Нечужі

Березень 1943

Знімаю куртку і шапку. Машина встигла нагрітися, хоча зовні дуже вітряно і надалі все ще доволі холодно. Провесінь. Ззаду Катажина шмаркає носом. Не знаю, чи цей катар більше від вітру, чи від плачу. Вона так швидко вибігла з барака номер 16a (тепер 13). Я не встигла докінчити історію про малюнки в дитячому бараку в КТ Аушвіц II-Біркенау.

Не знаю, чи діти з Замойщини розуміли сенс напису "Schule", — може, радше ті, що з варшавського повстання... Хоча також напевно ні — були для того занадто малі й до жодної schule піти не встигли. Ще. Вже. Старших хлопців і дівчат, підлітків, вбила ін'єкція фенолу або голод, тиф, Zyklon B.

Від першого відвідування Аушвіц-Біркенау восени 2006 року я запам'ятала знимку дівчинки з поголеною головою й іменем, що зовсім не пасувало до обличчя. Чеслава Квока, табірний номер 26947, 14-літня полька, вбита в Аушвіці 12 березня 1943 року ін'єкцією фенолу. На збереженій табірній фотографії має нерівно стрижене при шкірі волосся, перелякані очі і потріскані уста. Побита. В завеликій, застібнутій аґрафкою смугастій блузі вона здається такою крихітною. Її обличчя є фотосимволом.

"На щастя, Кася не бачила знімка Чесі", — думаю, передаючи білу папку для документів на заднє сидіння. А потім відкриваю білу сторінку текстового редактора на комп'ютері, що тримаю на колінах. Окей, я готова.

"Андрійчук Анастасія..." – Катажина читає перше ім'я і прізвище сагринського списку. За хвилю в шибі авто відобразиться перекреслений напис "Бжезінка", потім "Освенцім". До Ряшева ми встигнемо переписати латинкою прізвища всіх осіб. Боюся, що як доберуся на сагринський цвинтар, то з нервів забуду кирилицю.

День перед тим дістаю мейл від Петра Тими: "Добридень, висилаю список жертв Сагрині. Професор Галаґіда просив не розповсюджувати далі".

І атачмент. Скачую. PDF розкривається сам у новому вікні. Не читаю. Швидко переглядаю 25 сторінок. Порядковий номер, прізвище та ім'я, вік, часом професія. Видруковую. Далі не читаю.

Книжка з висновками професора Ігоря Галаґіди має вийти лиш за кілька місяців. Першою читачкою повного сагринського списку жертв, який професор відтворює кілька років, є Кася. Читає голосно, намагаючись подолати звук турбодвигуна. Лиш потім читаю я. Кася мене поправляє. Зауважує, що виступаю тільки для неї. В машині, що мчить десь між Освенцімом та Краковом, відбувається генеральна репетиція. Читання на два голоси — український Касі і мій, польський.

***

Березень 1944

Хліборобки Теклі я ніколи не бачила. Не думаю, щоб існувало її фото. Гине 10 березня 1944 року, маючи 37 років. Моя ровесниця. 83 позиція у списку жертв — Домбровська Текля, мабуть хліборобка.

Вона на першій сторінці списку, який тримаю в замерзлих долонях. Я в Сагрині. Стою серед невисоких хрестів, вбитих у м'яку, вогку землю. Починаю читати. Голосно. Дуже голосно. Краєм ока бачу, як люди, збиті досі навколо пам'ятника, поволі оточують місце зі мною посередині рівномірним півколом. З половини першої сторінки мені засльозилися очі. З'являється катар. Відчуваю, як Петро, що стоїть праворуч, подає мені хустинку. На мить мені здається, що не дам ради. Зупиняюся. Тиша.

***

Рушаю далі. Імена і прізвища складаються в дивний ритм. Не вмію цього контролювати. Ані наголос, який падає в інших, ніж я знаю, місцях. Мелодика випливає десь з-поза мене і несе власний прихований сенс. Слова самі надають собі ритму. Не впевнена, чи чую свій голос. Відчуваю, як тіло гойдається вперед-назад. Як під час молитви. Вперед, назад, вперед, назад.

