Формула Бога

Стівен Гокінґ і Леонард Млодінов. Найкоротша історія часу. Переклад з англійської Ігоря Андрущенка. – Харків: КСД, 2017. – 160 с.

Теорія

Книжка Стівена Гокінґа і Леонарда Млодінова присвячена уявленням людини про світ – від античних часів до наших днів. У давнину планета, на якій живемо, здавалася пласкою, як таріль, на якому в ресторанах подають головну страву. Щоправда, тримав цей таріль не офіціант у руці, а черепаха на власній спині – десь так, як у Бжехви: «Дім гойдається на карку». Лише цей дім – не якого-небудь ображеного слимака, що потерпав від докучливої жінки, а наш із вами, «спільний, суспільний», а також усього сущого в ньому. Можливо, віршотворячи, Бжехва думав про грецького філософа Сократа і його дружину, яка наганяла чоловіка до роботи, геть від мрійництва (ніхто, втім, не оплакуватиме його так, як вона), та до нашої теми це має опосередкований стосунок. І дім цей, звісно, не гойдався.

Античні уявлення визнавали панцер черепахи достатньо міцним для такої незвичної і не зовсім зручної ноші. Звісно, то була особливо велика черепаха – найбільша з можливих, яку здатна була створити свідомість тодішньої людини. Сучасні черепахи навряд чи впоралися б із таким завданням, дарма що всі вони гамузом завиграшки вміщаються у сьогоденній уяві. На тлі черепахи, яка тримала Землю, навіть dermochelys coriacea – мізерно крихітний нащадок, у якого до того ж не панцер, а шкіра.

Черепаха блискуче впорувалася, як ми кажемо сьогодні, з місією – Земля-таріль не тільки не перекинувся і не розбився, а й ні разу не похитнувся. А якщо вряди-годи тут і там двигтіло, бурчало і вивергалося, то не через тюхтійство тварини, брак у неї манер чи фізіологічні процеси в її організмі, а через властивості самого тареля. Були там ще слони і кити, але посутньо це нічого не змінює.

Практика

Що, однак, якби черепасі набридло тримати Землю? Заманулося куди-небудь почалапати чи – ще гірше – звільнитися від нелегкого вантажу? Уявімо, як черепаха пересувається і похитується на ній Земля, як тварина вистромляє голову і припідводиться, щоб дотягнутися до зеленого листочка, і як небезпечно нахиляється при цьому планета. Оскільки ж поза Землею, доки сягає око (телескоп) ні тепер, ні тоді ні травинки, ні кущика, черепасі довелося б вигинатися, щоб скубнути харчу з тарелю на своїй спині. Уявімо ситуацію людини, якій нічого не відомо про ґравітацію, що не дасть їй злетіти із земної поверхні. Поставимо себе на її місце – не вельми комфортно ми почувалися б!

Теорія добра тоді, коли не ставлять запитань, здатних підважити її. В науці це чинне такою самою мірою, як і в мистецтві. Чех Мілан Кундера довго сушив голову над цією обставиною, препаруючи славетні твори світового письменства у пошуках формули формул. Його есей «Мистецтво роману» цікавий не так здобутками, як відчайдушністю пошуку. В цьому дослідженні Кундера скидається на слідчого, який прагне знайти те, чого немає. І що ж? Знаходить! Якщо ж серйозно, есей віддзеркалює особисту драму Кундери – його твори французького періоду пісні, ніякі, прічні доеміграційної соковитості. Не досить добре знаючи французьку, бідолаха спрощував і сюжети, і типажі, доки його тексти почали звучати так, що над ними можна було би ставити будь-яке прізвище і перекласти через google translate будь-якою мовою.

Теорія – певний консенсус, угода, самообмеження; такий собі витвір монументального мистецтва, коли скульптор все зайве відтесує і викидає. Черепаха і не змогла б нікуди почимчикувати, бо не було би по чому чимчикувати (адже Земля в неї на спині), а в повітрі, відомо, черепахи не літають, якщо це не Черепаха-Аха з дитячої пісеньки Ганни Чубач. 

Ну а потім-потім-потім

Піднялась на крила-іла

І за хмари-ари

Полетіла-іла-іла.

 

І маленькі діти знають:

Черепахи не літають,

А коли багато страху

То злетить і черепаха.

