Іза ХРУСЛІНСЬКА

3 БЕРЕЗНЯ ЯЦЕКОВІ КУРОНЮ ВИПОВНИЛОСЯ БИ 84 РОКИ

 

 

 "Яцек Куронь був людиною боротьби без ненависті й примирення без брехні; мужності без фанатизму, послідовності без фарисейства; він був людиною твердих принципів, але м'якого серця; компромісу, який не є конформізмом; відчуття часу, яке не є кон'юнктурним; спільноти, що поважає індивідуальність;  довірливості, яка не має нічого спільного з наївністю".

Адам Міхнік¹

 

Якою мала бути Польща за Яцеком Куронем? — Демократичною, відкритою і толерантною, без націоналізму й етнічної ненависті, вітчизною для кожного незалежно від національності, конфесійності, світобачення, гордою тим, що було велике в її історії, і здатною визнати свої провини та злочини стосовно інших народів. Це мала бути Польща в Європейському Союзі, що дотримується і втілює в життя найважливіші європейські цінності, Польща, яка є розумним партнером для своїх сусідів: України, Білорусі, Литви, Німеччини. Список того, чим мала бути Польща за Яцеком, був би дуже довгим.

Польща року Божого 2018 є якнайдалі від візії Яцека — як і від візії цілої плеяди прекрасних поляків: починаючи від Єжи Ґедройця, кола паризької "Культури", до Яна Юзефа Липського, Броніслава Ґеремека, Тадеуша Мазовецького і багатьох інших. Впродовж минулих двох років усе частіше і щораз чисельніше гроно нас у Польщі запитує себе: Що з цією Польщею?

Котра відвертається від Європи, від наших найближчих сусідів і союзників. Що відбувається з польським суспільством, чи то байдужим, чи то все частіше очаділим відомими з XX ст. демонами: авторитаризму, націоналізму, етнічної ненависті, ксенофобії, релігійного фанатизму. Демонами, які, здавалобися, ніколи вже не повинні були відродитися в польському суспільстві, тяжко досвідченому їхніми наслідками в 30-х роках минулого століття, під час II Світової війни, в період сталінізму і в часах ПНР? А може, їхні тіні весь час тягнулися протягом всього періоду після 1989 року, тільки не надто ми хотіли їх побачити, легковажачи ними.

 

Щоби протистояти їм, як вкотре виявляється, мусимо бути разом, бути солідарними — принаймні ті з нас, які хочуть Польщу Куроня, Ґедройця. Яцек вірив, що можна будувати спільноти, що поєднують в собі вірність і дію, але це мали би бути справжні спільноти, а не вчаділі від міфів і ненависті до "іншого".

Солідарність — одна з найважливіших умов цієї спільноти, але, мабуть, недостатня. Якби Яцек жив, точно би не боявся вдумливо глянути на наші помилки й упущення, назвати їх, розглянути те, де нам бракує послідовності або де ми не хочемо діяти послідовно. Стосовно антисемітизму, в підході до національних і етнічних меншин, біженців, у вихованні відповідальності за демократичну і відкриту Польщу, мудрого відношення до європейських цінностей і принципів, в розумному підході до історії Польщі і до історії наших — нехай непростих — відносин з українцями, білорусами, литовцями, євреями.

 

Сам Яцек ціле життя вмів йти проти суспільної думки, якщо вважав, що цю опінію охоплює безумство національного шовінізму. Борючись за вільну Польщу, він ніколи не наблизився до націоналізму. Стояв на боці євреїв, литовців, білорусів, українців, незалежно від історичних різниць і трафунків. Відкидав традицію фальшування і прославляння власної історії; його разила ксенофобія.

Як писав Адам Міхнік у вступі до українського видання так званих українських текстів Яцека, "в польській політиці був він особливим явищем. Раніше в Польщі домінувала логіка монологу, міф месіанської Польщі, завжди невинної жертви поганих сусідів [що, власне, повернувся в оці два-три останні роки і здомінував у суспільно-політичному житті в Польщі, — І.Х.]. В Польщі правив ще інший стереотип: стереотип Польщі між Росією а Німеччиною. Так визначав польську геополітику найвидатніший ідеолог польського націоналізму Роман Дмовський. Єжи Ґедройць, редактор паризької "Культури", та Юліуш Мєрошевський засадничо вели полеміку з цим способом мислення. Натомість у політиці ніхто не полемізував з тезою Дмовського з такою впертістю і послідовністю, як Яцек Куронь".

 

Яцек постійно повторював: східним сусідом Польщі є не Росія, а Україна, Литва і Білорусь. Яцек Куронь, син землі львівської, вважав діалог і польсько-українське примирення однією з цілей своєї публічної діяльності. З такої перспективи він бачив акцію "Вісла", права української національної меншини в Польщі, Українську Повстанську Армію, Цвинтар орлят у Львові, польсько-українські конфлікти, право українського народу на власну історичну пам'ять. І повторював, що потрібно передусім зробити розрахунок власної національної совісті, а не бити в чужі груди! Зовсім навпаки, як це робиться нині!

