Донесенє ґр. А. Ф. Орлова,

 

шефа жандармів, цареви Николаєви в 1847 роцї о результатї слїдства в справі Кирило-Методіївского Братства в Кіїві.*)

 

Вистеженє славяньского, чи поправнїйше сказати, україньско-славяньского товариства почалось від студента кіївского університета Олекси Петрова.

 

Донос Петрова.

 

Сей студент, займаючи мешканє о стїну з мешканєм колєжского секретаря Гулака і чуючи, що приятелї того, збиравшись, завсїгди балакають про справи державні, був о стілько метким, що спізнав ся з Гулаком, удав нїби з ним одних і тих самих думок, і до такого ступня надбав довірія, що Гулак допустив єго на свої сходини і виявив єму истнованє товариства св. Кирила і Методія. Добувши таким чином досить повні відомости і бачучи, що Гулак поѣхав до Петербурга, а також і де-хто з єго приятелїв виїхали з Кіїва, Петров про все те подав звістку свому начальству.

 

Арештованє дотичних людей.

 

Відомість про се подав ґен. адют. Бибиков 17 марта; того-ж самого дня Гулака арештовано і почало ся слїдство в III. віддїлї власної Вашої Царскої Величности канцелярії.

 

Розгляд Гулакових паперів від разу показав громаду приятелїв єго і непевність их переписки. Негаючись наказано арештувати і привезти до Петербурга запідозрених людей. В наслїдок того привезено: з Кіїва адюнкта професора університету св. Володимира Костомарова, студентів того-ж університету Андрузского і Посяду і артиста-маляря с.-петербурскої академій штук, Шевченка, і з Варшави колишнього старшого вчителя 5-ої с.-петербурскої ґімназії, Кулїша, що їхав за границю, та родича Кулїшевого, що супроводив єго до границї і був коло року вчителем в полтавскім корпусї, кандидата Білозерского; з Полтави "дїйствительного" студента кіївского університету, Навроцкого. Ще зажадано з Кіїва студента Марковича і з-за границї дїдича полтавскої ґуб. Савича. А ще до того, з виниклого підзору, було зажадано до С.-Петербурга поручників: ново-архангельского уланьского полку Ашанина і азовского піхотного полку Бушеня. Також оглянено папери в Кіїві студента Тулуба, в С.-Петербурзї урядника міністерства державних домен Иславина і колишнього студента дорнатского університета, Варадинова. Але всї они цїлком себе виправдали, зараз були визволені і наказано, щоб неповинне их арештованє не мало для них на службі прикрих наслїдків. Ще арештовано колишнього адюнкта професора с.-петербурского університета надворного совітинка Чижова, що вертав ся з-за границї, однак показало ся, що він тілько славянофіл, прихильник роcciйскої народности, на лад московских вчених, і не мав нїяких зносин з україньскими славянистами. Єго щире посвідченє мало наслїдком се, що єму Ваша Величність дозволили, відкинувши всї думки і мрії славянофілів, провадити далї літературну професію, але з умовою, щоб він свої твори, замість звичайній цензурі, подавав на попередний розгляд шефа жандармів. Таким чином визначилось, що людей більше або менше винуватих в справі україньских славянистів десять: Гулак, Білозерскій, Костомарів, Кулїш, Шевченко, Андрузскій, Навроцкій, Посяда, Маркович і Савич.

 

Вага справи, яка уявляє ся після первістних відомостей.

 

