Фолклористична студія.
До круга простонародних вірувань розповсюднених майже по всїх краях Европи, належить і віра в зачаровані гроші. З поміж славяньских народів зберегли єї Малоруси, Великоруси і Поляки. Зачну від перших, тому що віра в зачаровані гроші, яка і доси живе між малоруским народом в Галичинї, становить свіжо позбираний і непечатаний ще матеріял.
У невеличкому подільскому селї Папірни під Будзановом в Теребовельщинї, приходять зачаровані гроші під назвою инклюзів, котру однак на різні лади перекручують, так що побіч правильної форми "инклюз", можна в тому самому селї почути і попсовані "никлюз", "метлюз", а в охрестности Львова навіть "манклюз". На мої допити: що саме значить той инклюз? — розповів менї один из старших господарів от-що:
"Инклюз є то — каже — гріш, звичайно пів нового, часом реньскій срібний. А водить ся він у тих, що записані нечистому, найчастїйше в жидів. Нехай би лиш кому хто таким инклюзом заплатив, так він необавки не то що сам до першого властителя поверне, але в додатку принесе єму ще всї ті гроші, з якими лише хвилево зіткнув ся. Коли жид хоче кому упхнути инклюза, то наступає єму з легка й покрадемци на лїву ногу і подає єго лївою рукою. Хто-б на тім завчасу полапав ся, а наступив єму те-ж на лїву ногу і взяв гріш лївою рукою, тогдї-б инклюз лишив ся вже при нїм. Сила-б разів він єго не видав, він завсїгди вертав би до него."
Заки приступлю до дальших варіянтів, затримаюсь при одній згаданій тут, а на мій погляд цїкавій подробици. Нарід вірить завсїгди, що не лиш лїва рука, лїва нога, але й цїла лїва часть людского тїла принадлежить нечистій силї, чортови. Так говорять наприклад, що не годить ся подавати нїчого лївою рукою, бо се знак незичливости. Подане в той спосіб не вийде нїкому на пожиток, але скорше на шкоду. Щоби поспекатись нечистого, досить ударити єго раз лївою рукою на відлє, він зараз розіллє ся в мазь. Хто хоче мати свого хованця (incubus), повинен незаплоднене куряче яйце (запорток, що підложений під квоку звичайно псує ся) носити девять днїв і девять ночей під лївою пахою; тогдї виклюне ся з него хованець. Те саме оповідають в Польщи і Чехії про "skrzata"*). Приклади ті зовсїм не вичерпують ще предмету. Чи се може відбиток дуалістичного погляду на світ, не берусь наразї рішати.
Що-до пів-нового, то треба замітити, що єму при деяких обставинах приписують якусь надзвичайну силу навіть ті люде, котрі про инклюза нїколи не чували. Хто знайде пів нового і носить єго при собі, того тримають ся гроші.
Другій малорускій варіянт про инклюза подав менї д. Иван Франко. Д. Франкови розказував єго батько таке:
"Коли в нас були голодні роки, їздило нас пару господарів по Поділю за кукурузою. Тогдї під Городенкою розповідав нам один чоловік: Вертаю я — каже — смерком уже з одного шинку, аж глядь! — під шинком на смітнику блищить ся білий як ріпа цванциґер. Оглянув ся я чи хто мене не бачить, — нї. Підняв, та далї на-втїкача, щоб бува' ще жиди не здігнали. А то набили-б і цванциґер пропав би. Але по дорозї вступаю ще до першої крамницї, купив хлїба й соли топку, дав жидови знайденого цванциґера і далї домів. Йду, йду і мимохіть по чересї мац! — що за мара? — В чересї мій цванциґер! Не вже-ж я крамаря оциганив? — думаю, а сам давай утїкати. На другій день видав цванциґера в-друге, — цванциґер знов до мене вернув ся. Видав в-трете, — так само. Три роки з того одного цванциґера і жив! Але за ті три роки привик я частїйш і частїйш зазирати в келишок. Моє господарство звело ся на пси, змарнувалось. Жінка й дїти попали ся в нужду, — біда! Менї самому стало вкінци якось нїяково, маркітно. От я й кажу до жінки: Ти, чу', так і так, рад, а то прийдесь живцем пропадати. Жінка розповіла все другому, третому, десятому; рада в раду і нараяли, щоб пішов і підкинув того цванциґера там, де єго три роки тому назад подибав. І що ви на те, скажете? Пішов цванциґер, як камінь у воду, відчепив ся мене..."
У звязи з инклюзом стоїть також дуже в Галичинї розповсюднений звичан купцїв. Коли котрому з них видасть ся якій чоловік або гріш, котрим він платить, троха підозріний, тогдї прибиває купець підозріну монету цвяхом до стола. Єсли се був инклюз, в такім разї він тратить свою силу. Так само прибивають купцї до столів найрізнороднїйші нові і старі монети в тім пересвідченю, що они можуть стягнути для них богато-богато грошей. З нових монет вибирають до того лиш такі, що видані вернули до них случайно пару разів назад. Пізнають же их звичайно по дрібних, поверховних знаках. В подібній цїли уживають і знайдених підков, що те-ж мають приносити щастє. Прибивають их до порогів склепів та шинків, але так щоб кінцї були звернені до середини дому.