 

Він же нагадував про історичний контекст, вказував на помилки довоєнної польської політики щодо українців, на ланцюг подій — при цьому не применшуючи страждання і польських жертв, що так часто важко зрозуміти деяким середовищам в Польщі, мав відвагу говорити також і про українські жертви. Особливо наполегливо він намагався показати це сплетіння кривд і порахунку кривд з обох сторін. "Те, що до війни над українцями знущалися, — то правда. Те, що на Волині ми маємо справу з етнічною чисткою, — це також правда. Існує взаємний рахунок кривд. Але як їх виміряти, як порівняти, де та вага, котра покаже справедливий результат? (...) На Волині загинуло більше поляків, ніж українців; але там, де українці становили меншість, — на Замостівщині, Холмщині та Перемишльщині — співвідношення жертв було достоту протилежним. (...) Існують в історії такі моменти, коли не залишається шансів, щоб земля ввібрала кров; з кривди, з помсти, з ненависті народжуються жахливі речі, які неможливо заперечити"².

 

Яцек розумів, наскільки важливою є для нашої сучасності польсько-українська співпраця; як мало хто розумів також і природу польсько-українських конфліктів і суперечок, їхню складність й історичну неминучість — але знав і те, які уроки на майбутнє треба витягати з багатолітньої ненависті і братовбивчих воєн. Він трактував самостійну Україну як партнера Польщі, з яким треба спільно творити майбутнє Європи, вести діалог на партнерських засадах — діалог перш за все про болючі і гострі питання, яких було чимало в наших стосунках у минулому, але не вони мають визначати польську східну політику.

Для нього було би немислимо, щоб Україні, яка сьогодні — після трагічного досвіду Революції гідності, анексії Росією Криму і війни з Росією на сході країни — прагне стати членом ЄС, можна сказати: "Не увійдете до Євросоюзу з Бандерою"!

 

Така позиція означала би для нього шантажувати іншу країну та закрити очі на нашу спільну історію і природу польсько-українських відносин у минулому. Куронь знав, що на ці взаємини треба дивитися з історичної перспективи кількасотлітнього дуже близького й одночасно трагічного сусідства. Бо інакше ми нічого з цих подій не зрозуміємо, особливо конфлікту 1939–1947 років. Тим самим не вдасться нам вибудувати сьогодення і майбутнього в опорі на висновки з уроків історії. Так само, як Єжи Ґедройць, він вважав, що поляки внаслідок кількастолітньої присутності на так званих східних кресах є відповідальними за частину нещасть, які спіткали український народ. Це означало переконання, що рахунки між нашими народами не можуть бути вирівняні, і поляки мають бути схильні в ім'я цього минулого завжди дати більше. Тому говорив про відповідальність Польщі за "гальмування" чи унеможливлення створення українцями власної держави на початку XX ст., вважаючи, що хоч би через це чесний баланс у польсько-українських взаєминах є неможливий. Багато разів він намагався пояснити полякам, в чому полягає відсутність у них історичної чулості, їхня незрілість у відносинах з українцями. Так було, серед іншого, в 2002 році, під час найгостріших суперечок навколо відкриття Цвинтаря орлят у Львові, коли Польща домагалася відтворення його точно в такій формі, як він існував до 1939 року. Голос Яцека лишився тоді самотній. Так було і напередодні 60-ої річниці злочину на Волині. Його тодішні слова — як голос волаючого в пустелі, були почуті невеликою жменькою осіб: "Є, мабуть, і такі [серед поляків], — казав він, — що вимагають від українців вибачень, але жодним вибаченням і так не повірять, покутне биття в груди ніколи не буде для них достатньо гучним. (...) Нікого не вільно змушувати до покути, нікому не можна наказати покаятись. Вимога: впадіть навколішки перед нами, а ми вибачимо, принесе зворотний ефект. Особливо, коли подивимося на історію, — поміж поляками й українцями немає простого для визначення й описання зв'язку між катами й жертвами, надто часто і надто охоче ми мінялися ролями. (...) Я закликаю до доброї волі та спроби відчути страждання й кривду іншої сторони. Не йдеться про те, щоби зважувати кривди, а щоб їх відчути"³.

 

Його голос у цій справі чують нині ще слабше, ніж в 2003 році. А Яцек у цьому й інших питаннях не провадив дипломатії, не хотів нічого політично "виграти", а йшов за голосом совісті, дуже наражаючись — і не тільки від польських українофобів. За цей свій нонконформізм він платив високу ціну.

