«Вони просто перестали боятись»

«Це суперечить європейським аспіраціям України», «українська влада не дотрималася своїх зобов’язань», – у риториці європейських інституцій у стосунку до України давно не було такої різкої й категоричної риторики.

Гостра заява європейського комісара з питань політики сусідства Йоганнеса Гана, оприлюднена за декілька днів перед деклараційним «дедлайном», була покликана вгамувати українських посадовців у їхньому запалі боротьби з антикорупційними середовищами та примусити Верховну Раду скасувати норми закону про декларування активістів і кримінальну відповідальність за неподання декларацій. Утім, український парламент уже нажив товстеньку шкаралупку від подібних вимог: цього тижня ВР не лише провалила відповідні законопроекти, а навіть не подужала внести їх до порядку денного.

Законодавчим нормам про поширення електронного декларування – вже рік. До 1 квітня «антикорупціонери» мали декларуватися вперше, і майже всі – принаймні найбільш «медійні особи» – свої декларації таки «засвітили». Провладні медії з цього приводу здійняли немалу інформаційну хвилю, перебиваючи суспільне обурення з приводу рівня чиновницьких статків – таке звичне для попередніх «хвиль» декларування.

Активісти намагалися підійти до справи іронічно. Наприклад, задекларували кількаметрову гузицю, з котрою ходили на протест під стіни парламенту. Але героями програм-викриттів «у стилі Шабуніна» чи «в стилі Лещенка», «в стилі Бігуса» чи «в стилі Седлецької» вони все ж таки стали.

Отже, цей закон діє цілий рік – і цілий рік триває боротьба за його скасування. Нагадаємо, що президента України ще на початках закликали ветувати закон, проте Петро Порошенко сказав, що мусить його підписати через турботу про військовиків, а вже потім запросить зацікавлених осіб до робочої групи. Звідтоді президент неодноразово висловлювався проти «деклараційної» поправки і навіть подавав законопроект зі змінами до Верховної Ради (котрий, до речі, розкритикувала Венеційська комісія), але вирішального впливу на парламент так і не зробив.

Цього тижня постійний представник президента у Верховній Раді Ірина Луценко проговорилася щодо мети торішніх поправок: з її слів, фракція Блоку Петра Порошенка нарешті готова відміняти е-декларування для активістів, бо «суспільство вже побачило по 1,5 мільйона в рік доходів у антикорупціонерів – більше, ніж у президента, прем'єра, генпрокурора – і позики, які були взяті у подружок всяких різних своїх».

Експерти з питань антикорупційної політики – Антон МАРЧУК («Антикорупційний штаб», «РПР») та Мирослав СІМКА (Центр громадського моніторингу та досліджень, м. Львів) – відповідають на питання, чим керувалася українська влада, ігноруючи заклики Єврокомісії, і в який спосіб оприлюднення декларацій вплине на рівень довіри до громадських середовищ.

Мирослав СІМКА:

Я ВЖЕ НЕ ПРИГАДАЮ, КОЛИ ТАК ЗНУЩАЛИСЯ

– У своєму середовищі ми бачимо і відчуваємо спроби певних осіб підштовхнути людей на співставлення неспівставних речей. Людей підбурюють порівнювати декларації активістів, які займаються боротьбою з корупцією, зі статками пересічного сільського вчителя. «Як же ж так, людина ціле життя працює, а заробляє набагато менше, ніж антикорупціонери?» Йдуть абсолютно неприховані спроби маніпуляцій стосовно маєтків і так далі. Викривачів намагаються зробити жертвою викриттів.

Розрахунок авторів цієї ідеї спрямований на сприйняття невибагливого виборця, який порівнюватиме дві цифри без намагання зрозуміти суть. Коли йдеться про 6 і про 60 тисяч гриень – мало хто цікавиться тим, звідки вони взялися і за що отримані, мало хто ставить питання, як ця діяльність вплинула на імідж України, як допомогла Україні, наприклад, із відкритістю даних, як вплинула на руйнування схем.

Я не виключаю, що в них був стимул розсварити між собою громадські середовища. Між організаціями є своя історія взаємин, яку намагалися використати як слабкість.

Ми як організація вирішили все-таки декларуватися, тому що насамперед звертаємо увагу на те, що це норма закону – і її треба виконувати, якою би вона не була. На цих постулатах побудована наша робота – всі наші провадження пов’язані з тим, що ми сфокусовані не на питаннях справедливості, а на питаннях якраз законності. Тому в нас внутрішнім рішенням було – подаватися.

Наш законодавчий орган, поширивши декларування на активістів, піддає сумніву засадничі принципи нормотворення як такого. Це прецедент, коли будь-яку норму закону можна поширити на осіб, для яких вона взагалі не мала би бути властивою. Це один із тих симптомів, коли ми називаємо речі не своїми іменами: закон, який не стосувався громадських активістів, просто поширили на активістів без глобальних змін самого закону і вдали, що це окей. Кого наступного разу змусять підкорятися якійсь дивовижній нормі? Можливо, лікарня, церква чи ще хтось муситиме виконувати норми закону, наприклад, для бізнесу?

