Анастасія Чупринська

 

Схоже, що довга історія скандалів, інтриг та розслідувань у муніципальному театрі Лесі Українки наближається нарешті до свого завершення. Всю пристрасть до театру як роду мистецтва теперішня команда спрямовує на самоосвіту та покращення якості мистецького продукту. Молоді та освічені, амбітні реалісти з досвідом, вони не бояться господарських проблем чи старих боргів, прагматичні та залюблені у театр така нова управлінська команда прийшла у театр восени.

 

Фото Ольги Пужаковської

 

Cезон (2016-17 рр.) художнім керівником був Павло Ар'є, директором Микола Павлів, сезон (2015-16 рр.) в.о. художнього керівника – Євген Худзик, директор Микола Павлів. Ще раніше була сумнозвісна історія з Олексієм Коломійцевим, який прийшов на посаду директора, і фактично «посприяв», аби Людмила Колосович, тодішня художня керівниця, покинула театр. Свій суд з театром Коломійцев програв (його звинувачували у привласненні коштів із бюджету театру, які він використав для оплати свого помешкання). Натомість триває судова справа із Миколою Павлівим, який позивається щодо нібито незаконного звільнення; позов він програв, та нещодавно подав апеляцію.

 

Олена Апчел, головна режисерка театру

 

Головна режисерка муніципального театру Лесі Українки паралельно з творчими викликами займається й кризовим менеджментом. Вона переїхала з Харкова до Львова; за освітою – режисерка естради і масових видовищ. Розповідає, що у такій професії в сучасних українських реаліях треба вміти все. Втім, Олена Апчел переконана: справжній митець має займатися в першу чергу мистецтвом. Їй самій організаційна робота наразі не заважає; хоч відомо, що здебільшого у митців на адміністративних посадах виникають складнощі. Каже: колектив театру Лесі молодий, а тому мусить вибудувати дуже багато стратегій. З одного боку, режисерка цього робити наче й не мусить, але може, і як каже Олена, команді наразі це потрібно:

 

– Хочемо взяти за стратегію вихід за межі традиційного розуміння того, що таке театр. Театр це система незамкнена, не та, яка зосереджена на самій собі, а система, перш за все, комунікації: людської, міської та державної. І, наприклад, флешмоби (як-от читати поезію у громадському транспорті) – це одна із найпростіших форм цієї комунікації.

 

Як науковцю, мені у мистецтві цікаві питання синергії та постійної самоеволюції. До цього я не працювала у державних установах (не враховуючи викладання в Харківській академії культури), а тільки у проектах, де завжди акцент на тому, що будь-який учасник є свідомою особистістю, відповідальною за проект, за своє життя та роботу, і весь час займається самоосвітою.

 

Є велика загальна освітня програма, запланована в театрі Лесі. Матимемо воркшопи та майстер-класи (в самому театрі або виїзні), кіноклуб, лекції, тренінги. Тобто вся команда: художній, адміністративний, рекламний відділи – вчитиметься. В усіх секторах ми будемо робити освітні заходи.

 

Всю весну у театрі Лесі тривають лекційні зустрічі, присвячені сучасному театру, світовому досвіду в мистецтві, перформативним практикам останнього двадцятиліття. Режисерка з акторами розбирають різні приклади із світового театрального мистецтва — звідки вони з’явилися, що означають, із яких систем походять. Метою цих зустрічей є спільне розуміння того, в яких системах команді би було цікаво працювати.

 

Всередині цього освітньо-комунікаційного проекту був «тиждень Лесі», присвячений дню народження Лесі Українки – програма подій, скерованих на внутрішню комунікацію колективу. Це було потрібно, за словами Апчел, для того, щоб подивитися одне одному у вічі, почути один одного, зрозуміти хто і для чого працює в театрі. Серед іншого відбувся і міський флешмоб у трамваях, коли актори читали вірші і співали для львів’ян:

 

– Для мене важливо, щоб актори усвідомлювали себе частиною міста, щоб вчилися продукувати таку загальну позитивну енергію, якої у всій країні не вистачає.

 

Однією із найважливіших подій була зустріч, де ми говорили про те, що для кожного означає робота в театрі Лесі, чим цей театр особливий, як ми себе ідентифікуємо і усвідомлюємо. Із неї ми винесли багато.