На тім і кінчить ся малорускій, менї знаний матеріял про инклюза. Додати-б ще хиба, що невеличку замітку про него подав і Евг. Желехівскій у своїм малоруско-нїмецкім словари. "Инклюз — каже — се зачарована монета, що вертає ся завсїгди до свого властителя і помагає єму збогатитись".
В "Rozmaitościach", літературнім додатку до урядової часописи Gazeta Lwowska за 1858 рік находить ся в чч. 46—47 статья п. заг. "Zabobony w Rossyi". В початковій замітцї від редакції сказано: "Один з нїмецких журналів, посвячених ґерманьскій мітольоґії, описує пару цїкавих забобонів, які по нинїшній день заховали ся в Россії. Подаєм кілька з них по части ради самого цїкавого предмету, по части-ж длятого, що сей або другій, як н. про инклюза і вроки, нїчим не різнить ся від забобонів, знаних і між нашим сїльским народом".
З якого саме журнала виняті згадані забобони, сего по недостачи цитатів з "Rozmaitości" довідатись годї. Великорускій варіянт подаю тут в дословнім перекладї:
"Инклюз то є такій рубель, що єго трудно видати. Хто єго хоче мати, мусить, не балакаючи з нїким і не озираючись, пійти на торг і купити собі за першу жадану цїну гусака. Дома мусить єму скрутити голову, а відтак спечи, не обскубуючи з піря. Перед дванацятою годиною в ночи виймає гусака з печи, виходить на перехрестну дорогу і кличе: "Купіть собі гусака, дайте менї рубля!". В тій хвили зявить ся злий дух в подобі купця, за ним другій, третій, і всї они подавати-муть різнородні цїни. Однак не належить ся приймати, щоб не дати нечистому переваги над собою. Доперва тогдї, коли трафить ся купець, що давати-ме цїлого рубля, спродає властитель гусака і мовчки, не озираючись, щоб там не було, втїкає знову домів. Нехай би лихій і кликав за ним на здогін: "Дурисвіте, ти скрутив свому гусакови голову, а менї спродав єго за живого!" — все одно, озиратись не вільно. А то й рубель щезне в-мить з єго руки і він сам западе ся по шию в багно. Вдасть же ся єму щасливо повернути домів, то не стратить уже рубля до самої смерти, бо він завсїгди вертати-ме до єго рук. Однак при купнї не можна нїколи брати з инклюза здачі, а то не верне ся більше. Лихій сам буде прикидати ся від часу до часу купцем і сулити-ме єму здачу навіть там, де єї не треба, бо рад би свого рубля відобрати. Коли єму поведесь обманути властителя, инклюз перемінить ся зараз в кусник глиняного черепка. А в-друге роздобути инклюза трудно. Чарівники видурюють у селян нераз значні суми грошей, обіцюючи им вистаратись инклюза. Буває і таке, що мужик позбуде ся й послїдної корови, а чудесного рубля таки не побачить, бо чарівник потрафить за кождим разом придумати якусь важну причину невдачі."**)
За-для браку дальших жерел мушу ограничитись на сей одинокій великорускій варіянт. Однак здаєть ся менї, що вже й одного варіянта досить, щоби можна на єго підставі сему чи тому народови приписати сю або другу віру.
Истнованє сеї віри між великоруским народом потверджують і великорускі словарі. "Толковый словарь живаго велико-русскаго языка" Вл. Даля подає нову назву на инклюза "неразмѣнный рубль" і так єго описує: "Никогда не истощаетъ ся; сколько ни мѣняй и не издерживай его, онъ всегда при хозяинѣ. Его получаютъ связавъ черную кошку смоляною веревкою и продавъ ее за рубль". Коротші поясненя стрічають ся і в других великоруских Словарях, як у Н. Ленстрема, И.Я. Павловского і др. Крім назви "неразмѣнный рубль" приходять там і другі, як н. пр. "неразмѣнная монета", "поддѣльная монета", "завѣтная монета".
У вельми численних варіянтах заховала ся віра в инклюза в Польщи. Як Малоруси так і Поляки знають лиш одну назву — инклюз. Другої в них не стрічаєсь. Огляд польского матеріялу починаю варіянтом, що найбільше сходить ся з великоруским. У збірцї казок зібраних Еммою Пуффке в Великопольщи єсть одна казка, що цїла таки заснована на вірі в инклюза. От і найцїкавійшій уступ:
"Жінка ката, Марціянна, розвела в печи великій огонь і приставила до огню казанчик з водою, до котрої вкинула коріня "balderyanu" і "żywokostu" та богато другого зїля. Коли се все переварилось, вилила на миску і казала Катеринї (своїй вихованцї відчинити двері, а сама почала скликувати котів, що справдї жалббно муркотячи громадно докола неї зібрались. Але Марціянна проганяла всїх так довго, поки не зявив ся вкінци спорий чорний кіт з білим хвостиком. Сего зловила, встромила єго в мішок і промовила рада: "Твоє щастє, Катерино, готове!" Відтак заперла кота в коморі і годувала до нового року. В ночи перед новим роком вибрала ся з Катериною і тим котом в мішку мовчки на роздороже і зробила тут котячою лабою на снїгу велике коло. Ледви годинник з поблизької вежі почав бити дванацяту годину, мов з-під землї вродив ся перед ними гидкій з лиця і постави мужчина, всунув Марціяннї таляра в руку, взяв від неї чорного кота і пропав у темряві ночи. Мовчки вертали тепер обоє домів. Бажанє Марціянни сповнилось; дістала инклюза, се-б то таляра, що притягає гроші. З того часу було в хатї заєдно подостатком гроша, а коли часом видали через помилку инклюза, він вертав завсїгди до них назад".***)
*) О. Kolberg: Lud. ХV. ст. 25—28.
