Ярослав Підгора-Гвяздовський

7 березня в український прокат вийшов вітчизняний повнометражний мультфільм «Викрадена принцеса», велика надія нашої української анімації на світле майбутнє. Тож чи надія обнадіяла, і що, власне, демонструє мультфільм, який вже незабаром буде представляти Україну на кінематографічній мапі світу?

 

 

Перед показом «… принцеси» в офісі Film.ua Group журналістам і критикам була прочитана і проілюстрована лекція щодо створення загалом анімації та конкретно цієї, аби всі зрозуміли технічний та творчий процес і його неймовірну складність, тривалість та відповідальність. Тож натхненні інформацією, вражені обсягом зробленого, представники четвертої влади увійшли в світ мальованого підготовленимиі, в очікувані потужного і якісного…

 

…І на таке можна було сподіватися. Принаймні, на професійне. Адже виробництвом мультфільму зайнялася найбільша приватна студія в Україні, Film.ua Group, яка під свої анімаційні проекти 2012 року заснувала окрему компанію, Animagrad. І запросила на роботу (та підробіток) ледь не всіх вітчизняних аніматорів. Зважаючи на довготривалу, роками, роботу, бюджет розрахували відповідний, як для українських виробників – астрономічний, проте адекватний для такого проекту – 95 мільйонів 222 тисячі грн. Виграний 2016-го року 9-й пітчинг Держкіно забезпечив проекту державне фінансуванні у розмірі майже 20% від загального кошторису (інші гроші, підтверджені на папері, досі уявляються в реальності доволі приблизно, власне, як і джерела фінансування самої студії, офіційно не розкриті). Передбачлива кампанія створення фільму правильно будувалася на перед-продажах прав, зорганізованих на чисельних кіноринках, враховуючи Берлінський та Канський. Тобто ще до подачі «… принцеси» на пітчинг Держкіно, 2015-го року, на кіноринку EFM в Берліні права на неї купили Ізраїль та Корея. Наразі, за прес-релізом, права вже продані до понад 30-ти країн.  І це переконливо говорить про якість матеріалу, пропонованого потенційним байєрам, оціненого і підтвердженого. Проте маємо два нез’ясовних та полемічних моменти. По-перше, дотепер ніде не повідомлялося, які саме суми були отримані від продажів. Тобто чи є анімаційна діяльність Film.ua Group бізнесом, і чи цей бізнес успішний? Підтвердити це остаточно здатні лише цифри і елементарна математика, де у знаменнику рівняння – бюджет власний, бюджет приватний і бюджет від Держкіно, а у чисельнику – гроші, отримані від продажів прав і збори у власному прокаті (до певного часу невідомі). А по-друге, все ж таки якість товару є річчю відносною, бо аудиторія неоднозначна, має різні смаки і забаганки.

 

Власне, виробництво «Викраденої принцеси», як це не дивно, може мати мету й не бізнесову, а показову – мовляв, маємо, можемо, вміємо. Для чого це – предмет поки складної для висвітлення дискусії, що вимагає документів, цифр, коментарів, суддів, прокурорів і решта представників юстиції, правоохоронних органів і ЗМІ. Словом, ця справа відтерміновується. А безпосередньо саму «…принцесу» можна обговорювати вже.

 

І варто розпочати з назви. Бо ж робоча назва мультфільму, що не так давно була перенесена у підзаголовок, –  «Руслан і Людмила»?! Звісно, це Пушкін... Без жартів. І де ці винахідники, що запропонували саме таку назву і саме цей твір для екранізації? Тобто, вони справді є? Чи це якась анекдотична бздура, видана на п’яну голову напів(повністю?)божевільним? Який креативний мозок може таке вигадати, саме зараз неможливо осягнути, та й не дуже хочеться, бо гидко. Особливо, якщо перейтись сюжетом «… принцеси», в якому від Пушкіна – лише він сам у вигляді пам’ятнику собі в позі лотоса, імена героїв та кілька деталей, видозмінених до повної втрати автентичності. Проте зрозумілим це стає після з’ясування дати задуму, що постав ще до Революції гідності і до російсько-української війни. На той час Film.ua виробляла ледь не найбільше в Україні фільмів та серіалів для Росії та на російські гроші, і зміна ситуації зі зміною влади, забороною російських серіалів і паралельною українізацією телеефіру – їм як кістка впоперек горла.

