ПРО ІДЕЙНИЙ ТА РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ СВІТ О. ГАВРИЇЛА КОСТЕЛЬНИКА
Компаративний вступ
Перш, ніж розпочати мову про ідейний та релігійно-філософський світ о. Гавриїла Костельника, декілька слів про дві визначні постаті, ідейний світ яких, так чи інакше позначився на його особі, себто про Івана Франка та митрополита Андрея Шептицького. Не маючи можливості довго зупинятися на вельми складній темі «Франко і релігія» та епохальному значенню галицького митрополита, пропоную порівняти декілька їхніх текстів, ідеї яких формують тло проблемних питань, які доводилось вирішувати о. Костельнику.
Розпочинаю з невеличкої, полемічного характеру публікація Івана Франка «Радикали і релігія» (1898), де він спростовує закиди представників церкви щодо поглядів радикальної партії в царині релігійній. Найперше Франко відповідає на низку питань: «Що таке релігія?» та «Чи наша народ правдиво, по-християнськи релігійний?». На останнє запитання в першу чергу самі священники, бажаючи бути щирим, дадуть негативну відповідь. Бо поруч із переконанням, що «наш народ вірить в Бога», щоденний, побутовий досвід каже, що наш народ (цитую Франка) «вірить в чорта, і в потоплеників, і в чари та відьми, і в хмарників та ворожок, і що та низька, поганська віра є у нього властивою, практичною вірою, тобто тою, котра знаходить застосування в тисячних випадках практичного життя». З перспективи більш як столітньої давності Франкового тексту мусимо визнати (звісно, якщо хочемо бути щирими), що відтоді майже нічого не змінилося, ба навіть навпаки «та низька, поганська віра» тепер користується підтримкою найсучасніших засобів поширення інформації. Натомість, виховуючи народ в «радикальному дусі», – тобто так, щоб народ 1) мав свої переконання і 2) щоб поступав згідно тих переконань – радикали, на думку Франка, роблять те, що «повинно було робити духовенство від тисячі літ», а саме виховують народ «в правдиво релігійнім, в правдиво християнськім дусі». Зростаюча популярність радикальних переконань, особливо серед молоді, для Франка є лише свідченням, що в народі існує запит 1) на правдиву релігійність та 2) ненависть до фарисейства.
Наступний текст – це «Перше слово пастиря» написане Шептицьким після іменування його єпископом Станіславської єпархії. Не лише хронологічно (воно з’являється через рік після згаданої Франкової публікації, тобто у 1899 р.), а навіть за духом його послання близьке до висловлених Франком думок. Зокрема Шептицький називає просвітницьку роботу справою першої ваги, особливо серед сільського населення, бо: «Темний непросвічений народ легко марнує все, що має і дається на кожному кроці ошукати. Довго такий нарід є неприступним для кожної, хоч би й найліпшої думки. Навіть своєї святої Віри він не знає – і псує Її найгрубшими, поганськими забобонами». Відчутна особлива увага Шептицького до інтелігенції. Тих, хто цілком відступив від віри, аргументуючи раціональними висновками, молодий Станіславський єпископ намагається запевнити, що «що холодний, критичний розум і глибока наука якраз до Христа веде, – а тільки поверхова наука від Нього відводить!». І навіть до особливо впертих раціоналістів майбутній галицький митрополит звертається: «Ви христіяне з роду, – отже належите до нашої христіянської культури та віри! Блуди Ваші осуджуємо, але Вас самих уважаємо своїми!».
І на сам кінець, реакція Івана Франка на пастирське послання вже галицького митрополита Андрея Шептицького «О квестії соціяльній» (1904). Попри критичні зауваження, у Франковій рецензії відчутне захоплення кардинальною зміною стилю послань Шептицького у порівнянні з його попередниками: «Він (Шептицький) не промовляє так, як його попередники, звисока, авторитетно, напушеним і ніби маєстатичним тоном, не ходить на ходільницях і не «возвіщає»… І нарешті, що найважливіше, митрополит Андрей без порівняння більше знає життя, його дійсні інтереси і конфлікти, ніж його попередники, фахові теологи та «римські доктори»… Митрополит Андрей говорить про речі як європеєць, він сам думає і силує думати кожного, хто хоче розмовляти з ним». Найголовніше, що за таким європейським принципом, – людей думаючих і здатних інших спонукати думати – Шептицький підбирав людей свою команду. До числа таких, без сумніву, належав і о. Гавриїл Костельник.