**) Rozmaitości, 1858, ст. 373.
***) Emma z Kurowskich Рuffkа: Baśnie Wielkopolskie, Leszno, 1863. — Те саме у О. Kolberga: Lud. т. XIV., ст. 150.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 20.03.1893]
(Дальше)
Цїкавий причинок до віри в инклюза подала Стефанія Уляновска в своїй етноґрафічній розправі під заголовком: "Wśród ludu Krakowskiego".1) Она пише:
"До таємничих прояв, що впрочім не будять найменшого підозріня, належить посїданє так званого инклюза, се-б то гроша, котрий буцїм-то притягає до себе другі гроші в той спосіб, що самі до него прилипають. Кілько-б разів щасливий властитель такого инклюза не пустив єго при вимінї враз з другими грішми, він за кождим разом вертає по хвили сам до єго кишенї і приносить єму ще пару подібних монет, чи банкнотів, котрі до него прилипли. На торзї на примір хоче господар зміняти двацять реньских, а якійсь чоловік має припадком поодинокі паперцї. Наступає виміна. Незнакомий числить банкноти і кладе их одного по другім господареви на руку — виразно і безперечно кладе двацять штук паперових реньских. Господар замикає жменю і ховає гроші до свого широкого череса, лишаючи один папірець на дрібні видатки — а повернувши домів, знаходить в чересї замість девятнацяти реньских, тілько чотирнацять! Перечислює раз, другій — чотирнацять!.. а пять як у воду впало! Тепер пізнає, але вже за пізно, що сей незнакомий мав без сумнїву инклюза, до котрого прилипло і єго пять реньских! Трудна рада. Пропало; бо на инклюза нема в світї суду!
"Найчастїйше держить ся инклюз жидів, але може прийти до него і христіянин, бо можна єго купити завсїгди в Кракові, в жидівскій части міста, на Казьмержу. В тім лише трудність, що годї про него розвідатись. Треба до того завчасу відповідно приготовитись. Не треба через сїм лїт обрізувати нігтїв, не треба нї митись нї молити ся, нї ходити до церкви, а тогдї прийде якійсь жид і скаже, де єго шукати і куди за ним пійти2). І коли той инклюз є паперовий, то притягати-ме до себе тілько паперові гроші; коли срібний, то срібні, а коли мідяний, то мідяні. І річ доказана, що властитель такого инклюза не будить у других нїякого підозріня, не уходить нї за обманця, нї за злодїя, лише за мудрого чоловіка, в котрого є лиш ся одна невеличка хиба, що по смерти порве єго дїдько."
В тім самім польскім квартальнику (Wisła) напечатала Казимира Скшиньска свою працю: "Wieś Krynice w Tomaszowskiem", де приходить те-ж варіянт про инклюза з відмінним по-трохи кінцем:
"Часом — написано там — дає дїдько инклюза. Властитель такої чудесної монети може бути певний, що відбере всї свої видані гроші, ба навіть ті, які знаходились у хвилевого посїдателя єго грошей, коли купуючи що-то лишить собі з инклюза хоч-би один крейцар здачі. Але-ж бо й берегти єго треба, бо коли віддамо цїлу вартість инклюза, то забере в нас всї гроші, які будемо лиш коли-небудь мати."3)
Кінець сего варіянта є просто противний велико-рускому, після котрого з инклюза не вільно принимати здачі.
Віра в инклюза знана польскому народови також в Сандомирщинї. Записане там оповіданє не різнить ся нїчим від наведених, тому й не подаю єго.4)
Згадку про инклюза стрічаємо і в польского церковного писателя з XVIII. віку, у Яна Богомольця. Однак з єго поясненя і прикладів, які він до сего подає, видко, що суть инклюза була для него неясна. Він приписав инклюзови значінє талізманів.5)
В Ліндого словари польскої мови приходить побіч форми: "инклюз" також друга форма з окінченєм для женьского рода: "инклюза", обі в тім самім значеню. Само слово "инклюз" означує після Ліндого: "мнимого, в якійсь сосуд замкнутого духа чи ворога, що помагає забобонним".
Лінде наводить місця з творів поодиноких польских писателїв (як Фр. Богомольця, Заблоцкого і др.), в котрих подибує ся лише слово "инклюз". Однак наведені місця не подають нїчого нового. Цїкаве хиба те, що инклюз війшов у пословицї, вживані, що правда, не між простим народом, але між польскою интеліґенцією. Вкінци каже Лінде, що инклюз значить по карніолійски "skrytek", або "shkratel", а по раґузаньски "mazzich", "tintilin", aбo "mezaruo". Ce треба брати за таке саме перепутанє різнородних річей, як у Яна Богомольця.
