Історичні художні фільми українського виробництва затребувані сьогодні, як ніколи раніше. Та ера поблажливого ставлення до першої хвилі вітчизняного кіно, певний бан на критику не може тривати довго. Якщо на помилках не вчаться, а тиражують їх далі, це неухильно веде до зниження конкурентоздатності українського кінопродукту.
Кадр з фільму «Захар Беркут» Леоніда Осики (1971)
Нещодавно відомий український кінорежисер Ахтем Саїтаблаєв анонсував підготовку до зйомок нової стрічки за мотивами повісті Івана Франка «Захар Беркут». Тому, що славетний твір славетного автора отримає нову екранізацію, ще й знаного успішного режисера, можна тільки тішитися.
Однак контент на фейсбук-сторінці, яка просуває майбутній кінопродукт, знайомлячи з етапами підготовки до зйомок у Карпатах, викликає купу питань. Для зйомок фільму про життя з галицького боку Карпат художники по костюмах вирушили на Закарпаття. Пост починається словами: «У пошуках автентичних матеріалів та деталей…». Розміщена фотографія жіночого уйоша (вуйоша) – сукняного верхнього одягу – засвідчує, що «відтворювати на екрані світ мешканців давньої Тухлі», події ХІІІ ст., художники будуть за допомогою… традиційної ноші закарпатців ХІХ - початку ХХ ст. Невже історична та реґіональна відповідність принесена в жертву красивим ілюстраціям?
Мандрувати Карпатами завжди приємніше, ніж вдихати пил в архівах та бібліотеках. Новітні технології «витягують» картинку, але вони не замінять знань. Звісно, елементи стилізації присутні в художньому кіно завжди. Достовірним відтворенням життя і побуту людей минулого займаються кінодокументалісти. Проте і в художньому фільмі історична реконструкція не повинна перетворитися на профанацію або імітацію того, що відбувалося не тоді і не там. Щоби цього не сталося, до роботи беруться наукові консультанти. Складається враження, що вони або не залучені повною мірою або до них не дослухаються.
Чи можна достовірно відобразити специфіку Карпатського регіону ХІІІ ст., якщо йти невибагливим шляхом, підбираючи по навколишніх музеях речі ХІХ ст., не досліджуючи навіть їхнього походження? Такий поверховий погляд сформує у глядача викривлене уявлення про нашу історико-культурну спадщину.
Не сперечаймося, що облюбований кінохудожницями уйош справді виглядає дуже стильно. Роботи з його виготовлення проводилися наприкінці ХІХ століття, вже за канонами тодішньої міської (!) моди. Художницям, мабуть, цікаво буде дізнатися, що декор уйоша запозичений з пастушого одягу, який побутував у трансільванських угорців та марамароських румунів. Упродовж ХІХ століття навіть гірське населення поступово переходить на легше, простіше скроєне верхнє вбрання. Поза сумнівом, уйоші закарпатських і галицьких українців шилися під впливом курток сусідів. Пізніше поширився і на одяговий комплекс галицьких бойків. Можемо говорити про особливості декору, адже у кожній місцевості він міг відрізнятися і доповнюватися особливим колоритом і орнаментом. Але це вже естетика і можливості, що їх нам надало ХІХ століття. А до середини ХІХ ст. жодних анілінових фарбників не було.
Як редактор двох історичних розвідок про Колочаву на Закарпатті, можу сміливо радити знімати в сукняному уйоші опришка Миколу Шугая – народного героя Закарпаття початку ХХ ст., уродженця цього села. Проте ніяк не Захара Беркута, героя ХІІІ століття – свідомо не називаємо ні його, ні Максима бойками, оскільки й І. Франко називав Максима «молодим гірняком», розуміючи, що тодішнє населення ще не можна однозначно ідентифікувати з бойками. Формування карпатських субетносів чи етнографічних груп українських горян, на думку етнологів, припадає на значно пізніший період. Але якщо творча група, яка знімає фільм про події ХІІ ст. в Карпатах, постить на своїй сторінці інформацію про оранку бойків, стає зрозуміло, що народне вбрання може стати не є єдиним «відкриттям» цієї стрічки.
Етнографічне районування – ще один пробіл. Сучасні етнографи не зараховують населення закарпатської Колочави до представників етнографічної групи бойків. У кращому випадку – це пограниччя між закарпатськими бойками (самоназва – верхóвинці) та теребле-ріцькими долинянами. Вважати Колочаву та Тухлю єдиним етнографічним реґіоном, чи навіть дотичними мікрореґіонами Бойківщини, означає не знати культурних особливостей, притаманних Карпатському регіону. Тухля належить до особливого ареалу галицької Бойківщини, відомого як Тухольщина або Скільська Верховина. Хоча насправді в історії з Захаром Беркутом із ХІІІ ст. це не має значення з огляду на вищезгадані обставини. Але сам факт, що кінохудожники відвідали Колочаву і шукали в місцевому музеї артефакти для відтворення на екрані «світу мешканців давньої Тухлі», є свідченням, що в ці подробиці вони, на жаль, також не вдавалися.
Зрозуміло, що повість Івана Франка не є історичною хронікою. І автор також давав волю домислу, надаючи народному переказу довершеної художньої форми. Але саме прив’язка до конкретної місцевості (Тухлі та її місцевих топонімів) і до конкретних історичних подій (монгольських нападів) не дає кінематографістам права розпоряджатися матеріалом настільки довільно, як це було, скажімо, у «Сторожовій заставі».
Задля виправлення ситуації можу порадити творчій групі звернутися до досвіду вітчизняної школи історичної реконструкції. Хоча реконструктори не мають жодних іконографічних зображень мешканців Тухольщини ХІІІ ст., проте вже явно краще знають про реквізит давніх часів.
Не варто забувати, що в сусідніх країнах є потужні школи карпатознавства, поза увагою повнометражний фільм вже точно не залишиться. Сусіди згадають нам і Довбуша і Беркута, тим паче, що їм є з чим порівнювати – взяти хоча б фільм А. Голланд про Яношика…
Пишучи ці рядки, що є радше звертанням до знімальної групи, аніж звичайним журналістським дописом, я запитую себе: як я бачу мешканців Тухлі у 13 столітті. Відразу на думку спадають кадри із «Захара Беркута» Леоніда Осики. І навіть за всього бажання абстрагуватися від згаданого, вдається це з трудом. Наглядні зорові образи чіткіше й довше закарбовуються у пам'ять, аніж описи з підручників історії. Тому ставлення до роботи над костюмами й усім візуальним рядом має бути відповідальним. Інакше складається враження, що кошти з державної кишені йдуть на спотворення нашої спадщини. Вчора показали Довбуша у шкіряному капелюсі, сьогодні – знімаємо про карпатських мисливців у вуйошах, а завтра замахнемося на Короля Данила в брокарівській сорочці? Йдеться вже напевно не про один фільм. Невже тенденція?
Наталя Кляшторна – дослідниця Бойківщини, автор книжки про народне вбрання західних бойків
27.04.2018