 

Тож зі старту мульт планувався і/для російського ринку, дуже вигідного вітчизняним виробникам, частина з яких і досі продовжує співпрацю з країною-агресором. Але трохи змінене законодавство і (трохи) змінена ситуація в бізнесі змусили виробників придумати нову назву «Викрадена принцеса», додати нові слова і фрази у сценарій (Київ, Київська Русь, Слава Україні) та зробити його іншою мовою… англійською. На питання: чому мульт робився англійською, а не українською, з подальшим переозвученням кому-якою мовою потрібно, як це відбувається завжди, на прес-конференції відповіли магічним словом – маркетинг. Мовляв, так буде легше продати… Цікаво, що «Маленькому принцу» не завадила французька мова, аби продатися в 48 країн світу. І це при тому, що зробив його голлівудський режисер Марк Озборн!

 

 

Така ж халепа із задекларованим, але не візуалізованим. Заявка, що ніби то все відбувається в Києві, просто не відповідає намальованому: жодна архітектурна частинка міста, що часом виринає в кадрі, не виказує локації саме в Києві. Хоча, з маркетингової точки зору, було б логічніше замість купки «якихось будиночків» намалювати Софійський собор або Печерську Лавру, бодай через їх світове значення як об’єктів, внесених до переліку спадщини ЮНЕСКО. А, крім того, саме ці комплекси датуються якраз заявленими в мульті часами Київської Русі. Бо коли виробники «Балерини», однієї з найкраще проданих за минулі роки (в 58 країн) французьких анімацій, робили свій мульт, то головним чином орієнтувалися на Париж, який у них не тільки згадується в діалогах героїв, а й у кожному кадрі.

 

Від українського в «… принцесі» – лише слова. На папірусах в руках Пушкіна-будди написано «Слава Україні»; в одному з моментів князь проголошує: «Звертаюся до вас, київські громадяни», а насправді повертається до купки іноземних залицяльників; а в трейлері згадується один з районів Києва, Троєщина, тим не менше, забутий у самому мультфільмі. Можна було б ще додати стилізацію візерунків на стінах князівського палацу та архітектурних форм, але додавати не хочеться – бо відверто притягнуто за вуха.

 

Одначе, звісно, адреса виробників, вмонтована у вигляд самого продукту – це з одного боку демонстрація внутрішньої національно-орієнтованої конституції режисерів та художників, а з іншого – просто вищий професійний пілотаж. І ні на одне, і ні на інше Animagrad чи тим паче Film.ua Group не претендували. Працюючи над першим своїм великим проектом, вони орієнтувалися на глобалізований світ, помилково вважаючи його безхребетним і одноманітним простором, позбавленим етнічного та традиційного. Без порівняння з якістю робіт Pixar’у, скажу, що художники цієї компанії виїжджають на ті місця, про які ведеться в їх мультфільмах. І, гадаю, «Коко» не був би таким чудовим і не отримав би «Оскар» як найкращий мульт минулого року, якби не деталізація винятково мексиканських ознак життя персонажів і створення, таким чином, унікального, самобутнього світу, тим і цікавого, що національно виразного.

 

Фактично «Викрадена принцеса» – це компіляція форм і динаміки відомих анімаційних аналогів, використаних як референс для сценаристів та художників – на кшталт «Рапунцель». І для початку, як для першого разу закинутої вудки, не можна сказати, що рибка не ловиться. Навпаки: власне, в сенсі динаміки і промальовки персонажів та їх дій дебют у великому кіно Олега Маламужа виглядає новим кроком української мультиплікації. Якщо порівнювати з перший повнометражним анімаційним українським фільмом, «Микитою Кожум’якою» (бо «Бабая» рот не відкриється назвати «першим»), «… принцеса» виглядає таким собі голлівудським блокбастером. Дуже неоднорідним, кульгавим, місцями дико прямолінійним в сценарному плані, недолугим в режисерському, але – блокбастером. Рухливість героїв і енергетика всього концепту – це сміливо для стадії, на якій знаходиться анімація в Україні, де випущено лише кілька великих мультфільмів.