У Чехів, як також у полудневих Славян віра в зачаровані гроші або зовсїм не истнує, або не так дуже розповсюднена, як у північно-всхідних Славян. Такі натяки, як на приклад у словари Ант. Янежича ("Popólni Roćni Slovar sloveńskega i nemskega jezika"), не можуть ще бути міродайні, тим паче тогдї, коли нїмецка назва на инклюза "Heckethaler" перекладена словами: "dnar za seme puscen". Після віри простого хорватского народа сїйба грошей має на цїли виблаганє ласки у духів-польовиків.
Віра в зачаровані гроші живе і між Лужицкими Сербами (Вендами). Тому однак, що більшість лужицко-сербских варіянтів про зачаровані гроші дуже похожа на варіянти сусїдних Нїмцїв, я стягаю их в одну ґрупу.
В Нїмеччинї віра в зачаровані гроші мабуть найбільше розширена. Они приходять тут під різними назвами: "Heckepfenig", "Heckegrosсhen", "Heckethaler", або "Brutpfennig" і "Wechselgulden". Поодинокі з тих назв приходять і в лужицко-сербских варіянтах, бо они напечатані переважно по нїмецкі. Нїмецкі, а так само лужицко-сербскі варіянти різнять ся між собою лише в подробицях, котрі впрочім инколи бувають дуже интересні; в цїлости сходять ся з велико-руским варіянтом і з польским оповіданєм записаним Еммою Пуффке. Різниця лише в тім, що як в нїмецких, так і в лужицко-сербских варіянтах про зачаровані гроші місцем обміни з нечистим є цвинтарище під церквою, підчас як у славяньских доси наведених варіянтах відбуваєсь она найчастїйше на роздорожах.
Едмунд Векенштедт6), котрого впрочім підозрівають о фальшованє етноґрафічних матеріялів, записав пять лужицко-сербских оповідань про зачаровані гроші. Кілько в підозріванях Векенштедта єсть справедливости, а кілько знов полємічної злоби єго противників, сего ще не рішено. Не маючи поки-що найменчої причини підозрівати сего збирача о несовістність при записуваню оповідань про зачаровані гроші, подаю их з повисшим застереженєм. Три з них уже подібні до нїмецких оповідань записаних К. Вейнгольдом7) та Куном.8) Тому подаю их безпосередно одно по другім.
Після лужицко-сербского віруваня мусить той, хто хоче мати зачарованого пів-нового (Heckepfennig), встромити в ночи перед новим роком кота в мішок. Мотузок, котрим сей мішок завязуєсь, треба як найбільше заґудзати. Тогдї обходить ся тричи церкву доокола, а після того являєсь лихій. За кота в мішку можна від него дістати зачарованого пів-нового. Скоро однак се стало ся, треба мерщій сховатись під найблизшу кришу, бо инакше дїдько бере ся зараз розвязувати узли. Коли-б він справив ся з тим скорше, нїж тамтой діставсь би під кришу, тогдї була-б біда. А вже під кришею не має нечистий над нїким власти.9)
Слїдуючі два варіянти відмінні від попередного лише тим, що після них не бігає ся тричи докола церкви, але входить ся до неї:
"Коли на Святий Вечір обійти тричи церкву з чорним котом у мішку, а опісля рівно з ударом дванацятої години ввійти до церкви, тогдї покаже ся дїдько, прийме мішок з котом і дасть за се зачарованого таляра (Heckethaler). Се дїєсь підчас того, як бьє дванацята година. Коли-б хто не вибрав ся з послїдним ударом годинника з церкви, захоплять єго при виходї двері і роздавлять."10)
Після другого оповіданя досить у Різдвяну ніч лише вступити о дванацятій годинї до церкви і покласти там кота в мішку. Хто відтак з послїдним ударом годинника з церкви вийде, має в кишени зачарованого реньского (Wechselgulden).11)
Подібно розповідають Нїмцї в Бранденбурґії:
"Треба чорного кота, на котрім нема нї однісїнького білого волоска, встромити в мішок, а на мотузку, котрим той мішок завязуєсь, треба зробити сто узлів. З тим мішком треба тричи бігати довкола церкви і за кождим разом гукати до середини. Тогдї покажесь нечистий і поспитає: що в нас є на спродаж? Єму треба відповісти: "Заяць". Лихій возьме мішок і заплатить таляра. А тепер треба поквапитись, щоб забігти під найблизшу стріху, бо коли-б лихому удало ся зараз розвязати мішок, він задавив би обманця. Одержаний в той спосіб таляр є зачарований: кілько разів єго видати, він верне знов до властителя."12)
Цїкавійше в подробицях оповіданя записане у Куна:
"Хто хоче мати зачарованого таляра, повинен у найдовшу в цїлім роцї ніч так само встромити кота в мішок і завязати єго кріпко девятьдесять девятьма узлами. Опісля повинен три рази обійти церкву, накликуючи за кождим разом через дїрку від ключа церковного сторожа. За третим разом зявить ся сторож (а се буде нечистий). Тогдї питає ся єго: чи не купив би собі заяця? — і дістаєсь за кота в мішку таляра. Тепер однак треба поскочити під першу стрічну стріху, бо коли лихій розмотає узли і наздожене продавця, прийдесь єму пропадати. Одержаний таляр є зачарований. Щоб єго позбутись, треба єго встромити в сіль."13) По думцї Сімрока ся прикмета соли свідчить за єї святістью14), і з-за чого і між Славянами стрічає ся віра, що на бенкетах, даваних чортами на "Лисій горі", не хибує нїчого, крім одної соли.
