Анастасія Чупринська

 

Дві години машиною або потягом – 129 кілометрів лежить між містами Львів і Тернопіль. Перші асоціації, які я чула, коли запитувала знайомих: озеро, гурт СКАЙ, і рядки із пісні Гадюкіних про Файне місто. Що ще вам нагадує Тернопіль?

 

Видається, що ми надто близько, або ж недостатньо далеко, щоби дочути одне одного. «Z» вирішив придивитися до людей, які творять у Тернополі мистецтво, а зокрема літературу. Ми поговорили із видавцем-поетом, українським письменником з Нью-Йорку та поетом-культурним менеджером. Розпитали їх про характер, людей та ритми Тернополя, про радянську спадщину в управлінні культурою та цілком нові успішні ініціативи. І врешті – про власні, віднайдені у цьому місті, історії.

 

поезія — мабуть перейде в слова і зникне в провінції

від постійного пошуку сенсу життя і провізії

де все сходить з рук

бліді поетески помалу спиваються

співають пісень — акушерством займаються

і блядством — як вислід душевних мук

 

Василь Махно

 

Юрій Завадський. Фото: Іван Поливода

 

«Ніхто не засновує видавництво заради видавництва»

Юрій Завадський, голова видавництва КРОК

 

Дев’ять років КРОК працює у Тернополі. Видає переклади з каталонської, польської, англійської, шведської, грузинської мов. Проводить конкурс поезії Dictum. Cпеціалізується на поезії та перекладній літературі.

Юрій Завадський каже, що історія видавництва КРОК почалася тоді, коли він був аспірантом і почав провадити науковий альманах. А вже згодом вирішив заснувати видавництво. Констатує, що робив це із меркантильною метою, і йшлося про гроші  бо ніхто не засновує видавництво заради видавництва.

 

Будь-яка культура без грошей не мислиться, хай нам не розказують байки. Щоправда, українська культура має таку рису: вона найкраще функціонує в умовах шаленого тиску і терору. Тому зараз вона програє – бо ніби є свобода, і вже дехто може з неї заробляти; але немає ідеологічного тиску, і багато авторитетів просто гинуть від цього. Захотілося робити щось гарне, так би мовити, для себе.

 

Восени 2017-го, на Форумі Видавців, зустрівся з нашим першим автором поетичної книжки — це був Валентин Кузан із Закарпаття. Він далекого 2010 року мав по Україні цілий тур із музикантом, Ілля Стронґовський зробив дизайн та верстку книжки, ми надрукували, я намалював афіші — і воно пішло; Валік старався, відбив усі гроші. А я зрозумів, що можемо робити цікаві видавничі проекти в акваріумі сучасної поезії, зокрема, завдяки співпраці з Іллею.

 

Видавництво для мене не є суто тернопільським. Цікаво, що саме тут ми видаємо Тура Геєрдала чи новозеландських поетів. Здавалося б: чому не в Києві? Кому це треба? Справа не в локації; ми почуваємося як промоутери української (та білоруської) мови, бо здійснюємо усі ці переклади поезії.

 

Обкладинки КРОКу

 

На початку, коли на КРОЦі був лише я сам, сильно допоміг Ілля Стронґовський. Ми з ним давно знаємося і маємо велику любов, хоча й критично ставимося до здобутків одне одного. Але про це відкрито говоримо, тому й цінуємо думку одне одного. Є багато дизайнерських рішень та проектів, які він робить, а я не сприймаю; хоча розумію, що він має своє бачення. Скажімо, так було із книжками Хадановича та Жадана — запропонував йому зробити їх за умови, що я не втручаюся. І книжка вийшла така, що Андрій Хаданович лишень десь рік тому заспокоївся щодо дизайну: там був штрих код на лицевій стороні, складно зрозуміти що й до чого, суцільне вирівнювання по ширині усіх назв, порушення міжлітерного інтервалу на кожній сторінці. Виглядало воно дико, та вкрай цікаво; мені сподобалася ця квадратність.

