Володимир СЕМКІВ

 

Експерти Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House презентували у Львові свій звіт щодо успіхів та невдач, котрих Україна зазнала з часу завершення Революції гідності, та викликів, котрі постали для неї у зв’язку з початком російської агресії. Назва звіту – «Боротьба за Україну» (The Struggle for Ukraine) – і вона, згідно зі словами гостей Львова, не є перебільшеною. «Ви маєте дві рівносильні проблеми – потребу реформуватися й потребу захищатися. Це екзистенційні проблеми для України», – тлумачить керівник програми «Росія і Євразія» Chatham House Джеймс Ніксі.

Мартін Краг з Інституту міжнародних відносин Швеції доповнює: Україна є ключем до безпеки у всій Європі. Саме тому об’єктивний інтерес Європи – не дозволити Україні впасти.

«Ми розуміли, що важливо написати такий звіт. Бо ми дійсно в це віримо», – пояснює Ніксі.

 

Звіт The Struggle for Ukraine був презентований торік у жовтні. Офіційні презентації відбулися в Брюсселі, Парижі, Берліні, Києві й – уперше – у Львові виїхали за межі столиць. Можливо, в тому є заслуга пані Орисі Луцевич – львів’янки, котра є аналітиком Chatham House і працює менеджером організації Український форум.

 

Джеймс Ніксі під час дискусії у Львові поставив питання руба: чи мусить Захід підтримувати територіальну цілісність України в тому випадку, якщо Україна виявиться нездалим учнем, якщо підтвердиться, що це втрачений випадок, basket case? А виконавчий директор фонду «Відродження», котрий допомагав в підготовці української едиції «Боротьби за Україну», Олександр Сушко зізнався, що багато українських уявлень про реформи виявилися ілюзіями. І нема виходу, крім того, щоб робити їх у «реальній Україні».

 

 

 

Джеймс НІКСІ, Chatham House:

Росія хоче підмести Україну, а якщо не вдасться – зруйнувати

 

– Події, які відбулися у 2014 році, втратили здатність вражати і шокувати. Поза тим, Україна має друзів. Виникло декілька ініціатив, покликаних боротися з «втомою від України». Це не означає, що ці друзі не є критично налаштованими. Але важливо те, що такі друзі є, і вони готові підтримувати те, що робить Україна.

 

Ми виходимо з кількох основних засад у своєму ставленні до України. Перша засада, на котрій наголошу, – Україна є незалежною суверенною державою. Вона нічим не інша від решти європейських держав. І друга засада – Україна і є європейською. Вважати, що Україна не є європейською, означає думати мірками XX століття, керуватися категоріями холодної війни.

 

Гадаю, Україна заслуговує великої похвали за те, що було зроблено за минулі чотири роки. Це набагато більше, ніж у попередні 20 років її пострадянського існування, котрі – будьмо відверті – значною мірою є змарнованими.

 

Проблеми залишаються. Ми назвали свій звіт – «Боротьба за Україну». Фактично, є декілька видів боротьби. Частина з них – це не є відповідальність України. Однак певні належать саме до відповідальності України. Чи ви ставите на перше місце питання зовнішньої боротьби, протидії дестабілізації з боку Росії та анексію Криму, чи ви ставите на чільне місце проблему проведення реформ та боротьбу з корупцією – ви маєте дві рівносильні проблеми. Вони є екзистенційними проблемами для України.

 

Росія налаштована або підмести Україну під свою волю, або зруйнувати її. Є декілька російських наративів проти України – я впевнений, ви про них чули. Перший – це те, що Україна є втраченим випадком (basket case), що це безлад, яким неможливо керувати. Другий наратив – що Україна є розділеною, глибоко розділеною країною. Покажіть мені країну, яка не є розділена, – ми всі такі!

 

Російський проект «Новоросія» не був чисто риторичним. Він супроводжувався реальними діями на сепарованих територіях. Така «федералізація», як її бачить собі Росія, не має жодних подібних випадків у світі. Перш ніж наші санкції набули сили – а вони мали силу, – російські добровольці захопили значну частину території. Нині там відбувається зіткнення ментальностей та історії. Мені здається, що є, на жаль, ілюзією вважати, ніби існує дипломатична формула [залагодження конфлікту]. Її не існує.

 

В який спосіб намагається діяти Росія? По-перше, вона використовує тривку непередбачувану дипломатію. По-друге, робить наголос на прихованих неочевидних операціях, перемістивши боротьбу з окупованих територій на неокуповані. І третє: коли Захід усе ж таки втомиться, то Росія залишатиметься тут як тут. Тому що географія має значення.