1) Wisła, т. І. випуск III. ст. 99—100.
2) Те саме розказують в Нїмеччинї про Кобольдів. Гл. К. Simrock: Handbuch der deutschen Mythologie mit Einschluss der Norddeutschen. III. Aufl. Bonn. 1869. ст. 441.
3) Wisła, т. IV. кн. І. ст. 101—102.
4) I.K. Gregorowiсz: Wiejskie zarysy. Warszawa 1856. Передруковано у Кольберґа. Lud т. II ст. 252.
5) Jan Bohomnlec: Djabeł w swoiey postaci... Warszawa. 1775. т. I. ст. 160.
6) Edmund Veckenstedt: Vendische Sagen und Marchen und aberglaubische Gebrauche. Graz 1880.
7) K. Weinhold: Zeitschrift des Vereins fur Volkskunde. т. I. ст. 470.
8) Kuhn: Norddeutsche Sagen ст. 470.
9) E. Veckenstedt: op. cit. ст. 439.
10) Ibid ст. 436.
11) Ibidem.
12) K. Weinhold: op. cit. ст. 180.
13) Kuhn: op. cit. ст. 470, Vernaleckens Alpensagen, ст. 99.
14) K. Simrock: op. cit. ст. 443.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 22.03.1893]
(Дальше)
Замітно, що по всїм нїмецким та сербско-лужицким оповіданям, які доси наведено, чорт являє ся на святім місци, в церкві; замітно й те, що оповіданє записане Куном представляє чорта сторожем при церкві. І не стрічає ся се в одних лиш оповіданях про зачаровані гроші. Віра в те, що у найдовшій з цїлого року ночи церков остає під зарядом лихого, живе у Нїмеччинї сама про себе, самостійно.1) Подібно розповідає собі і нарід у Польщи, а в околицях Кракова говорять, що в кожду недїлю, а особливо в цвітну, всї чорти мусять бути в церкві підчас читаня євангелія.2)
З тою вірою сходить ся ще й отсе оповіданє про зачаровані гроші, записане між лужицкими Сербами:
"В кождій церкви на вівтари находить ся зачарований пів-новий (Нeсkepfennig). Хто би хотїв єго мати, мусить прийти до церкви з чорним котом."3)
Вкінци подаю ще два лужицко-сербскі варіянти, котрі не сходять ся з попередними хоч зате рідші. В однім сказано, що "хто знайде на роздорожи пів нового, а підойме єго з землї через плечі, тогдї пів-новий замінить ся в зачарованого."4)
Після другого варіянту в звязи з набутком зачарованих грошей стоїть і "реnеznу smij":
"Знаходить ся трояка (einen Dreier). Бересь єго і переховуєсь, а на другій день буде на єго місци шістак (еіn Sechser). Коли за кождим приростом відняти від всего знайдену вартість, росте сума до одного таляра. Коли й того візьмем, маємо зачарованого таляра, а рівночасно з ним і змія на карку."5)
В примітцї до сего оповіданя подає Гаупт друге:
"В Горлицях, на сходах до церкви св. Петра, можна бачити в ряди-годи невеличку скриночку, в котрій лежить дукат. Хто сего дуката візьме, а на другій день знов до тої скриночки загляне, знайде в нїй два дукати, на третій день три. Хто их забере, той має зачарованого дуката (einen Heckdukaten), але поряд з тим стає ся власностію чорта. Єсли скоро полапаєсь на тім і положить забрані гроші на тім самім місци, не станесь єму нїчого."6)
Дрібнїйші і менче важні натяки на зачаровані гроші розсїяні майже по всїх більших збірниках нїмецких повірок і по словарях. Писателї, котрі про се згадують, вказані в словари братів Ґріммів. Назви "Heckepfennig", "Heckegrosehen", "Нeckethaler" пояснюють они так: "Sie hecken anderes Geld — daher auch ihr Namen".
Віра в зачаровані гроші стрічаєсь і в Скандинавії. Після Сімрока належить их вважати даром Одина.7)
Одна даньска казка подає спосіб: як можна у чорта виманити гроші. Треба именно о півночи бігати тричи доокола церкви і за кождим разом свиснути крізь дірку в дверех. Тогдї прийде чорт і дасть тілько гроша, кілько лиш душа забажає.8)
Се оповіданє дуже східне з тими численними розказами, які вяжуть ся в Нїмеччинї з вірою в зачаровані гроші. Можлива річ, що й оно стягалось первістно на зачаровані гроші, котрі опісля в казцї заступлено звичайними грішми. В Данії звістна впрочім ся віра так само, як в Нїмеччинї.9)
В испаньскій провінції Валенції истнує віра в закляті денари, що мають бути надїлені якоюсь особливою силою. Мужики держать их за сторожів свого гроша, а звістні они там під именем "Diners de Bruiхas".10)
Чарівничу силу приписують подекуди також грошам фантастичного "Вічного жида" Агасвера.11)
Позбираний доси матеріял — се, як бачимо, вираз віри в зачаровані гроші, яка й доси ще живе між простим народом в цїлій майже Европі. Але коли кинути оком на давну минувшість, коли звернути ся в середні віки, то й там подиблемось з тою самою вірою, однак вже не між простим народом, а між ученими, між интеліґенцією.
