Емоція

Малий фейлєтон

В неділю, 4 квітня, відбулись у Львові перші весняні змагання копаного м'яча.

Холодний весняний вітер пронизував до костей. Численна публіка, одягнена в грубе зимове плаття, кулилася на лавках і на насипі. Директор Теплий високо підніс свій бобровий ковнір, а загартована меценасова аж парасолькою заслонилася від вітру. А 22 юні, м'язисті, гнучкі тіла безупину поганятися по грищі, перекидалися, вставали І знову бігла наздогін легкому й рухливому, як і вони, м’ячеві.

Ось оборонець вибив м'яча, його підхопив помічник, зручно обминув ворожого напасника, подав криловому, той майже з наріжняка дав прегарну центру, стріл, воротар відбив руками, знову стріл з віддалі нецілих десять метрів. Певні ворота! Та ні — воротар зробив прегарну робінзонаду і зловив м’яч таки при самому стовпцеві. Посипались оплески: "Славно! Славно! "Скала" темпо! "Скала" темпо!

За хвилину метушня під воротами "України". І знову стріл, і знову прегарна оборона і знову оплески тисячі рук, і знову оклики з тисячі грудей: Славно! Славно! "Україна" темпо! "Україна" темпо!

— Eх! Mахнув рукою мій сусід, інсп. Колишній.

— Що, не подобалась вам гра?

— Та гра грою, але емоції нема!

— Чому ж? Глядіть, які прегарні заграння, ситуації...

— Так, але це не те, що за Польщі. Суддя ходить собі тепер, як аранжер по балетній залі. Ніхто йому навіть "сендзя кальош" не крикне. Ну й загалом. Свої грають зі своїми. Трибуна сама своя. Та то, пам'ятаю, як "Україна" грала з "Ресовією" у Ряшеві за мистецтво, то грачів "України" поліція проводила аж на стацію. А на змаганнях з "Погонею", як я собі крикнув "Україна" темпо!", а якийсь батяр кулаком мені у ніс, а я йому під ребра!... А потім усі з трибуни рушили на грище та давай молотити грачів. Тоді була емоція! A тепер...

Інспектор таки не досидів до кінця. Пішов по половині.

А я був до кінця змагань і разом з усіми вийшов із грища. Приходжу до кам'яниці, що в ній живу, а на сходах, що ведуть на другий поверх, повнісько людей. Усі льокатори з цілої кам'яниці та ще й сторожихи з чотирьох сусідніх домів. А в мого сусіда напроти крик, плач, писк.

— Що сталося? — питаю.

— Та, Поперечний жінку б’є!

— А бач! — думаю. А інспектор Колишній каже, що як свій та зі своїм, то нема емоції...

[Краківські вісті]