 

У нашій команді працює кілька фрілансерів, а на офіційній роботі було мало людей. Зокрема, Юрко Матевощук, який був головним редактором, і займався сучасною українською літературою. Також це Юрій Фучила, наш дизайнер, який, власне, робив обкладинки для книжок Тура Геєрдала.

 

Щодо роботи із аудиторією, у нас є проблема: продавати я вмію лише самого себе. Ми видаємо літературу нішеву, сучасну іноземну поезію, і тому важливим для нас є не лише переклад творів, а й приїзди та співпраця з авторами. Не мислимо промоцію іноземної книжки без участі у ній письменника. Одні з перших ми надрукували книжку новозеландського автора; у нас їх вже 5-6, двоє письменників приїжджали. Ці прекрасні коричневошкірі люди були на презентаціях у Тернополі та у Львові. Серія сучасної перекладної поезії, у якій вийшли їхні книжки, передбачає те, що автор має бути присутнім. Активно починаємо розвивати її, хоча розуміємо, що це нішевий продукт, і на презентації переважно приходять лише наші кохані фріки, такі ж як ми. Цього року реанімую серію, змінюю дизайн, долучаю інші країни. З 2018 року (хоча давно треба було це робити) видавництво КРОК принципово пише ім’я перекладача на обкладинці.

 

Думаю, той хто сприймає конкуренцію як негативне явище, вже програв. Ми всі на видавничому ринку надихаємо одне одного. Виглядає так, що ми вже зробили кількох авторів, вони пішли у більші видавництва; і це нормально, я радий, що так сталося. Завжди кажу, що у літературі є Бурлюк і є Маяковський, якого всі знають. Та без Бурлюка і його роботи Маяковського могло би не бути як письменника, він би просто пішов по тюрмах… (зі спогадів Маяковського: «Мій дійсний учитель, Бурлюк, зробив мене поетом… Видавав щодня 50 копійок. Щоб писати, не голодуючи» — прим. ред).

 

У нас є перекладачі, які люблять із нами працювати, й ми любимо працювати з ними. Стараємося брати підтримку з закордону, бо перекладна поезія – це не надто комерційна справа, і окрім податків, все платимо перекладачам. Даємо змогу зробити свій переклад та ім’я. Дехто з нами ще від 2011 року, ось як Ганна Яновська (новозеладнська література), яка переклала шість книжок; тепер вона вже почала перекладати прозу для великих видавництв. Тура Геєрдала нам перекладала Ірина Сабор з Норвегії та її учителька Наталія Іваничук. Радий, що пані Ірина та пані Наталя погодилися на цей проект, і ми знайшли особливе порозуміння майже без слів.

 

Є велика різниця між людиною, яка добре пише та іноді виринає у медіа, та професійним письменником. Як літературознавець (хоча не люблю цього слова), можу сказати, що справа не у тому, чи є видані книжки, чи немає. А у тому, як автор себе побачить, і якого рівня майстерності він досягне. Мені цікаво спостерігати, як пише Дмитро Лазуткін, я не особливо люблю те що він пише, але люблю як він це робить; мало хто так вміє, так оптимально, просто й прагматично. Також це Юля Мусаковська, яка у нас перемогла у конкурсі Dictum, та її книжка «Полювання на тишу». Коли вона надіслала рукопис, я був шокований, що мене силаботоніка може так «брати» — це було дуже добре написано, збірка вистояна, витримана.

 

Можна автора розкрутити, затикати ним усі діри в фестивалях, він буде весь час у пресі, але йому не пробачать ніколи, якщо він буде поганим ремісником. Якщо він буде просто погано писати. Бо це теж треба вміти робити, вчитися; це – ремесло. Кажуть, письменником треба народитися. А художником що, ні? Рівень письма автора дуже важливий, хай там і з піаром не виходить, та такі тексти залишаються. З нашими українськими авторами ми часто прописуємо в договорі мінімальну кількість презентацій, з іноземцями це переважно добровільно, бо вони такі ж анархісти, як і ми.