В Италії приписували зачаровані гроші славному лікареви, фільософови і професорови Петрови з Абано [родивсь 1246, помер 1312]. Обжалований о чари, мав бути спалений на кострі. Увільнили-ж єго тілько завдяки тим великим заслугам, які поклав около розвою наук.12)
В Греції прославив ся в своїм часї чаровник Пазес та єго пів-оболь, що ввійшов навіть в пословицю. В словари грецкого лексикоґрафа Суїдаса, що жив в десятім віцї по Христї, поміщена ось-така записка:
"Πάσης. όνομα κύριον. και παροιμία" το Πάσητος ήμίωβόλιον; όδέ Πάσης ούτος, μαλακός ην την φύσιν, πάντας δέ ανθρώπους έν μαγεία διενήνοχεν, ώστε έκ των έπαοιδών αυτοΰ και δείπνα πολυτελή όράσθαι, και διακονουμένους τινάς, και πάλιν άφανη πάντα γίνεσθαι. ε!χε δέ και ήμιωβόλιον, εκ μιας αύτω πεποιημένον, ό διαδόμενον υπ' αύτοΰ τοις πιπράσκουσι, παρ' ών ήθελεν ώνεΐσθαι, ει εβούλετο, πάλιν παρ' αύτω ηυρίσκετο. Και Άπίων δέ ό γραμματικός μνημονεύει αύτοΰ έν τω περι μάγου."13)
Зацитоване Суїдасом дїло александриньского грамматика Апіона "περί μάγου" пропало враз из другими єго письмами без слїду. Він жив за римских цїсарів Тиберія та Калигули, отже в першій половинї першого віку. З того треба-б догадуватись, що чарівник Пазес і єго пів-оболь знані були в Греції вже перед Христом.
В арабскім компендіюм найдавнїйшої єгипетскої исторії під заголовком: "Die Edelsteine der Мееrе, Ereignisse der Dinge und Wunder der Zeiten in der Geschichte der Aegyptischen Lande" говорить ся про короля Гуґіба (Hugib), що він крім других чудесних річей спорудив собі також такій диргем, котрий при купнї і вазї виходив завсїгди на користь свого властителя. Він переходив з одной ґенерації на другу і попав ся вкінци в скарбницю Омаядів. Диргем той мав ту особливу прикмету, що коли хто що-небудь купив і заплатив ним, а потім сказав: "Пригадай собі, диргеме, на нашу давну приязнь!" — то заставав єго дома на звичайнім місци. А купець знаходив на єго місци білий або миртовий листок".14) [Велико-рускій варіянт каже, що на місци инклюза лишає ся кусник глиняного черепка.]
1) Simrock: ор. cit. ст. 443.
2) О. Kolberg: ор. cit. т. VII. ст. 40
3) Е. Veckenstedt: ор. cit ст. 469.
4) Ibidem.
5) Karl Haupt: Sagenbach der Lausitz Leipzig 1862. т. I. ст. 73.
6) Ibidem. Те саме подає К. Simrock: ор. cit. ст. 442.
7) К. Simrock: ор. сit. ст. 179.
8) Sven Grrundtvig: Danische Marchen. т. II. ст. 290. (Deutsche Ubersetzung v. Ad. Strodtmann. Leipzig 1879.)
9) Гл. "Am Urquell" herausgeg. v. Dr. Fr. Krauss. т. II.
10) Miniaturgemalde aus der Lander und Volkerkunde. Leipzig, 1830. т. II. ст. 105.
11) Fel. Liebreaht: Zur Volkskunde. Heilbrom 1879. ст. 89.
12) Ibidem. Лібрехт цитує ще і Майнерса (Нistorische Vergleichung...). Я не знаходив там нїчого.
13) Suidae Lexicon. Graece et latine. Ad fidem optimorum librorum exactum post Thomam Gaisfordum recensuit et annotatione critica instruxit Gоd. Bernhardy. Halis et Brunsvigae 1853. s. v. "Πάςης" i "Ήμιωβόλιον".
Переклад: "Пазес. Имя паньске. І пословиця: "Пазесів пів оболь". Пазес той, дарма що слабовитий тїлом, перевисшив був усїх людей в маґії, так що на єго чари являли ся і дорогоцїнні обіди, і якась прислуга, а опісля знов усе щезало. Мав він також пів-оболя зробленого з міни, що єго давав торговцям, у котрих хотїв що-то зискати, бо на власне бажанє знаходив єго знов при собі. Згадує про него і граматик Апіон в своїй книжцї про маґа".
14) Ferd. Wustenfeld: Die alteste aegyptische Geschichte nach den Zauber nnd Wundererzahlungen der Araber у видаванім Т. Бенфейем квартальнику: "Orient und Occident". Gottingen, 1862. т. I. ст. 332.
(Конець буде.)
[Дѣло, 23.03.1893]
(Конец.)
