Вогні великого міста

​

Мій колишній сусід зробив усе, що має зробити чоловік. Дім, дерево, син. Правда, спочатку був не зовсім дім, збудований власним руками, а квартира, але все-таки своя, і дерев він насадив цілий сквер, особливо в молодості під час суботників, ну а син, от син — це окрема історія.

Власне через сина він став таким нервовим. А так він завжди був спокійним, впевненим у собі і завтрашньому дні чоловіком, який вважав, що спланував і майже реалізував майбутнє для нащадків і для себе з дружиною. Вони нарешті, двадцять років пішло, добудували дім і переїхали. Квартиру з меблями залишили сину.

Він виходив на давно заслужену пенсію, скільки можна вчити і вчити. На його місце в школу приходив син. На нього по закінченні навчання чекало власне житло і місце праці. Син ще школяриком проявляв організаторські здібності, цікавився педагогікою, заявляв, що хоче і буде вчити дітей. Він сам вибрав університет, факультет, сам захотів стати вчителем математики. І на перших курсах все так і було. Він часто приїздив додому. Все змінилося на старших курсах. Все більше часу він залишався у Львові, на вихідні, навіть канікули, працював, за його словами, поки нарешті не заявив, що не збирається повертатися в райцентр. Він став менеджером з продаж чи ще чогось, у нього добре виходить з грошима, проблема тільки з житлом. Єдиний вихід — продати квартиру батьків і купити у Львові.

Таких, як мій колишній сусід, тисячі тисяч, по країні мільйони. Навіть львів’яни, чиї діти перебралися до Києва, це знають — що вже казати про маленькі міста і містечка. Діти, а потім студенти не повертаються в рідні міста, де не бачать для себе майбутнього, в міста, де найкраща робоча пропозиція — це «вантажник, охоронець, касир». Виняток — батьки йдуть на пенсію, передаючи дітям у спадок робоче місце або приватний бізнес: магазин, кафе, буда на базарі або вантажний бусик, автівку в якості таксі. Найсильніший аргумент на користь повернення на малу батьківщину, який часто, але не завжди спрацьовує — це житло. Тому знавці чотирьох мов сидять на касі в супермаркеті, а дипломовані юристи продають лотерейні квитки і сім-карти. Решта – інженери, економісти, психологи і філологи — таксують і торгують. І це ще добре. Син моїх сусідів — не виняток. Вогні великого міста і далеких країв манять усіх, а коли ти ще й молодий, повний сил і енергії, а на додаток можеш заробити на хліб, що ти вибереш?

Так, це загальновідомий факт, що у всьому світі провінція завжди була, є і, напевно, буде донором людських трудових ресурсів для великих міст. Тільки за планової економіки міг існувати розподіл і після навчання молодих спеціалістів направляли на роботу в села й міста. Ті ж самі села були донором для міст і містечок. Тепер нікуди направляти, бо промисловості як такої в містах немає. Сільська молодь, яка перебиралася до містечок жити і працювати, зараз відразу рушає на заробітки в Росію, Чехію, Польщу чи Португалію. В райцентр вони приїздять з єдиною метою — попрацювати рік-два офіціантками чи продавцями, назбирати грошей і виїхати на заробітки за кордон. Зарплата в дві-три тисячі на руки — це не та сума, що дозволяє думати про світле майбутнє.

Так, про трудову еміграцію за кордон, заробітчанство, відтік трудових кадрів як світове явище у нас багато пишеться, відома статистика. Маємо приклад сусідів — Польща, Литва, де найбільші втрати робочих рук серед нових членів ЄС. Але у нас майже нічого не пишеться про внутрішню «еміграцію», хіба що про забуті села, особливо в Центральній Україні, чи «вимираючі» міста – шахти на Сході. Але тут, на благословенній Галичині, хоча це стосується всієї Західної України, по вечорах не світиться половина вікон у помешканнях — жильців немає, виїхали. Кожен знає це по своєму під’їзді, будинку, вулиці, кварталі. Візуально це особливо вражає в містах, які «сиділи на сировині». Наприклад, Борислав чи Новий Розділ. У Львові це не кидається в очі завдяки студентам, туристам і будівельному буму, який створили переселенці й гроші заробітчан. Ці гроші і тримають на плаву наші міста. Але нічого вічного немає, все змінюється. Українці вже зараз купують у Польщі більше житла, ніж німці та британці. Купують, щоби там залишитися. Подібна історія з іншими країнами. Все більше і більше заробітчан вирішує не повертатися. Особливо їхні діти і навіть внуки. Україна стає донором людей, які можуть, хочуть і вміють працювати руками і головою. Донором, а не акцептором, бо сюди ніхто не їде на заміну «вибулим», як українці в Польщі, чи Чехії. Нас давно вже не 42 мільйони.

І що буде далі, враховуючи старіння населення і зменшення народжуваності, що буде далі, враховуючи, що ми ніколи не матимемо такі зарплати, як у Європі? Приклад тієї ж Польщі і її сусідки Німеччини, відмінності в зарплаті між ними — найкращий доказ. І що робити з містами, містечками, селами, де залишилися тільки «старі, хворі і діти»? Економіка, виробництво, зайнятість.

Молодь покидає міста, де ніколи нічого не відбувається, залишаючи батьків, які або продають житло і перебираються до дітей, або залишаються — не їхати ж у США, Канаду чи Італію, Іспанію, Францію, вірити у власні сили, а ні — то покладатися на соціальні служби, добрих людей і місцеву медицину. Єдиний виняток — Київ, але на то він і столиця.  

Так, влада — і місцева, і центральна — робить певні кроки, намагаючись відродити виробництво, створити робочі місця. Так, найчастіше це примітивне виробництво, де потрібна не надто кваліфікована ручна праця, бо роботи поки що не справляються – шити чохли для машин, спецодяг, скручувати дроти в кабелі. А ніякий інший інвестор до нас і не прийде. Так, деякі міста пробують перевинайти себе, роблячи ставку переважно на туризм і сферу послуг. Але блиск багатств інших країн і розкіш далеких берегів манить і обіцяє — ти тільки працюй. А головне — відсутність змін, реформ, поступу. Тому, не знайшовши Європи в Україні, українці їдуть туди, де вона є.