Страху чи сміливості? Чимось людство нагадує Аху – і повільністю (поступовістю), і тим раптовим злітанням, якому передувало чимало невдалих спроб, але відкиньмо метафору. Те, що впродовж тисячоліть вважалося науковим, сьогодні сприймаємо казковим. З відстані часу ми можемо лише оцінити жертовність й аскетизм цього міфологічного створіння (що підручники історії людської думки починаються цим уявленням, достатня віддяка). Довго, дуже довго тримало воно Землю – навіть ще в двадцятому сторіччі:

Скінчилася лекція, і маленька літня дама, що сиділа в задніх рядах, підвелась і заявила:

– Нарозказували ви нам сім мішків гречаної вовни. Насправді світ – це пласка плита, що лежить на спині велетенської черепахи.

Самовдоволено посміхнувшись, науковець запитав:

– А на чому стоїть черепаха?

– Ви страшенно розумний, юначе, страшенно, – відказала літня дама. – Вона стоїть на іншій черепасі, і так без кінця!

Парадокс

Черепаха черепахою, а теорія (схоже, будь-яка теорія) стоїть на табуїзаціях, що мало чим відрізняються від табу у віруваннях та релігіях, щоправда, вона апелює не до страхів, а до здорового глузду. Гокінґ наводить цей анекдот, натякаючи на Бертрана Рассела, англійського філософа, математика, громадського діяча, автора «Історії західної філософії». Коли по багатьох роках, готуючи цю «рецензію», я знову розгорнув український переклад Рассела, першою впала в око присвята на форзаці, виконана знайомим кучерявим почерком: «Частіше думай про звʼязок усіх речей у Всесвіті ... хоч що би з тобою сталося, воно готувалося для тебе споконвіку, і переплетення причин тягнеться з вічності, яка пряде нитку твого буття. Марк Аврелій».

Від часів черепахи наші уявлення про світ зробили карколомну карʼєру. І хоча вже Аристотель, не маючи (окрім мізків) інструментарію, який ми маємо тепер, на основі спостережень за затемненням Сонця припускав, що Земля – сфера (розташована в центрі Всесвіту, Птолемей зробив з цього уявлення досконалу модель), важить інше: з кожним новим відкриттям, з кожним розширенням Всесвіту, себто наших уявлень про нього, наше місце в ньому ставало скромнішим і скромнішим, доки ми перетворилися на крихітну цятку в безмежних просторах. То де ж тут зверхність і шанолюбство, що їх закидають дослідникам?

Варіанти

Остаточно античний світ помер (розпався) щойно тисяча пʼятсот чотирнадцятого року, коли польський священик Николай Коперник запропонував модель, що лягла в основу тієї, яку маємо нині. Це і є «три кити», на яких тримається Модерн: «Дон Кіхот» Сервантеса, Новий Світ Колумба і модель світу Коперника. Революційність нової моделі полягала в тому, що небесні тіла не конче мають обертатися довкола Землі. За Коперником, Земля і планети обертаються довкола нерухомого Сонця, розташованого в центрі Сонячної системи. Коперник поклав край геоцентричному уявленню про Всесвіт. Остерігаючись, що його затаврують єретиком, Коперник попервах поширював свою візію анонімно.

Ще драматичніша доля спіткала Ґалілея. Відкриття Ґалілея, який, змайструвавши телескоп, підтвердив Коперника, і Кеплера, який вдосконалив модель Коперника припущенням про еліптичну форму орбіт, назавжди поховали Птолемеєвий світ. І хоча Ґалілея примусили зректися поглядів, істина вже вирвалася з догматичних лещат, що пішло, зрештою, на користь самій церкві, яка від розпорядниці світом поступово переходила до обслуговувачки духовних, спіритичних, трансцендентних потреб людини.

Остаточне ж прощання з минулим відбулося тисяча шістсот вісімдесят сьомого року, коли Ісаак Ньютон опублікував Philisophiae Naturalis Principa Mathematica, «певно, найважливішу з будь-коли виданих праць у царині фізики». Ньютонові велося краще. Якщо вірити авторам, мав чоловік нестерпну вдачу і гостре око, він не тільки «розбив серце» німецькому колезі Лейбніцу, а на посаді очільника королівської карбівні ще й спровадив на шибеницю не одного фальшивомонетника. «Фактично прерогативи Бога, – пишуть Гокінґ і Млодінов, продовжуючи виклад історії людського уявлення про Всесвіт, – обмежували тими питаннями, які не розуміла наука XIX століття».