 

На цей рік маємо 9 контрактів на видання книжок. КРОК ґрунтується на поезії; хочу, щоб наші проекти були якісним, цікавими та несподіваними. Повинно виходити те, чого українською ще не було перекладено. Добре розійшовся «Провінційний Роман» Корнеля Філіповича. Найбільші тиражі КРОКу – це десь 12 000. Скажімо, книжку нобеліата Ейвінда Юнсона (хоч я ненавиджу прозу) прочитав одразу з екрану комп’ютера, й вона добре продалася.

 

У Тернополі я виріс, сформувався, пишу, колись шість років видавав поетичну газету. (Зі Спілкою письменників у мене була довга історія, та врешті я вийшов із неї). Важливі письменники тут – це Степан Будний, Василь Ярмуш, Борис Демків, Ярослав Павуляк, Михайло Левицький. Це середовище досі має значення, такий от довгий рядок. Та за хворобливими традиціями провінції в нас говорять так: ось оці «наші», а он ті – вже «не наші». Наприклад, Василь Махно вже «не наш» — паспорт має інший. Хоча вони би мали його в задницю цілувати за те, що він не забув, звідки родом.

 

Тепер молодь навчилася простої речі: бути поетом так само круто, як бути музикантом. І це класно, що є середовище, яке не треба організовувати. Мінкульт варто закрити або спалити. І просто давати гроші на культуру. А як не хочете давати гроші, то йдіть в сраку.

 

У Тернополі люди з задоволенням слухають поезію. Торік навесні, на фестивалі Ї, мій друг Пьотр Марецкі сказав: я вам заздрю, бо це маленьке місто, не Київ, не Варшава, а о пів на 4 ранку у залі «Перемоги» люди збираються, чекаючи на читання одного поета; це круто! Ми чутливіші за поляків, нам треба емоцій.

 

Василь Махно. Фото: Остап Кінь.

 

«Тернополю більше пасує джаз»

Василь Махно, письменник

 

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач, літературознавець. Учасник поетичного гурту «Західний Вітер», що існував до 1992 року. Написав дев’ять поетичних збірок та дві книжки есеїстики. Викладав у Тернополі. Зараз працює у Науковому Товаристві імені Шевченка у США. Його твори перекладено англійською, польською, німецькою, сербською, литовською, чеською, івритом, іспанською.

 

Пригадує, що початку 1980-тих, коли він закінчував середню школу, говорити про яке-небудь серйозне літературне середовище в Тернополі не випадало. Офіційно існували літературні об’єднання «Золотий вересень», яке щомісяця збиралося у теперішньому катедральному храмі УКЦ (тоді це була картинна галерея) і «Сонячні кларнети» при комсомольській газеті «Ровесник». При заводах та вишах були свої літературні студії. «Золотий вересень» очолював професор Роман Гром’як, а «Сонячні кларнети» поет Борис Демків.

 

Навчаючись на філологічному факультеті, я спробував потрапити до «Золотого вересня», запитавши професора Гром’яка, як же туди записатися. Натомість почув делікатну пораду утриматися — наче за віком я радше пасую для «Сонячних кларнетів». Багато років опісля я запитав професора, чому він тоді так мені відповів, і почув, що усі творчі об’єднання тоді були під КГБ, усе контролювалося, і про читання та дискусії тій конторі було відомо. Отже, я особисто ні до яких студій та об’єднань не належав. Навіть відвідавши кілька разів інститутську студію «Малиновий дзвін», зрозумів, що така форма літературного спілкування не для мене.