 

 

Щодо співпраці з акторами із інших театрів – режисерка не заперечує, і вважає що «своє болото треба розбавляти». Але організаційно це не так легко, й тому вважає це питанням з поля компромісів. Олена переконана, що з проектної точки зору інакше і бути не може — мусиш їздити, дивитися, що роблять інші. Якщо цього не робити – створюється вакуум; не продуктивно зациклюватися на собі:

 

– Обов’язково треба ходити на вистави та прем’єри інших театрів Львова. Те, що тут немає такої традиції, для мене трохи трагедія. Можливо, ця думка упереджена і я занадто швидко роблю висновки, але так здалося, що у Львові не яскраво проявлена мистецька спільнота.

 

Маю невеликий досвід праці і стажування у Варшаві, Петербурзі, Москві, у Харкові багато років працювала; бачила там такі-собі маленькі мистецькі комунікативні «всесвіти». Для мене (умовно): якщо є люди мистецтва в Україні, то вони всі колеги, не лише театрали. Але таке розуміння не поширене, такої культури взаємоінтересу мало, часами фактично немає. Наприклад, якщо у когось прем’єра (чи то концерт, чи вистава, чи будь-що), то всі йдуть: музиканти, режисери, письменники, дизайнери, художники, хореографи, фотографи, сценографи всі. В жодному разі не ідеалізую звичайно, не завжди, не на всі події. Я скоріше говорю про загальну атмосферу, якусь невловиму солідарність, або навіть позитивну конкуренцію, врешті-решт.

 

Я вважаю: аби створити місце, де хочеться бути, треба самим стати таким місцем. І я цього наразі у Львові не відчула. Треба щоб ми ходили до своїх колег, вони до нас, ми всі разом ще до когось.

 

Лише освіта є силою, здатною змінювати та перетворювати, переконана режисерка, – постійна та неперервна, як форма інтересу до навколишнього світу. Відповідаючи на запитання про цінність університету для митців, головна режисерка театру Лесі зазначила:

 

Можна бути самородком, не маючи освіти, а можна мати три освіти і бути ніким. Я не маю відповіді на питання, чи потрібна профільна освіта. Все залежить від цілеспрямованості людини до самоеволюції, саморозвитку, самоіронії — чи цей умовний актор/режисер хоче щодня ставати кращим?

 

А базова освіта важлива тим, що отримуєш інструмент структури способу пізнання. Тобто, це більше про структуру, про джерела, на мій погляд. В мистецтві освіта – це майстри. Чим більша кількість майстрів зустрілася людям (де завгодно не тільки в самому закладі освіти, і не тільки конкретно за фахом), тим більшому вони зможуть навчитися. Зацікавленість, допитливість, самокритичність – звідси і виникає освічена людина.

 

Державна робота — це свідомий крок у сторону важкої боротьби, але з посмішкою – розповідає режисерка. Каже, що працювала у незалежних проектах, де було краще і фінансово, і ресурсно. Втім, із бюрократичною машиною була знайома раніше (викладала певний час у ВНЗ), і вона її не особливо чіпляє:

 

Проблема полягає у побудові горизонтальних стосунків командної відповідальності. Бо у закладах подібного типу досі панує енергія, якій вже тридцять років як треба «вмерти» — енергія тоталітарних стосунків. Коли Хтось чекає від Когось, щоб Хтось Комусь дав «наганяй», але він Сам має Собі бути цим «наганяєм».

 

Цей колектив, наш колектив – суперреволюційний. Він отримав свободу, а тепер ми маємо працювати з «наслідками»: напрацювати одну, зрозумілу усім мову. Наприклад, нещодавно ми говорили про слово «толерантність», і воно має для людей цілком різні значення.

 

Звісно, у колективу є певна недовіра після останніх років. Часами відчувається втома від їх тривалої і відважної боротьби з важкими умовами: і холод в театрі, і проблеми фінансування, і постійні пертурбації колективу. Розуміла, що так буде. Але це подарунок долі – працювати тут. Єдине, часами мені не вистачає лише якоїсь енергії легкості, фану. Натомість є така енергія не те щоб негативна, але втім мені часами не зрозуміла, – манера жалітися і нарікати. Вона руйнівна, а зараз «час збирати каміння». Але й це змінюється (якщо, звісно, виявиться потрібним; бо хто його знає).