Сучасний світ – багатовимірний. Якби світ був двовимірним, стверджують Гокінґ і Млодінов, двовимірні черепахи в ньому змушені були б перелазити одна через одну, щоб просуватися вперед. Мені доводилося спостерігати, як черепахи це роблять, але, по-перше, новонароджені, геть недосвідчені; по-друге, кваплячись якнайшвидше добігти до рятівного моря. Це далі часопростір, проте в ньому вже навіть не чотири виміри (три просторові плюс час), а набагато більше: скільки точно, сказати годі. Сучасна наука працює над цим, а сам Гокінґ дуже прагнув поєднати квантову теорію і ґравітацію, створивши квантову теорію ґравітації. Станом на сьогодні Гокінґ і Млодінов бачать три можливості:

1. Створення повної обʼєднаної теорії (або добірок взаємно перекриваних формулювань) можливе, і коли-небудь ми її сформулюємо, якщо вистачить розуму.

2. Не існує жодної остаточної теорії Всесвіту, є лише нескінченна послідовність теорій, які описують Усесвіт дедалі точніше, проте ніколи не досягають абсолютної точності.

3. Не існує взагалі жодної теорії Всесвіту: поза визначеними рамками події годі передбачити, адже відбуваються вони випадковим і довільним чином.

Великий вибух

Теорія Великого вибуху – спроба пояснити виникнення Всесвіту й описати його еволюцію. Уявімо собі нульову точку, тобто сферу з нульовим радіусом. Спробували? Зізнаюся: я не зміг. Найменша точка має хай майже нескінченно мізерний, але радіус – бодай тому, що вона точка! Гаразд, відкинемо це, памʼятаючи, що теорія добра тоді, коли ми не вимагаємо від неї більшого, ніж злагодженості того, з чого вона складається. Зрештою, більшість нас – пасажири, тож навіть цього ми не запитуємо. Нащо вимагати від пілота детального звіту про будову літака і походження деталей, якщо досить сісти і летіти?

Великий Вибух – сучасний науковий космогенез. Густина точки, в якої нульовий радіус, нескінченна (схоже, нескінченне все, що не можемо обчислити; що виходить за межі нашої осяжності). Мить нескінченної густини і кривизни Всесвіту називають, власне, Великим Вибухом. Але що до того? «Якщо щось і передувало великому Вибуху, воно не допоможе зрозуміти те, що трапилося згодом» і «Події, які передували Великому Вибуху, не можуть мати жодних наслідків для нас, а отже, під час створення наукової моделі Всесвіту їх можна не брати до уваги». А так кортить бодай щось довідатися про ті таємничі події!

Гокінґ і Млодінов розрубують гордіїв вузол по-геніальному просто. А що, як Творець його колись теж отак розрубав? Може, той вузол і був нульовою точкою? Зробив Бог це спересердя, як шарпають, незможки розплутати ґудз, шнурівку на мешті, з добрим наміром (детермінізм) чи у філософському гуморі (довільність) – поглянути, що з того вийде? Хай воно як, вийшов Усесвіт, в якому живемо і який досліджуємо. Який ненайгірший, дарма що часто ми кепсько даємо собі в ньому і з ним раду.

Але чи така вже неймовірна й оригінальна теорія Великого Вибуху? Чи не стається Великий Вибух щодня і щомиті? Щомиті виникає новий Усесвіт. Не треба телескопа, щоб переконатися. Досить ультразвукової діагностики, щоб побачити це таїнство. Воно відбувається поруч, і ми до ного причетні. Народження нового життя. Нової людини. Хіба запліднена яйцеклітина – не та «нульова точка», з якої народжується людина? Хіба народження людини не подібне до народження Всесвіту?

То що ж таке та крапка, що вибухнула Усевітом? І що було до того? Любов, тепло проведених спільно хвилин. Це не означає, що любов на цьому завершується. Аж ніяк! Вона щойно по-справжньому починається.

Теорія струн

Рано чи пізно філософія змушена була розгалузитися на мовну і ту, яскравий представник якої – Гокінґ. Ще Вітґенштайн, якого автори «Історії часу» величають найвідомішим мислителем двадцятого сторіччя, скаржився: «Єдине завдання, що залишилося філософії, це аналіз мови». «Який занепад після славетної традиції філософії від Арістотеля до Канта!» – кокетують Гокінґ і Млодінов і зараз же втішають:

Однак, якщо ми все-таки створимо повну теорію, згодом її основні принципи мають стати зрозумілі кожному, а не тільки кільком обраним. Тоді ми всі – філософи, науковці й пересічні люди – зможемо долучитися до дискусії на тему, чому існуємо ми самі й наш Усесвіт. Якщо ми знайдемо відповідь, це буде остаточний тріумф людського розуму, адже тоді нам відкриється божественний задум.

