«Ярослава Стецько має всі дані на те, щоби бути нашою амбасадоркою чи іншою достойницею вже тепер, як і в будуччині, коли ми будемо мати свою державу. Другої такої небуденної і імпонуючої молодої жінки, з такою вродженою інтелігенцією, повагою і достойністю, з феноменальними здібностями і знанням всіх найважніших світових мов, я у нас не знаю. Мені чомусь здається, що подібною могла бути може донька Ярослава Мудрого Анна, що стала королевою Франції, дружиною короля Генриха і мамою короля Филипа. На кінець хочу зазначити, що я не є ані бандерівцем, ані мельниківцем і навіть не дуже знаю, яка між ними різниця… Я не належу до ніякої партії, ані групи і вважаю себе тільки звичайним українцем, але від неділі 6 грудня 1964 року я став ентузіастичним прихильником і звеличником чарівної пані Прем'єрової Ярослави Стецько», – писав український емігрант Семен Довголуцький про свої враження від зустрічі з українською націоналісткою Славою Стецько.
12 березня – річниця пам’яті цієї славетної української жінки-легенди, яка все своє життя присвятила боротьбі за незалежність власного народу, а омріяний український паспорт отримала за 10 років до смерті. Пані Слава Стецько належала до тієї когорти людей, для яких матеріальні блага блякнуть перед духовними, для яких українська ідея – не можливість отримати доступ до влади, а щире бажання поширювати її серед земляків.
Молоді літа
Вона народилася 14 травня 1920 року в мальовничому селі Романівка (нині Теребовлянський район Тернопілля) в багатодітній родині Йосипа Музики. Батьки дали доньці ім’я Анна. Це вже згодом вона візьме прізвище чоловіка та, змінивши ім’я, стане відомою як Слава Стецько.
Підростала дівчинка в дуже патріотичній сім’ї. Батьки з дитинства прищеплювали їй любов до України та дух спротиву несправедливості та приниження з боку поляків. Вперше конфлікт на національному ґрунті в Анни виник під час навчання у шостому класі Теребовлянської народної школи. «Наставницею в класі була полька. Їй не подобалося, що я розмовляю українською. Одного разу вона ударила мене лінійкою по руці: «Мув по-польску!». Це мене страшенно образило, – згадувала Слава Стецько. – Я гостро відчула, що – українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться. Це не торкалося конкретно мене».
Навчання Анні давалося легко. «Я мала високі оцінки. Дуже добре знала латинь, історію, математику. Належала до “трійки” кращих, де були полька, єврейка та я».
Після завершення школи вступила до гімназії в Теребовля, де теж навчалася на «відмінно». Тут стала одним із організаторів культурологічного українського гуртка. Взагалі навчання та підпільна робота були для дівчини на першому місці, але з часом довелося вибирати, і від 1938 року вона віддає перевагу підпільним справам, стає членкинею юнацького Проводу ОУН(б) й очолює жіночу мережу Юнацтва ОУН(б). «Мені подобалося вчитись, але на перше місце я поставила не науку, а національну ідею – згадувала в одному зі своїх інтерв’ю. – Ми організовували різні гуртки, пікніки, забави (зустрічі) і таким чином підшукували тих, хто здатний боротися з більшовиками, а згодом і з німцями».
Після радянської окупації Західної України Анні запропонували вступити до комсомолу, бо мала значні успіхи в навчанні. Вона відмовилася. Згадуючи той період, писала: «1939 рік. До Західної України приходять більшовики. Щоб уникнути арешту, перебираюся до іншої місцевості. Мене «укорінюють». Я – директор школи в селі Юшківка. Живу в Дев’ятниках. Заочно вивчаю філософію в Львівському університеті. У моїй школі діє підпільний центр. Зі старшинами, зі зброєю. Одного разу, коли чистили зброю, стався вибух. Довелося залишити школу й піти в глибоке підпілля».
Восени 1941 року приїздить до Львова та вступає до Політехніки на відділення будівництва мостів і доріг. Паралельно з навчанням займалася справами ОУН – поширювала листівки українських націоналістів, за що 1943 року була заарештована німцями. Сталося це так: дізнавшись, що її знайома черниця їде у справах до села Дев’ятник, де перебували члени ОУН, Анна довірила їй валізку з листівками. Та на біду для жінок наступного ранку вони зустрілися на залізничному вокзалі. Анна їхала до своїх батьків. Побачивши її, черниця підійшла з літературою до неї, і в цей момент їх випадково перевірили німці. Під час обшуку виявили націоналістичну літературу. «Коли нас заарештували, я сказала, що це моя валізка, а черниця тут ні до чого. Її відпустили, а мене кинули за грати і вперше в житті побили, – розповідала згодом. – Та найбільше я боялася тортур. І коли потрапила до рук гестапо, то молилася Богу, щоб мене розстріляли, а не катували. Думала, що не витримаю мук і зраджу своїх соратників. Таку ганьбу я б не пережила».
