Про неї знала я з моїх любих книг... На низах не стрічала я її ніколи. Щойно по дорозі на Верхи станули ми віч на-віч з собою.
З трепетом золотого мотиля рвалося з уст моїх слово: Витай! Та пригадуючи собі її імя — в час здержала я своє привітання. Краще так, нетрівожити її, сповнити її волю...
Часто думала я про неї... про незнайому, як про щось близьке душі моїй...
...„Noli me tangere...“ Не зможе ні одно серце більше любити, як моє... але чуття не зраджую мовою... не ношу на устах...
Живу — любов та терпіння замикаючи в глибині серця...
Люди, вдачі цеї квітки ніжної, коли і люблять одно одного не знають про це... може й не догадуються, терплять, не розуміючи себе... тужать за собою... за коханням, яке окривають в глибині серця... А що більше тут маємо? Що принаду, чар життю дає?...
Тужу, бажаю любити... на рамени його сперта висказати всі жалі... недосягнення життя.... та вдача моя цвітки цеї, що від тхніння леготу звивається... клонить листячко у низ...
— — — — — —
Є душі, котрим мовчати призначено вічно. Ані радости, ні горя свойого не звірять нікому, не поділяться тягарем своїх тайн із другою людиною...
Довго-довго, від дитини через життя ціле збирають усі вражіння в душі, усі жалі збирають і не говорять про них ні з ким...
Коли відчувають, що люде глядять на них окривають свої сльози й на могилі найдорожчої істоти... Душі ті терплять більше ніж инші... Ніжні, несмілі наче ті квіти „Noli me tangere“, окривають чуття свої... для них мовчання на ціле життя... і ніхто не знає яким жаром горить їх душа... які скарби скривав... як не знав таємного чару цвіту того у глибині тінистого бору...
...„Noli me tangere..." Погляд мій спинився хвилину на ній... поглядом цілую блідозолотаві цвітоньки її...
Із засвітом єднаюся... із чимось, чому імя: Добро!... серцем звязана я... не так то свідомістю, із чимось таємним... і вона — квітка та корінням прикріплена, звязана із землею... стрункими вітками знімається, сягає кудись то вище... Серце співчуттям дрожить, добра бажає... Душа мовчить... живе таємним полумям... Добро рада б нести... та про ціли... про свої думки не сповідається кожній стрічній людині... одній душі співала-б про тугу мою... та — годі!...
— — — — — —
Так — це вона... Тутешні зовуть її „слаби́нога“, або „не́тик“. Утла, а всеж іменем своїм гордим владна — вона!
Струнка, вітиста, о листках тьмозелених. Цвіт її блідавий — його ж у борі тім закутанім тьмою не золотить сонце... Тисячраменний ліс — заплутаним гіллям своїм, сягаючим кудись то небес самих — мовчить погрозливо, недопускає світла... У сумерках щезає тут усе... Грубі конарища великана-бука, отінюють її... Довкілля — чагарник... темрява... тишина...
Одинока вона між деспотами, що заступають її дорогу до світла — замкнена в собі, здається вже й немає охоти розкрити свою наболілу душу, на недоцінене серце своє...
Деякі вчені вважають її пацифісткою... инші інтернаціоналісткою... Інтерпретація така імені її „Не руш мене“ — не влучна... Не зрікається вона своєї країни... вона бажає поступу для свойого „спеціес“ — та важка дійсність спинила її на шляху розвою — бо ніяк не-в можна інакше — ніяк.— — — Думками вітає вона в первісній вітчині своїй... Про сині Індії думає — як про казку... У снах своїх бачить кращу майбутність для усіх тих із роду її... із ряду. Ґруіналлен, думає про ясну долю для всіх своїх — яку вже сьогодні досягли її ближчі своячки Вербовані, ті кармінові (Rosaum balsamina) та сніжно білі Вербовяні розкішні... (Kamelcen Balsamina) а також дальші — але з роду її пелярґонії... Усі вони живуть у повені блескір... світла... Усі вони користають із добутків культури... самі стали гордістю, окрасою городів наших... Уся та багата фльора з роду її — славнозвісною в сьогодні блискучістю красок — або срібнотканими листками як Marianае Hort й инші ґеранії (журавцевяті)...
Їй тільки довелося жити без усього, що потрібне для піддержання творчого полумя... до видання ярко червоної корони цвітової... У тіни довелося їй жити, в середовищи, перед котрим вже і свідомо скривати треба ворухання душі чутливої...