В мене частішає пульс і зникають відчуття. Перестає бути зимно. Маю тільки проблему із закляклими руками, які насилу перевертають наступні сторінки. Денервує мене ця слабість власного тіла.

Глухну, як завше. Більше відчуваю, ніж чую те, що голосно кажу.

Домбровська Текля. Народжена в році фінансової кризи, Гаазьких конвенцій і затоплених пароплавів. 1907 року в Китаї відкрито діамантову сутру — найстаріший друкований документ, а у Франції брати Люм'єри запустили виробництво пластин для кольорових фотографій. Знимки Текля не має. Домбровський Григорій, 39 років, — то її чоловік? А може, Володимир? Діти без імен, перечислені в списку, — то її діти?

Текля, виглядає, постійна мешканка села Сагринь. Разом з нею 10 березня загинуло 393 її ближчих і дальших сусідів (всього того дня вбито 606 осіб з Сагрині й навколишніх місцевостей). Вони лишили після себе трохи речей, предметів щоденного вжитку, якісь лахи, може, хтось десь мав ікону.

"Поляки поприїздили до Сагрині зі своїми дружинами, доньками і синами та з возами. Грабували все і вивозили до лісу, а потім по два рази їхні дружини верталися до Тишовця по сагринські речі. Чоловіки і сини грабували, а на полях виловлювали недобитки і вбивали, дружини же пограбовані речі вивозили запрягами, грабуючи сагринські коні", – пише у своєму звіті парох місцевої православної парафії.

Речі, пограбовані у помордованих, — це, поряд з доносництвом, найбільша польська ганьба. Як стосовно євреїв, так і українців. Посягання на чуже, на чиєсь, кого якраз забрали на смерть або якраз вбили. Чуже без власника не пече рук. І не рятує від смерті. Без єврейських тарілок і подушок, без українських коней і убрань теж би пережили. Речі по євреях навчили брати. Ще теплі. Мені звучить в голові "Non omnis moriar" Зузанни Ґінчанки, римований александрійський вірш, акт звинувачення Зофії Хомін, двірнички кам'яниці, де переховувалася Ґінчанка; Хомін після війни судили, була засуджена на чотири роки в'язниці за видачу переховуваних євреїв.

***

Я, Домбровська

Знайти Теклю з таким прізвищем вже мене не дивує. Більше, мабуть, заскочило, як я знайшла в 2010 році Розалію на мізарі в Студзянці. Її тримовний нагробок прикрашав півмісяць із зіркою. Але лиш тепер, коли бачу українську Домбровську, коли взиваю мусульманську Домбровську і ще тамту Аничку-Деборку з розповіді Шломи Вольковича, я маю враження, що потрапляю в ці місця і ці історії не без причини і що мушу їх в собі розмістити й розповісти далі – я, наступна з циклу. Вплутана і поплутана в чужі історії, котрі часом стають також і моїми, між передминулим, минулим, майбутнім і тим, що тепер. У чужих хащах історій, до яких я заблукала, шукаючи самої себе, питаю про частину власної історії. Я, полька, питаю про історію українців та євреїв, бо їхня історія є частиною історії країни, в якій живу. Не є я в цих хащах цілком чужою. Незважаючи на те, що не завжди розумію мову шептаних слів. Знаю, що це частина моєї спадщини. Тому повертаюся в ці хащі. І згадую не-чужих сусідів.

***

Повертаюся. GPS веде мене через порожні заспані села у передновку. Вітер несе зимний дощ.

На 10 березня 2019 року припали 75-ті роковини пацифікації села Сагринь і навколишніх сіл відділами АК та БХ, в яких загинули польські громадяни української національності та кілька поляків. Того дня я прочитала список вбитих. Подяку за допомогу у здійсненні цього скеровую професорові Ігореві Галаґіді, Петрові Тимі та Катерині Комар-Масинській.