Відомости, що з початку держано і що винайдено при дальшім розвитку слїдства, малювали україньско-славяньске товариство у вельми важнім виглядї і богато обставин змушувало гадати, що товариство було цїлком орґанізоване яко потайне злочинне дїло, бо у Гулака знайдено статут товариства св. Кирила й Методія, з котрого приписів знати, що україньскі славянисти гадали, хоч і спокійними заходами, переважно ширенєм освіти, зєднати всї славяньскі племена і урядити в них народний заступний уряд; у декого знайдено примірники рукописи з заголовком "Закон Божій, Поднїстрянка", вже не з спокійними гадками, а повні революційних і комуністичних постанов, з революційними відозвами до племен славяньских, у богатьох знайдено поезії Шевченка що найзухвалїйшого і революційного змісту, і нині рукописи більше або менше подібні до перших. Самі листи арештованих людей, навіть там, де можна гадати річ вчену або літературну, затемнені двозначними, надутими і взагалї занадто непевними висловами. До того ж Петров і Андрузскій в свому посвідченю виявили україньске славяньске товариство як дїло чисто революційне. Першій з них запевняв, що Гулак мав на думцї різними заходами приготовляти і потім підбурити славяньскі племена до повстаня проти найвисшого уряду і казав, що при сїм товариство буде дїяти миролюбно що-до Найяснїйшого Дому, а коли конечність буде вимагати, то мусить наложити і царскою родиною.

 

В наслїдок таких відомостей вийшов царскій наказ, щоби на час кіївскій учебний округ в ґуберніях кіївскій, подільскій і волиньскій цїлком підлягав ґен. адют. Бибикову а III. віддїл звернув найбільшу увагу на провадженє справи про україньске славяньске товариство.

 

Слїдством вистежено.

 

Хоч Гулак показав надзвичайну упертість і, нїчого не виявляючи, відмовляв ся саме тим, що звязаний був чесним словом комусь даним, але инші [Білозерскій і потім Костомарів] освідчили всї свої злочиньства так щиро, що нема рації сумнїватись, щоб они таїли щось им відоме; однаково й инші так само пояснили дїло, так що оно може уважатись за зовсїм вистежене. Хоч як важна з ріжного погляду вина дотичних людей, але властиво політичне зло, на щастє, ще не встигло розвинутись до того ступня, як зявлялось після первістних відомостей. Донос і перші відомости, як завсїгди буває, побільшували важність, і справа показала ся геть менше небезпечною.

 

Україньско-славяньске товариство.

 

Україньско-славяньске товариство истнувало, але лиш кілька місяцїв, з кінцем 1845 і з початку 1846 року межи трома особами: Гулаком, Білозерским і Костомаровом. Де-хто з них звав єго товариством св. Кирила й Методія і носили каблучки в имя тих святих. Трудно визначити, хто першій замислив товариство, бо всї они однаково прихильні були славяньским идеям, підбуджуючи один другого до дїяльности; але думка називати товариство имям св. Кирила й Методія, а також мати каблучки або образи сих святих; вийшли від Костомарова.

 

Після слів Білозерского й Костомарова, мета их товариства була зєднати славяньскі племена, але они гадали зєднати племена під рукою Вашої Цїсарскої Величности, не займаючи теперішного устрою в Россії, они бажали тілько, щоби племена славяньскі, що мали до нас прилучитись, уряджені були на лад царства польского. Им здавалось, що Ваша Величність, силою душі Вашої, самі здолїєте повершити се велике дїло; але не будучи певними, щоб Ваша Величавість заклопотані внутрішним добробутом держави, зволили взяти удїл в сїм заходї они сподївались досягти зєднаня Славян своїми заходами. Заходи сі повинні були обмежуватись на такі міри: підбудженєм славяньских племен до поваги власної их народности, знївеченєм з обичаїв их усего чужоземного, знищенєм ворожнечі і заведенєм згоди між ними, нахилюванєм шкіл і видаванєм книжок для простого люду. Они гадали, що славяньскі племена, сими спокійними заходами були-б доведені до того, що навпісля самі-б зєднались в одно цїле. Але мета україньских славянистів, за такими заходами, була-б досягнена не ранїйше як за сотнї або тисячі років [се их власні слова].