«Ламання душ»
Саме так Костельник назвав виданий у 1923 р. збірник есеїв з царини літературної критики, куди включено і «Плюси і мінуси в поезії Івана Франка». Натомість, його оцінка творчості Івана Франка викликає щонайменше здивування. Принаймні, відчутна тенденційність, суб’єктивність, чи навіть a priori упереджене ставлення: «Франко – раціоналіст, атеїст, матеріяліст. Він не тільки приклонник свого світогляду, але заразом завзятий пропаґатор, популяризатор». Що більше, Костельник звинувачує Франка в раціоналізмі навіть там, де менш всього можна було сподіватись: «Фанатичний раціоналізм та убогий матеріялізм Франка ніде так страшно не помстився на авторові, як саме в “Мойсею”». Позитивно відгукується філософ лише про оповідання «Панські жарти» і лише тому, що там Франко «дуже симпатично змалював священика й церков». Суб’єктивне ставлення до Франка переслідуватиме Костельника ціле його життя: при кожній нагоді цитувати вирване з контексту Франкове «нема нічого, лиш рух молекулярний», навіть у розпочатій кількома днями перед загибеллю «Психології атеїзму». При цьому завжди наголошуватиме «як сказав наш відомий раціоналіст, матеріаліст Франко». Тож ким був о. Гавриїл Костельник, який дозволив собі так неоднозначно охарактеризувати творчість Івана Франка?
Стан дослідження
Стан вивчення творчого спадку о. Г. Костельника визначається загальним станом дослідження богословських та релігійно-філософських течій в Галичині першої половини ХХ століття, який не можна назвати задовільним. У всякому випадку насьогодні немає якоїсь комплексного дослідження, в якому були б висвітлені принаймні головні постаті, які ідейно формували тенденції в богословській думці того часу. Що ж стосується самого Костельника, на сьогодні маємо дослідження Ю. Тамаша «Костельник медзи доктрину и природу» (Новий Сад, 1986), написане на діалекті, яким говорять русини (руснаки), що проживають на території Сербії (реґіон Бачка) та частково в Хорватії. Відтак М. Кашуба та І. Мірчук у 2002 році опублікували монографію «Гавриїл Костельник: філософські погляди». Монографію Л. Вежель «Філософсько-естетична та журналістська діяльність Гавриїла Костельника» (Київ, 2003) з огляду на антинауковий та дилетантський характер взагалі не варто брати до уваги. Окрему групу становлять видання, за якими стоїть Російська Православна Церква, оскільки певний час була мова про канонізацію о. Г. Костельника як мученика за православну віру. В основному це спроби перевидання «вибраних творів» Костельника, яких до тепер було дві – у 1987 та 2008 роках. У 2008 автор цих рядків причинився до видання збірника вибраних творів Костельника «Ultra posse» (Ужгород, 2008). До збірника були включені різножанрові твори, в тому числі й ті, що зберігались дотепер в рукописах, як наприклад праця «Матеріалізм» або «Квіти на престолі». Цікаво, що ідею видання такого збірника підтримав відомий львівський історик Ярослав Дашкевич, якому належать, мабуть, найгостріша оцінка постаті Костельника: «Історична наука не займається питанням “що би було, якби було”. Але краще би було, якби такої постаті, як Г. Костельник в нашій історії не було». В загальному можна сказати, що про Костельника згадували лише в контексті подій львівського псевдособору 1946 р., або ним ще цікавились літературознавці та лінгвісти, що займаються проблематикою дослідженням мікромов та діалектів.
Таємничий Руський Керестур та його мова
Важко зрозуміти особу Гавриїла Костельника без знання тла, з якого він походив. А це селище Руський Керестур в реґіоні Бачка (західна частина Сербії). Власне там ще XVIII ст. проживають русини – вихідці із східних регіонів Словаччини та Закарпаття, сформувавши своєрідний анклав. У конфесійному відношенні русини є греко-католиками. Власне останнє було для них єдиним містком, що єднав із Закарпаттям та Галичиною. Впродовж 1915-1918 років Гавриїл Костельник напише «Liber memorabilium греко-католицької парафії Бачкереструської», в якій опише русинів, як таких, що вважають себе в культурному сенсі вищими від горняків (так вони називали закарпатців) та галичан. Насправді підстав для такої самооцінки в русинів не було жодних, тому місцевий їхній дослідник Янко Рамач вважає, що «таке високе думання про себе – феномен, який ще треба вивчити не лише з точки зору історії, але соціології й психології». Бо хто знає, чи ми коли-небуть дізналися про існування такого поселення, що загубилося в неозорих рівнинних просторах Бачки, якби не здійснена туди у 1897 році фольклорну експедиція галичанина Володимира Гнатюка, внаслідок якої він записав 430 пісень та 220 оповідань на місцевому діалекті русинів. Саме цим діалектом почав писати свою поезію Гавриїл Костельник під час навчання в класичній гімназії в Загребі, привернувши до себе увагу того ж таки Гнатюка та російського лінгвіста й історика Олександра Шахматова. Обидва допомогли молодому Костельнику надрукувати в 1904 р. в друкарні оо. Василіян перший збірник поезії «З мойого валала» (З мого села).