 

Все це робиться для того, аби покращити наш мистецький продукт. Він має нести енергію дисипативну, критичну (в позитивному розумінні), свідому, плюралістичну, не виховницьку-морально-просвітницьку, а таку, яка дасть можливість глядачу і нам бути включеним, збентеженим думкою, неспокійним (знову таки, в доброму розумінні цього слова – «а ви що думаєте?»). Має відбуватися обмін енергією. Поки що такої енергії тут небагато; не зовсім розумію, як її впроваджувати, але розумію також, що це можливо. Коли «Я» як свідома особистість розумію, де я знаходжуся, в якій точці часу, як сприймаю «образ покоління», тоді можу бути провідником, і це вже абсолютно не має значення, — чи ми робитимемо це через Шекспіра, чи через тексти Сари Кейн, чи через Франка, чи створюватимемо перформанси про нас самих.

 

 

Вікторія Швидко, менеджерка театру

 

Віка п’ять місяців працює в театрі Лесі; посади менеджера проектів в українських державних та комунальних театрах і досі дивина. Каже, що це цікавий досвід, але є дивне відчуття «роздвоєння особистості»: тепер вона частина команди театру Лесі, але разом з тим – представниця майстерні Драми.UA:

 

– Середовище театру поступово йде до прийняття того, що після попередніх років (часта зміна керівництва театру прим.ред) ситуація нормалізується. Але це повільний процес, який здійснюється дрібними кроками. Наприклад – дуже проста річ – віднедавна в певних логістично зручних локаціях стоять кулери з водою. Люди отримують преміювання, відбуваються загальні збори, де спільно можна обговорити втрати і успіхи цілого театру... Це те, що Оля як керівниця набудовує.

 

Всі ці нестабільні процеси останніх років мають позитивну та негативну сторони. Десь зникла довіра, і налагодження її наново потребує часу. Складно знайти цей момент місточка, порозуміння.

 

Режисер у театрі, наприклад, не має займатися опаленням. А Оля в свою чергу не має амбіції ставити вистави чи писати п’єси. Тому ми працюємо як команда, де кожен має свою функцію і сферу відповідальності. Це питання делегування повноважень і усвідомлення процесу, в якому ти є.

 

Більшість нової команди виросли з громадського сектора, тому волонтерство та активізм у театрі Лесі Українки розуміють добре. Спільний бекграунд є головним пріоритетом колективу — «аби ми розуміли одне одного, мали спільний тезаріус», розповідає менеджерка. А ще для більш ефективної роботи планують проводити додаткові сесії побудови команди із запрошеним спеціалістом, щоб мати погляд збоку і розуміти, де є проблеми в команді і як можна їх вирішувати.

 

Весь фасад будівлі незабаром буде відремонтовано за кошти міста, що для команди є сигналом: місто зацікавлене у театрі Лесі:

 

– Уже почався ремонт фасаду, він буде оновлений. Ми як творча команда маємо амбіції створити у театрі щось більше, трохи інакше, нове середовище.

 

Думаємо про функціональне використання площі театру. Скажімо, нещодавно наша директорка була учасницею одного семінару, в підсумку якого був розроблений проект ревіталізації театрального дворика, і на який вона отримала грант для реалізації цього проекту. Працюємо над тим, аби це був публічний простір. Є кілька ідей щодо площі перед входом; також хочемо створити відкритий простір типу рецепції. Приємне, цікаве, наповнене середовище, таке собі «третє місце», де людина між домом і роботою зможе побути в кльовій атмосфері, з іншими людьми або сам чи сама для себе.

 

На сезон 2018-2019 у театрі заплановано 4 прем’єри, одна із яких буде міжнародною копродукцією із Чехією. Також для активізації репертуару відбувається спільний з міськрадою Фестиваль театрів, в рамках якого у Львів привозять цікаві зразки сучасного українського театру:

 

Просто прийти на прем’єру колег чи запросити до себе на прем’єру людей з інших театрів, — це те найменше, що плануємо. Спробуємо налагодити комунікацію між нами та іншими театрами. Особливо вартує їздити у інші міста; саме міжрегіональної комунікації хочеться більше! З січня практикуємо це у театрі відрядження на прем’єри до інших міст України. Таких комунікаційних речей бракує у державних театрах.