Ще до арешту брала активну участь у створенні медичної сітки УПА. У в’язниці «на Лонцького» відбула 8 місяців. Згодом навіть соромилася, що так мало, адже її соратники свої ув’язнення відбували роками.
Звільнити дівчину з буцегарні вдалося завдяки енергійним заходам рідних, друзів і побратимів з ОУН. «Мій батько звернувся до греко-католицьких священиків, щоб вони вплинули на гестапівців через Слово Боже, – розповідала про історію свого звільнення. – Наша організація теж не сиділа склавши руки і збирала кошти, щоб підкупити гестапо. А ще в мене була товаришка – дружина німецького офіцера. Якось вона запросила на свій день народження одного впливового гестапівця, котрий сказав: „У мене немає подарунка, то чи ж можу я вам чимось іншим допомогти?” Тоді його попросили звільнити мене з-під варти. Він щось записав у своєму блокнотику. А через деякий час мене привели до якогось кабінету. Перекладач-поляк спочатку сказав німецькому начальникові, що в моїй валізці не знайшли нічого, крім рефератів про Тараса Шевченка і Лесю Українку. А потім хитро мені підморгнув: мовляв, пані Славо, ви ж добре знаєте, що там було. Таким чином він дав мені зрозуміти, що робить для мене ласку. Того ж дня я вийшла на волю».
Після звільнення Провід ОУН восени 1944 року відправив її за кордон в організаційних справах. Спочатку перебувала у Відні, потім Баварії. Так склалося, що своє подальше еміграційне життя прожила у Мюнхені.
Не політик, не націоналістка, а жінка
Постійна підпільна робота та навчання не залишали дівчині часу на особисте життя. На знайомих хлопців дивилася як на побратимів по боротьбі. Можливо, сприймала їх так тому, що вважала себе непривабливою і думала, що не подобається їм. А усвідомлення того, є передусім жінкою прийшло в 24 роки, коли, кажучи піднесено, підступний Амур поцілив їй у серце своєю стрілою. Сталася ця подія під час зустрічі з відомим діячем ОУН Ярославом Стецьком. Дівчина зустрілася з ним у підпільних справах в одному з кафе та закохалася з першого погляду. «П'ємо ми каву, він щось про політику говорить, а я дивлюся на нього в усі очі і нічого не чую» – розповідала згодом журналістам.
Уже 1946 року молоді люди одружилися. Дітей не мали. Все своє подальше життя Слава перебувала поряд із чоловіком, допомагала йому у всіх починаннях і була відданою спільній справі. Якось журналісти запитали Славу: чи не жалкує вона через це? На що отримали ствердну відповідь: «Я розумію, що для жінки найголовніше – виховувати дітей, бути доброю матір’ю і дружиною. Але я не жалкую, що моє життя склалось інакше. Мій чоловік очолював Антибільшовицький блок, до якого входили представники поневолених народів: українці, болгари, румуни, словаки, поляки, серби, хорвати. Ми розбудовували свої представництва по всьому світу. Виконуючи завдання ОУН, я об’їздила близько 100 країн. Побувала в Африці, Азії, Австралії, Північній, Південній та Центральній Америці, Європі. Особисто знала багатьох відомих політиків: американських президентів – Рейгана, Буша, Ніксона, англійського прем’єра Макмілана, канадського прем’єра Диффенбейкера, австралійського прем’єра Гордона, китайського президента Чан Кайші».
Слава і Ярослав Стецьки на конференції АБН (Тайвань, 1955)
В сімейному житті Стецьків завжди панувала взаємоповага та взаєморозуміння. Слава вважала, що жінка має залишатися в любих ситуаціях жінкою – модно одягатися, готувати смачні страви й оберігати сімейний добробут. У 1958 році журналістка Любомира Вітошинська у репортажі-інтерв’ю, торкаючись її зовнішнього вигляду, писала: «Чудова жінка, – щоправда, зовсім не в стилі Мерилін Монро! Струнка, хоч і по-"молодичному" заокруглена постать, свіже й засмалене сонцем лице, з контрастовим, сталево-сірим кольором очей. Клясична елегантність: чорний костюм з хмаркою білих "рішень" і мережив у вирізі жакету та прилягаючий чорний капелюх, який зовсім зіллявся б з волоссям, коли б не білі крильця – гадючки на скронях. Гарно, скромно й елегантно».