 

Мушу відзначити, між вами є значна різниця. У вас сильне громадське суспільства. Власне, Україна має слабку державу – але сильне громадянське суспільство. І навпаки: Росія має слабке громадянське суспільство, але сильну державу.

 

Це точно не закінчиться замороженим конфліктом. Тому що не існує придністровського вирішення для України.

 

Є три можливих варіанти. І один із них – що Захід просто «здасть» Україну. Я не кажу, що зробить це відкрито, але може це зробити в певний непомітний спосіб. Другий – якщо Україна «здасть» сама себе і виявиться неспроможною відповісти на виклики, котрі має. Третє вирішення – оптимістичне – критична маса російських еліт подивиться на теперішнє становище, на свої інтереси і збагне, що теперішній курс Росії не слугує її інтересам.

 

Росія хоче змінити світовий порядок, усталений по завершенні холодної війни. Вона програла після 1991 року. В Росії зараз лише 13-та економіка у світі. Вона намагається зрівняти рахунок, але не може цього зробити в економічній конкуренції. Тому вона використовує різні засоби в різних місцях (недавній приклад – Солсбері) для того, щоб відновити баланс, як вона це бачить.

 

Для світової спільноти дуже важливо зберегти інструмент Гельсінкського акта, котрий визначає суверенність країн. Його треба впроваджувати і захищати не лише через український випадок, а й тому, що інакше підуть спалахи по всьому світу: Східна Європа, Корейський півострів, Азійсько-Тихоокеанський регіон – всі можуть постраждати.

 

Тому важливо захищати територіальну цілісність України незалежно від того, чи ви досягнете успіху у втіленні реформ, чи провалитеся (а я, Господи, уповаю на те, що ви будете успішними!). Не можна узалежнювати доцільність територіальної цілісності України з утіленням реформ. Багато хто намагається про це говорити. І це теж російський наратив – казати, що Україна є втраченим випадком, тому її територіальна цілісність вже не така важлива.

 

 

 

Олександр СУШКО, Фонд «Відродження»:

Хіба в нас є історичний час, щоб чекати?

 

– Дискусія щодо того, чи склянка наполовину порожня, чи наполовину повна, буде безконечною. Ми ніколи не сформулюємо єдиної прийнятної для всіх і підтриманої всіма точки зору. Особливо тоді, коли йдеться про дуже комплексні перетворення, котрі включають у себе як зміну законодавства, так і практику імплементації, та й просто суб’єктивне сприйняття тієї чи іншої реформи суспільством. Бо ми розуміємо, що для суспільної думки форма іноді важить більше, ніж сам зміст.

 

Одного разу я спитав у високопоставленого західного дипломата: «А що для вас є критерієм для визначення успішних реформ? Що визначає успішність чи неуспішність реформи?» Він не мав визначеної думки, але врешті сказав, що реформа успішна тоді, коли це визнало суспільство. Чесно кажучи, мене не задовольнила ця відповідь. Очевидно, що є дуже багато моментів, коли суспільство лише через багато років визнає, що реформа виявилася корисною.

 

Ми, наприклад, говоримо про виборчу реформу, вимагаємо нового закону з відкритими списками. Але, вибачте, у світі є безліч стандартів виборчих систем. Я побоююся, що пропорційна виборча система з відкритими списками – це чергова мантра, в якій ми хочемо бачити панацею, а згодом розчаруємося, бо вона не принесе тих плодів, які ми з нею пов’язуємо.

 

У багатьох реформах Україні дійсно вдалося піти суттєво вперед. Водночас, усі ми – я маю на увазі групи експертів, які працювали над розробкою, а потім над імплементацією реформ, – не продумували тієї стадії, коли реформа йде глибоко «в поле» і починає впроваджуватися. Ми говорили про реформи як про окремі речі – реформу місцевого самоврядування, медичну реформу, освітню реформу. Тепер ми бачимо, що в деяких компонентах вони не узгоджені між собою. Ці реформи теоретично гарні, але коли доходить до місцевого рівня, то вони зіштовхуються. Кого звинувачувати? Президента, прем’єра чи експертні групи?

 

Нам бракує зрілої культури вироблення політики, котра існує в усталених демократіях і котра дозволяє з самого початку правильно організувати цей процес. Ми вчимося на марші. Іншого шляху й не маємо. Якщо ми хочемо бути успішними, нам треба проводити чесний аналіз, робити чесні висновки і виносити правильні висновки на майбутнє. Для мене зараз цікавий не стільки секторний аналіз окремих реформ, як те, наскільки ці реформи взаємодоповнюють одна одну, яким чином вони складаються в певне єдине поле – чи ми можемо говорити про те, що в нас уже є не просто окремі острівці змін, як говорили кілька років тому, а поле цілісної видозміни.