На цьому справа не закінчилась, бо 1923 році опублікує «Граматику бачваньско-рускей бешеди». Важливо, що у вступі до граматики він підкреслить «Я мерковал на 1) то, же би зме, дзе нє мушиме, нє оддальовали од украинского; 2) же би правила писовнї були якнайпростейши». Якби Костельник у своєму житті видав лише згадану збірку поезії і граматику – вже тим би заслуговував на вивчення. Адже піднести сільський діалект до рівня літературної мови, якою і сьогодні пишуть та викладають у школі – це щось, що належить до категорії майже неможливого.
Не випадково під час навчання у Загребі Костельнику пророкували його викладачі, що він стане «зіркою слов’янського світу». В останньому, мабуть, криється причина, що Костельник, приїхавши до Львова, не сприймав нікого, хто багатократно перевершував його, в першу чергу Івана Франка. Окрім поезії на власному діалекті Костельник пробує свої сили і на тлі хорватської поезії, видаючи низку збірок: «Romanse i balade» (1907), «Žumberak. Gorske simfonije» (1911), «Trenutci» (1917).
Розпочавши у 1906 р. навчання на філософському факультеті Загребського університету, Костельник приймає рішення перейти на навчання до греко-католицької семінарії. Тим часом ректор семінарії о. Діонісій Няраді (теж походив з Руського Керестура) переводить Костельника на навчання до Львівської Духовної Семінарії. Сам Діонісій Няраді, який пізніше став єпископом Крижівської греко-католицької єпархії, також належить до числа практично недосліджених постатей, хоч і належав до кола близьких друзів митрополита Андрея. Саме з рук єпископа Няраді прийняв у 1915 р. єрейські свячення Климентій Шептицький, а в 1938-1939 рр., під час Карпатської України, швидше всього на прохання Шептицького, він був апостольським адміністратором Мукачівської єпархії.
Гавриїл Костельник як філософ
Попри навчання в семінарії, Костельник все ж таки вирішує присвятити себе філософії. В 1910 році слухає лекції всесвітньо відомого засновника львівської школи аналітичної філософії Казимира Твардовського, відтак продовжує навчання на докторантурі Фрібургського університету в Швейцарії.
Починаючи з публікації докторської дисертації «De principis cognitionis fundamentalibus» (Львів, 1913), філософія пізнання, а передовсім логіка стають для о. Гавриїла головними дисциплінами. Зберігся датований 1922 роком рукопис «Логіки», а у 1929 році видає працю німецькою мовою «Das Prinzip der Identität – Grundlage aller Schlüsse» (Засада тотожності – основа всіх висновків). І навіть під кінець свого життя, в часі більшовицьких репресій, втрати сина Богдана, працює над написання загальної фундаментальної праці «Логіка як аналіза техніки людського думання» (1941-1942 рр.). Взагалі, розмах наукових зацікавлень Костельника вражаюча. Від «Границь демократизму» (1919) до «Границь Вселеної» (1924), від «Ordo logicus» (1931) до генези людської душі на підставі біологічних фактів у праці «Зародкова душа» (1931), включно із працею «Генеза жіночого і мужеського полу» (1933), закінчуючи пошуками «Божих слідів» у явищах стигматизації та спіритизмі (Настя Волошин, «Поява духів в Бродах»). Останнє, на думку Я. Дашкевича, було найслабшою ділянкою в дослідженнях Костельника, позначившись і на його психічному здоров’ю.
Натомість богослов’ям о. Гавриїл мало цікавився. Тема дискусій про Епіклезу між Сходом і Заходом (працю на цю тему опублікував у 1928 р.) зацікавила Костельника, за його ж твердженням, тільки тому, що там він побачив простір для вирішення логічних проблем. А не тому, як вважають більшість дослідників, що Костельник еволюціонував в напрямку православ’я. Якщо ж вести мову про якусь еволюцію в мисленні та світогляді львівського філософа, то вона була лише в напрямку того, що в ті часи засуджувалось Католицькою Церквою як «єресь модернізму». Вже в «Границях демократизму» натрапляємо на тези, які можна було б трактувати як модерністичні. У протистоянні між релігією та атеїзмом, на думку Костельника, держава не повинна ні захищати релігію, ні забороняти атеїзм. Це протистояння має бути подолане шляхом наукових дискусій. В іншому випадку держава «наразилася би на небезпечну війну з модерним духом горожанської свободи». Ось так вже тоді Костельник боронив свободу того, що ми сьогодні називаємо «громадянським суспільством».
