Письменник і мислитель Нікола К'яромонте в томі своїх "Нотаток" згадує про одного італійського художника, який у часи фашистського режиму постав перед класичною проблемою кожної мислячої людини, що в певний момент, рано чи пізно, розуміє свою трагічну невідповідність:
"Та молодь в уніформі, що марширує у щільних колонах і викрикує гасла під моїми вікнами, і я тут, я, що вагаюся, якого відтінку додати до мазка, вже накладеного на полотно, утворюємо настільки різкий контраст, що я запитую себе: чим я тут займаюся? Якщо «реальність» – це вони, то чим тоді є я?"
Мені неодноразово доводилося чути на свою адресу сповнену погордливого скепсису фразу: "В якій реальності ти живеш?" Загалом доброзичлива та опритомлива, ця фраза передбачає, що той, хто тебе запитує, живе у, перепрошую за тавтологію, реальній реальності, досконало знає людей, пізнав усі виверти нашого сволочного життя і як не до його істинного розуміння підійшов, то досить намозолився і настраждався, аби наблизитися до Правди. Яку бачить. Яку має у відчуттях. Яку розуміє. А ти не маєш. Бо живеш в ілюзорному й наївному світі, де написаного у стократ більше, ніж сказаного, відчутого, вже не кажучи про пережите. Сидиш у чотирьох стінах, пороху не нюхав, сина на народив, дерева не посадив, випити з хлопцями не хочеш. Береш одну книжку, перекладаєш, потім наступну, потім нову... Іноді щось сам пописуєш. І так усе життя. Тим гірше для тебе. Бо де ж тут місце для справжньої реальності? Ні, ти її не маєш у відчуттях і не розумієш. Вона за визначенням "деінде, тільки не тут".
Найменше, чого б мені хотілося, – це виправдовуватися, наполягати на власній прозірливості або доводити, що таки ні, ти іноді виходиш з дому, розмовляєш з людьми, бачиш сльози, депресивність і автоматизм, що таки ні, не затупилися твої вуха і очі – дарма, що короткозорі, що виїздиш зі столиці й буваєш на периферіях, що входиш у ситуацію комунікації і навіть не ховаєш очей від людей. Аж до тієї міри іноді виходиш назовні, що знаходиш внутрішні ресурси і на співчуття, і на жаль, і на злість, і на любов, і на ненависть. І навіть ловиш себе в певний момент на тому, що за 44 роки вивчив цю реальність не так уже й погано. Хоч, мабуть, усе ще недостатньо, аби самому закинути комусь іншому: "В якій реальності ти живеш?"
Окрім небезпеки сповзання в непримиренну боротьбу різних бачень реальності, яка й без того точиться щодня в реальності віртуальній, це питання тісно пов'язане з проблемою ідентичності. Ба більше, воно чи не тотожне головному питанню нашого існування: "Ким ти є?". Бо, якщо добре подумати, ти є саме тим, у якій реальності живеш, а живеш ти саме в цій реальності тому, що ти саме такий, а не інший… Ну і так далі. Ким ти є, ким буваєш, ким не хочеш нізащо бути, ким, на жаль, бував, ким, на щастя, маєш шанс побути – всі ці питання неможливі без реальності, за якою стоїть не що інше, як, перепрошую за тавтологію, інша людина. Тому – якщо максимально спростити – те, що ми називаємо незрозумілим і незбагненним словом "реальність", – не таке вже й туманне й невизначене. Воно людське, занадто людське, як і все інше в нашому житті.
Однак усі ці принагідні міркування лише прелюдія. Прокляте питання "Якщо «реальність» – це вони, то чим тоді є я?" мене наздогнало кілька місяців тому в несподіваний і цілком непрогнозований спосіб. У театрі. Добра знайома запросила нас на чудову виставу за п'єсою американського драматурга до одного з центральних київських театрів.