 

Скажімо чесно: в 2014 році нам здавалося, ніби ми маємо чітке бачення того, що мусимо робити. Я пам’ятаю тодішні настрої в громадянському суспільстві. Видавалося, що є точне розуміння змін, була впевненість, що всі плани готові – беріть і імплементуйте, приймайте закони, штовхайте вперед. Я вам скажу: це було перебільшення. Цілісного плану реформування країни не було і, можливо, й не могло бути. Внаслідок чого він міг би виникнути? Він міг би виникнути лише внаслідок цілісного policy process – процесу вироблення політики.

 

Ми тільки зараз стали на початкову стадію в культурі вироблення політики. Елементи цієї культури виникають, на щастя, в урядовій діяльності і частково в парламентській – але дуже-дуже повільно. Бо такої культури указом не введеш. Це вимагає культурного дорослішання тих, хто причетний до політики. Тому тільки поступове впровадження і наростання критичної маси дасть нам надію на те, що ми матимемо цілісніший план, яснішу картину, чіткіші критерії оцінювання реформ і так далі.

 

З іншого боку, мені скажуть: а хто буде на це чекати? Хіба в нас є історичний час, щоб чекати? Хіба люди на вулицях будуть вникати в такі нюанси? Це є найбільший виклик. Тому що ті завдання, котрі стоять перед Україною, вимагають довгострокових зусиль, а, з іншого боку, часу на них немає. Україні треба знайти шлях між цими двома частинами реальності.

 

Відповідаючи на питання, чи громадянське суспільство могло застосувати іншу стратегію, скажу так: поняття «стратегія» щодо громадянського суспільства – це утопія. Тому що громадянське суспільство – це не один суб’єкт, це навіть не сто суб’єктів. Суспільство репрезентоване різними інтересами. Існує не так багато речей, які взагалі можуть спиратися на одностайну підтримку широких мас. Майже в кожному питанні ви знайдете тих, хто «за», тих, хто «проти», так і тих, хто посередині. Спробуйте зараз знайти якусь правильну, всіма підтриману освітню реформу або правильну, всіма підтриману медичну реформу, а я вже не кажу про земельну...

 

Тут постає питання про те, наскільки суспільство готове в цілому делегувати довіру тим, хто наразі уповноважений робити ці реформи, – маю на увазі інституційну довіру до президента, до уряду, до парламенту. Із цим у нас дуже велика проблема.

 

У нашому регіоні є деякі – їх небагато – приклади швидкого та успішного здійснення реформ. Як правило, серед прикладів називають Грузію часів Саакашвілі. Цей досвід свідчить, що за певних умов швидкі зміни дійсно можливі. Які це умови? Насамперед величезна довіра до першої особи, можливість першої особи утримувати горизонт планування певний час. По-друге, повний контроль над виконавчою владою з боку першої особи, повний контроль над парламентом через абсолютну більшість. Відсутність сильних лобістських груп в країні, які могли би через різноманітні механізми заблокувати процес змін.

 

Ми цього не маємо. У нас будь-які реформи – це результат торгу, результат домовленостей. Маю на увазі торг у нормальному сенсі цього слова, без негативної конотації. Ви завжди мусите домовитися, щоб щось просувати в Україні. А щоб домовитися, ви маєте враховувати інтереси. А ці інтереси інколи не дуже хороші, але ви все одно не можете ними зігнорувати. Дуже часто з цим стикаються і хороші реформатори – ті люди, які мають чисті помисли і нормальний план реформ. Вони не можуть діяти в вакуумі – вони діють в реальній країні з реальними інтересами, з якими зіштовхується будь-хто, хто заходить в уряд чи в парламент.

 

Гадаю, в досяжній перспективі буде якщо не гірше, то принаймні так само. У нас більше тривожних очікувань, аніж оптимізму від того, чим завершаться майбутні вибори і що буде в 2019 році. Оскільки в нас на горизонті не передбачається консолідація людей навколо одного лідера чи однієї політичної сили – подивіться на рейтинги! – то ми, власне, й не маємо особливо розраховувати на диво. Яким би ідеальним не був план у частини громадянського суспільства чи в західних партнерів, цей план будуть впроваджувати в реальній країні. Ми вже маємо її добре знати і не мати завищених очікувань.

 

28.03.2018