Хто боїться злого вовка?

 

«Бабусю, а погані люди є?» Це питання заскочило мене цілком зненацька. Моя онука Кармен хотіла знати те, про що жодна дитина з іншого покоління ніколи би не запитала. Бо діти з попередніх поколінь (мого, вашого, навіть покоління моїх доньок) знали, що є добрі й лихі люди. Навіть не треба було їх лякати кривавими подробицями, як ті, що присутні в традиційних казках, аби вони вважали на небезпеки, котрі можуть на них чигати. Завжди кажуть, що казки виконують – чи принаймні виконували – цю функцію: використовувати міф, щоби діти зрозуміли дійсність. Проблема в тому, що в оригінальних версіях ці оповіді є страшними. Вовк з’їдає бабусю, Осляча шкура втікає, бо її батько хоче з нею одружитися (sic), а Хлопчика-мізинчика покинули в лісі його батьки, які вже й так мають семеро дітей і не можуть прогодувати стільки ротів. Так, класичні казки є жорстокими. Вони навіть не були задумані для малої публіки, просто в них зібрані старі оповіді й легенди, котрі передавалися від батьків до дітей. Однак вони виконували певну функцію. На думку Бруно Беттельґейма, знаменитого автора праці «Психоаналіз казок», казки допомагають зрозуміти життя. Як? На його думку – даючи нам інструменти для розв’язання проблем і психологічних конфліктів на символічному рівні. Інші експерти зауважили, що у перші десять років життя розум навчається більше і краще через розповіді казок, оскільки архетипи і магічна природа останніх полегшують розуміння людських конфліктів, що їх дитина не може зрозуміти в інший спосіб. Я, зі свого боку, думаю, що ці старі оповідки є такою собі вакциною. Дитина, яка почувається захищеною, сидячи на руках батьків під час спільного читання книжки, «переживає» труднощі, нужду і навіть страхи, котрих зазнають персонажі, – й так у компенсаторній формі вчиться, що в світі трапляються погані речі й не все є Діснейлендом, як нині змушують малюків думати. Є дуже поширеним оце прагнення вберегти дітей від усього «бридкого», аби вони не зазнали урази. Тож кажіть їм, що болю не існує, несправедливості й смерті також; усі на світі є добрими. Оце малювання життя в рожевий колір було б добрим, якби реальність не була іншою і вони не бачили це кожного дня. В теленовинах, наприклад, які розповідають про зниклих і померлих дітей; а ще у школі, де вони бачать – і навіть зазнають – bullying чи знущання. Після того, як стало відомо, що Ґабріель Крус загинув від рук батькової коханки, різні спеціалісти пояснювали у засобах масової комунікації, як потрібно розмовляти з малюками про те, що сталося. Майже всі вони радили говорити дітям, що призвідниця смерті є «хворою» людиною, що йдеться про дуже рідкісний випадок, що хвилюватися не треба, що з ними ніколи такого не станеться. А ще вони радили, щоб малята не дивилися телевізор: завдання не лише неможливе – воно ще й передає дітям двозначне послання. З одного боку їм кажуть, що всі на світі є добрими – а з іншого їх не готують до моменту, коли вони неминуче виявлять, що це не так. Тому я, хоч не є ані психологом, ані експертом у дитячому виховання, думаю, що дієвішим є попередній спосіб, отой зі злим вовком. Якщо виховувати означає готувати дітей до прийдешнього, чому не використовувати міфи й легенди, щоб говорити про те, до чого важко підійти в інший спосіб? Сказати їм, що вовки таки існують – і хоча вони вже не пожирають бабусь, як раніше (до такої чорнухи також не треба скочуватися), звісно, не запросять піти в ліс збирати ромашки. Або ж якщо раптом вони нам це запропонують, вірити їм не треба, бо вовки погані. Ба більше: більшість із них надягає овечу шкуру, тож ніколи не знаєш, ким хтось є. Дитина вразиться, засумує, почувши це? Ви вражені/сумні/травмовані казками, які вам розповідали в дитинстві? Я також ні.  

 


Carmen Posadas
¿Quién teme al lobo feroz?
XLSemanal. 9.04.2018
Зреферувала Галина Грабовська

 

17.04.2018