Ті, хто прямо дає відсіч ворогові, ніколи не є арифметичною більшістю суспільства. Зрештою, це і не потрібно. А що дійсно потрібно — присутність такого умовного бійця чи воїна у суспільній свідомості, схвалення такої позиції суспільством. Натомість в Україні ця фігура часто провисає як у обговореннях конкретних ситуацій, пов’язаних із темою насилля (починаючи від домашнього насилля і закінчуючи політичними колізіями), так і загалом у свідомості. Час від часу цим користується актуальна влада, починаючи кампанії очорнення активістів чи призначаючи “винуватцями” у резонансних справах ветеранів і добровольців. І ці кампанії не були б такими успішними, якби не зачіпали певні моменти у підсвідомості загалу.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
У суспільній свідомості досі триває дихотомія “злочинець — жертва”. Її на всі лади реплікують з усіх боків: умовні ліві — говорячи тільки про дихотомію “насильник — жертва”, ще й прив’язуючи це до конкретних груп за певними ознаками; умовні праві — говорячи тільки про поганих “їхніх” і хороших та нещасних “наших”, причому ролі чітко закріплені за певними націями, заодно явивши чудо-диво, коли представники течії, якій належало б рухатися у фарватері Липинського, на крайній випадок — Донцова, успішно зависли у народництві і далі там тривають з ідеєю народу, який вічно справедливий і прекрасний.
В обох випадках приналежність до “доброї” чи “злої” сторони регулюється формальними чи об’єктивними ознаками. У випадку лівих це насильство як таке: кожен, хто вдається до насилля, — поганий. У тих випадках, де критика насилля є очевидним віктімблеймінгом, — як у випадку опору Росії чи ситуацій, де жертва домашнього насилля вбиває у відчаї кривдника, — вмикається режим “я не винен, мене змусили обставини” (а так — то був би я хорошим і нікого б не бив, навіть у відповідь) разом з апеляціями до всіх навколо: де були, чому не допомогли і т. д. При всій справедливості і заслуженості фіналу та критики пасивної позиції оточення, практично не чути логіки, що жертва мала повне право зайняти активну позицію і що для активної позиції не потрібна причина у вигляді агресивного візаві. Навіть ті жертви, які все ж протистоять напасникові зі зброєю в руках, легко стають об’єктами атаки — мовляв, “занадто агресивні”, “з того боку теж люди”, “занадто грубі” і так далі. Найбільше це нагадує жертв “стокгольмського синдрому”, які стримують тих, хто намагається дати агресорові заслужену відсіч. Апофеозом такого підходу є ствердна відповідь одного з моїх співрозмовників, який зараховував себе до переконаних лібералів. На моє запитання: “То ви вважаєте, що у Першій чеченській війні Ічкерія мала здатися, аби не провокувати жертв?” — я почула тверде: “Так”.
З боку правих роль автоматичного визначника покладається на етнічне походження та “правильну” поведінку. Зовнішньою силою, яка усправедливлює та пояснює дії одиниці, є доволі-таки розмитий “національний інтерес” та успадкована ще з передвоєнних років і творчо розвинута “національна революція”.
Нескладно зауважити, що в обох опціях зовсім не видно конкретної живої людини як такої. Логіка “роби що належить — і будь що буде”, за якою стоїть рефлексія власного місця у ситуації і, як наслідок, інтересу, вираженого у конкретних діях і потребах, практично не проглядається. Сприйняття активних дій як наслідку власної позиції, свідомого вибору у конкретній ситуації — теж. Усюди “права людини”, “боротьба з дискримінацією”, “держава”, “національна революція” й інші поняття та єства, які всі без винятку є насамперед теоретичними конструкціями. В обох випадках де-факто немає місця вільному вибору людини, цінностям служіння, стратегічному мисленню. Куди ж діваються ті, хто в національній історії протистояв агресорам і колонізаторам з особистого вибору і розуміння? Для лівих — падають під шквалом критики за насильство, нетерпимість і так далі. Для правих — “бронзовіють”, за героїчними чинами ховається особистість живої людини і реальна суть того, що вона зробила.
Також не видно розуміння того, що, зрештою, агресія — природна частина людської натури. Її повністю віддають “поганим” — насильникам, ворогам, “чужим”, залежно від лексикону ідеологічних уподобань конкретної людини.
Не дивуюся, що свого часу довелося сказати знайомій у відповідь на її справедливе нерозуміння того, що за один день була скритикована спочатку представником табору лібералів, а потім представником табору націоналістів, фразу: “Якщо ти занадто ліберальна для націоналістів і занадто національна для лібералів — вітаю, у тебе все чудово зі здоровим глуздом й ідентичністю”.