Стораменний, темний ліс мовчить погрозливо... З провалля долітають глухі стогнання... щось щемить у грудях... і... вона вірить: прийде буря... прийдуть дні суду... і усе зміниться...
В трівожні дні... у дні бурі стануть борцями, натхненими героями казки буряної — діти її душі... платочки її блідавого цвіту достроєні... Тишина та самота дала їй всевідучість...
Всевідуча тяішша залягла й між нами...
Однаково...
Слово не скаже всего... й душа не доскаже скарбів душі, доскаже хіба співуча душа...
„Noli me tangere“... близька мені... чую її мову без слів:
— Сама я із ночею перебутого терпіння із піснею моєю мовчаливою...
Терпіння міць унесла мене високо понад життя мов-одиниці і понад життя буття роду... понад нужду і темінь існування...
Гляджу на все з висот... як світло само...
Душа співає пісню засвітову:
— — — — — —
Поглядом пращаю її йду дальше... передо мною простерлися верхи... Дантові праліси передомною та я йду без провідника... у глушах... темряви йду...
Чую мову без слів наче тихий зойк... німий крик... і не знаю — чи се вона квітка та, вдячна, що не томила я її, не жадала інтервю — говорить до мене... чи се моє серце...
— Для тихого, гордого болю, для суму глибокого, для стрясаючих основи життя сумнівів-дум моїх, нема відмови-відради...
Мовчу.
Та не ті буденні турботи, втрати болять мене.
Хто за гордий кричати з болю, сповідатися перед стрічною людиною — мусить мовчати... терпіти...
Великий: світ — та в боротьбі з життям, із демоном зла... в боротьбі з чуттям, з Думами-сумнівами моїми — немає нікого — кому-б пожалітися могла я.
Вірити без застереження у щиру, ніжну дружбу, отверти душу перед мудрими та любими очима, спертися на теплій, сильній долоні — це щастя. Не знаю такого щастя... не знайшла щирої душі...
Невільниця я — котра скриває перед тираном — не тільки діла і слова свої, — але самі думки... найлекше дрожання серця свого...
У світі широкім не маю нікого, кому горе моє звірити могла-б я...
— — — — — —
— Коли мовчу — се не тому, що не маю що сказати.
Перебуваю усе між тими — де кривда і тьма і горе... Обіймаю любовію їх, щоб їхнє горе вменшити, та рівночасно біль душу мою обіймає...
Любов та біль заповняє душу мою і тягаром своїм гне-вбиває...
Тьма і горе тих бідних, здається і мене вповило... і тільки руки простягаю розпучливо, щоб дрібку воздуха-світла захопити із світу живучих... і не впасти самій під тягарем...
І не пісню в святочній шаті... не тепле слово післати вам можу... мовчу, щоб крику душі, глухого стогнання і не почули — ви.
— Я бачу їх сповитих у тьму ночі... сумних, як давно, тих, що півсвідомо тужать, звертаються, глядають світла — даремно...
І нема, хто-б розбудив їх, повів до життя, вказав путь научив жити, вказав що́ і як робити.
Цвіти бачу, що ледви розцвіли і вянуть — бачу як гаснуть зорі, гинуть пташки, викинуті з гнізд...
І не стає мені сили... тоді співати, де помочи не видно! Туга й неміч путають крила.
— — — — — —
Коли мовчу... не гадайте, що відцуралась я себе. Одна думка в мене — чуття одно та они спутані життям... Життя свободи не знає, хоч як і бажає її, в тім сум і чар його, і завдання і ціль, щоб труд свій і силу віддати йому...
Коли мовчу — не судіть мене — не відступна я — терпінням поновляюся — і нема жертви мені тяжкої для добра роду мого... Коли-б життя моє прискорило день щастя... дала-б я й життя-радо...
Добачую в дали блеск все нової зорі... і бачу все нові шляхи... та годі нераз ступити на такий шлях... жити новим життям — — життям прочування та туги...
Далеко від всього поганого, недвижного, безнадійного, безпомічного, що життя в застій заковує, що мертвить нас і нівечить, розкладає... Вірю: як блідий цвіт весни згине від тхніння негоди темряви... такий инший цвіт в час літного світла та тепла розівється нам...
[Нова хата, 1929, ч.10, с.1—2]
Оправлення помилки: В оповіданні Уляни Кравченко, п. н. Noli me tangere, поміщеному в 10 ч. „Нової Хати“ з 1929 р., просимо виправити такі помилки:
замість Ramelcen — Kamelcen
„ дострижені — достроєні
„ жуття-бутя — життя буття
[тут, в публікації, виправлено — Z]
18.04.2018