 

Дивлячись на нинішню польську реальність, на цей весь псевдопатріотичний підйом, варто чесно визнати, що елементи, симптоми того стану, який маємо тепер, з'явилися задовго до 2018 року. Зрештою, Яцек багато разів писав і говорив про них, не в змозі погодитися з ними. Лиш якось зручніше нам про це не пам'ятати. Роки незалежної Польщі, після 1989 року, мабуть, варто (через те, як бачив і оцінював це Куронь) сприймати як змагання різних протилежних тенденцій: моделі відкритого суспільства, умовно назвімо його "європейським", з постійною присутністю довоєнної ендецької моделі бачення Польщі, її східної політики та громадян Речі Посполитої інших національностей. Донині в польському суспільстві, а також і в політиці, особливо щодо українців, були і є ПНР-івські фантоми антиукраїнської пропаганди і туги за гомогенною національною Польщею. Яцек завчасу побачив ці "підводні" пастки, говорив про них публічно, в тому числі і під час парламентських дебатів, зокрема в процесі роботи над новелізацією закону про комбатантів (у середині 1990-х років), не погоджуючись на те, щоб у тексті вирізняли українців вписуванням в текст формули "українські націоналісти". До його голосу і в цьому питанні не прислухались. Львів'янин Яцек Куронь бачив зло також і в некритичному форсуванні поляками кресового наративу, еманацією чого за його життя була суперечка навколо відбудови Цвинтаря орлят. Так само, як нині такою еманацією стало "вилучення" питання злочину на Волині 1943 року й у Східній Галичині 1944 року з цілісного історичного контексту польсько-українських відносин XX століття та з реалій Другої світової війни.

 

У підході Яцека Куроня до України не знайшлося би місця на творення — такого далекого від цілісного — нинішнього образу України. В Польщі Україна найчастіше подається як край корупції, надалі безвідповідальних та неефективних у плані проведення реформ, передбачених Угодою про асоціацію Україна–ЄС, політичних еліт та — очевидно — країна, в якій посилюється "український націоналізм". Хоча два тижні тому новий шеф представництва Єврокомісії в Києві Хюґ Мінґареллі похвалив уряд і український парламент за прийняття за такий короткий час значного числа реформаторських законів, спрямованих на модернізацію України.

В цьому образі відсутньою є навіть та Україна, що провадить війну з Росією, в якій щоденно гинуть українські солдати і знищується схід країни. Відсутньою є Україна як країна понад 6 мільйонів волонтерів, які допомагають внутрішнім емігрантам з Криму та зі сходу — країна, яка в мирний спосіб дала собі раду з мільйонами внутрішніх емігрантів. Відсутня Україна мільйонів, котрі, не чекаючи дарованого, беруть у своїх реґіонах власну долю в свої руки. Польща, замість вжити ефективні заходи для подолання вітчизняного націоналізму, зростаючої агресії щодо "несправжніх поляків", емігрантів, євреїв, українців, безперестанку дошукується українського націоналізму.

З якоюсь наївністю приймає поправку до закону про ІНП, провадить політику примушування українців до зречення від частини власної історії — а потім дивується, чому в частини українського суспільства це викликає протест, а в частини — агресію. І попри цей контекст, політична позиція України, як інтелектуальних еліт, так і значної частини українського суспільства, залишається дуже врівноваженою й далі готовою до діалогу.

 

Серед визнаваних Куронем засад і принципів варто повторювати — аж до нуди — несприйняття диктату сильнішого і несприйняття відмови від діалогу, неприйняття власне того, на чому стоїть нині не тільки польська політика, а й, за підтримки значної групи публіцистів, частина польського суспільства. Ну і для нього немислимим було би не те, що поправку до закону про ІНП приймуть — а що її таку навіть напишуть! Крім всього іншого, вона вдаряє в свободу слова в Польщі і впроваджує цензуру.

 

Як же далеко ми відійшли у відносинах з Україною (і в інших питаннях) від підходу, який би я назвала водночас християнським і з апеляцією до світських цінностей, спираючись на які й була побудована сучасна Європа. Саме до них звертався Яцек Куронь. Відсутність авторитетів формату Яцека Куроня, одночасно теоретика і практика польсько-українського діалогу, є однією з головних причин нинішньої кризи і того відчуття в багатьох середовищах, що знищується доробок кількох поколінь поляків і українців, втрачається шанс на порозуміння, на реальний, так потрібний в цій частині Європи сусідський союз — особливо супроти імперської політики Росії.

 

Перед лицем нинішніх маніпуляцій навколо минулого затримаймося, повернімося до мислення, доробку Яцека Куроня, практика діалогу і виходу поза польський егоїстичний національний контекст. Повернімося до мислення і візії Єжи Ґедройця. Нічого мудрішого ми не придумаємо!


__________________
¹ Міхнік А. Слово про Яцека: Свобода, справедливість, милосердя // Міхнік А. У пошуках свободи. — К., 2009. — С. 204–205.
² Не можна змушувати до покути. З Яцеком Куронем розмовляв Павел Смоленський // Куронь Я. Поляки та українці: важкий діалог. — К., 2012. — с. 238–239.
³ Іbid. С. 244.


Польський варіант, скорочений,  опубліковано на сайті "Nowa Europa Wschodnia"
Знимка Томаша Міхаляка

 

 

 

06.03.2018