Уже на підході вразила нетипова для київських закладів культури тотальна україномовність глядачів. Чверть століття життя в Києві нечасто підсувало мені таку реальність. У залі з'ясувалося, що запрошення з місцями тільки в нас, натомість численна публіка займала всі наявні місця відповідно до якоїсь незрозумілої нам системи ієрархій. Розуміння, куди ми потрапили, приходило поступово. Воно відкривалося нам шляхом спостереження і підслуховування за цією національно свідомою реальністю, в якій ми одразу відчули себе, як удома. Знайомі до болю типи: вчителька української мови, ідеаліст-рухівець старого гарту, хлопець з оселедцем, дрібний чиновник з чесними очима, пенсіонер-борець… Підбите птаство нашого українства, підбите, але горде і незламне. Зрештою, кожен з них був оригінальним людським типом, але всіх об'єднувала одна реальність, у якій ми були незрозуміло ким – випадковими прибульцями на чужому святі. Але про це ніхто, крім нас, не знав.
З часом з'ясувалося, що колективним походом на виставу за п'єсою американського модерніста вирішила завершити свій всеукраїнський з'їзд одна відома політична сила. Тому після третього дзвінка на сцену, де стояли декорації, вийшли не актори, а лідери цієї партії, яких люди навколо з придихом називали "нашими хлопцями". На обличчях публіки читалася радість і почуття виконаного обов'язку – з'їзд явно вдався. І похід до театру став заслуженим відпочинком, після якого всі вони знову повернуться у свої реальності. А поки що реальність своя, занадто своя.
Хлопці чомусь разюче відрізнялися від глядачів. Задбані, пещені, вгодовані, добре і навіть подекуди елегантно вбрані, з кутастими черепами і вовчими поглядами, вони настільки контрастували зі своїми послідовниками, що хотілося крикнути: "Люди, хіба ви не бачите?!" Але не було до кого кричати. Ми сиділи пришпилені до своїх крісел і слухали про національну ідею, про війну за справжню незалежність, про справжні цінності, про справжню Україну, про справжніх героїв, про все збіса справжнє. Тут, тільки тут усе справжнє, ми знаємо, що добре і що погано, оплески, ми знаємо, а ви рознесете – і ми переможемо, оплески, ми вже дуже багато зробили, а ще й не те зробимо, оплески, вже сьогодні нам прогнозують 7%, отже, візьмемо всі 10%, оплески.
А потім слово взяв їхній лідер і всю свою промову присвятив боротьбі… з лібералізмом, ґендером та іншими сумнівними цінностями гнилого західного світу, які заважають нам і діяти, і жити. Він говорив про людей з іншими поглядами так, ніби йшлося про найбільших ворогів, про ворогів, які проїли плоть здорового тіла та зловороже окопалися і принишкли для підступного удару, але ми не дозволимо, говорив, що настане час, і гукав "Слава Україні!" – й у відповідь чув тисячне "Героям Слава!". А потім для радості своїх послідовників головний "наш хлопець" жонглював яблуками з декоративного саду, де ось-ось мала відбутися вистава за п'єсою американського драматурга-модерніста. І цим потішив усіх – і хлопця з оселедцем, і дівчину у слобожанській вишиванці, і заплакану бабусю, яка, можливо, тут уперше і востаннє… І навіть нас потішив – ніде правди діти.
Що нам було робити? Ми сиділи і слухали. Пришпилені. Свої серед своїх? Свої серед чужих? Чужі серед чужих? Чужі серед своїх? У реальності, настільки далекій і водночас близькій. Єдині ліберали на всю залу, яка про це не знала. А може, і не ліберали. А може, і знала. Лідер точно знав, бо постійно тицяв у мій бік пальцем. "Ліберали!" – кричав. І тицяв. А може, і не в мій бік. Просто так здавалося. Бо так завжди здається, коли відчуваєш провину. Нічого особливого – кричав і тицяв. Ніхто не ганьбив і не бив. Ніхто навіть не здогадався про те, що тут чужі. Бо як можуть бути чужі серед своїх? А він усе тицяв і кричав...
А потім, коли всі повиходили в морозяну ніч, театр активістів рушив тужливою валкою на нічні поїзди, лідерів забрали "тойоти-секвої", а ми повернулись на метро у свою, перепрошую за тавтологію, нереальну реальність. Вистава, мушу сказати, виявилася занадто західною, занадто ліберальною і занадто фривольною, як на ту реальність. Бувають іноді такі парадокси.