Шістдесят чотири роки тому Вільям Ґолдінґ нажахав світ своїм романом «Володар мух». У ньому розповідається історія про гурт дітей, що живуть самі на безлюдному острові, і про те, як вони, опинившись далеко від цивілізації, потроху перетворюються на дикунів і врешті-решт починають переслідувати і вбивати одне одного. Ця фабула завжди читалася як притча про те, що діється, коли втрачають орієнтири і обходять норми, які ми для себе поступово встановили, аби сформувати те, що називаємо «суспільством». Утім, нещодавно одна моя уругвайська подруга змусила мене глянути на цю ситуацію з іншої, та однаково тривожної, точки зору. Вона нагадала, що в національному парку Крюгер у Південній Африці кілька років тому склалася наступна ситуація. Щоби знову заселити ту частину парку, в якій не було слонів, туди перемістили сорок молодих особин. Невдовзі виявили, що тварини зробилися дуже агресивними, стали нападати на туристів і собі подібних. Відтак до цього стада долучили старих слонів – й агресія зменшилася, доки не зникла. Що ж сталося? Попросту те, що агресивність молодих у період вибуху тестостерону не мала антидоту у вигляді ієрархії та взірця, що їх забезпечували старі. Цей приклад пов’язаний з іншим схожим спостереженням – цього разу з людьми як протагоністами. Наприклад, було досліджено, що краще пережити засухи, які так часто спустошують Африку, вдається тим племенам, де є більше літніх людей. У цьому випадку досвід років допомагає шукати воду чи харчі, а також зберегти лад і злагоду у важких ситуаціях. Усе це підштовхнуло мою подругу до міркувань над тим, про що ви також, без сумніву, думали. Чи не є так, що це наше суспільство, яке так обожнює молодість, в якому старі імітують молодих, а не навпаки, залишається без чогось фундаментального? Чи не є так, що на олтар вічної молодості, яка керується гаслом «мій вік не в моєму ДНК, а в моєму духові тощо», ми приносимо в жертву роль, яка є дуже важливою в суспільстві? Роль поводиря, орієнтира, досвіду. Можливо, ситуація не була б такою серйозною, якби ми, старі (і я кажу це слово цілком умисно – досить вже дурних евфемізмів), окрім того, що зреклися своєї ролі, не переймали ще й переважно інфантильної поведінки. Тепер круто бути порушником, безпосереднім, імпульсивним – і це дуже добре для молодого. Та молоді не потребують, аби ми під них підроблялись. Їм потрібні радше орієнтири, взірці, а бути взірцем важко, коли ти поводишся як підліток. Є ті, хто все ще думають, що бути батьком означає стати приятелем своїх дітей. Пригадую, що коли мої доньки були маленькими, мене запитували в інтерв’ю, чи є я їхньою найкращою подругою; на що я відповідала: ні, я їхня мати, і це мені здається важливішим. Серед інтерв’юерів з бульварної преси я здобула страшну славу мачухи, та мені було байдуже. Я й далі думаю, що ми не допомагаємо нашим дітям, коли стаємо врівень із ними, бо вони потребують дивитися вгору, а не вбік, і ще менше – вниз. В романі Ґолдінґа діти, що стали дикунами, починають обожнювати і боятися закривавленої й обліпленої мухами голови дикого кабана. За браком інших взірців вони перетворили «Володаря мух» на свій орієнтир. Чи не відбувається щось схоже з нашою молоддю? На таку думку наводить те, що читаєш кожного дня. Хлопчики, що ґвалтують дівчаток, bullying, переслідування, знущання… Не кажучи вже про поведінку, яку всі ми вже вважаємо доброю: наприклад, пискувати до батьків, вчителів, не поважати їх, не слухатись, безконечно капризувати. Є ті, хто думають, що покласти край певній поведінці означає обмежити свободу. Натомість я запитую себе, чи не робимо ми ведмежу послугу прийдешнім поколінням, зрікаючись того, що завжди було обов’язком старих у стаді: бути поводирем, муром, що захищає, але також (чому ж ні) стримує.
Carmen Posadas
¿Qué fue de los viejos de la manada?
XLSemanal, 26.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська
03.04.2018