 

Незабаром Гулак, Костомарів, Білозерскій самі побачили, що теоретичні гадки их не відповідні практичній ходѣ справ и що идеї их були тілько вченими мріями. Тому они в половинї 1846 р. спинили свої занятя, перестали називати громаду свою товариством, постановили займатись вивченєм исторії і мов славяньских, яко наукою без всякої політичної мети. Товариство тим більше не відновлялось, що Білозерскій незабаром потому рушив на службу в Полтаву, а в сїчни 1848 р. і Гулак поїхав до Петербурга. З сего знати, що україньске славяньске товариство истнувало лиш кілька місяцїв, за час свого розвитку свого складалось з трох осіб Гулака, Білозерского і Костомарова; бо коли инші зближались з ними і чули про товариство, то єдино як знайомі або за схожостью вчених занять, без нїяких приявних зносин з товариством. Білозерскій і Костомарів запевняють, що в замірах навіть і на думцї их нїколи не було нї народної ворохобнї, нї обурень, нї реорґанізації законного уряду в Россії, а тим менше яких-небудь узброєних вчинків. Костомарів ствердив се й доочно, не вважаючи на те, що Петров доводив революційний напрям україньских славянистів. Особливо Білозерскій заслугує на віру, бо він стілько показав благородности й щирости, що певна річ, не потаїв би, як би в гадках их були революційні идеї. Може Петров, подібно до Андрузского, побільшив трохи дїло в своїм доносї як через молодість віку свого, так і через те, що розмови, які були у Гулака, він чув частиною з по-за стїни і, значить, міг хибно зрозуміти думку розмов. А про те-ж, уважаючи на твердість свідоцтв Петрова, я певен, що в україньских славянистів було богато недотепних і необережних балаканок.

 

Оден Гулак лишавсь особою занадто непевною, тим більше, що як-би злочиньство єго було не більшої ваги над те, як оповідає Петров, Білозерскій і Костомаров, то неможливо вияснити, через що він з такою упертостью не хотїв відповідати на поставлені єму запитаня і навіть доочно не признававсь, коли бачив, що товариші єго признались. Треба гадати, що Гулак окремо від них в душі своїй таїв такі злочинні думки, які не були відомі єго товаришам, і у всякім разї имовірно, що людина з такою вдачою, як він, не спинилась би на спокійних заходах, як би потайні гадки єго могли здїйстнитись. Але навпісля і Гулак признав ся, що свідченя зроблені на него, справедливі, і навіть видає за свій твір рукопись "Закон Божій", і "Статут україньского славяньского товариства". При тім однак він відкидає зроблені на него свідченя студента Петрова і запевняє, що в єго притомности нїколи не згадував про царску родину. Свідченя Гулака про зложену ним рукопись "Закон Божій" — брехня! бо рукопись та истнувала ще в 1833 р., тогдї ще, коли Гулак був дитиною. Непевне свідченє єго і що-до скомпонованя ним "Статута славяньского товариства", бо сей твір бере на себе і Білозерскій, котрому за єго щирість треба няти віри більше, анїж нещирому Гулакови.

 

Революційні рукописи.

 

Дальше признав ся Білозерскій, що "Статут славяньского товариства" був зложений за прикладом статутів учено-літературних товариств у Чехів, Лужичан та Сербів, і що нїхто як він же написав рукопись, котру можна назвати поясненєм до статута; а Костомарів, що він, діставши перед кількома роками від офіцира Хмельницкого, що служив в кавказскім корпусї, рукопись "Закон Божій" або "Поднїстрянка", переписав з неї два примірники. Білозерскій додав, що статут і поясненя до него він склав ще за свого студентства, за дуже молодого віку, коли в голові єму буяли несталі идеї, але потім кинув ся рукописи і не згадував більше про них. Також і Костомарів каже, що рукопись "Закон Божій" першого разу відписав з самого бажаня збирати рідкости, а в-друге тому, що знайшов схожість між нею а "Pielgrzymk-ою" Мицкевича і хотїв порівняти их. Справдї рукопись "Закон Божій" є нїщо инше, як перерібка книжки Мицкевича; перерібка-ж містить ся в тім, що в "Pielgrzym-цї" все прикладено до Польщі, а в "Законї Божому" до України. Костомарів гадає, що ся переробка зроблена Поляками, що небавом по ворохобни мали на думцї відбудувати Україну. Але при сїй нагодї обидва, і Білозерскій і Костомарів, рішучо стверджують, що нї статут, нї поясненє до него, нї рукопись "Закон Божій", також і нїякі инші папери, що були у них, нїколи не були підставою або приписами україньского славяньского товариства. А ще окрім того ґен. адют. Бибиков доставив дві друковані книжки поезій Костомарова на україньскій мові: "Українські балляди" і "Вітка", звертали на себе увагу думками про давні наїзди козаків і гетьманів, подібними до тих, що в книжцї Кулїша, про які буде пояснено низше.

