Великдень у таборах ГУЛАГу був особливим святом. В умовах заборони святкування дослідникам відомі випадки, коли в’язні починали свою святкову літургію о 4 ранку, ще до побудки на роботу. Право його святкувати в’язні виборювали своєю наполегливістю – і врешті досягли неофіційної, проте лояльності системи у цьому питанні.
«Z» записав та пропонує ознайомитись з основними тезами відкритої лекції заступника директора з наукової роботи меморіального музею «Територія терору» Ігоря Дерев’яного «Великдень за колючим дротом».
Я прийшов до цієї теми через дослідження теми радянських концтаборів. Помітив, що є багато спогадів про те, як святкували Різдво. Але в Україні ж є два великих свята – Різдво та Великдень. Тому мене зацікавила тематика Великодня. На своє здивування, я зрозумів, що Різдво було набагато важливішим. Його легше і більше святкували в умовах таборів. Але згодом і Великдень стає важливим і в’язні починають його святкувати.
Кілька слів про саму систему радянських концентраційних таборів. Дослідники нараховують 476 управлінь таборів. Кожне з них мали по кілька табірних відділень, які містили разом близько двох тисяч табірних пунктів. Це власне те, що ми розуміємо як зону, – територія, огороджена колючим дротом. Широке розуміння поняття ГУЛАГ – це система місць ув’язнення, розкидана по усій території Радянського Союзу, з особливими звичаями, мораллю, соціально-економічними стосунками, судово-правовою системою, яка існувала всередині. Вузьке розуміння слова ГУЛАГ – це «Главное управление лагерей» – державна бюрократична структура, апарат, який зосереджувався в Москві і налічував близько 400 працівників. У 1953-1954 роках у таборах відсиджували 134 тисячі в’язнів з України, здебільшого з Західної України. Ще 204 тисячі були на спецпоселеннях як родичі ворогів народу.
До 1953 року, до смерті Сталіна, умови, створені адміністрацією та владою для в’язнів таборів, були абсолютно жахливі. У дуже складних обставинах часто трапляється так, що людина починає діяти наперекір системі. Коли важко впоратись з зовнішніми обставинами, залишається тільки триматись психологічно. Для людей, народжених на початку ХХ століття, однією з основ була релігія та віра. Відомі випадки, коли люди з тюремного хліба, який був дуже м’яким, робили вервички для молитви, жінки могли навіть робити вишивки у вигляді ікон. Це те, що допомагало втриматись.
Реліквія родини художника з Івано-Франківська Ігоря Роп'яника. Цю вервицю з тюремного хліба зробила матір пана Ігоря, ув'язнена в ГУЛАГ. Знимка з персональної сторінки Ігоря Роп'яника у fb.
Тому релігійні свята, які святкували у концтаборах, були дуже важливими. Робили це навіть до 1953 року, коли умови та заборони були дуже жорсткими. У той час переважно святкували Різдво, святкування Великодня натомість було дуже рідкісним. На це є низка причин. Перша причина доволі проста — взимку було менше роботи: як в концтаборах, так і в побуті людей, які жили на волі в Україні чи навіть у спецпоселеннях. У цей період родичам було легше організувати передачі для тих, хто сидів у концтаборі, аніж весною. Друга — специфіка ритуальних страв. На Різдво можна було передати не готові страви, а інгредієнти для приготування страв. Адміністрація не вилучала таких продуктів. Натомість уявіть собі ситуацію, якби в посилці прийшло м’ясо. І тут два моменти: люди не мали можливості передавати це, бо жили доволі бідно, і адміністрація табору точно не пропустила би таких посилок. Адміністрація також вилучала такі звичні наїдки, як домашній хліб. Тому Великдень як такий не було можливості святкувати так, як ми звикли святкувати: із ритуальними стравами і з вихідним днем. Вихідного дня як такого не було взагалі.
Додатковий момент — весною відбувалось своєрідне планування роботи в концтаборах. На початку весни створювали нові плани, мінявся режим і, відповідно, людей просто виганяли на роботи, бо початок робіт завжди був найважчим. Після війни в’язні працювали переважно на відбудові промисловості чи її побудові. Це були важкі будівельні роботи, наприклад, будівництво заводів. Ні про які вихідні навесні не йшлося, а це якраз час Великодня.
Ще одна важлива обставина — людям було дуже складно вирахувати день Великодня. Навіть не кожен священик міг це зробити. Це теж додавало труднощів у відзначенні свята.