Арабске компендіюм єгипетскої исторії, в котрім находить ся оповіданє про зачарований диргем, написане в X. віцї по Христї. По думцї Вістенфельда єсть се лиш короткій витяг з великого историчного дїла Ибрагима бен Васіф Шага, що помер під конець VII. віку. Коли однак замітимо, що всї подібні арабскі дїла, посвячені прастарій исторії Єгипту, основують ся виключно на традиціях і фантастичних оповіданях Арабів, — коли зважимо, що деякі арабскі историки, приписуючи поодиноким королям одні і ті самі чудесні дїла, покликують ся звичайно на коптійскі аннали, то мимохіть прийдесь побіч других традицій також початок віри в зачаровані гроші покласти у розмірно давні часи.
Ще один слїд истнованя тої віри на Орієнтї видко в одній казцї, що записана в жидівскім збірнику оповідань, прозванім "книга Маасе". Збірник сей походить уже з XVII. віку, але матеріял, казки і оповіданя, які в тім збірнику поміщені, виняті з давних жидівских писань (Талмуда, Мідраша, Согара, та кабалістичних писань), що повстали в перших віках христіяньскої доби. В тім то збірнику єсть одна казка про трох братів, що ніч по ночи пильнували по черзї перед злодїями свого спільного саду. Коли кождому з них явив ся в ночи пророк Илія та запитував: чого собі хто бажає, — забажав один гарної жінки, другій мудрости Тори, а третій богато грошей. Сему дав пророк одну монету і з того часу було у него багацько-багацько гроша.1)
Більше не сказано про сю монету нїчого. Ґрінбавм каже, що се був мабуть зачарований таляр. Здогад трафний, бо инакше й годї було-б собі уявити, в якій спосіб з одної монети зробило ся нараз багато-багато грошей. Цїкаво й те, що зачарована монета не приписуєсь тут нїякій нечистій силї, нїякому чарівникови, тілько пророкови Илії.
Отсе й весь матеріял, якій удало ся менї призбирати. Чи він уже зовсїм вичерпаний, се друге питанє. З того однак, що тут збирано, видко вже, що віра в зачаровані гроші, котра звістна тепер в цїлій Европі, ширилась тут в протягу цїлих віків. Найстаршій европейскій варіянт буде на всякій спосіб грецкій про чарівника Пазеса та єго пів-оболя. Він єсть і льоґічно найстаршій, найпростїйшій, і становить неначе ядро усїх прочих европейских варіянтів. А все-таки жерелом сеї віри не можемо уважати Греції. По словам Суїдаса Пазес був славний маґ і маґії приписували всї єго чудесні дїла, а маґія, як тепер се вже загально звістно, має свій початок на Орієнтї, в Персії.2) Про се згадує вже і Суїдас під словом: "μαγική". Він каже: "ταυτην έφεΰρον Μήδοι καϊ Πέρσαι" (маґію винайшли Меди та Перси).
Персія отже — каже Еннемозер — була властиво вітчиною девів, демонів і віри в чари; тут именно плекано теургію немов яку окрему науку — знанє, з-відси й идеалізм перенесено дальше на захід, де він згодом-перегодом, особливо-ж на христіяньскім грунтї, приняв ся і глубоко закоренив ся.
Однак в Персії понимано під маґією первістно глубше вникненє в природу та єї явища і в тім напрямі она там з-разу й розвивалась. Чорну маґію з чисто авантурним характером треба вважати плодом пізнїйших часів. Ся маґія процвила головно в Вавилонї, де з нею спізнались жиди, а опісля в Александрії. Перетворена в чари розповсюднилась в Арабії, Єгиптї і в Греції, особливо-ж між Тессалійцями, що після перских воєн являють ся, по свідоцтву Плінія, найбільшими прихильниками маґії та чарів.3) Та сама маґія з чарами дісталась опісля й до Риму, розширила ся по цїлій Италії, а з-відси й по Нїмеччинї.4)
Найбільше заинтересованє викликала маґія в Нїмеччинї в XI—ХІІІ вв., а причинились до того особливо хрестоносні походи і арабска ученість, що вже від VIII віку ширила ся з Испанії.5) Тогдї віддавали ся маґії не лиш князї, пануючі і світскі учені, але й духовеньство і в тім часї повстала цїла література маґії і многих других таємничих наук, що з неї згодом виродились. Мало-по-малу захоплювала та струя і маси простого народу. Надужитє, яке почало зароджуватись уже між интеліґенцією, прибрало тут нечувані розміри, а єго наслїдком були так численні в середних віках процеси чарівників, та чарівниць.6)
В той сам спосіб і рівночасно ширилась і віра в зачаровані гроші зі всходу на захід, поки не зійшла вкінци з кругів интеліґенції в нарід, де она перетворювана під впливом христіяньства на найрізнороднїйші лади, переховуєсь в памяти народу по нинїшній день. Доказом того, що до розширеня єї причинились головно книжки, єсть уже сама латиньска назва "инклюз", під якою приходять зачаровані гроші в Польщи, Россії і на Малій Руси. Слово "includere" [замкнути], а так само "inclusus" [доповни: "daemon" замкнутий дух, пізнїйше чорт] стрічаєсь в середновічних латиньских книгах дуже часто. Стрічаємо єго і в великім творі епископа белловаценьского, Винкентія, названім "Speculum Quadruplex", що почавши від XIII. віку через довгі часи був одинокою і дуже радо читаною енциклопедією. Там на однім місци опрокидує ся по-части думка, що злого духа можна в першім-лїпшім сосудї замкнути в той спосіб: "Potest quidem daemon intrare simulacrum lapideum et inde responsa dare, sed non ei adhaerere ita, ut illud viuificet et sensificet, ut unam potentiam cum eo faciat, sicut anima cum corpore... Posset etiam daemon includi in aliquo vase, sicut includebantur per incantantiones Salomonis. Sed nihilo minus posset videre ea, quae est extra vas..."7)
Духовеньство, котре з заведенєм христіяньства ревно намагало ся викоренити між простим народом усї останки поганьскої віри і наткнуло ся при тім на важкі перешкоди, поступило собі досить толєрантно. Ті звичаї, обичаї та обряди, з котрими нарід в часї довгих віків найбільше зжив ся, лишило оно в супокою, надавши лише всему христіяньску цїху. Так з многими обрядами стало ся у нас, на Руси, так само дїялось і по других країнах. Однак те саме духовеньство, котре старало ся затерти слїди поганьскої віри, ввело в середних віках в нарід много таких річей, що надуживані стались пізнїйше знов противні христіяньскій вірі. А викоренити их було так трудно, як перед тим останки поганьства.