Мовні філософи в найкращому разі інструменталізують поезію, займаються своєрідним «світотворенням», як це робив Гайдеґґер, а вслід за ним Ґадамер, «тлумачачи» Гельдерліна, Тракля, Рільке, Целяна. В їхніх есеях, присвячених естетиці та поетиці, вірш – Сонце, навколо якого обертаються планети мислення. Сонце вірша притягує і дає тепло, нагоду не тільки і не просто погрітися, а й енергію, що «вмикає мислення». Мовним філософам байдуже до решти світу, до теорії відносності, квантової механіки чи Великого Вибуху, вони живуть у закритому, самодостатньому просторі, подібно до аутистів. Та шукають вони там ті самі відповіді – про буття і час.

Не так фізики, не так математики. На подолання розполовиненості, яку відчувають і усвідомлюють, фізики з математиками потребують кисню поезії. Не лише поетичних конструкцій Всесвіту. Вірш має неабияку ґравітацію, водночас випромінює частинки-слова і хвилі. Моя шкільна вчителька інформатики з сорока пʼяти хвилин, що тривав урок, двадцять присвячувала декламуванню поезії. Якоїсь миті вона виймала з торбини книжку, розгортала і декламувала. То був томик поезій Василя Симоненка.

Тож чому приваблює вірш, такий, здавалося б, далекий від світу науки, формул та інтегралів? Чим? Що це за таємнича ґравітація? Вірш – зразок синґулярності. Народження вірша подібне до народження Всесвіту, народження кожного нового вірша повторює Великий Вибух, якнайкраще ілюструє цю чудову теорію, показуючи, наскільки все-таки близькі математика і поезія. Якби поет не писав, він вибухнув би як який-небудь терорист, підперезаний динамітом, щоправда, «вибухівка» в поета всередині. Фізики й математики – відданіші і проникливіші читачі поезії, ніж філологи.

Чому так? Бо в людині є ці дві струни; і якщо перша, поетична, здатна існувати сама по собі, черпаючи енергію з себе самої, то друга без цієї першої, схоже, приречена. Втім, Гокінґ і Млодінов стверджують, що струн мінімум пʼять. Я їм охоче вірю, вже в музичних інструментів їх більше, в бандури – пʼятдесят вісім, в бандури-прими – шістдесят пʼять. Про Всесвіт то й говорити не доводиться!

Коротша, не найкоротша!

Hommage

Черепаху в згаданій на початку пісеньці змушує літати страх. А що змушує літати нас? Праця Гокінґа і Млодінова – справжня поезія. Поема про світ і про нас, написана легко, доступно, образно. Прекрасна, ґрандіозна лектура! Вона містить чимало цікавих речей. Наприклад, про чорні діри. Чи кротовини. Або: чи можна подорожувати в часі. Якщо так, то чи можна в минуле подорожувати так само, як у майбутнє. І що станеться з нами в таких подорожах. Всі ми були філософами, хто з нас не запитував у років пʼять-сім-девʼять, десять чи одинадцять: «Як так, що я є? І що є все, що є». І жодна відповідь нас до кінця не влаштовувала. Все щойно починається. Всесвіт розширюється. Так що ми ще молоді і ростемо!

Гокінґ і Млодінов – обережні. «Обережні» належить розуміти як чесні. З гумором, але без лукавства, з легкою іронією та самоіронією. Чесні перед читачами і перед собою. Перед довкіллям і перед предметом дослідження. «Історія часу» – книжка пошуків і того, як у пошуках народжуються відповіді. Ці відповіді не завжди остаточні, навіть здебільшого не остаточні. Ми мало знаємо, знову і знову наполягають автори книжки. Ми таки мало знаємо, та завжди маємо шанс спробувати дізнатися більше. «Історія часу» надихає і заохочує. Як і приклад Стівена Гокінґа (1942 – 2018). В цьому і полягає велич людини і зворушливість людського духу.

Саме обережністю пояснюється та обставина, що Стівен Гокінґ і Леонард Млодінов назвали свою книжку A Briefer History of Time – коротша історія часу. Це означає, що можлива довша і ще коротша. Можливо багато коротших і довших. Можливо, можлива і найкоротша.

Тож яка вона, формула Бога? Хай потеплішає (а це неодмінно і скоро відбудеться), і ми прочитаємо її на крильцях павичевого ока. Якщо вона існує, то в ній обовʼязковою величиною прописано нашу жагу пізнання. Можливо навіть, у квадраті, як в Айнштайновій: E=mc².

Ганна Чубач: Черепаха-Аха