Найбільш показова історія зі скасуванням самого декларування, котра яскраво показала обличчя президента та інших дійових осіб. Вони, з одного боку, говорили на публіку, що розуміють помилку і старатимуться її виправити, а коли доходило до самої справи, то робили інакше. Я вже й не пригадаю, коли востаннє так знущалися… І коли Парубій по сім разів ставить на голосування питання про включення цих законопроектів до порядку денного – я вже не кажу про їхнє схвалення – то ми ж усі добре розуміємо, що точкою впливу на парламент є президент. Саме президент впливає на те, що ці норми закону не скасовано.

Якою буде реакція за кордоном, на Заході? Те, що ці дії сприйматимуться як якесь дикунство – це однозначно. Бо за кордоном все звикли називати своїми іменами. Там немає «кривочитань», там дуже суворо ставляться до закону – починаючи від побудови норми і до її виконання.

Одним із наслідків буде втрата довіри до владної верхівки. Можливо, це спричинить якісь фінансові втрати для нас, можливо, стримає євроінтеграційний курс нашої держави.

Вони (опоненти антикорупційних організацій у владі, – Z) просто перестали боятись. Вони відчули, що їхнє становище зараз і той рівень ризиків, який їм загрожує, формує таку диспозицію, коли вони можуть «погратися». Вдавати спробу змінити закон, щоби потім дати формальну відповідь: ну, ми намагалися, але ми не контролюємо парламент, у нас демократія… Вони «гралися», це була імітація. На мою думку, це свідчить про втрату бажання дослухатися до тих людей та інституцій з-за кордону, які брали участь у формуванні порядку денного. Зрештою, я й не побачив того фактора, який міг би вчинити на них вирішальний тиск. Для нашої влади ті методи не здалися достатньо переконливим меседжем, який би вказав на необхідність скасування цього законодавчого акта.

Антон МАРЧУК:

КЛЮЧ ВІД ПРОБЛЕМИ ТРИМАЄ ОДНА ЛЮДИНА

– Чесно кажучи, після вівторкового засідання Верховної Ради я залишаюся скептичним у цьому питанні (у питанні про скасування норми закону про електронне декларування для активістів, – Z). Коли з’явилися дуже жорсткі заяви з боку наших міжнародних партнерів, зокрема єврокомісара Йоганнеса Гана, Державного департаменту, ми повірили в те, що парламент на першому ж засіданні – щоправда, вже після того, як усі активісти подали свої декларації – скасує поправки до закону про запобігання корупції і також звільнить усіх осіб із антикорупційних громадських організацій від відповідальності за неподання декларацій або за подання недостовірних відомостей у декларації. Але ми побачили голосування, зокрема з боку коаліції, Блоку Петра Порошенка… Мені здається, якщо навіть цього разу, після таких жорстких заяв, не назбиралося голосів, то це питання поступово відходитиме з порядку денного, воно не перебуватиме у пріоритеті.

Водночас українській владі буде непросто збутися цієї проблеми. Це питання виникатиме під час міжнародних переговорів, можливо, за участю того ж єврокомісара Гана. Проблему можуть вирішити під загрозою ненадання нового траншу фінансової допомоги або під загрозою скасування «безвізу». Для того, щоби вплинути на владу, наші міжнародні партнери мають використати дуже серйозний важіль.

Ключ від розв’язання проблеми перебуває в руках однієї людини – Петра Порошенка. Якщо в нього буде справжнє бажання скасувати декларування для активістів, він докладе для цього всі зусилля.

Коли підходив термін подання декларацій, команда влади вже активно думала над тим, що вона робитиме далі, прораховувала свою стратегію. Якщо подивитися на інформаційне поле і на меседжі народних депутатів із того ж Блоку Петра Порошенка, навіть представника президента у парламенті, деяких провладних і політологів, то всі вони змістили фокус на декларації активістів. Це дуже сильно відволікає увагу суспільства від набагато важливіших питань, які стоять на порядку денному, зокрема в темі антикорупційної політики – і створення Антикорупційного суду, і ситуація довкола керівника САП Назара Холодницького, і проблема функціонування НАЗК. Замість того, щоби взятися за ці конкретні предметні проблеми – всі обговорюють, чи не завелика зарплатня, наприклад, у Віталія Шабуніна і за що саме він її отримує. Вся риторика зводиться до того, що «антикорупціонери» – мільйонери, які займаються роботою, що не дає жодного результату.

Чи це породило розбіжності між антикорупційними організаціями? Я би не сказав, що це розбіжності – в нас були дві різні позиції. Частина свідомо відмовилася від заповнення декларацій, тому що вони вважають, що закон не відповідає принципу верховенства права. Інша частина вважає, що закон є закон, його потрібно виконувати. Це точно нас не пересварило. Ми чудово розуміємо позицію одне одного і не бачимо в цьому жодної проблеми.