», написаного у 1962-му, у постановці Артема Вусика, який тяжіє до пластичних вистав і вже поставив у нашому місті дві вистави на сцені театру Лесі: «Перетворення» за Ф. Кафкою та «Любов» за «Блакитною трояндою» Лесі Українки. Як розчиниться химерне слово автора, який має свою «теорію круглого часу» у візуальних фантазіях Вусика – побачимо незабаром. Але вже сьогодні можемо порадіти за акторів, які мають змогу працювати з молодими незаангажованими митцями. Разом з Вусиком працює, як хореограф, Ніна Хижня – парадоксальна українська акторка з Харкова. Можливо, ця вистава стане новою сторінкою у театральних пошуках Першого…

 

Світлини Анастасії Канарської 

28.04.2018