І знову розмірковую про межі науки. Недавно я опублікував інтерв'ю із сильними думками трьох фізиків про цю проблему — Девідом Дойчем, Марчело Ґлейзером та Мартіном Різом, — а також колонку: “Чи наука безмежна?”. Згодом я відвідав дводенну брейнштормінгову сесію з приблизно 20 учасниками, які розмірковували про те, чи справді наука сповільнюється і чи можна цьому зарадити.
Сесію надихнуло, зокрема, дослідження, яке стверджує, що науковий прогрес стагнує. В дослідженні «Чи ідеї важче знайти?» четверо економістів стверджують, що «широкий спектр доказів з різних наукових галузей вказує на те, що зусилля на наукові дослідження постійно зростають, а їхня продуктивність падає». Ці економісти — Ніколас Блум, Чарльз Джонс та Майкла Веб зі Стенфорда та Джон ван Рінен з Массачусетського технологічного інституту.
Як приклад вони наводять Закон Мура і стверджують, що «кількість дослідників, яких потрібно, щоб подвоювати густину комп’ютерних чіпів на платі, сьогодні у 18 разів більша, ніж на початку 1970-х». Схожі тенденції простежуються у сферах, пов’язаних із сільським господарством та медициною. А на вивчення ракових та інших захворювань виділяється щораз більше коштів — утім, їхнім результатом стає дедалі менше врятованих життів.
Ці висновки підтверджують аналіз економіста Роберта Ґордона у книзі «Підйом і падіння американського зростання» та Тайлера Ґордона у «Великій стагнації». Блум, Джонс, Веб та Ван Рінен також посилаються на статтю Бенджаміна Джонса «Тягар знань або смерть ренесансної людини: чи інновації даються важче?», у якій він стверджує, що майбутнім інноваторам потрібно дедалі більше знань і навичок, щоби досягнути рубежів своєї сфери. Дослідницькі команди також стають більшими, а кількість патентів на одного науковця зменшується.
Зелена крива — ефективна кількість дослідників; синя крива — продуктивність досліджень. Джерело: Scientific American
Економістів непокоїть передусім стан прикладних наук — тих, які живлять економічний розвиток, примножують багатство і підіймають стандарти життя, зокрема досягнення у медицині, транспорті, сільському господарстві, комунікаціях, промисловості тощо. Але їхні твердження резонують з моєю тезою у «Кінці науки» про те, що «чиста наука» — намагання просто розуміти природу, не намагаючись маніпулювати нею — доходить до своїх меж. Власне, організації сесії запросили мене, адже один із них прочитав мій невтішний трактат, який недавно перевидали. У мене виникли змішані реакції на сесію. Тут я поділюся лише кількома з них.
“Чого вартує Великий вибух?”. Я вважаю, що в декількох аспектах економісти оцінюють науковий прогрес надто суворо. По-перше, вони надають надто мало цінності сучасним здобуткам у сфері цифрових технологій. 35 років тому, коли я починав свою кар’єру, я користувався пристроями, які називаються «друкарськими машинками», і проводив дослідження у місцях, званих «бібліотеками». Мене досі дивує те, що я можу миттєво отримати доступ до майже необмеженої кількості знань через смартфон або ноутбук. Звісно, фейкові новини, спам, кібер-війни, але все ж...
Крім того, економісти надали недостатньо ваги найціннішим, як я вважаю, науковим досягненням — її проникненню у природу реальності. Теорія Великого вибуху та концепція міграції людини з Африки не примножують ВВП, але поглиблюють наше розуміння світу і нас самих.
Коли наука регресує? Оцінка економістами наукового прогресу, серед іншого, є надто щедрою. Коли організатори сесії запитали учасників, чи наука сповільнюється, ми могли відповісти «так», «ні», «інше». Я вибрав «інше», оскільки окремі сфери, очевидно, справді переживають не найкращі часи. Психіатри завдали шкоди багатьом пацієнтам, виписуючи надто багато медикаментів. А онкологічна індустрія у США займається надмірною діагностикою та лікуванням пацієнтів.
Окремі вчені піддали критиці ідею, що наука сповільнюється. Біологи, вказуючи на CRISPR, оптогенетику та інші досягнення останніх років, навпаки, були переконані, що науковий прогрес прискорюється. Моя відповідь: так, у деяких сферах — наприклад, генетиці та нейронауці — справді відбуваються відкриття, але для якої цілі? Генна терапія виявилася великим розчаруванням, а методи лікування психічних захворювань залишаються навдивовижу примітивними.
У сфері теоретичних наук багато фізиків залишаються вірними теорії струн та мультивсесвіту — тобто тим речам, які водночас надто малі та великі, щоб експериментально довести їхнє існування. Теорії свідомості також стали слабшими. Багато визначних експертів дотримуються панпсихізму — теорії, згідно з якою свідомість може бути властивістю багатьох видів матерії, а не лише мозку. Як і у випадку теорії струн та мультивсесвіту, її неможливо підтвердити експериментально. Інший знак, що в науки закінчується пальне, — стрімке зростання середнього віку нобелівських лауреатів у сфері природничих наук, особливо фізики.