 

Натомість мене захоплювали бібліотеки та книжки. Під час однієї зустрічі в читалці обласної бібліотеки я познайомився з Борисом Щавурським. У бібліотечному фойє ми прочитали один одному свої вірші. Це було, якщо не помиляюся, восени 1981 року. Саме з цього часу можна уважати, що «Західний вітер» було започатковано, хоч про ніяку групу ми тоді не думали. Просто хотіли відокремитися від офіціозу. Захоплювалися європейською та американською поезією, і намагалися слідкувати за усіма новинками тодішньої радянської та української літератури.

 

У 1987 році у Тернополі було засновано філію Спілки письменників. Пригадую вечір, присвячений цій події у місцевому театрі, на якому виступав Павло Загребельний. У наше досить вузьке з Борисом коло ми мало кого впускали. Пригадую, що ми могли годинами цитувати напам’ять один одному вірші українських й російських поетів. Звичайно, що ми хотіли друкуватися, але нас навіть не допускали до заводських багатотиражок. У 1983 році я познайомився з Іваном Драчем, який відвідав Тернопіль під час святкувань якогось-річчя Юліуша Словацького. І Драч запросив мене приїхати до Києва.

 

Я довго вагався і, нарешті, якогось зимового дня увійшов до його помешкання на вулиці Горького. Іван Федорович терпеливо вислухав мої вірші, і з тридцяти, які я йому прочитав, вибрав для публікації всього п’ять. Можна сказати, що з того часу Тернопіль як літературне середовище перестав мене цікавити.

 

Наприкінці 1980-тих, коли я повернувся з війська, ми з Борисом Щавурським відчули, що час політичних змін неодмінно вплине на літературу. Так воно й трапилося. Прикольно, що після першої публікації у столичному журналі «Київ», в якому деякі рядки віршів були просто перероблені, друга публікація з новими текстами, без цензури, здійснилася у заводські газетці «Комбайнобудівник», у якій працював мій приятель з часів навчання на філфаці Ярослав Буяк. Славко, скориставшись відсутністю редактора, сам змакетував нове число, віддавши моїм віршам цілу сторінку...

 

Приблизно з 1989 року, коли до нас з Борисом пристали студенти Віталій Гайда та Гордій Безкоровайний, ми почали читати біля пам’ятника Шевченкові, організували вечір у Спілці письменників, презентували книжку «Західний вітер» тощо. Але найчастіше збиралися у кав’ярні «Муза» у веселих компаніях місцевих художників, яким читали наші нові твори. У художників були майстерні, і там нам ніхто не заважав бути вільними. Про це я досить детально оповів ув есеї «Врубай свою музику гучніше, якщо можеш». Тут лише додаю деталі, які мимоволі пригадалися.

 

У мене багато віршів та й прози присвячено містам. І Тернопіль, і Чортків там не на останньому місці. Бачите, місто – це своєрідна форма культури чи культурного життя, яке мені найбільше імпонує. У Чорткові я народився, але ніколи не мешкав. Тому для мене важливо було позначити Чортків у літературі. Тернопіль саме навпаки – я прожив там з 1979 до 2000 року: там я закінчував школу, навчався на філфаці, працював в університеті.

 

Окремі видання Василя Махна

 

Місто, країна, персональна географія важливі, вони формують моє письмо, темп розповіді, особливості словника. І протягом життя мені довелося мешкати у різних містах світу, кожне з них я намагаюся по своєму прочитати. Я люблю Чортків та Тернопіль не менше за Нью-Йорк, Белґрад чи Париж.

 

Якщо серйозно, то усе, що пов’язано зі Спілкою письменників у Тернополі, виглядає мені надто кволим. Тепер там щось біля ста членів, але те, що ними продукується, не має за гамбурзьким рахунком якогось помітного стосунку до літератури. У Тернополі немає жодного серйозного літературного журналу, електронного чи паперового. Свого часу, в середині 1990-их, ми спробували видавати журнал «Форум»; вийшло лише одне число. Щось не пішло, але спроба, принаймні, була. А як можна творити середовище без цього? До сих пір існують різні управління культури. А як можна культурою «управляти»? Тобто радянські форми та інституції прикрасилися вишиванками, але від того вони не стали цікавими або глибшими.

