Мистецтво – це не те саме, що реальне життя, в якому всі мали би мати однакову можливість вчитися і працювати. Мистецтво залежить від кожної людини.
Фільм «Чудова сімка», знятий 1960 року, не був дуже добрим вестерном, але таки симпатичним. Гіршим, ніж інші фільми, що їх зняв режисер Джон Стерджес. То була перенесена в Мексику адаптація «Семи самураїв» Куросави. Серед виконавців ролей сімох, що ними верховодив вбраний у чорне Юл Бріннер, були деякі початківці чи другорядні актори, які потім здобули славу: Стів Макквін, Джеймс Коберн, Чарлз Бронсон і Роберт Вон (останній найбільше прославився зйомками у серіалі «Агенти U.N.C.L.E.»), усі вони були радше білими. У 2016 році зробили не надто привабливий рімейк з Дензелом Вашингтоном, і якогось лінивого вечора я піймав його на ТБ і кинув оком. Він одразу став мені нецікавим, бо теперішня сімка була абсолютно неправдоподібною, як той старий настінний розпис ООН, що представляв раси на планеті. Окрім чорношкірого Вашингтона, були один чи два латиноамериканці, один азіат, один індіанець чи «корінний американець» і, здається, хтось в тюрбані (хоча може бути, що я його вигадав згодом). Це – в штучний силуваний спосіб – щораз більше трапляється в американському кіно і серіалах, а також подекуди в британських. Якщо є команда поліцейських, то зазвичай вона складається з пари чорношкірих (переважно вони є шефами), якоїсь азіатки, гавайця, інуїта, кількох латиноамериканців. Якщо йдеться про банду злочинців, то расова розмаїтість послаблюється: вони всі можуть бути білими, окрім того курця, позаяк вони «погані».
Із гнітючої церемонії вручення останніх «Оскарів» ми знаємо, чим зумовлена ця квазіобов’язкова домовленість. Актриса-сексистка Френсіс Мак-Дорманд сказала підвестися лише жінкам, номінованим на премію (уявіть собі, якби якийсь актор попросив це зробити лише своїх колег-чоловіків: його би бомбардували на землі, у морі і повітрі), виголосила промову, яку завершила, вимагаючи «Inclusion Rider». Позаяк ніхто не знав, що це таке, в Інтернеті множилися запити, продовженням яких стала злива вихвалянь як сексистки Мак-Дорманд, так і цього репресивного пункту, що його впливові артисти можуть вносити в свої контракти, аби диктувати творцям (сценаристам, режисерам) те, що ті повинні творити. Тому що цей пункт вимагає, аби – як в акторському складі, та і в знімальній команді – було щонайменше 50% жінок, 40% расової розмаїтості, 20% людей з інвалідністю і 5% осіб ЛГБТ. Цим хочуть «зобов’язати» кіноіндустрію показувати в своїх фільмах «реальний образ суспільства», аби ті «відображали світ, в якому ми живемо». Виникає питання: відколи мистецтво зобов’язане щось таке робити? Ця вимога нагадує вимогу ретроградів, які докоряли Пікассо, що той не зображує життя «таким, як воно є». Чи тих, хто критикував Толкіна за те, що він сховався у фантастичних вимислах. Зайве говорити, що з цими відсотками ніколи не змогли би зняти ні «Хрещеного батька», ні «Вікна у двір», ні «Громадянина Кейна», та майже нічого.
Ініціатива ефемерно відомого «Inclusion Rider», належить, здається, Стейсі Сміт, викладачці одного каліфорнійського університету, яка не полінувалася переглянути з лупою, олівцем і аркушем паперу дев’ятсот американських фільмів, знятих між 2007 та 2016 роками, і обурилася, підрахувавши, що 70,8% персонажів були білими супроти 13,6% чорношкірих – мимохідь варто зауважити, що це точний відсоток цієї раси в її країні, – і 3,1% латиноамериканців. Ще більше її обурила недостатня кількість гомосексуалістів і трансгендерів серед персонажів. Також вона зі страхом пересвідчилася, що в сценаріях на одну жінку, що говорить, припадає 2,3 чоловіків-базік. І ще вона розлючено додала: «Фільми не дають усім однакової можливості в них з’явитися». Виникає запитання: чому б вони мали це робити? Мистецтво – це не те саме, що реальне життя, в якому і справді всі мали би мати однакову можливість вчитися, працювати, заробляти гроші тощо. Мистецтво залежить від кожної людини. Кожен романіст чи драматург пише про те, що його непокоїть чи приваблює, або ж те, що він знає, кожен художник малює те, що його надихає, і таким, як йому здається; і навіть якщо кіно є індустрією, його успіх значною мірою залежить від тих, хто витворює, а їм – після розпаду СРСР та інших тоталітарних систем – була гарантована повна свобода… аж донині. «Вимагаємо більше персонажів жіночої статі», – зараз це часто можна почути. «І щоб вони були сильними, розумними, позитивними і блискучими». На це хочеться відповісти: а чому ви самі такого не пишете замість того, щоб змушувати інших створювати фальшиві і штивні, суто пропагандистські історії, такі ж неправдоподібні, як ті житія святих, що їх пропагував франкізм в нашій країні? Mutatis mutandis, це наче просити, аби знімали більше «Братів Ескоба» чи «Молокаїв», от тільки святі тепер інші. Якби мені в моїх романах нав’язали схожі відсотки (в одному з них головною дійовою особою є жінка, інший оповідається від імені жінки і у всіх з’являються жінки, але нема ні чорношкірих, ні азіатів, ні трансгендерів, бо їх нема в моєму світі, і я мало що про них знаю), я би ніколи не написав жодного. Якщо йдеться саме про це, про те, щоб з вільним і суб’єктивним мистецтвом було покінчено, то нема сумніву, що ті, хто аплодують сексистці Мак-Дорманд, стоять на прямій дорозі до його вбивства.
Javier Marías
Buen camino para el asesinato
El País, 25.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська