Анастасія Магус

 

Що відрізняє людину від тварини? У кожному з нас є щось тваринне, яке ми з усіх сил намагаємося приховати за маскою цивілізованого суспільства. Звірі так само проживають життя, добувають їжу, продовжують рід. Та є одна відмінність – людське вміння творити мистецтво. Саме це, кажуть, наближає людину до Бога, і є однією з невід’ємних особливостей людського життя. Так через мистецький твір – виставу-комедію «боженька» – у Львівському академічному театрі імені Лесі Українки показують людське суспільство у постатях звірів.

 

Перформативні читання 2017 року.

 

Минулого року на Першій сцені сучасної драматургії «Драма.ua» (на камерній сцені Театру Лесі) відбулося перформативне читання п’єси «боженька», режисером якого став киянин Ігор Білиць. На «комедію для доросленьких та їх діточок» зібрався повний зал: текст російського драматурга Валерія Пєчєйкіна (український переклад Оксани Данчук), режисура Білиця та гра акторів створили особливу атмосферу, у якій гостра проблематика та сатира лунали в одному ритмі. Підкреслювала усе сценографія, а точніше – повна її відсутність. Усі елементи простору чи реквізиту заміняли написи на аркушах А4: «лісочок», «ямка», «лопата», «какуля». Поверх одягу акторів була одягнена спідня білизна, яка ніби підкреслювала: кожен має що приховувати, але зараз все це буде витягнуто назовні.

 

Для нас звично, що суспільні проблеми у мистецтві порушують, вдаючись до драматичної та трагічної форми. А тут глядачі ще й отримали нагоду посміятися з самих себе, спостерігаючи саркастичне і відверте читання. Цей день 2017 року став особливим також тому, що Театру ім. Лесі Українки присвоїли звання академічного. Чи могли ми тоді подумати, що менш, ніж через рік, весь менеджерський склад «Драми.ua» перейде в штат театру? Окрім Оксани Данчук, яка вже кілька років працює у театрі керівницею літературно-драматичної частини, у театр прийшли Ольга Пужаковська (Мухіна) – на посаду директорки-художньої керівниці (раніше працювала в цьому театрі як PR-менеджерка і адміністраторка) та Вікторія Швидко, яка посіла місце проектної менеджерки. Зараз оновлена команда докладає зусиль, щоб створити простір, відкритий для молодих митців, нових театральних форм і освітніх проектів.

 

І ось тепер театр звернувся до вже знайомого нам тексту «боженьки», але цього разу у постановці на великій сцені. Над виставою працював той-таки режисер Ігор Білиць. Він облаштував тут «лісочок», і поселив туди звіряток, у побуті і поведінці яких ми з легкістю впізнаємо сучасні реалії.

 

Перед публікою постає утопічна галявина, створена маленьким Мишеням, аби захистити інших тварин від жорстокого зовнішнього світу. Тому звірятка різних розмірів і сили живуть такою собі «окремою організацією», п’ють чайочок та регулярно ходять за кущик «молитися боженьці». Втім, озираючись на історію цивілізації, ми знаємо, що часто бажання створити кращий світ переростає у жадобу влади, яка може обмежити свободу інших та позбавити більшість права на власну думку. Це особливо гостро проявляється у політичній та релігійній сферах, де влада і соціум нав’язують нам погляди і переконання. На сайті театру зазначають: «боженька» – це вистава про політичні маніпуляції та спекуляції на релігійних почуттях. Щоб нікого не образити – дія перенесена в ліс і розгортається серед звірят».

 

Ключовою у виставі є драматургія Пєчєйкіна, яка на великій сцені зазвучала глобальніше, ніж у камерному просторі. Оксана Данчук вдало адаптувала пестливі і колоритні словечка оригінального тексту, і тому все звучить органічно і доречно. На перший погляд може здатися, що п’єса не розрахована для такої масштабної постановки, а у поціновувачів «високого» театрального мистецтва взагалі може викликати культурний шок, адже мова вистави далеко не літературна. Для створення ілюзії дружньої галявини, тваринки не вживають грубих слів (це заборонено!); натомість заохочується «сюсюкання» – вживання слів у пестливій формі, як от «чайочок», «вибачульки», «лісочок», «ямка», «боженька» та ін.

 

За жанром виставу визначають як алегоричну комедію, тому глядачі з легкістю проводять потрібні паралелі. Творці у комічній формі розкривають низку актуальних проблем та стереотипів, які ми звикли зустрічати у буденному житті: дегуманізацію суспільства, невігластво, моральний занепад, несприйняття людських особливостей та вплив цих чинників на наше життя. Та все ж головною залишається проблема тоталітаризму, жорстокості та тиранії влади, яка навчилася завуальовувати усі свої дії і відвертати увагу від ганебних вчинків.

 

Головним у лісі є самопроголошений лідер – Мишеня, яке встановлює свої правила та порядки і, вдаючись до вправних інформаційно-психологічних маніпуляцій, змушує лісових мешканців підкорятися йому і забути про власну думку. Навіть Мудра Совичка (алегорія судової системи) є лише маріонеткою у лапах Мишеняти, завдання птаха – підтверджувати його правоту і оголошені порушникам вироки. І оскільки Совичка не видає жодних звуків, окрім «пугу», то скористатися цим може кожен, хто здатен переконливо представити громаді своє трактування совиної мови.

 

Мишеня маніакально прагне знати усе про всіх, адже хто володіє інформацією, той володіє світом. Відсутність даних про когось зі звірів змушує його застосовувати радикальні заходи, які врешті і руйнують встановлений в лісі порядок. Та важливим рушієм, що розхитує існуючу систему, стає приблуда ззовні – Чорне Кошеня.

 

З моменту появи це звіря бентежить мешканців лісочка, адже воно «чорне» і прийшло до них з незнайомого, небезпечного середовища. Так у тексті порушено проблему расизму та несприйняття багатьох іншостей. Оскільки Кошеня пережило трагічні події, втікало від смертельної загрози, мирний лісочок вабить його і він хоче тут залишитися. Та незнайомий з порядками кіт може зруйнувати систему, вибудовану Мишеням; до того ж, він постійно висловлює свою думку. Спершу Мишеня робить спробу обернути риси Кошеняти собі на користь і долучити його до своєї команди. Посадивши чужинця у клітку, Мишеня шантажує його і принижує. Тут вступає в дію лісове телебачення, у якому помічниця Мишеняти Лисичка вміло викривлює все сказане Кошеням, вириваючи слова з контексту, чим дискредитує в’язня.

 

Врешті Кошеня погоджується на умови Мишеняти і береться за виконання важливої і секретної роботи, яку той не може довірити жодному іншому звіряті. Аби тримати усіх під контролем, маленький тиран час від часу звертається до методу «прищучування», що є найстрашнішим покаранням за іншість і приватність. Адже навіть чистенький та інтелігентний Журавлик становить загрозу лісовій громаді, якщо Мишеня не володіє повною інформацією (читай – компроматом)  про нього.

 

На перший погляд може здатися, що ви потрапили на дитячу виставу. Режисер впевнено звертається до форми, притаманної театру для дітей: використовує масові танці та інтерактив з глядацьким залом. Виразності виставі додає музика Юрія Смірнова, який створив відповідні мотиви до характерів персонажів та ситуацій. Мінімалістичну, умовну декорацію розробив сам режисер: перед глядачами постає лісова галявинка, створена з нехитрих картонних кущів, ялинок та хмар. Звірятка самі розміщують декорації по сцені і таким чином вибудовують лісочок, у якому мешкають – це надає формі вистави простоти, але тим самим підкреслює усю сутність створення ідеального світу, який насправді є бутафорським та нестійким.

 

Кадр з промоційного відео вистави 

 

Костюми Олени Курдюкової не ілюструють звірят, але наш багаж стереотипних образів, знаних з дитинства, миттєво підказує нам: чоловік, одягнений у мішкуваті темно-коричневі речі, – це ведмідь, а жінка в оранжевій спідниці і туфлях на підборах – лисиця. Одяг радше позначає характер і статус персонажів; тож коли ми бачимо Мишеня у сорочці та класичному сірому костюмі, а самітника Їжака у шапці-вушанці, одразу можемо сказати, які місця цих персонажів у суспільстві.