Святий Тома з Аквіну заказував, правда, уживати астрольоґічних і некромантичних образів, тому, що перші стояли в звязи з маґією, а другі з злими духами, — за те-ж позваляв носити амулєти з словами святого письма або знаком хреста, свячене зїлє і мощі святих, але з тою виразною засторогою, щоби не поступати собі з тим всїм забобонно.8) Засторога святого Томи показалась пізнїйше потрібною. Схристіянізований забобон став лише більше скомплікований, але сутью своєю не різнив ся серед народа нїчим від поганьского.
Те саме стало ся і з зачарованими грішми. Коли нарід приписав им у своїй фантазії (під впливом церкви) походженє від чорта, та почав их цуратись, появились на их місци дукачі з Матерію Божою (Marienthaler, Segensthaler). Се лиш нова редакція давних зачарованих грошей, що помимо того дальше живуть в памяти сїльского народу.
Вкінци треба замітити, що віра в зачаровані гроші не єсть одиноким явищем. Зачаровані гроші належать до того самого круга повірок, що і віра в різнородні зачаровані столики, мошонки і т. и.9) Ба й кобольдам приписують як в Славянщинї так і в Нїмеччинї подекуди прикмети зачарованих грошей, про що була вже невеличка згадка. Біля Ґетінґен, на примір, истнує віра, що альруну (рід хованця, Heckemaunchen) можна прямо в першу лїпшу монету замкнути.10) Така схожість була часто причиною перепутаня кількох противних собі річей, як се також уже замічено при Богомольци та Ліндім.
Афанасєв, що держить ся ще старої мітольоґічної школи і глядить жерела всїх обрядів і повірок у прастарім почитаню сонця, бачить і в вірі в зачаровані гроші останки сего культу і каже:
" Въ отождествленіи неизсякаемаго богатства солнечнаго свѣта каждое утро вновь возрождающаго ся на востокѣ, съ золотомъ — кроетъ ся основаніе вѣры въ "неразмѣнный червонецъ, который сколько ни трать — онъ все цѣлъ."11)
Такі погляди тепер остоятись не можуть.
У Відни, дня 1 марта 1893.
1) Dr. Max Grunbaum: Judisch-deutsche Chestorcathie. Leipzig 1882. ст. 417.
2) Dr. J. Ennemoser: Geschichte der Magie. Leipzig 1844. ст. 336—337.
3) Ennemoser: ор. cit. ст. 495.
4) Про се розказує обширно Майнерс в дїлї: "Historische Vergleiсhung der Sitten und Verfassungen, der Gesetze und Gewerbe, des Handels und der Religion, der Wissenschaften und Lehranstalten des Mittelalters mit denen unseres Jahrhundertes in Rucksicht auf die Vortbeile und Nachtheile der Aufklarung Hannover. 1794. т. III. ст. 182—464.
5) Ennemoser op. cit. ст. 716.
6) Meiners: op. cit. ibid.
7) Vincentii episcopi Bellovacensis Speculum Quadruplex Гл. Speculum Naturale. Lib. II. cap. CХХІІІ. Переклад: "Демон, правда, може увійти в камяну статую і давати з неї відповіди, але нїяким світом не може злучити ся з нею в той спосіб, щоб та статуя жила і чула, щоб она творила з ним одну нерозривну цїлість так як душа з тїлом. Можна замкнути Демона в якім-небудь сосудї, так як замикав их своїми чарами Соломон. Але бачити се, що находить ся по-за сосудом, він нїяк не може..."
8) Summa Theologiae. т. XXII. ст. 491.
9) Simrock: ор. сіt. ст. 443.
10) J u. W. Grimm: D. Worterbuch, під словом: "Нeckemаnnchen.
11) Афанасьев: Поетическія воззрѣнія Славянъ на природу. Москва 1865. т. І. ст. 197.
[Дѣло, 24.03.1893]
24.03.1893