 

*) Цїкавий сей рапорт ґр. А. Ф. Орлова цареви, напечатаний недавно в однім историчнім журналї россійскім, єсть важним причинком до розясненя справи Кирило-Методіївского Братства в 1840-вих рр. в Кіїві, для того подаємо єго в "Дѣлї" перед роковинами Т. Шевченка. — Ред.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 03.03.1893]

 

(Дальше.)

 

Люде, що наближали ся до україньского славяньского товариства.

 

Деякі люде не належали до україньского славяньского товариства, але через схожість професій або через знайомість зближували ся з орґанізаторами товариства і відали про него. Сюди належать Навроцкій, Андрузскій і Посяда.

 

Навроцкій, родич Гулака і в протягу року жив з ним на кватирі, і через те не міг не знати про україньске славяньске товариство і заміри славанистів; але він, після слів Костомарова входив до громади, сказати-б, фізично і не маючи доволї відомостей в славянофільстві, не міг брати удїлу в нему нї розумом нї серцем. Проте Навроцкій в свідченях своїх рішучо не признає ся анї, що знає про товариство, анї що передав Білозерскому рукопись "Закон Божій", анї що читав поезію Шевченка "Сон". Хоч доочне Петров і Білозерскій притьмом доводили Навроцкому так, що єму вже нїкуди було відмовлятись цїлковитим невіданєм і признав ся, що читав "Сон", але що-до "Закона Божого" лишив ся при своїй упертости, якою він немов-би переняв ся від родича свого, Гулака.

 

Андрузскій, що мав 19 років, показує розумом і вдачою всї прикмети дитиньства: Він склав стихи революційного змісту і проєкти державного перестрою Россії; в сих проєктах переходив він від думки до думки: то припускав монархічну владу в правдивій єї силї, то обмежовував, то гадав єї зовсїм скасувати. Таким самим Андрузскій зявляє ся і в своїх свідченях. В перших словесних і темних відповідях він богатьох називав членами україньского славяньского товариства, инчих навіть: заступниками, і з-де-більшого мовив про них як особистий свідок; доочне-ж змягчував і обмежовував свої давні свідченя, инчі зовсїм відкидав або прямо признавав ся, що помилив ся і що не бачив того, про що давнїйше говорив як свідок наочний. Змудрований каянєм, Андрузскій після очних ставок подав поясненя, щиро признаючись, що він в давних свідченях робив виводи свої з самих чуток, з розмов студентів і з власних змірковань, уважав усякого, що кохає свій край, за належних до україньского славяньского товариства, наколи сам не знав нї про те, чи истнує те товариство, нї про злочиньства тих людей, на котрих наговорював.

 

Посяда, з усего знати, зовсїм не належав до україньского товариства, і хоч попереду свідчив, що він від Гулака, Костомарова і Навроцкого чув про товариство, що складало ся, але доочно, подібно як Андрузскій, пояснив, що і він нїчого не чув про товариство, а перед тим говорив про те хибно через те, що писав своє свідченє збентежений і в хоробливім станї. Коли дасть ся уважати Посяду за винного, то тілько в тім, що він в знайдених у него записках, яких прецїнь нїкому не показував, висловляв плач про злигодний буцїм-то, стан України і в брутальних словах описував поводженє недостойних дїдичів з кріпаками.

 

Особи, що винні в злочиньствах відрубних від україньского славяньского товариства.

 

Двох, Шевченко й Кулїш, як стало знати, також не належали до україньского славяньского товариства, але они винуваті зі своїх власних поодиноких вчинків.