У всьому цьому залишається абсолютно незрозумілим, куди діватися тим, хто чинить опір насильнику його ж методами? У нашому конкретному бутті — жінкам, які вбивають домашніх тиранів, жертвам нападів, які успішно їх відбивають, зрештою, військовим, які тримають фронт і дають по зубах агресорові. Для загалу вони залишаються тавровані як “якісь дивні”, “агресивні”, “петеесернуті”. Для закону — засуджуються на цілком конкретні строки. Таке враження, що держава боїться тих, хто може полегшити їй життя, — замість грамотно розпоряджатися цим ресурсом. Втім, не знаю, як зі страхом, але у нерозумінні такого патерну держава цілком солідарна з суспільством.
Це сповна відчули на своїй шкурі ветерани війни проти Росії — починаючи від ватного “ми вас туди не посилали” і закінчуючи обивательським “вони якісь дивні, агресивні, краще триматися подалі”. Особисто я чула: “Що тебе так тягне до тих атошників? Знайомилася б з нормальними”. Зліва — ті, хто в темі, легко згадають ряд публікацій про “фашистські” добробати та “нетолерантних”, “токсично-маскулінних” і “схильних до насилля” армійців; зрештою, відомий скандал зі студентом Художньої академії, який своїм перформенсом “запротестував” проти “токсичної маскулінності”. Справа — попри те, що чимало людей правих поглядів та членів націоналістичних організацій воювали на фронті, в тім числі добровольцями, не можу не зауважити один факт: тільки невелика частина людей до війни готувалася до протистояння з Росією, просто сприймаючи це як очевидний факт реальності — раніше чи пізніше Москва нападе; основна маса рушила на фронт, “бо куди діватися”, “бо ми українці”, і десь там у стандартному наборі записано, що треба боротися з ворогами і т. д. Це відчув на собі президент Порошенко, коли за нього у 2014 році голосували, “бо зупинить війну” — а коли війна не зупинилася, зненавиділи (я знаю і про інші фактори поразки, але цей теж посідає своє законне місце). Зараз це відчуває на собі актуальний президент: бо якщо голосувати за нього, то “не буде війни” — а війна нікуди не ділася. Це відчула на собі навіть ОПЗЖ — бо капітулювати теж не хочеться. Загалом можна ставити діагноз — наше суспільство страшенно боїться займати активну позицію у протистоянні. Настільки, що це деформує всі наявні політичні ідеології і середовища у виконанні українців.
Це дуже добре видно на прикладі того, яким саме чином переважно трактують історію як “справа”, так і “зліва”. У випадку лівих топос “жертви” ігнорує випадки активного спротиву серед груп жертв. Скажімо, коли йдеться про євреїв, то випадають з кругозору члени Єврейської бойової організації у Варшаві, ті євреї, які приєднувалися до партизанських загонів, чин Францішки Манн. Серед жінок часто-густо випадають ті, які не вписуються в образ жертви, — володарки, мисткині та подібне, або ж їх трактують як щасливі винятки. Далебі, це не означає, що жінка на троні у домодерну епоху справді була правилом — ясна річ, ні; важливий сам кут зору та нормативність і такого погляду на жінку. З вітчизняної історії тільки реальність війни активізувала постаті Олени Степанів, Софії Галечко та інших активних учасниць боротьби українців за свою державність. Щодо давніших періодів — я не знаю, що має статися, аби Гальшку Острозьку актуалізували не тільки як жертву власного чоловіка і нюансів міжкланових розкладів у речі Посполитій, а й як меценатку тої ж Острозької академії, аби згадали, до прикладу, Теофілу Хмелецьку чи сотничиху Зависну.
Праві начеб і підносять постаті борців, але узалежнюють сам факт боротьби від походження. Виходить — ми боремося не тому, що розуміємо загрозу, що обираємо протистояти ворогу, а тому, що ми приречені на опір походженням? Чи як? Це пахне якимось фаталізмом і логікою “обложеної фортеці”, але не свідомою позицією і не вибором.
Найцікавіше при тому всьому, що і праві мають рацію, звинувачуючи лівих у натяганні сови на глобус та, по суті, демотивації активної частини суспільства мантрами про ненасилля як таке, і ліві мають рацію у тому випадку, що праві справляють враження людей, яким важливіша форма, ніж суть, і головне — топос боротьби, а людський аспект лишається на узбіччі.