 

Усі елементи постановки скеровані на те, щоб підкреслити комічність дій і викликати сміх у глядача. Як актори, так і режисер виконали велику роботу, аби кожен образ вирізнявся індивідуальними рисами та водночас був зрозумілим. Жодна тваринка не схожа на інших, кожна наділена власним характером та баченням світу, у якому перебуває. Наприклад, Богданові Грицюку, здається, навіть не довелося докладати зусиль, аби перевтілитися у Мишеня, – настільки легко він виконує свою роль, ніби образ був написаний саме для нього. Не дивлячись на «високий статус» Мишеняти, він не є серйозним персонажем – дозволяє собі карикатурно лити сльози, читати реп, а наодинці з Лисичкою-Анастасією Лісовською виявити своє справжнє єство. Сама Анастасія втілює образ жінки, яка «стоїть за кожним успішним чоловіком»: у більшості випадків саме вона вказує, як вчинити Мишеняті у тій чи іншій ситуації. Використовуючи свою сексуальність, вона маніпулює ним без будь-якого спротиву з його сторони. Рита Гуркач у ролі Білочки змогла передати риси свого персонажа з допомогою виразної пластики. Її рухи дрібні та спритні; в моменти офіційних промов вона промовляє виважено, сильно жестикулюючи руками, що підкреслює типаж «правильного» звірятка, яке всюди встигає встромити свого носа і знає, як потрібно чинити в тій чи іншій ситуації.

 

Порівняно з іншими жителями галявини, образ Чорного Кошеняти у виконанні Романа Кривдика виглядає найсерйознішим. У цій постановці він є носієм ідеї справедливості, якої намагається досягти впродовж усієї історії. Ми бачимо це з самого початку, коли він брутальним тоном, викурюючи цигарку, розповідає свою сумну історію. Після приходу на галявинку Кошеня стає спокійнішим та покірним, його образ і манера гри змінюється, хоч ціль залишається такою ж; через це, на жаль, його образ відходить на другий план.

 

Їжачок є одним з перших, хто постраждав від лап тоталітаризму та був вигнаний з галявини. Відтоді, ображений на світ, він живе відлюдником у «поганому» лісі. Роль втілює Андрій Кравчук; його перша поява на сцені змушує насторожитися, адже персонажа наділили рисами маніакального синдрому – він нав’язливо повторює, що шукає яблучко, яке не почорніє від уколів його голочок.

 

Та все ж одну з найяскравіших ролей створила Анна Єпатко. Її персонаж – переляканий Зайчик, який любить моркву, а не капусту, і боїться у цьому зізнатися. Зайчик є неймовірно колоритним персонажем. Він хоч і живе на «мирній галявині», та насправді не проти влаштувати «нічний бардачок». Анні Єпатко вдалося витримати впродовж усього дійства образ екзальтованого, постійного напруженого, одержимого страхом та пристрастю до моркви зайця. Він постійно у напівзігнутій позі, тремтить, заціпеніло дивиться в зал та впадає в крайні емоційні стани, від жаху до нападів агресії.

 

Також хочеться відзначити Дмитра Наумця, який перевтілився від сильного, але дурного Ведмедика при першій появі на початку, і до рішучого поборника справедливості у кінці вистави. Якщо спершу він виконує усі накази та є трохи боягузливим, то в кінці саме Ведмедик починає розуміти, що громада звірят перебувала в ситуації тотальної брехні і підступів. Те, що Дмитра обрали на роль Ведмедика, думаю, не здивувало нікого – більш підходящого виконавця у театрі Лесі не знайти. А щоб зробити свою постать ще яскравішою, актор додав до образу незграбність, протяжну мову та довгі паузи між фразами.

 

Щоб не розкривати усіх секретів, а також багатьох інших цікавих моментів, пропоную переглянути виставу на власні очі. У алегоричній формі, з великою дозою гумору, автори відкривають перед нами низку актуальних проблем: що об’єднує будь-які спільноти? як функціонує системи влади? чому ми (не)сприймаємо іншості? чому більшість мовчки бездіє у відповідь на порушення своїх прав? Там можна роздивитися ще багато інших тем і підтекстів між персонами та серед життєвих ситуацій, у які вони потрапляють. У театрі анонсують ряд супровідних подій – тренінгів та обговорень, які мають на меті детальніше опрацювати зачеплені виставою питання. Це буде доброю нагодою відповісти самим собі на головне запитання: хто або що втілює боженьку особисто для вас?

02.04.2018