Криза повторення. Ще одним симптомом, який свідчить про те, що з нинішньою наукою щось не гаразд, — це криза повторення, яка була детально проаналізована статистом Джоном Іоанідісом. Вона полягає у тому, що багато результатів експериментів, які описані в наукових журналах, неможливо повторити. Оптимісти наполягають, що в теперішньої наукової літератури не більше хиб, ніж було раніше, та зараз наукова спільнота прискіпливіше ставиться до помилок. Але один експерт під час сесії заперечив цю тезу. На його думку, конкуренція між науковцями за публікації, гранти, посади й інші нагороди стала набагато гострішою, ніж будь-коли раніше, тож вони намагаються зробити відкриття будь-якою ціною і в найкоротші терміни.
Проблема «Білого на Місяці». Декілька учасників сесії пояснили сповільнення наукового прогресу за допомогою метафори «фрукта, що далеко висить». Науковці вже вирішили відносно прості проблеми і перейшли до набагато складніших — як-от співвідношення тіла і розуму чи об’єднання фізики. Ключове питання тут наступне: коли ми вирішили, що цей фрукт недоступний? Економіст міг би сформулювати це питання і наступним чином: скільки ми готові платити за проблеми, які досі не розв’язані?
Це, звісно, залежить від проблеми. Ми не перестанемо інвестувати в дослідження шизофренії чи раку, поки ці проблеми не будуть викорінені — що, очевидно, станеться ще зовсім не скоро, якщо взагалі колись відбудеться. Публічні та приватні джерела, звичайно, підтримуватимуть дослідження у сфері охорони здоров’я та продовження тривалості життя. Але як щодо дослідження фундаментальних проблем матерії, зародження і структури Всесвіту, пошуку позаземного життя — тобто тих проблем, які не мають видимого практичного зиску?
Перефразовуючи це більше прямолінійно, можна запитати: скільки коштують «чисті» наукові відкриття, такі як Великий Вибух чи гіпотеза міграції з Африки? Я б хотів сказати, що вони безцінні, але така відповідь недоречна, коли мова йде про урядове фінансування. Чи потрібно витрачати мільярди доларів на прискорювач частинок наступного покоління, детектор гравітаційних хвиль чи політ та Марс, якщо мільйони людей позбавлені якісної медицини, освіти чи житла?
Я називаю це проблемою «Білого на Місяці», згадуючи пісню піонера реп-музики Гіла Скота-Герона 1970 року, в якій є такі слова: «Щур вкусив мою сестру Нел / Але білий на Місяці / Хазяїн щойно підняв мою квартплату / Бо білий на Місяці / Нема гарячої води, туалету і світла / Зате білий на Місяці».
Надмірне поклоніння інноваціям. Однією з причин верифікації результатів наукового дослідження є одержимість нашої культури інноваціями. Як пишуть історики технологій Лі Вінзел та Ендрю Рассел в есе Hail the Maintainers, «цілі суспільства сьогодні говорять про інновації, ніби це якась така сама внутрішньо бажана цінність, як любов, братерство, мужність, краса, гідність чи відповідальність. Інноваціям поклоняються біля вівтаря змін, але рідко запитують, кому і навіщо вони повинні приносити користь».
Поклоніння інноваціям, як вказують Вінзель та Рассел, заставило нас занедбати всі ті сфери, які необхідні, щоби речі працювали гладко. Воно збільшило вартість американської медицини, але не дало одночасного покращення здоров’я людей. Інновації у військових технологіях, включаючи дрони та кібер-зброю, радше роблять США вразливішими, ніж зміцнюють оборону.
Метанаука versus лімітологія. Учасники сесії запропонували різні назви для науки про науку, зокрема метанаука. Я пропоную термін «лімітологія», який я обґрунтував у «Кінці науки», щоб описати досягнення меж знання. Деякі вчені не вітають дискусію про ліміти знання, і я це розумію, адже це сприяє різним антинауковим силам у нашій культурі. Крім того, думка, що деякі проблеми надто складні, щоби їх можна було вирішити, може стати пророцтвом, яке саме збувається.
Окремі ключові наукові здогадки — як квантова механіка, теорія відносності, а також теорема Ґьоделя про неповноту, яка тут теж приходить до голови — накладають суворі ліміти на наше знання. Ще з часів Дарвіна ми знаємо, що наше еволюційне призначення — давати потомство, а не розуміти нервові мережі чи теорію квантових полів.
«Бустеризм» versus реалізм. Якось я запитав мого друга, філософа Ребекку Ґольдстейн, чи оптимізм — це необхідна умова для інтелектуалів. Вона відповіла, що ні. Реалізм — ось умова. Деякі люди на сесії мали оптимістичні, навіть «бустерські» (від to boost – надавати поштовх) погляди на перспективи науки. Вони зверталися до досвіду таких проектів, як Центр за відкриту науку чи Мегадослідницький інноваційний проект при Стенфордському університеті, що мають на меті зробити науку більше прозорою, надійною та ефективною.
Я аплодую цим спробам. Але щоби лімітологія стала серйозною справою, а не вправами з маркетингу, вона повинна засновуватися на реалізмі, а не «бустеризмі». Вона повинна ставити питання про цінність дослідження та інновацій, зважувати кошти і переваги різних наукових проектів, а також розглядати можливість, що деякі наукові таємниці можуть бути нерозв’язаними. Ігнорування меж науки також не є науковим.
John Horgan
Is Science Hitting a Wall?, Part 1
Scientific American, 08.04.2018
Зреферував Є. Л.
22.04.2018