 

Шевченко замість того, щоби вік вічний носити що-найвдячнїйші почутя до осіб Найяснїйшого Дому, що призволили викупити єго з кріпацтва, складав стихи на україньскій мові що-найреволюційнійшого змісту. В них він то висловляв плач за нїби-буле зневоленє і бідованє України, то вигукував про славу гетьманьского часу і колишнії вольности Козацтва, то з неймовірною зухвалостью виливав поклепи і жовч на особ Царского Дому, нехтуючи, що сі особи єго особисті добродїї. Окрім того, що все заборонене приваблює людей з неміцним характером, Шевченко зажив поміж приятелями своїми слави знакомитого письменника україньского, а через те поезії єго подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими поезіями на Вкраїнї могли посїятись і перегодом закоренитись думки про нїби буле раюванє за часів Гетьманщини, про щастє повернути ті часи і про можливість Українї истнувати яко окремій державі. Уважаючи на ту надмірну повагу, якою переняли ся особисто до Шевченка і до єго поезій всї україньскі славянисти, з-початку здавалось, що він міг бути коли не дїєвою особою межи ними по нарадам, що єго они хотїли вжити в своїх замірах; але з одного боку ті заміри не мали такої ваги, як уявляло ся з першого погляду, а з другого боку Шевченко почав писати свої революційні твори ще з 1837 року, коли славяньскі идеї не цїкавили кіївских учених; однаково й уся справа доводить, що Шевченко не належав до україньского славяньского товариства, а дїяв нарізно, заганяючись власною попсованостью. Тим не менше з революційного духу і зухвалости, що переходить через усї межі, єго треба узнавати за одного з важних злочинцїв.

 

Вина Кулїша, що також не належав до україньского славяньского товариства, до певного ступня подібна до злочиньства Шевченка. Люблячи палко свою вітчину, Україну, він в надрукованих своїх книжках з жаром описував дух давного Козацтва, наїзди гайдамаків малював на лад лицарства, показував исторію свого народу трохи чи не знатнїйшою від усїх исторій, славу єго показував всесвітною, додавав піснї україньскі, в яких висловляє ся любов до волї, натякаючи, що сей дух не охолов і доси сидить в Українцях; описував накази царя Петра I. і єго наступників яко гнобителїв прав народних. Книжки Кулїша могли справляти майже таке-ж вражінє на Українцїв, як і поезій Шевченка, тим більше, що зложені про дїтей старшого віку. Різниця між ними тілько в тім, що Кулїш висловляв свої думки завсїгди чемно і, заганяючись любовью до рідного краю, зовсїм і в гадках не клав, що думки єго можуть бути взяті або пояснювані в злім розуміню. Коли показано Кулїшеви на двозначні місця в єго книжках, він з жахом побачив, що думки єго справдї могли справити шкідливі наслїдки. Кулїш цїлком розуміє, що скілько-б він не любив свою рідну Україну, він повинен бути ще більше прихильним до вітчини Россії, і запевняє, що нїколи не думав инакше, а висловляючи любов до рідного краю, він і в голові не клав завдавати жалю єму або по хитнути вірнопідданість до трону Вашої Величности.

 

Загальні виводи.

 

Огляд усїх обставин приводить до ось-яких переконань: Україньско-славяньске товариство св. Кирила й Методія було нїщо як учена мрія трох молодих людей. Орґанізатори єго: Гулак, Білозерскій і Костомарів після самого становища вчених людей в світї, вже-ж не були-б в станї втягти в своє товариство войско або нарід, анї причинити ся до швидкої ворохобнї. Але шкода від них могла виходити повагом а через те й більше небезпечна. Будучи при вихованю молодїжи, они мали нагоду сїяти в молодому поколїню зопсованість і готувати будущі непорядки. На щастє, лихо ще не доспіло, частиною знищило само ceбе, а решту спинило урядове розпорядженє.

 

Процес сей проваджено яко мога строго, і можна бути певним, що єго вповнї вислїджено, що слїду україньского славяньского товариства не лишалось і що з арештованєм Шевченка й Кулїша обмежені найбільше дїячі-українофіли, чого однак не можна сказати взагалї про славянофілів, про що буде окреме донесенє; бо славянофілів сей процес не займав і не повинен був займати.