Дискусії на тему примату й непомильності папи в ці часи також тривали в таборі католицьких модерністів, тому в жодному випадку публікації Костельника на цю тему не можна вважати «еволюцією в напрямку православ’я». Не варто забувати, що хорватський римо-католицький єпископ Джакова Йосип Юрай Штросмаєр також мав неоднозначне ставлення до догми про папську непомильність, вважаючи її прийняття передчасним, в тому числі з огляду на діалог з православними. Штросмаєр, зокрема, відомий своїми приятельськими стосунками з російським філософом Владіміром Соловйовим. Проте в самого Костельника зацікавлень російськими релігійними філософами не помічаємо, за винятком покликання на видану в Берліні працю Ніколая Лоського «Логіка» (1923).
Парадоксально, що модерністичні тенденції в Костельника наростали мірою його наближення до подій 1946 року. Так в 1945 р., перебуваючи у фазі активної підготовки до псевдособору, у праці «Покликання нашої Уніатської Церкви» (зберіглась в рукописному варіанті) писатиме, що жодна з тепер існуючих церков не досягнула рівня розвитку сучасних природничих наук. Тому покликання уніатів власне в тому й полягає, щоб «досягнути рівня свідомості сучасних наук». А щодо непомильності вердикт Костельника однозначно єретичний, в тому числі з погляду православного: «Ні Св. Письмо не є непомильне, ні апостоли не були непомильні, ні Церква не є непомильна, ні вселенські собори не були непомильні. Непомильність – це поняття, яке на землі стосується тільки до машин. А людина – це не машина». А праці «Священик наших часів» з 1946 року взагалі кпитиме з православних священиків, чия фарисейська психіка «просякла тим почуттям – “на показ”, а не “до роботи”». Однак, найбільш єретичною в Костельника є його антропологічні погляди. У праці «Зародкова душа» виданій ще у 1931 році філософ стверджуватиме, що Бог створив лише перші душі людей, тварин і рослин, «але слідуючі ґенерації душ Бог уже не потребував безпосередньо творити, бо дав душі силу реґенерації» і пропонує «розпрощатися зі старою думкою, наче б кожну людську душу Бог окремим актом творив і «вливав» її в людський зародок». Подиву гідне як таке проґавили в Римі, не кажучи вже про тих, хто хотів побачити еволюцію Костельника в бік православ’я.
Висновок
Без сумніву о. Гавриїл Костельник належить до числа найбільш контроверсійних й талановитих мислителів в Греко-Католицькій Церкві міжвоєнної доби. Він, поза сумнівом, був дуже відважною людиною, бо піднести сільський діалект до рівня літературної мови, або по-єретичному закликати розпрощатися із загально прийнятими в християнстві антропологічними концепціями – слід бути неабияк відважною людиною. Не варто дивуватись тому, що Костельник так само відважно, хоч і недолуго й упереджено, хотів «розправитись» з Іваном Франком. Взагалі в особі Костельника помічаємо боротьбу двох тенденцій: з одного боку це презентоване в особі Івана Франка «громадянське суспільство», яке вимагає права на свободу мислення та наукове дослідження; з іншого боку – це презентований в особі митрополита Андрея Шептицького церковний авторитет. Згадуючи про своє покликання, Костельник зізнаватиметься, що з усього в покликанні священика його найбільше лякав «святий консерватизм» у мисленні, котрий порівнював до затхлих від сирості риз, яких давно не виймали з церковної шафи.
На сам кінець, з цією самою відвагою Костельник дозволив, щоб розправилися з ним, погодившись на роль «козла відпущення» в подіях 1946. Адже він мав всі можливості в критичних обставинах податися на Захід і продовжити там вільнодумну кар’єру. Але не зробив цього, погодившись на гру з НКВС, вважаючи, що Богові «важлива тільки гра, наше змагання із загадковою темрявою, яка нас оточує». Костельник був свідомий всіх ризиків, рівно ж в НКВД були свідомі його відваги та «керестурської впертості», тому й включали в списки тих, кого найважче було зламати. Останнім йшлося не лише про те, щоб Костельника зламати, використати, але зробити так, щоб після смерті про нього згадували лише як про «апостата». Кажуть, що відомий енкаведист С. Карін-Даниленко був також неабияк талановитий в царині створення психологічного клімату довкола осіб, яких не лише необхідно було ліквідувати, але й забезпечити ліквідацію в свідомості народу. У випадку о. Гавриїла Костельника йому це вдалось.
Утім, не бажаючи закінчувати на негативній ноті, у підсумку хочу сказати, що попри трагізм історичних подій, амбіції, помилки всіх, про кого згадано у цій доповіді, слід наголосити, що епоха Івана Франка й доба Андрея Шептицького були дуже творчими. Зрештою, де немає творчості, там немає трагедії, помилок, конфліктів. Там справді «немає нічого, лиш рух молекулярний».
(клікнути для збільшення)
25.04.2018