По суті, і “ліва”, і “права” позиція є дегуманізацією і відмежуванням тих, хто активно протистоїть зі свідомого вибору. У першому випадку: “Ми — не вони, бо ми хороші, мирні, толерантні і так далі”. Коли я чую про лібералів як прихильників лише ненасильницького вирішення питання за принципом win-win і у цей самий момент згадую, до прикладу, "Весну народів", у мене сіпається око. Ні, не від гаданого лицемірства лібералів, а від неосвіченості і страху власної людської природи тих, хто таке виголошує. У другому випадку: “Вони не ми, бо вони — герої без страху і докору, які завжди думали тільки про Україну”. А ми ж — тільки люди. На практиці це призводить до висловлювання претензій за те, що, скажімо, Шухевича називають Шухом — або дорікають дослідниці, яка необачно описала в книзі суто людські емоційні реакції того ж Шухевича. Зліва ми отримуємо “карго-культ” західних теорій про природу насилля — і переважне випускання з уваги західних же теорій постколоніалізму (от тільки не Захід у тому всьому винен!). Справа — уже згадана вульгаризована версія народництва, присмачена донцовщиною.
Також обидві сторони страждають на недовіру до держави — яка, до речі, за нормальних умов виступає організатором опору: у нашому випадку вона виконала цю роль у 2014–2015 роках. Ліві аргументують начебто наступом державної машини на права і свободи особистості — включно до антагонізму між “національною державою” та “громадянським суспільством”. Праві ж звинувачують умовну державу у тому, що вона “зливає добровольців”, “неправильна” з точки зору етнічної приналежності її представників і так далі.
Ні ті, ні інші не страждають здоровим державницьким цинізмом і вмінням мислити предметно. А зауваги щодо того, як мав би виглядати такий підхід на практиці, сприймаються як ознака лизоблюдства перед владою як такою. Воно і не дивно, адже для притомнішого сприйняття такого підходу треба вийти зі скелету-ходунків карго-культу чи то лібералізму і прав людини, чи то реінкарнації “визвольної” версії інтегрального націоналізму — і взятися аналізувати конкретні ситуації з позиції “як це працює” і “навіщо це нам”.
Така подібність концепцій (попри відмінність конкретного смислового наповнення, так би мовити, “начинки”) двох непримиренних ворогів справляє враження двох сторін одної медалі. Ця медаль називається — неусвідомлена рекомпенсація посттоталітарної травми та постколоніального комплексу і така ж несвідома реплікація частково нав’язаної, частково перейнятої у процесі пристосувальної мімікрії тоталітарних патернів.
Неприйняття активного спротиву, базованого на предметному підході до дійсності і власній моральній позиції “на цьому я стою, бо не можу інакше”, у такій логіці, здається, має коріння у тій частині “стокгольмського синдрому”, де закінчується ототожнення себе з кривдником і починається ненависть до тих, хто називає злочинця злочинцем і намагається протистояти йому, замість мімікрувати. Коріння ненависті просте — це страх за своє життя, адже логіка підказує, що, ймовірно, зачаївшись, є більші шанси вціліти. Це найзвичайнісінький страх і рекомпенсація неможливості протистояти. Зауважу, неможливість ця — лише у голові й інерції страху, винесеного з колективного досвіду про Голодомор, виселення, репресії та інше.
Людина у полоні підсвідомих цінностей виживання бачить передусім тільки потенційні проблеми і загрози. Отож, умовні “ліві” і “праві” перш за все бачать можливість опонента помилитися — і призвести до загибелі всіх. З таким допінгом ідеологічні дискусії моментально стають герцями на смерть, не на життя — що ми спостерігаємо за кожним спалахом ідеологічних дискусій. І те ж саме б’є по ветеранах та всіх, хто у побуті в разі активного протистояння займає активну позицію — бо якраз активний спротив виливався у шалені репресії на голови всіх.
Тактика сприяння крайнім групам з боку нашого противника набуває ще одного значення — конкретно у наших умовах це допомагає реплікувати постколоніальні комплекси під страхом бути банально затюканими — а крайні чудово вміють закрикувати, що суттєво послаблює наші позиції у протистоянні. Бо, як би там не було, кожна зі сторін — і права, і ліва — несе в собі посил, який безумовно придушувався тоталітарним режимом. Зліва — це модернізація: за задумом імперії, Україна мала лишитися на рівні аграрної сільської і містечкової провінції. Справа — це традиція: суспільства з власною традицією, отже, зі здатністю до еволюції з власним культурним апаратом, у принципі були несумісні з тоталітарним режимом.
04.06.2021