 

Що-до осіб дотичних до справи україньского славяньского товариства, було-б зручнїйше покарати их просто без суду, але не криючись з присудом, аби всї були свідомі, яку долю заробили собі ті, що займались славяньством в дусї противнім нашому урядови, і аби відвернути инших славянофілів від такого-ж напряму.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 04.03.1893]

 

(Конец.)

 

Присуд.

 

Найпокірнїйше доносячи про се В. Ц. Високости, я гадаю, що сю справу можна розвязати нинї, не чекаючи, доки привезе ся з Кіїва студента Марковича і з-за границї дїдича Савича, тим більше, що они не були причастними до україньско-славяньского товариства і мабуть, суть тілько українофілами, значить: справи про них можна буде зробити і довершити окремо. Уважаючи на розум бажань В. Ц. Величности, завсїгди направлених до Найвисшого мелосердія, і беручи на увагу молодий вік дотичних осіб [між ними тілько Костомарову 28 роки і Гулакови 25, а останним не більше як від 19 до 23 років] і сказав би, дитиньство их замірів, я гадав би обмежити ся на се:

 

1. Колежского секретаря Гулака, яко головного керманича україньского славяньского товариства, що з-початку і довго не признавав ся в своїх злочинних замірах, а ще більше яко людину, що здатна на всяке шкідливе для уряду заповзятє, замкнути в шліссельбурску фортецу на три роки, а відтак виправити єго в далеку ґубернію під найпильнїйшій догляд.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "Коли покине свої лихі думки". З ориґіналом згідно. Ґен.-адют. Дубельт.

 

2. Колежского асессора Костомарова, що брав участь в україньскім славяньскім товаристві; що вигадав каблучку і назву товариства св. Кирила й Методія, що дав ходу злочинній рукописи "Закон Божій", і хоч навпісля отверто признав ся, але тим більше винуватого, що він був старшій від всїх виновників віком, а яко професор повинен був відвертати молодих людей від злого напряму, — замкнути в фортецу на один рік, а відтак заслати в одну з далеких великороссійских ґуберній на службу, але в нїякій спосіб не на вчену посаду, маючи за ним найпильнїйшій догляд.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "У Вятску ґубернію". Згідно з ориґіналом. Ґен.-ают. Дубельт.

 

3. Кандидата Х-ої кляси Білозерского, що також брав участь в україньскім славяньскім товаристві, склав статут товариства і злочинну рукопись для поясненя того статута, уважаючи на те, що він порвав звязки з кіївскими славянистами ще в половинї 1846 р., на випитах з першого разу признав ся у всему і найщиршим каятєм дав докладну й певну відомість про товариство, замкнути в фортецї на 4 місяцї і потім послати на цивільну службу, але не в міністерство освіти, не збавляючи заслуг, що він попереду набув і з тим, щоб начальство мало за ним догляд. Службу єму призначити або в Перербурзї, або в одній з великороссійских ґуберній, але в нїякім разї не на Українї, доки не доведе певности свого способу мисленя запопадливою службою і статочностью. Не можна промовчати, що Білозерскій має великі здольности, а через те годить ся єго в помітї мати, користуючи ся ним на службі там, де він може бути найбільше користним, надто коли буде на очах у висшого начальства.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "За щирість прямо на службу в Олонецку ґубернію під доглядь". З оріґіналом згідно. Ґен. адютант Дубельт.

 

4. Артиста-маляря Шевченка за складанє революційних і в найвисшому ступіни зухвалих стихів яко людину з міцним складом тїла вирядити жовнїром в Оренбургскій окремий корпус з правом вислуги, доручивши начальству мати найпильнїйшій догляд, аби Шевченко, в нїякім разї, не писав революційних і пасквільних творів.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "Під найпильнїйшій догляд, заборонивши писати й малювати". Згідно з оріґ. Ґен. адют. Дубельт.

 

5. Девятої кляси Кулїша, що має занадто хибне розумінє про Україну, уважаючи на те, що він з жахом бачить тую шкоду, яка могла виникти з єго творів, і показує щирий жаль за давний свій нетям, що виходив з надмірної любови до рідного краю, замкнути в фортецу на 4 місяцї, а потім заслати в одну з далеких великороссійских ґуберній на службу, але нїяк на вчену посаду, і маючи за ним найпильнїйшій догляд, не пускаючи нї на Україну, нї заграницю, і до того ще, щоб цензура звертала найпильнїйшу увагу на єго твори, коли він писати буде що нарізно або в часописях.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "Заборонити писати і на службу в Вологду". Згідно з оріґ. Ґен. адют. Дубельт.

