Яр. Олесницький

Відвага і трусливість. — Питанє актуальне, що занимає перед усїм кождого, хто брав або бере активну участь в війнї. Питанє, о якім жовнїри говорять богато між собою, з другими одначе говорять рідко і нерадо про него. А так само мало пише ся про се. А коли вже говорить ся або пише, то дїєть ся се переважно не щиро. А дїєть ся так задля стиду. Лежить се вже в натурі людській передовсїм в натурі мущини, що кождий уважає за конечне видати ся перед другими, а навіть сам перед собою героєм, відважним, таким, що не лякає ся, не боїть ся. Тому і сам перед собою боїть ся або стидаєть ся розібрати свій душевний настрій в хвилях ляку, або радше сказати ті ріжні настрої, які в таких хвилях переходимо, на переміну відваги і трусливости. А се, думаю, як-раз відвага старати cя самому розібрати критично свою відвагу та не лякатись розібрати так само свою лякливість.

 

Чоловіка абсолютно відважного нема, іменно, коли стає око в око смерти. Чоловіка, щоби смерти не бояв ся, нема і бути не може, тому, що не був би чоловіком. Вислів сего знаходимо вже в біблїї, а іменно, що навіть Богочоловік тому, що став ся чоловіком, мусїв як кождий бояти ся смерти і видячи її конечність, взивав ще Бога, щоби відвернув сю чашу від Heгo.

 

Се, що ми називаємо відвагою, не є нічим иншим, як штукою не показати перед другими, а часто навіть перед самим собою своєї боязни перед смертію. Cе назвав би я найвисшим у чоловіка степенем відваги, бо є се штука запанованя над своїми нервами, значить над собою самим — штука отже найвисша, до якої чоловік двиґнути cя може.

 

Другим, низшим після мене степенем відваги є се, коли чоловік той природний страх стараєть ся задушити в собі, вигнати з себе або якимсь обмороком або афектом; отже чи то приглушуючи свої нерви алькоголем, тютюном то що, чи даючи панували в дану хвилю над ними сильному гнівови, ненависти, розпуцї, взагалї афектови (се дїєть cя звичайно в случаях самовбивства).

 

Той перший степень відваги залежить, розумієть ся, передовсїм від індивідуальности устрою чоловіка, від його систему нервового. Є люде з таким слабим під тим зглядом системом нервовим, що мимо всїх зусиль над ним запанувати не можуть.

 

Пригадую собі, що читав я давнїйше новельку "Guy de Мauрasszana" п. з. "Le luche" (Трус). Описує він в нїй світового, певного себе на кождім кроцї чоловіка, який в ресторанї має за-для якоїсь дрібницї суперечку; не надумуючись, розумієть ся, навіть, бож належить се до правил, яким повинував ся цїле житє, визиває на двобій, а відтак в ночи перед ним не може успокоїти сваїх нервів нїякими рефлєксіями і приходить до переконаня, що на другий день покаже перед противником і свідками свою трусливість, та з сеї боязни показатись боязливим відбирає собі сам над раном житє. Видаєть ся се трохи парадоксальне, однак тонкою, психічною аналїзою автора сильно умотивоване. Війна потвердила також сю аналїзу Мопасана, ба знаємо случаї, як перед битвою з причини неможливости запанованя над своїми нервами людина відбирає собі житє.

 

Нема також сумнїву, що відвагу можна собі виробити іменнио через вправу, через привиканє до небезпеки. Вправою чоловік осягає неімовірні річи; натура людська спосібна приноровитись, привикнути — сказати можна — до усего; нїмецька приповідка каже: "der Mеnsch kann sich sogar an das Aufhangen gewohnen" (себто бути вішаним). І тому люди, що часто заглядали смерти в очи, жовнїри, що бували в богатьох битвах, заховують зимну кров і панованє над своїми нервами. Розумієть ся, є тут тисячні причини, які мають вплив на наше захованє в хвилї небезпеки, в хвилї, коли смерть говорить з нами в чотири очі! Одно слово часом, один рух, погляд, одна прошибаюча гадка робить настрій. В новелї Сєнкевича "Bartek Zwyciezca" трафно підхоплено, як несвідомий польський мужик як нїмецький жовнїр в війнї 1870/І, видячи довкола свистаючі кулї, сотки забитих і ранених, боїть ся з початку дуже, відтак шибає йому нараз в голові хлопська приповідка "раз козї смерть" і се так його успокоює, що не відчуває більше страху перед кулями, перед смертию, повторяючи собі сей вислів хлопської фільософії "pаз козї смерть". Пригадую собі з 1914 р. про одну з перших битв; ми мали обсадити один лїсок недалеко на овидї, над яким paз по раз пукали вже неприятельські шрапнелї. Ішло нас кількох гуртком на кільканайцять кроків перед нашим віддїлом; всї в мовчанцї, кождий занятий своїми власними думками, звичайно, коли ідеть ся на зустріч смерти. Минає нас їдучий автом в противну сторону офіцир ґенер. штабу та желає "добре бити ся", на се один з товаришів зробив дотеп, який повторити годї. Ми всї так ним розсміялись, що входячи вже в огонь, сміяли ся ще, пригадуючи собі дотепний висказ. Є се той так загально знаний "Galgenhumor", який передовсїм подибуєть ся на війнї між жовнїрами. Сміють ся вони з якої небудь дрібницї і то в хвилях, колиб здавалось би треба затяти зуби, замкнути очі зі страху і розпуки; сміють ся немов око в око смерти, начеб визираючи її, а може хотячи власне через се буцїм то призиванє відігнати, відстрашити її від себе, думаючи, як се хтось влучно зaмітив, що смерть так як не одна дївчина, як раз біжить за тим, хто її не хоче.

 

В загалї аналїза феноменів відваги і трусливости є дуже цїкавa і зложена. Повинна би властиво становити частину науки о штуцї війни. Як вимагаєть ся від судії знаня психольоґії, так і полководцї, що хотять належито провадити свої полки і захіснувати їх в війнї відповідно, повинні бути добрими психольоґами.

 

[Дїло]

13.04.1918