 

Натомість середовища видавництва «Крок», фестивалю «Ї», «Бункермузу» чи «Кози», тобто альтернативна молодіжна тусовка просто ламають усталені й містечкові уявлення про літературу. Вони наповнюють її свіжим, можливо, різким повітрям сьогодення. Для мене поява самої ідеї міжнародного фестивалю «Ї» не просто відрадне явище (про що я мріяв і про що ми з приятелями із «Західного вітру» неоднораз обговорювали, але тоді був інший час та інші можливості) — цей фестиваль є новою мовою нового покоління. Мистецьку атмосферу міста змінено!

 

Та назагал, справа ж не в тому, що мені хтось подобається або ні. Писання, у своїй суті, — призначення самітника і схимника; не фестивалі, й не Спілка. Це виклик, який ти приймаєш, стоячи перед навалою слів, з якими потрібно впоратися.

 

Я колись казав, що Тернополю більше пасує джаз. Не тому що воно таке джазове, а тому що з історичних та індивідуальних синкоп можна збудувати фразу, речення, абзац, сторінку, оповідання, роман про Тернопіль. Бо що таке синкопа? Зміщення, пропущення. Тобто текстом ти заповнюєш оту порожнечу, яка існує в історії кожного міста і кожної людини. На жаль, Тернопіль ще не удостоївся належного втілення в українській прозі.

 

Щодо тих, від спілкування з якими отримував насолоду… Універсальністю знань мене (та й не тільки мене) вражав професор Роман Гром’як; упертістю та вірою у своє ремесло – художник Дмитро Стецько; легкістю у ставленні до життя – поет Ярослав Павуляк. Протягом 1990-тих «Західний вітер» був для мене домом, в якому жилося і писалося.

 

Література – досить специфічна сфера діяльності; не всі витримують той марафон. Я завжди радо відгукуюся на запрошення відвідати той чи інший літературний фестиваль, симпозіум тощо. Бував на різноманітних: від Європи до Азії, від Північної Америки до Південної. Публіка завжди добре сприймає добрий текст, не залежно, у якій країні ти читаєш.

 

Юрій Матевощук. Фото: Іван Поливода

 

«Бути в контексті літературного процесу»

Юрко Матевощук, програмний директор фестивалю «Ї»

 

Фестиваль «Ї» виник як літературно-музичний захід. Ідея належала Василю Томчишину та Ігорю Білику, студентам із ТНЕУ. На першому фесті було десь близько 100-200 відвідувачів хедлайнерами були Олександр Ірванець, Дмитро Лазуткін, та гурт ДіОр. Спочатку Юрій Матевощук долучився як учасник, наступного року – як модератор і куратор літературної програми. Каже, що можливостей для розвитку у Тернополі вдосталь, а попереду ще багато системної роботи над втіленням ідей для розвитку міста.

 

Літературне середовище у Тернополі дуже розрізнене. Є НСПУ, є проект-подразник ТПМ (Тернопільська Поезія Мертва), є поетичний батл «Словобійня», (раніше були чи є) інші проекти – літстудія 87, літстудія «Сім герц», «Акценти», «Вільний мікрофон» та ін. Рівень організації літературних подій розвивається.

 

Всі перші виступи на фестивалі – це були дуже смішні, символічні гонорари для учасників; але зайшли події добре. Втім, якось пізніше ми зустрілися всі разом — Василь Томчишин, Ігор Білик, я та Юлія Іванчук, Степан Гречківський і вирішили, чому нам робити окремі події, якщо разом ефективніше? У такому складі ми робили наступні фестивалі. На третьому фесті масштаби зросли, приєдналися іноземні учасники, сприймалося це все «на ура». В наступні роки склад організаторів збільшувався і змінювався — хтось відходив, хтось долучався. Але кожен з них приніс у специфіку «Ї» щось своє.