Життя пари українських патріотів на еміграції виявилося нелегким. Через свою життєву позицію постійно перебували під наглядом радянських спецслужб, які шукали підходящого моменту для їх ліквідації. Тому зазвичай вели конспіративне життя. Зі слів Слави, вони 11 разів змінювали місце проживання і жодного разу не реєстрували своє помешкання, постійно жили під іншими прізвищами, ніколи не говорили, куди їдуть, з ким зустрічаються. «У нас був принцип: про свої справи говорити не з тими, кого знаєш, а з тими, кому довіряєш». Можливо, тому і вдалося уникнути найгіршого.
Характеризуючи людські якості Слави Стецько, сучасники зазначали, що вона була вольовою жінкою, вміла володіти емоціями, не приймала поспішних рішень, ніколи не втрачала контролю над собою – навіть у найгостріших ситуаціях. Не лукавила, не мала подвійного ставлення до людей, не звеличувала себе над підлеглими. Будучи дуже віруючою людиною, кожен день починала з молитви і майже щонеділі відвідувала церкву.
У всьому любила порядок. В інтерв’ю журналістці Ванді Ковальській досить ретельно описала свій розпорядок дня народного депутата. «Встаю о 6.30. Роблю «малорухому» – трошки розімнуся. Купаюсь у ванні (душа в мене немає). П’ю каву. Їм вівсянку. І йду до Верховної Ради. Якщо немає засідання комісії, то пополудні їду до себе до Конгресу [українських націоналістів. – Z]. Години півтори працю. Потім знову – до Верховної Ради. О 18 годині знову повертаюся сюди, приймаю людей, займаюся партійними справами. Працюю до 9-10 вечора. І, нарешті, – додому. Слухаю новини. Трохи читаю пресу. Лягаю в ліжко й за одну хвилину засинаю, як дитина». Чи нині багато народних депутатів ведуть такий спосіб життя?
Вільно володіла 8 мовами: англійською, польською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою та білоруською. А от російську мову демонстративно не вчила і не вживала. Завжди на звернення до себе російською мовою відповідала: «Я російської не розумію».
Цікаву історію з небажання слухати і розмовляти мовою «північного сусіда», пов’язану з депутатством Слави Стецько, розповів її колега-депутат Володимир Яворівський: «На пульті кожного депутата є можливість перемикати різні мови. Хтось виступав з іноземців, і там був переклад російською й українською. Вона слухала це через навушники. Я взяв і жартома перемкнув на російську мову. Вона в цю мить насторожилася, прислухалася і тоді зриває цей навушник із вуха і питає: “Пане Володимире! Що то є?! До чого то вже дожилися!” – і кинула цей навушник».
Живучи на еміграції, мріяла про повернення на Батьківщину. Інколи ці думки наводили смуток, особливо, коли бачила умови проживання людей в інших країнах, що були набагато кращими від українських реалій. «1957 року ми приїхали до Сайгона. Я одягнута за модою. – пригадувала Слава Стецько. – У льняній сукенці. Але для спекотного вологого клімату то було найгіршим варіантом. Тканина не пропускала повітря. Потрапила, певно, на протяг, захворіла. Треба готувати виставку, а я лежу. Нервую. П’ю ліки. Раптом до мене запурхнула зграйка в’єтнамок. Чоловік десять. Мило щебечуть: “Ми за вас цілий день молилися у церкві”. Це були католички. Дивлюся на них, таких тендітних, ніжних, у легких сукенках. Метелики, й усе тут. Порівняно з ними наші жінки виглядають як солдати у чоботях. Чудово так на душі було. А потім защемила туга. Пригадала своїх співвітчизниць. Як вони місять ногами багнюку сільським бездоріжжям, як, не розгинаючи спини, длубаються в землі.
І нічого, крім цього, не бачать. Навіть паспортів не мають. Шкода мені їх стало».
Найбільше потрясіння, яке пережила у своєму житті, з її слів, сталося 1986 року: через рак шлунку помер чоловік Ярослав.
Еміграційна політика
Весною 1946 року Ярослав Стецько створив Антибільшовицький блок народів (АБН) і став його президентом. «Я належала до проводу зв’язку, до центрального комітету. Й редагувала часопис «АБН-Кореспондентес» [від 1948 р. – В.Г.], який виходив англійською, французькою, німецькою, іспанською, португальською мовами. Щоб не плутати Ярослава та Ярославу, я завжди підписувалася Славою… У нас була мета: організувати українські співтовариства й розвивати контакти з іншими підневільними народами. Тому ми з Ярославом постійно подорожували. Де території величезні – в Канаді й Австралії, працювали по півроку. Виступали з доповідями, влаштовували прес-конференції, зустрічалися з молоддю, з державними діячами. Робили все, щоб викликати інтерес і симпатію до України. Треба було переконувати народи підтримувати емігрантів із підкомуністичних країн морально й політично», – згадувала уже в незалежній Україні.
