З 2000 року Владімір Путін є президентом країни, що кульгає: населення старіє і скорочується, національне виробництво в 2018 зменшуватиметься п’ятий рік поспіль, як і дохід на душу населення. Ми в Європі настільки задурманені кремлівською пропагандою і нашими спогадами про Радянський Союз, що не бачимо упертих фактів («факти – уперта річ» – то був один з улюблених висловів Леніна). Російська економіка, попри розмір країни і 140 млн мешканців, є лише дванадцятою в світі – після Південної Кореї, Австралії і Канади. Що ж стосується доходу на душу населення, то в росіян він удвічі менший, ніж в західних європейців, і менший, ніж в поляків. Очевидно, що Росія є однією з найменш егалітарних у світі країн, де кілька тисяч близьких до президента олігархів узурпували природні ресурси країни.
Аби не звалювати усієї вини на Путіна, нагадаймо, що нинішня ситуація є такою ж, яка існувала в СРСР, що цілком залежав від експорту нафти і мінералів, завдяки якому міг купувати необхідне для виживання населення зерно. На зміну Комуністичній партії прийшли олігархи, але економічна модель залишилася тією самою, хіба що трохи зіпсутою відколи Путін став президентом; застаріла промисловість, що існувала при автаркії, повністю зникла – за винятком військового комплексу. Путінська Росія перетворилася на нафтову державу, таку ж залежну від світового енергетичного ринку, як Саудівська Аравія чи Алжир. Прибутки від нафти і газу не реінвестуються у створення нових галузей господарства, а, як і в минулому, служать для імпорту продуктів харчування і – що є новинкою – багатьох предметів розкоші для олігархів. Ця ситуація надзвичайної слабкості є дивовижною, бо Путін 10 років тому це усвідомлював і хотів сприяти появі нових сфер діяльності. Оточений молодими інженерами – які тепер усі зникли, – він вів футуристичний дискурс про нові підприємства і технології. Чому він від цього відступився? Можливо, через сп’яніння від влади і через його пристрасть до зброї. Ця одержимість Путіна військовою силою вже замінила будь-яке бажання модернізувати країну. Зараз подорожувати Росією – як тільки від’їдеш від Москви і Санкт-Петербурга – означає переміщуватися назад у часі, знаходити способи виживання, яких ми не побачимо ніде в Європі і навіть Азії. Росія є бідною наддержавою з важким повсякденним життям, яке нагадує Іспанію і Португалію в 1950-х.
Як росіяни дають собі раду? Ми цього не знаємо, бо вибори фальсифіковані, опозиції заткнули рота, усе заполонила пропаганда. В наших мас-медіа нам кажуть, що люди підтримують Путіна, бо він відновив порядок і повернув народові гідність, але таку саму пісню було чутно в часи СРСР, з Брежнєвим. Та щойно Горбачов дав росіянам слово, виявилося, що переважна їхня більшість були антикомуністами. Путін, навчений перебудовою, не наражається на такий ризик: він ліквідовує своїх опонентів в Росії і за кордоном. Якщо росіяни так люблять режим Путіна і олігархів, чому їм не дозволяють вільно говорити?
Чи мусимо ми боятися Росії (хоча це бідна наддержава) або ж (точніше) боятися Путіна? Історія царської Росії та СРСР проливає світло на сучасність і, без сумніву, на майбутнє: росіяни наступають лише тоді, коли ніхто не протистоїть їхньому просуванню. Таким чином вони колонізували Сибір і Центральну Азію, спинившись лише перед японцями, а потім китайцями. Нагадаймо, що СРСР досягнув апогею свого впливу в часи Леоніда Брежнєва – хоча його економіка мізерніла, – бо президент Сполучених Штатів Джиммі Картер вирішив не опиратися. Завдяки пацифістській пасивності Барака Обами Владімір Путін зміг відвоювати традиційні російські позиції на Кавказі, в Україні та Сирії. Трамп на даний момент, що б він там не казав, фактично дотримується лінії Обами.
Без сумніву, західні уряди і західна громадськість допускають путінізм, бо він призначений лише для росіян. Путінізм не утримує п’ятої колони на Заході, не експортує жодної ідеології, що є цілком супротивне радянському інтернаціоналізмові.
Також не треба плутати браваду Путіна з реальними можливостями російської армії, комп’ютерних піратів і дипломатії; звісно, цей фанфарон спроможний завдавати збитків, втручатися у зовнішні конфлікти (лише тоді, коли це толерує НАТО), але у нього немає можливості вийти переможцем. Нам більше треба перейматися російським народом, європейським народом. Чи зникне він через старість? Чи дозволить Китаю задавити себе в Сибіру? Повстане проти Путіна, щоби піти за диктатором, який буде більшим новатором, ніж Путін, чи приєднається до ліберальної демократії? Остання гіпотеза, що є найбажанішою, є також найменш ймовірною. Та в кожному разі, саме на ній ми повинні зосереджуватися.
Guy Sorman
El enano ruso
ABC 26.03.2018
Зреферувала Галина Грабовська
29.03.2018