 

6. Студента Андрузского, що складав революційні стихи і проєкти державного перестрою, доходячи в них до републиканьских думок і зробив з-початку богато непевних посвідчень, маючи на увазї, що він надто молодий і віком і душею, щиро повинив ся в своїх злочиньствах, хоч зявляєть ся палким українофілом, мовлячи, що він ніколи не відступить ся нї від україньскої мови, нї від любови до рідного краю, післати для добутя курсу в казаньскій універсітет, а потім поставити на посаду в великороссійску ґубернію, маючи за ним і за часи науки і далї на службі пильний догляд, і не пускати на Україну.

 

7. "Дїйствительного" студента 12-ої кляси Навроцкого, винуватого не стілько за зближенє з україньскими славянистами, скілько за упертість в непризнаваню, витримати 6 місяцїв на гавптвахтї і потім заслати на посаду в одну з далеких великороссійских ґуберній під пильний догляд.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "У Вятку". Згідно з оріґ. Ґен. адют. Дубельт.

 

8. Студентови Посядї, що писав про бідованє україньских селян, побільшуючи єго, зваживши за кару утриманя під арештом, послати в казаньскій університет, щоби добув курсу, а відтак поставити на службу в великороссійскій ґубернії.

 

9. Надруковані твори: Шевченка "Кобзарь", Кулїша "Повість об Украинском народї", "Україна" і "Михайло Чернишенко", і Костомарова "Українскія баллади" і "Вітка" заборонити й виняти з продажи.

 

10. Цензорам, що дозволили друк творів Костомарова, Кулїша і Шевченка, дати строгу нагану, але щоб се не збавляло нїяких их прав, набутих службою, яко людей знаменито атестованих, і що зробили помилку більше необачно, нїж умисне, а ще до того наказати міністрови народної освіти, аби він казав, щоб цензори взагалї звертали пильну увагу на твори літературні.

 

11. Ґенерал-адютантови Бибикову і Кокошинови написати, щоб вони спостерегали по своїх ґуберніях: чи не лишило ся де в обігу поезій Шевченка, рукописи "Закон Божій" і инших революційних творів; також: чи не плекаєть ся думка про давні вольности, Гетьманщину і про права на відрубне истнованє; щоб звертано увагу на тих, що особливо займають ся україньскими старинностями, исторією і літературою і старано ся спиняти в сих науках всяке надужитє, але непомітно й обережно, нїкого явно не переслїдуючи і, о скілько можливо, не дрочачи тубильцїв України.

 

12. Студента Петрова, що дав урядови можливість вистежити україньске славяньске товариство і зупинити лихо в самому початку, назначити по-над етат в ІІІ-ій віддїл власної Вашої Царскої Величности канцелярії, з правами "дїйствительного" студента, що зложив испит, видавши єму 500 рублїв, щоб справив собі уніформ, але аби ще й опісля дана була єму щорічна грошева запомога, уважаючи на ступінь єго пильности до служби. А ще до того матери єго, що відбирала пенсії вкупі з дїтьми 100 рублїв, підвисшити сю пенсію до 200 рублїв на рік.

На первотворі власною рукою царя написано олівцем: "Так". Згідно з оріґіналом. Ґен. адют. Дубельт.

 

Просячи дозволу Вашої Царской Високости на належне виконанє мого розсуду, найпокірнїйше додаю, що щасливе виявленє україньского товариства в самім корени, вже-ж утревалить на десятки років той супокій на Українї, що там міг бути заколочений.

 

Підписав ґен. адют. ґр. Орлов. Ствердив управл. віддїлом ґен. лейт. Дубельт.

 

26 травня 1847 року.

 

[З "Pусскаго Архива", липень, 1892.]

 

[Дѣло, 06.03.1893]

06.03.1893