 

 

Дивує, що від персонажа до персонажа органічність і складність рухів різна: наприклад, Міла, тобто сама принцеса, має кращу промальовку рухів та міміки обличчя, ніж Руслан, у якого обличчя просто таки дитяче – дуже примітивне у виразах і загальному вигляді. У Чорномора рухи складніші, обличчя виразніше, але цих рухів забагато, і це робить його неорганічним, театральним. А от персонаж Фіна об’єднав в собі протилежності – з одного боку, він надмірно рухливий, ніби ним, мов лялькою, хтось весь час сіпає, а з іншого – його волосся неначе приклеєне і не рухається навіть у стрімких розворотах. Це стосується складності роботи з волоссям, одного з найскладніших ефектів в анімації. (Шість років тому українська аніматор з Чернігова Маша Еллсворт, яка працювала над піксарівською «Відважною», розказувала мені про своє щоденне і багаторічне зобов’язання піклуватися про пишні та неслухняні кучері принцеси Меріди). Аби волосся у всіх персонажів «…принцеси» теж було живим і природньо-рухливим, треба було б виділити цілу групу аніматорів, а це, звісно, збільшило б бюджет стрічки, і без того недешевої.

 

Нерівність анімації «…принцеси» проявляється і в окремих сценах. Наприклад, «бійка» Міли з монструозними тортом і його посіпаками, тістечками, виглядає ідеальною, певно, тому, що над нею працювали довше за решту сцен. Вона ж бо увійшла і до офіційного трейлеру, представленого на міжнародних ринках. А виступ Руслана на сцені чи біг його по «київських» дахах виглядали мінімізованими або просто не до кінця проробленими. Очевидними проблемами є і зачатки сучасної складної 3D-анімації в Україні, і відсутність у потрібній кількості кваліфікованого персоналу, і відносно невеликий бюджет. Що й робить недоречним порівняння з американськими, французькими чи навіть іспанськими мультиками.

 

Та попри це, попри мільйон і одне глупство в загальному сценарії, окремих мізансценах чи повсюдних деталях, «… принцеса» виглядає презентабельною роботою, великою і цілком закінченою історією. Візуально. Для українців же особливу проблему склала вербалізація: двох головних героїв озвучили повні аматори в цьому, виконавці з гурту «Время і Стекло». Вже не кажучи про вульгарність та примітив самого гурту, в даному випадку наполягання продюсерів на «маркетингу» ніяк не може виправдати «завалену» роботу принаймні чоловічою половиною «Времені...» – Олексієм Завгороднім. Його голос, як і вимова, були так само «дерев’яними», як і зовнішній вигляд анімаційного Руслана. Аж вчувалося – «ми-самі-не-мєсниє»... Сумно, що цей непрофесійний підхід розуміють і самі виробники, які на прес-конференції сказали, що «думали, буде гірше». Серйозно?! З яких пір так підходять до роботи? З яких пір це вважається прийнятним? Чи це тепер нормально по всій країні? По світу? Може варто буде це «пояснення» перекласти англійською, якщо вже і мультик відразу робився англомовним, і надавати потенційним покупцям у вигляді офіційної заяви щодо проблемного власного озвучення? Цікаво, чи захочуть інші купувати мульт, який виробниками для своєї аудиторії озвучується свідомо недбало, типу «і так піде»?

 

Втім, нас навчили махати рукою на неохайність, прикриваючи її комплексом меншовартості, мовляв «у нас так завжди» або «чого шукати у власному оці дровеняку, якщо чужі очі взагалі запорошені». І тут ми зробимо так само. Як вже зробили з недоладною «Сторожовою заставою», кепським «DIDZIO Контрабасом» і вимученими «Кіборгами». Ми пропустимо повз вуха критику, бо ж «всі критики як діти», недочуємо про фактичні проблеми в процесі зйомок – бо «наклеп», і візьмемо на озброєння заклик «не лайте українське кіно, ми ж тільки починаємо». Чи все буде добре? Ні, але ж переконувати себе у зворотному так приємно.

 

«Викрадена принцеса» в черговий раз не виправдала надії на щось своє велике і якісне, справді українське, а не «так би мовити українське», «вишиватне» і шароварне. Проте все ж показала пристойний індустріальний рівень. І то вже добре. Ми можемо, це правда. І можна повірити, що з наступним проектом Animagrad’у, «Мавкою», розрахованою на вихід у 2020 році, буде набагато краще. Хоч бочка меду вже зіпсована невблаганно-постійною національною ложкою дьогтю…             

08.03.2018