Кілька років тому мені довелося відвідати невеличке пенсильванське містечко Wilkes-Barre. Їхали ми туди, щоби відвідати один закинутий будинок, власник якого кілька місяців як помер. Будинок був не те що закинутим, але порожнім і тепер вже недоглянутим. Павуче плетиво зашило поштову скриньку, бо на пошту ніхто уже в цьому домі не очікував. Вуличка була так собі. Нас зустрів син колишнього власника і впустив досередини. Він розповів, що у будинок проникли сусідські хлопчаки і винесли те, що можна було спродати на блошиному ринку. На першому поверсі й справді усе було розкидано. Видно, що хтось тут нишпорив. Меблі з добротного дерева, з п’ятдесятих років. Громіздкі, з грубим склом, мідними ручками. Усередині сервантів – посуд, келішки, горнята. На другому поверсі, в одній із кімнат, скидані у пачки книжки та папери. Зрозуміло, що за життя господаря усе, що було в домі, мало своє значення. Навіть якщо чимось, з певних причин, довго не користувалися. Тепер – усе виглядало на гору сміття, нікому не потрібну гору сміття, навіть малі сусідські злодії книжок не торкнулися. Можливо, що їх цікавили гроші або золоті прикраси, тому шухляди витягнено з сервантів і залишено на підлозі. Син того старого сказав, що у цьому будинку минуло його дитинство, і показав спальню, яку ділив з братом. Будинок зведено на початку двадцятого століття. Сходи, якими ми підіймалися на другий поверх, рипіли. Відчувався тяжкий запах жирного пилу. Новий знайомий, голос якого я чув дотепер лише у телефоні, готував будинок на продаж і чистив усі кімнати. Він попросив мене приїхати, щоби порадитися, що чинити з книжками, переважно українською мовою. Як правило, американські діти, які втратили зв’язок з мовою та культурою своїх батьків, внаслідок різних обставин, не задумуючись викидають усе з домів свого дитинства. Мабуть, залишають собі кілька родинних знимок, а будинків, що переходять їм у спадок, намагаються якнайшвидше позбутися. В Америці не відчувається прив’язаності до місця і до будинку. Так воно тут склалося історично.
То куди ж я потрапив? Що це за Wilkes-Barre? З початком двадцятого століття тут та околицях розпочалася золота пора гірничої Пенсильванії. Можна сказати – гірнича лихоманка. Приблизно у середині того ж століття вона й припинилася. Поклади антрациту з часом вичерпалися. Видобувати вугілля зробилося невигідно, копальні занепали. Деякі міста – спорожніли. У невеличкому місті Централія мешкає усього дев’ять осіб. Під містом, від 1962 року, палає пожежа, внаслідок підпаленого сміття біля покинутої копальні. Як правило, у місцях вибраної породи утворюються порожнечі, земля проламується. Мабуть, скупчення газу під Централією такі значні, що місто горить до сьогодні. І горітиме ще довго. Ці невеличкі містечка як можуть, так і приховують свою історію. Централія вирішила прогнати людей. Тоді, сто і більше років тому, до копалень Пенсильванії з’їжджалися еміґранти з Європи, зокрема й українці Галичини, Закарпаття та Лемківщини. Вони обживали нові містечка, що стихійно з’являлися внаслідок промислової діяльності місцевих гірничих компаній. Праця була важкою і виснажливою. До гірничої індустрії залучалися цілі родини: батько, мати і діти. Оплата становила приблизно двадцять доларів на тиждень. Вчорашні українські селяни облаштовувалися в Америці як могли, але насамперед гуртувалися навколо церков та різноманітних братств. Майже по усіх містечках антрацитної Пенсильванії можна ще побачити українські церкви та цвинтарі. Ділилися вони на католиків, православних, а дехто, зокрема закарпатці, переходили до російського православ’я. На те були свої причини, своя історія поділу, свої непорозуміння й протистояння. На фотографіях того часу хори, братства, церковні з’їзди, мандолінні оркестри – особливо мандолінні оркестри. Ця особлива музика мандолінних оркестрів: кілька рядів музикантів з дириґентом посередині.
Wilkes-Barre тягнеться вздовж річки з індіянською назвою Cасквегана. Типове американське містечко. Вугільних копалень не видно: ні закинутих, ні поруйнованих, хоча на старих листівках, які можна було придбати та надіслати знайомим у 1913 році, антрацитові копальні, з прокладеними до них залізничними коліями й характерними прибудовами, увиразнюють міський пейзаж. Нині ж містечко вбране в охайні парки, а коричневі будинки, з потемнілої від вугільного пилу цегли, найбільша цінність міста, бо найстаріші. Не приховуватиму, що мені подобається усе, що пов’язане з гірниками, шахтарями, вуглекопами. Пейзажі з копальнями для мене не чужі, – і пояснення просте: дідо працював гірником на криворізьких копальнях. З 1970-тих я став мешканцем Кривого Рогу також.
Вулиця, на якому стоїть той будинок, який незабаром продадуть і у ньому заселиться якась родина, не зовсім безпечна. Усякого люду тут повно. Якщо теперішній власник зволікатиме з продажем чи не зійдеться на ціні з потенційними покупцями, то дім його дитинства ще не раз відвідають тутешні підлітки. І невідомо, що вони ще звідти винесуть. Книжки свого батька мій знайомий пообіцяв надіслати до місцевої бібліотеки, в якій існує відділ національних меншостей. Чи їх там хтось читатиме? Невідомо. Але я точно знаю, що у цьому порожньому будинку, на вулиці зі столітніми кленами, вони уже не потрібні.
Перед моїм від'їздом господар відірвав від стіни поштову скриньку і вкинув до сміттєвої бочки.
«Листи сюди не приходитимуть», – пояснив, усміхаючись, свій вчинок.
28.04.2018