JCS

Пригадую цілком виразно, що як у восьмому, так і в дев’ятому класі я не міг дочекатися Страсної п’ятниці. А все з однієї причини, що носила назву «Ісус Христос Суперзірка» або, мовою оригіналу, «Jesus Christ Superstar». Нашими тінейджерськими колами вже протягом довшого часу циркулювала дуже високого рівня ймовірності інфа, що одна з підривних радіостанцій (здається, «Голос Америки») увечері Страсної п’ятниці обов’язково надаватиме – уривками, а може, й повністю – ту феноменальну рок-оперу. Я прикипав до нашої відносно старенької радіоли ледь не від пополудня, щойно повернувшися з уроків, і спазматично крутив її коліщата у прагненні осідлати потрібну хвилю, яка то з’являлася на хвилину-другу, то зникала, вислизаючи з-під мене, захлиналася й розчинялася в шипінні, тріщанні, шкварчанні та всіляких інших шумах, породжуваних не лише тодішньою недосконалістю побутової радянської радіотехніки, але й доволі ефективними, хоч і радянськими ж, заглушувальними системами. Головне в тій ситуації було вірити, що хвиля обов’язково повернеться. Що справжню й велику музику не заглушити. Я вірив. Ми вірили. І хвиля поверталася.

Нині якось курйозно це усвідомлювати, але не один із моїх ровесників, особливо з російськомовних офіцерських дітей, став по-своєму неофітом саме завдяки тій рок-опері. Якби не вона, то багато хто з них (але не тільки з них) нічого й не знав би про Сина Божого та його останні дні на цій грішній землі. В цьому сенсі композитор Ендрю Ллойд Веббер та поет Тім Райс виявилися чи не найуспішнішими в історії людства християнськими місіонерами. Їхню рок-оперу самозабутньо й захоплено слухали – та що там слухали, її переживали, в ній жили! – мільйони юних радянських атеїстів, активістів, комсомольців, передовиків, відмінників навчання, ударників праці, армійська та міліцейська середня (а згодом і старша) ланка, і навіть – лиш нікому про це не кажіть – деякі меломанистіші представники відомих органів.      

Створення рок-опери про Ісуса Христа спровокувала пісня Боба Ділана «With God On Our Side». У ній є й такі слова: «But I can’t think for you / You’ll have to decide / Whether Judas Iscariot / Had God on his side».  (Але я не можу думати за тебе, вирішуй сам, чи Юда мав Бога на своєму боці). Працюючи над лібрето, Тім Райс обрав доволі ризиковану перспективу: розповісти євангельську історію з подачі зрадника – Юди Іскаріота. Це зі самого початку дуже напружувало ситуацію й розпалювало суспільний ажіотаж. Поки тривала робота над платівкою, навколо неї поз’являлося повно чуток. Зокрема про те, що партію Христа має співати Джон Леннон. Це, однак, ледь не автоматично означало б, що в ролі Марії Магдалини виступить Йоко Оно (а цього не хотів ніхто). Іншими претендентами на головну партію були Еліс Купер та Мік Джаґер. Але врешті вибрали найменш проблемного – і, що важливо, на той час наділеного винятковими вокальними можливостями –  Ієна Ґіллана з «Deep Purple».

«Юдоцентричне» ставлення до євангельського сюжету тоді, в 1970-му, сприйняли гостро суперечливо. Після виходу платівки навіть на збалансовано-безсторонньому Бі-Бі-Сі, що так пишається своєю стриманістю в оцінках, її визнали богохульною. Додаткові потоки жорсткої критики вихлюпнулися після появи фільму в постановці Нормана Джуїсона, де Ісус та його послідовники разюче нагадують мандрівну гіпівську комуну, над якою ніколи не розвіюється дух любові й веселої травички.

Проте чуттєва, мелодійна, часом на грані кічу, та все ж переважно добротна музика Ендрю Ллойда Веббера вкупі з майстерними й дотепними віршами Тіма Райса у виконанні передусім Ґіллана, а також тоді ще маловідомого співака Мюррея Геда, що виконав Іскаріотову партію, блискавично винесли «Суперзірку»  на перше місце чартів у США і трохи згодом в Європі. Коли в середині 70-х ми прикипали до своїх радіол увечері Страсної п’ятниці, то навіть не здогадувалися, що це вже тільки відлуння, хоч і велетенського світового успіху. Творіння Веббера і Райса на наших – ні, не очах, а вухах – ставало класикою ХХ сторіччя й чи не останньою з вершин християнства в мистецтві. Надалі вони – християнство й мистецтво – вже тільки взаємно віддалятимуться.

Але поки що рок-опера робила своє і змінювала суспільства. Західне лікувала від релігійної нетерпимості та святенництва. Східне – від нав’язаного системою офіційного атеїзму.

Не такою вже й неможливою виявилася ця місія. До тієї міри, що надійшов час застосовувати її рівно навпаки. Бо нетерпимість і святенництво – це тепер уже про нас. А тотальний атеїзм – про Захід. Ми наче помінялися місцями.  

 Сьогоднішній вечір Страсної п’ятниці я спробую знову провести в одній з тих далеких весен. Після тривалої перерви творці «Суперзірки» відновили виставу – з іншими виконавцями, іншою сценографією, оновленими віршами й незмінною музикою. Телевізійна прем’єра відбулася минулої неділі, на західний Великдень, і її вже виклали в мережу.

Хвиля повернулася. Сподіваюся, цього разу мені вже ніхто нічого не глушитиме.

P. S. Цар Юдеї Ірод у новій версії соковито зазвучав голосом динозавра світової рок-сцени Еліса Купера. За іронією долі, тоді, на самому початку, йому сватали партію Христа. Тоді не склалося. Зате який чудовий тепер Ірод!