В період після 1953 року, після смерті Сталіна, люди отримали можливість святкувати в таборах і це свято. Після смерті Сталіна система і далі існувала, але вона поступово почала послаблюватись. Перша так звана амністія Берії звільнила близько мільйона з 2,5 млн в’язнів, однак це були кримінальні, а не політичні в’язні. Відчувалось послаблення режиму. У 1953-1954 роках прокотилась хвиля повстань в концтаборах з вимогою перегляду справ. Усі ці повстання були придушені, але вони змінили атмосферу і частково умови ув’язнення. Саме в цей період активізувалось святкування Великодня. Маємо збережені окремі дуже цікаві спогади про це. Великдень був символом протистояння режиму, який адміністрація підтримувала в концтаборах.
Маємо спогад Любомира Полюги, зв’язкового проводу ОУН, певний час охоронця головного командира Романа Шухевича, про Великдень 1952 року:
У четвертій жіночій зоні Особлагу №1 (місто Інта) жіночу бригаду під конвоєм привели до місця роботи. Їхня робота була у тому, щоб копати промерзлий ґрунт для фундаменту будівлі. Жінки виконали норму до 16.00. Щоб ви собі уявляли, побудка на такі роботи була о 5.00. О 6.30 люди під конвоєм виходили з зони і йшли на роботи. До 16.00 вони впорались з роботою і хотіли повертатись до бараків, трохи відпочити і згадати про свято Великодня. Вони знайшли для себе цей час. Проте конвой наказав далі працювати, офіцери відмовлялись виводити жінок з робочої зони. Бригада відмовилась працювати. Їм погрожували і навіть нацькували собак, притримуючи їх. За спогадами, навіть були попереджувальні постріли вгору. І тоді хтось з групи в’язнів почав співати «Христос Воскрес із мертвих». Це підхопила уся робоча бригада жінок-в’язнів, що створило загальний гул. Охоронці розгубились. І усіх жінок відвели в зону. Це стало дуже сильним консулідуючим моментом.
Маємо також спогад учасниці Норильського повстання Галини Заячківської з 1956 року. Вона згадує, що жінки домовились між собою, що вони своїми силами відспівають утреню перед 4 ранку. Загальна побудка на роботи була о 5.00 гімном Радянського Союзу. Святкова літургія розпочалась, як планували, і спів жінок фактично випередив побудку. Це теж був яскравий приклад спротиву цій системі.
Наприклад, у третій зоні, знаємо зі спогадів, після такої утрені навіть святили хліб. Звісно, це був в’язничний хліб, але в’язні все ж організували для себе це таїнство свячення їжі. Можливо, серед них був священик або такі зобов’язання взяв на себе хтось інший.
В Інті 1957 року був цікавий випадок, який згадує Григорій Пришляк, який був співробітником проводу ОУН. Там Великдень спільно святкували українська та литовська громади. Він також згадує, що українцям і литовцям було легше порозумітись на основі отриманих вироків та досвіду боротьби, аніж з іншими націями. У той Великдень в’язні навіть створили спільний українсько-литовський хор і виконували співи обома мовами. Тобто Великдень був також консолідуючим фактором між різними національностями. І це дуже цікавий момент, бо умови ув’язнення часто створювали такий психологічний конструкт виживання, у якому кожен за себе.
Вже у 50-х роках найбільший позитив був у тому, що адміністрація перестала втручатись у ці процеси. В’язні навіть у день Великодня у другій половині 50-х років перестали виходити на роботи. Це було неофіційно, здебільшого. Бригадири, які в основному були теж з числа в’язнів, які мали організовувати усіх на роботи, не вимагали працювати у цей день. Хоча, очевидно, офіційно релігійні свята не могли бути вихідними і з боку адміністрації це було свідоме порушення правил. Вихідними могли бути лише державні свята. Але саме в’язні своєю поведінкою та наполегливістю створили для себе такі умови. Сприяло цьому також те, що після 1954 року адміністрація стала лояльнішою до політичних в’язнів. Це відбулось через те, що, по-перше, сталася часткова заміна функціонерів системи після смерті Сталіна і прийшли люди, які не були настільки жорстокими. По-друге, в’язням почали платили реальні гроші, а не умовні, як було до того, і політичні в’язні почали сумлінніше працювати, аніж кримінальні. Адміністрація йшла на поступки, бо розуміла, що їхня відмова працювати — це зрив планів. Це було своєрідне взаємне заручництво.
Після смерті Сталіна в’язні нарешті отримали можливість святкувати Великдень. Він став символом консолідації та незламності у таборах і був дуже важливим для людей символом життя, яке долає смерть.
Підготувала Мирослава МАРТИНІВ
05.04.2018