 

 

Ольга Пужаковська, директорка-художня керівниця театру Лесі

 

Формальне злиття двох посад директора театру та художнього керівника на практиці для нової керівниці театру Ольги Пужаковської означає лише одне: багато роботи. У її обов’язки входить вирішувати проблеми господарські та загальноконцептуальні. Приміщення занедбане, бо ніхто безпосередньо ним не переймався останні десятиліття. Триває ремонт даху та фасадів театру (за кошти, надані містом ще попередньому керівництву, а теперішня директорка-худкерівниця їх реалізовує). Проблем багато. Наприклад, у театрі Лесі Українки стара алюмінієва проводка, і якщо десь закоротить, то роботи не буде; забита вентиляційна система; є грибок. Це все виклики і великі питання, які треба вирішити, каже Ольга.

 

Цього року місто виділило на облаштування дворика 800 000 грн, і команда включила в цей проект ремонт каналізації, яка проходить внутрішнім двором: там глиняні старі труби ще 1950-60-х років, одна з яких просто провалилася кілька років тому. Тому будівля малої сцени взагалі відключена від каналізації. Словом, будівельної роботи є вдосталь.

 

– Я прийшла в кінці вересня, і тоді головною проблемою було опалення. Попередній завгосп з добрими намірами познімав батареї, щоб їх почистити, але назад не встановив. І вже починався опалювальний сезон, а у нас в певних приміщеннях не було батарей. Приварили їх, а тепла немає у адміністративному корпусі; тоді ми шукали проблеми, вирішили їх, і все запрацювало. Але знову: через трухляві вікна тепло тікало. Нормально, перезимували.

 

Окрім того, каже керівниця, є питання ведення документації та інші бюрократичні речі, раніше їй далекі; але тепер опановує – як правильно звільнити працівника, яка процедура тощо. Нещодавно, розповідає Ольга, звільняли юриста, бо він не з’являвся на роботу – це зайняло місяць! Звісно, у розмові ми не могли не торкнутися економіки театру Лесі:

 

– Фінанси це звичайно, теж питання. Я успадкувала борги від попередніх двох керівників. Микола Павлів назбирав дрібних боргів за поліграфію, програмне забезпечення, і загалом цей борг набіг до 97 000 гривень. На сьогодні майже все сплачено, залишилося 8000 Дикому театру за копродукцію «Том на Фермі». Інший борг 4000$ ще від Коломіцева; цієї весни нам вдалось половину боргу погасити, решту плануємо до кінця сезону, тобто до червня. Це борг за колонки та підсилювачі, якими театр користується вже три роки.

 

До речі, 25 лютого, коли ми тут в театрі святкували день народження Лесі Українки, прийшов лист із касаційного суду, що Коломійцев таки остаточно програв справу. Залишається судова справа із Миколою Павлівим, котрий подав апеляцію.

 

Через всі ці судові справи з’явився зв’язок між колективом; люди звикли самі працювати і робити. В театрі була нестабільність через часту зміну керівництва. На початку сезону, у вересні, колектив самоорганізувався і відновив вистави та відкрив сезон. Хоча не було ні директора, ні художнього керівника, а лише головна адміністраторка. Тобто, визріла самостійність.

 

Щомісяця, як і було задекларовано у програмі Пужаковської, відбуваються збори. Раніше вони проводилися рідко, але часто бували з суперечками. Втім, це змінюється, і такі зустрічі стають не лише приводом для вирішення проблем чи нагодою виразити незадоволення:

 

Зараз ми перейшли на той етап, коли на загальних зборах  почали розмовляти про цінності театру Лесі, наші цілі, траєкторію руху. У лютому в нас була така неформальна зустріч, «сніданок з Лесею», де ми говорили і про Лесю Українку про те, хто вона, ким вона є для кожного та кожної, хто працює в театрі її імені,  що кожному та кожній важливо у  роботі саме в театрі Лесі.

 

Хочу робити їх регулярніше, аби спокійніше та відвертіше говорити про наші справи, разом думати про те, хто ми, і куди ми рухаємося.

