Фільм «Перша сотня», показаний для широкого глядача вже в якості лауреата Шевченківської премії – не художнє кіно. Він залучає художнє для вияву документального. І це, без сумніву, новий підхід до теми, яка досі болить і не може бути забута – теми Революції гідності, що, разом з її учасниками, перетекла в російсько-українську війну.
Самі творці також вважають його художньо переосмисленим документом. Все, що на екрані – пережита реальність, але змонтована як художня. Час стрибає вперед-назад, а глядач отримує в якості бекграунду героя його візуалізовані дії з минулого чи навпаки, як підтвердження рішучості персонажу – продовження його діяльності в майбутньому. Один з режисерів фільму, Юлія Шашкова, після показу в столичному Домі кіно, назвала «…сотню» доволі точно – спалахами пам’яті. Краще і не придумаєш.
…30 листопада 2013 року стало поворотним моментом для історії України. З цього почався новий час. І зйомки «Першої сотні».
Подальшим тлом фільму є тримісячні події на Майдані. Ось хлопці говорять про протести… Ось, вже за місяць, готуються біля згорілих автобусів на Груші… Ось, ще пізніше, закидають фаєрами «беркутню» біля стадіону «Динамо»… Ось, вже фатального 21 лютого, ховають свого побратима… А ось, в березні, шикуються в шеренгу, бо, як добровольці, мають їхати на Донбас, де почались сепаратистські заворушення. І ми вже бачимо війну, і хлопці вдягнуті не так стрьомно, як на Майдані, а в повній амуніції, зі справжньою зброєю, над картою тактичного руху військового підрозділу. Але потім іде флешбек, і глядача відносить в новорічну ніч 2013-2014-го на Майдані, коли рахують секунди до дванадцятої, п’ють шампанське і цілуються з дівчатами. І знову бій… Це сіпання часу, це тасування подій нагадує справжню людську пам'ять, що скаче спогадами спонтанно. Ми не можемо забути Революцію гідності, бо вона всіх перевернула, бо вона була прекрасна і страшна, життєдайна і трагічна, а тепер наше життя триває в часі війни і щоденної смерті.
Ярослав Пілунський, як режисер, оператор і монтажер фільму, каже, що вони хотіли зробити «документальний екшн». Їм вийшло.
Варто звернути увагу, що «Перша сотня», креатура об’єднання «Вавилон’13», перебуває вже на якісно іншому рівні. Це дуже якісне зображення і фантастично добре зроблений звук (хоч і не завжди: в моментах бою чи-то на Майдані, чи-то на Донбасі, слова воїнів без субтитрів практично не розібрати). Музика гримить у форматі 5.1, вона як в справжньому екшні, як у великому сучасному фільмі для кінотеатрального релізу. А починав «Вавилон’13» з вуличного зображення і аби-якого звуку, без накладання музики. «Перша сотня» в цьому сенсі – краща з кращих візитівок «Вавилону», його заледве не історія – його натуральна пам'ять. Адже і саме угруповання, і сама «… сотня» розпочали життя в один день – 30 листопада 2013 року. Ніхто не знав, що буде потім, як підуть події, як Боже провидіння вестиме сценарій буття людей і тих сотень короткометражних фільмів та сюжетів, які «Вавилон» робив на Майдані, а потім і на війні. І угрупування, і «… сотня» логічно перейшли з локації столиці в степові локації Сходу України, не маючи чіткої мети і зрозумілого фіналу. «Як піде», – не зациклювались на планах кінематографісти. І воно йшло як йшло.
