Ґі Сорман

 

Маршала Ас-Сісі (приголомшливе військове звання) 28 березня було переобрано 92% голосів. Через кілька днів цю посередню цифру, яка, ймовірно, не сподобалася президентові Республіки Єгипет – бо це республіка, – було виправлено. Насправді він здобув 97,2%  голосів. Полюбуймося заодно пунктуальністю, точним десятковим дробом. Утім, Ас-Сісі значно менше популярний, ніж його попередник, генерал Мубарак, що зазвичай набирав 100% голосів. Пригадую, якось я був в Каїрі в день виборів і побачив порожні виборчі дільниці, та це не завадило Мубараку зафіксувати явку на вибори приблизно 95%. А Ас-Сісі? Нам мало що відомо. Насправді голосують лише ті, кого до нього змушує їхнє начальство, наприклад, військовики або чиновники. Успіх Ас-Сісі, без сумніву, є приниженням для Владіміра Путіна, який 18 березня був переобраний лише 76,67% голосів росіян. Гадаємо, що цей результат є трохи ближчим до правди, ніж єгипетський, тому що його пильнувала опозиція і тому що, як би там не було, йдеться про Європу. Але, по суті, нам про це нічого не відомо, за винятком того, що придушення опозиції, яке також наявне в Росії, позбавляє нас ілюзій щодо цих театральних виборів.     

 

Але чому диктатори завдають собі труду організовувати вибори, результат яких відомий заздалегідь? Хоча насправді не всі цим морочаться. В Китаї Сі Цзіньпін проголосив себе довічним президентом, не радячись з народом; йому вистачає підвладності комуністичної партії. Та в інших місцях?   

 

Єгиптяни, як і росіяни, не вірять в оголошені офіційні результати. Путіна називають царем, а Ас-Сісі – фараоном. Умами заволоділа така собі історична фатальність. У тих рідкісних випадках, коли у них була змога голосувати майже вільно, вони обрали Єльцина, який розвалив Радянський Союз, і Мурсі, мусульманського «брата»; то були перемоги, які не припали до смаку ані місцевим олігархам, ані західним урядам. Наші еліти, як в Європі, так і в Сполучених Штатах, є прихильниками демократії для всіх без винятку народів – за умови, що переможець узгоджується з нашими культурними апріорними судженнями і нашими інтересами; ми воліємо радше маршала, ніж ісламіста, навіть якщо він не був би таким жорстоким, як Мурсі. Тож яка користь від фальсифікованих виборів? На моє здивування, в Єгипті, а також в Тунісі під час режиму Бен Алі, я засвоїв, що щасливі обранці врешті-решт починали вірити в свою популярність. Фіміам влади, пошанівок оточення переконують такого собі Ас-Сісі чи Путіна у тому, що народ справді їх любить, що вони є найкращими можливими керівниками, що альтернативи їм нема. Коли їх скидають внаслідок революції, як це сталося з Бен Алі чи Мубараком, вони переконані, що це результат закордонної змови. Самоотруєння, яким би надзвичайним не було це пояснення, примушує диктаторів відсувати на дно своєї пам’яті те, що вони самі організували виставу. Прийняття закордонними колегами посилює їхню шизофренію: будь-який обраний – демократично чи ні – керівник держави відразу ж визнається як рівний будь-якому іншому керівникові держави. Чи уявляєте ви собі бодай якогось європейського керівника, який би звернувся до Ас-Сісі чи Путіна з питанням: «Хто зробив тебе володарем?» Західні правителі приєднуються до надсилання цим псевдообраним вітальних послань, щойно дізнавшись результати. Якщо всі прикидаються, що вірять у ці демократії з пап’є-маше, отже, вони є справжніми, чи не так? Однак дивовижним є те, що розтоптана демократія залишається неперевершеною цінністю, єдиним політичним режимом, що визнається законним в цілому світі, на відміну від усіх решта. Це визнають навіть не демократи: нема нічого кращого, ніж демократія. Це те, що кажуть народи, коли їх питають. У всіх цивілізаціях,  включно з Китаєм, усі хочуть вибирати своїх представників, навіть якщо не використовують таких абстрактних термінів, як демократія, права людини чи правова держава. Коли я досліджував цю тему серед деяких народів Китаю, мені в один голос говорили, що вони вдячні комуністичній партії за те, що вона підтримує стабільність країни, сприяє збагаченню, і що також вони хочуть обирати своїх керівників.

 

Для західників це кисло-солодка перемога: з одного боку, весь світ приєднався до західної цінності, що нею є демократія, а з іншого – цю демократію порушують при потуранні західників. Я знаю, що ми не насадимо такий собі Париж, Мадрид чи Брюссель або ж Вашингтон, справжню демократію арабам чи китайцям, та, без сумніву, можливо приділити трохи більше уваги тим, хто уособлює опозицію в цих країнах. Нагадаймо, що як правило диктатори закінчують зле і що нинішня опозиція є завтрашньою владою. Зрештою, західники мають в своєму розпорядженні так звану «м’яку силу», силу ідей, однак зле нею користуються.          

 


Guy Sorman
Homenaje del vicio a la virtud
АВС, 09.04.2018
Зреферувала Галина Грабовська

 

13.04.2018