 

Акторський колектив у муніципальному театрі Лесі Українки сформований – у листопаді дібрали за плановим конкурсом трьох акторів. Якщо подивитися на репертуарну політику трьох останніх років, то і до приходу нової керівної команди, цей театр рухався у напрямку критичного, сучасного, пластичного театру. Але щоб стати таким, треба розуміти, що це таке. Треба знати історію перфоменсу, треба читати багато книжок, читати медіа про український театр і не тільки, аби знати, що відбувається у сучасному театрі сьогодні. І ось тут молоді керівні кадри можуть додати швидкості:

 

– Це круто прийти в театр, коли у ньому такий сильний й талановитий молодий колектив, якому треба ще лиш трошечки, аби стати найкращим. Чітко усвідомлюю свої сильні та слабкі сторони. Тому маю помічницю з ведення документації, яка допомагає мені уникати помилок. Маємо тепер окремо менеджера із персоналу посаду, яка по штатному розпису називається завідувач канцелярії.

 

У всіх рішеннях чи завданнях я з командою шукаємо та обговорюємо нові шляхи, не робимо нічого по «накатаній схемі»: сідаємо та говоримо, як у кожній конкретній ситуації діяти краще. Дехто з працівників навіть над цим жартують, бо іноді видається не на часі, й наче є інші, важливіші питання; та вважаю це наразі необхідним. Тому що година обговорення та проговорення дає змогу реалізувати роботу за 10 хвилин все стає зрозуміло.

 

Раніше я теж працювала у театрі головним адміністратором, і часто віддавала роботі більше часу, аніж мала. Було складніше: треба було пояснити керівництву, переконати у доцільності певних рішень. І у цьому розумінні зараз стало легше, бо нікого не треба переконувати. Знаю: потрібно це, це і це, й про це не треба ні з ким дискутувати. І коли до мене приходять інші працівники і кажуть: Олю, нам потрібно поїхати на гастролі, то мені не треба пояснювати, для чого потрібні гастролі ми разом шукаємо, як нам поїхати. Це речі, які надихають. Тут велика молода команда, яка у минулому мусила занадто часто пояснювати очевидні речі.

 

За останні п’ять років у театрі Лесі були всякі керівники. Був керівник, переповнений особистими амбіціями (ставити вистави, виходити на сцену як актор, розвиватися творчо), і у його розумінні ці амбіції й були потребами театру (адже якщо вистави будуть добрими, то й театр буде добрим). Наступний керівник хоч і був хорошим господарником (так про нього згадують), не особливо розумівся на творчій частині. Пужаковська натомість вважає: у роботі немає проблем – є нагоди для пошуку нових можливостей:

 

– Буває, що ти розумієш: докладені зусилля наче невидимі, і бракує віддачі. Я мала проблему в перший період роботи на новій посаді надмірні очікування від інших працівників. Неправильна риса керівника працюючи багато, очікувати, що інші теж працюватимуть багато. Ти не можеш вимагати такого від усіх працівників. Люди різні, і хтось за день може вирішити десять справ якісно, ретельно, а хтось одну. Мені треба було це зрозуміти і прийняти. А ще прийняти, що всі процеси перетворення поступові та тривалі.

 

Ми не зможемо робити вистав, якщо не будемо дбати про будівлю: все перегорить і посиплеться, у нас вже навіть дірка в стелі є! Якщо театр Лесі залишили би у такому стані, як він був улітку, він би розвалився за кілька років.

 

Творчим працівникам важливо, щоб було тепло на сцені та в гримерці, щоб було комфортно. Це базові речі: ми закупили питну воду для працівників та паперові рушники в туалет. Коли ти працюєш, то хочеш щоб тебе поважали це для мене принциповий момент. Ми рівні, заслуговуємо на однакові умови праці, і у мене є плани щодо цього і у мікро, і у макромасштабі.

 

Маємо можливість створити театр - провокатор змін, обираючи теми, що резонують у суспільстві. Тримаємо планку, аби люди до нас поверталися.

 

 

Усвідомлення своєї відповідальності за вибори та вчинки – так виглядає робочий процес із перетворення замкненого державного театру на відкритий міський простір для людей. І цей простір, кажуть люди театру, потребує людей свого міста, аби вони приходили на розмову та обмін енергіями.

 

Коли борги оплатять, судові справи закриють і винесуть остаточні вироки, коли мова колективу стане спільною, й настане бажане порозуміння… Цікаво, якою тоді буде нова мистецька пропозиція театру Лесі?

 

Фото: Ольга Дмитрів

20.04.2018