Документальні фільми цінні в якості документів епохи. Кадри поїзду в Парижі, кадри з таборів смерті по Другій світовій війні, з Нюрнберзького процесу, кадри вбивства Кеннеді, танк на площі Тяньаньмень, кадри із В’єтнаму, Сараєво – всі ці «картинки» залишились в пам’яті більшості. Унікальні кадри врізались в нашу пам'ять, бо були вихоплені просто з реальності у важливі історичні миті журналістами, операторами чи непрофесіоналами, які заплановано чи випадково опинилися в потрібний час в потрібному місці. У операторів «Першої сотні» таких моментів, які цілком можуть бути зараховані, принаймні, до українського реєстру унікальних зйомок, було купа. Наприклад, ніхто не бачив і мало хто знає, що одного разу бійці конкретно Першої сотні Майдану зробили вилазку в тил «беркутів» і роззброїли їх, позабирали щити, кийки, шоломи. І це все знято! Або вже на Донбасі, під Дебальцевим, коли поруч із 11-м окремим мотопіхотним батальйоном «Київська Русь» 59-ї окремої мотопіхотної бригади потрапили у бій: тут матюки сприймалися не як груба лайка, а як вигуки на кшталт «ох», «ой», «фу», «цить», «годі», «геть». Або ціла сюжетна лінія стосунків жінки і чоловіка, котрі плечем до плеча були на Майдані, потім – на війні, де вона стала парамедиком, а він – головою підрозділу, і врешті чоловіком і дружиною, і у них народився хлопчик. Народження ми бачимо вже у фіналі, і в шалено драматичних кадрах – несамовита напруга, бо невідомо, чи виживе маля після кесаревого розтину. І нарешті він робить перший переможний крик життя!
Отакий «попсовий» хеппі-енд може викликати скептичні усмішки, адже «Вавилон’13» раніше не практикував такого чіткого, однозначного і позитивного фіналу. Втім, це звична практика документалістики світової. Без фіналів фільми практично не існують. Не знайшов свого фіналу – шукай далі, поки не знайдеш. Режисери «Першої сотні» знайшли, і він воістину переможний за своєю суттю. Боротьба на Майдані, війна проти москалів на Сході – суть боротьба за життя, яке хотіли спочатку втоптати в багно, а потім і поготів відібрати. Народження дитини є найкласичнішим символом продовження існування роду людського: ми триваємо в часі, поки здатні народжувати і допоки здатні пам’ятати. «Перша сотня» у цьому сенсі – ідеальне втілення ідеї, можливо, більш ідеальне, ніж багато хто думає. Бо, за допомогою цієї «хаотичної послідовності» і «банального» фіналу фільм щиро і переконливо оповідає нашу найновішу історію: ми перемогли на Майдані, у нас народжуються діти і народжуються вони в любові – тож ми виграємо і війну, і породимо мир.
…Від більшості документальних фільмів про війну чи різноманітні катастрофи, трагедії, шокові події, «Першу сотню» відрізняє відсутність наративу. Глядачу не пояснюють, що відбувається, з чого все почалося і куди все прямує. В кадрі немає політиків, коментаторів, акторів… Натомість є герої фільму, які стали героями в житті. Один з них сидів у залі Дому кіно, але коли до нього звернулися, він переадресував увагу до режисерів, мовляв, що я, я жив як міг, а все це знімали вони, до них і питання. Бо свої відповіді він і всі решта героїв фільму давали конкретними вчинками, спочатку коли стояли на Майдані, а далі коли за ту ж ідею їхали на броні по зґвалтованому росіянами і сепаратистами Донбасу. Можна було б все чітко роз’яснити глядачеві, особливо західному, з діаграмами сил противників, стратегією війни і тактичним малюнком кожного окремого бою, з мелодраматичними промовами закоханих заплаканих жінок чи патріотичними гаслами суворих мужніх чоловіків, з новинними включеннями журналістів і коментарями державних мужів. Але це був би вже інший фільм. Схожий за формою на стрічки про Ірак, Афганістан, Сирію тощо. «Перша сотня» цінна своєю самобутністю. І потужною ідеєю, вгаданою, віднайденою, подарованою самим унікальним часом – чи монтажем! – але щемливо програмно переможною.
10.04.2018