 

Фішка в тому, що за ціною квитка на фестиваль ти можеш отримати доступ до концертів, поетичних читань та камерних лекцій. «Ї» задає особливий темп маленького фестивалю.

 

Більшість нашого контенту — це література, і на ці три дні ми привозимо той продукт, авторів та митців, які актуальні саме сьогодні. Скажімо, якщо Катерина Калитко отримала відзнаку Книга Року BBC, то ми хочемо її запросити. Ярослава Мельника свого часу ми привезли із Литви.

 

Афіші фестивалю Ї

 

Основні іноземні учасники — це поляки та білоруси, також приїздять литовці, латвійці, норвежці, учасники зі США. Ми знаємо, що на українських авторів прийде більше народу, але хочемо знайомити публіку й з сучасними авторами та митцями сусідніх країн, щоб бути в контексті літературного процесу. Цього року організовуємо спільно з істориками подію під назвою «Велике Князівство Литовське» у Вишнівці та Бережанах, на яку запросили литовських, білоруських та польських митців.

 

Ми не можемо абстрагуватися від політики, і розраховуємо на адекватність аудиторії. Наприклад, до нас два роки тому приїздив митець родом з Москви, Дмітрій Кузьмін; але це опозиціонер, і він зараз вимушено живе в Латвії. Не бачимо проблеми в національності, нам головне люди та їх ідеї.

 

Головна родзинка фестивалю «Ї» у тому, що ми намагаємося поєднати літературу, музику, живопис, фото та кіно у межах однієї події. Також ми робили покази кінострічок на основі літературних творів, виступи гуртів, пісні яких створенні на основі сучасної поезії та ін.

 

Проблеми у нас можуть бути лише через ціну на квиток. Четвертий фестиваль пройшов класно, але ми вийшли у мінус. Хоча 70-80% нашої аудиторії – це люди з інших міст та країн, тернополян менше. І ось мені потенційні відвідувачі з Кропивницького, скажімо, пишуть: ми б із задоволенням, але для нас це додаткові витрати на проживання і транспорт до Тернополя. Тому ми співпрацюємо із міською владою, й цьогоріч у громадському бюджеті Тернополя закладена певна сума на фестиваль, яка дає можливість зробити ціну на квиток максимально низькою.

 

Окрім суто літературної, музичної та художньої сцен, також буде кіно, відеопоезія, лекційна та мандрівна зони. Минулого року нам вдалося поєднати різні покоління, як наприклад, Ігоря Калинця та Олександра Фразе-Фразенка: було читання та показ фільму. Поетичні марафони під час фестивалю проходять багатолюдно. Та все ж, головна привабливість фесту — це його програма. Бо в цих три дні участь у фесті беруть близько 70-80 митців та колективів, і завдяки цьому «Ї» манить до себе.

 

Зараз наша головна проблема — це додаткові приміщення, не надто малі і не надто великі. У Тернополі бракує залу для читань середнього розміру, на людей 200. Але ми працюємо над тим, аби кожен фест проходив ще більш комфортно. У майбутньому, сподіваємось, ця подія переросте з фестивалю в хаб, який сприятиме популяризації мистецтва Тернополя і для Тернополя, і функціонуватиме безперервно.

 

***

 

Виходить, літературний Тернопіль – це, передовсім, поезія, а проза ще попереду. Цікаво, про що тут писатимуть за кілька років? Кажуть, те, що ми знаємо про теперішнє, напряму залежить від того, як нам розповідали про минуле. У цьому місті, де наче нікуди поспішати, яке ховає своє обличчя за радянськими будинками, є історії, які так легко не зчитаєш – бо й саме воно лише починає їх пригадувати. Наприклад, на початок ХХ століття половину населення міста становили євреї; і ця історія ще зовсім не розказана. Кажуть, література допомагає пережити те, про що ми мовчимо. А добра література допомагає стерти спотворену часом гримасу, оприявнити місця та тяглість міста – щоб усвідомити те, що тут було, і творити нове.

 

07.03.2018