Паралельно з редакторською роботою в «АБН–Кореспонденці]» працювала редактором журналу «Український огляд» і до 1953 року входила lj правління молодіжної організації «Група української молоді». Завершила навчання в Мюнхенському інституті політичних наук.
Слава Стецько і Чан Кайші (1962)
Постійно перебуваючи в еміграційні часи на різних політичних заходах, пані Слава чітко знала, коли можна вступати в розмови з чоловіками-політиками, аби мати з них користь, а не лише миле спілкування. Тут давалися взнаки освіта психолога, політолога та, звичайно, знання мов. «Я вам прозраджу, що жінка має багато влегшень, – говорила вона Л.Вітошинський. – Ось, наприклад, саме завдяки моїй "слабшій" статі, коли відбувається якесь прийняття, – це ж ясно, що мене посадять з правого боку, наприклад, президента Чан-Кайші – як це було на Формозі, чи якого голови конгресу. А вже сидячи за столом, і споживаючи цих 36 страв, що їх, зокрема, на Далекому Сході, подають, можна обговорити багато-багато справ... Крім того, треба враховувати теж психологічний момент. Усі чоловіки на таких з'їздах і конгресах втомлені, перемучені, коли ж трапиться хвилина відпочинку чи якась прогулянка, то вони радше розмовляють тоді з жінками. Тоді вже від нас залежить як повести розмову, щоб вона не була тільки "шурами-мурами"».
Український політик
До України Слава Стецько повернулася 30 червня 1991 року, тобто після 47 років відсутності. Того дня у Львові відзначали 50-річчя «Акту відновлення Української державности». Їй надали можливість виступити перед львівською громадою з імпровізованої трибуни. На той час у Львові було багато російських журналістів, які намагалися представити зібрання українських націоналістів якимось шабашем. Не оминули вони нагоди скористатися з присутності провідної націоналістки. «До мене підійшли московські журналісти, щоби взяти інтерв'ю, і запитали, яка наша головна ціль? "Розвалити імперію на самостійні держави", – відповіла я . – "Яким чином?" – "Зсередини"», – згадувала вже згодом.
Після того львівського виступу політична кар’єра Слави Стецько в Україні стрімко пішла вгору. У липні 1991-го на VIII Великому Зборі ОУН(б) її обрали головою Проводу, і вона переїхала на постійне проживання до України. У жовтні 1992 року очолила партію «Конгрес українських націоналістів» (КУН), керувала якою до останніх своїх днів. Наступного року отримала звання «Почесний громадянин Львова». На парламентських виборах 27 березня 1994 року КУН зумів провести до Верховної Ради 5 депутатів, але Слава Стецько не отримала мандату через відсутність українського паспорта. Одержавши повноцінний паспорт (доти мала паспорт почесного громадянина) на початку 1997 року перемогла на довиборах до ВР у Надвірнянському виборчому окрузі. На парламентських виборах 1998 року до парламенту пройшла від Івано-Франківщини як кандидат від «Національного фронту». Потрапивши до Верховної Ради, приводила до присяги депутатів як найстарша за віком у сесійній залі в 1997 та 2002 роках.
Характеризуючи Славу Стецько як політика, її соратник Сергій Жижко зазначав, що її сильною стороною була публічність, вміння запально й аргументовано виступити як на всеукраїнському вічі чи в залі на кілька тисяч людей, так і в сільському клубі. Почувалася вільно перед телекамерами, на радіо, давала влучні, насичені образністю інтерв’ю пресі. Могла вийти 24 серпня на майдан Незалежності і серед тисяч молодих людей слухати концерт рок-музики.
А ось однопартієць Ігор Швець, міркуючи над її феноменом, вбачав його в тому, що була прапором об'єднання нації. «Великий недолік, що сьогодні в нашому політикумі не культивується об'єднавча хвиля, а політиків такої ваги, освіченості, культури, як Слава Стецько, днем з вогнем не знайдеш», – констатував він.
Слава Стецько пішла з життя 12 березня 2003 року в Мюнхені – через серцеву недугу. Подвижницю боротьби за незалежність поховали на Байковому цвинтарі.
А на завершення пасували би слова Сергія Жижка: «Слава Стецько не була ідеологом, теоретиком, аналітиком чи політологом, але вона була природженим, дуже діяльним політиком. Політиком високого класу. Жаль, що українська держава мало використала її потенціал. Вона не завжди казала, як і що треба робити – думка проводу вироблялася колегіально. Але вона точно знала, чого не треба робити, говорити, і принципово-категорично ніколи не робила негативу».
12.03.2018