Іван ЛУЧУК

 

250 років тому, 29 лютого 1768 року на Поділлі представники польської шляхти проголосили Барську конфедерацію, яка відіграла відчутну роль в історії України.

 

 

«Красо України, Подолля», скільки ж на твоїх теренах траплялося вікопомних подій! Їх реєстр може бути безмежним, але в цьому сюжеті ми згадаємо лише про одну. Яка сталася в подільському місті Барі рівно 250 років тому – 29 лютого 1768 року.

 

Тоді на Поділля з цілої Речі Посполитої з’їздилися представники польської шляхти та римо-католицького духовенства. Згрубша можна сказати, що вони були незадоволені втручанням Російської імперії у справи їхньої держави. Але це дослівно згрубша, бо була купа нюансів.

 

Юзеф Пуласький, маршалок військової спілки Барської конфедерації

 

 

Ще від осені 1767 року представники цих середовищ вчащали до села Михайлівці Барського староства, де мали наради в господі Рафала Дзєржека (Rafał Dzierżek). Саме в цій хаті в лютому 1768-го згромадження з восьми осіб підписало знаковий (дався взнаки!) акт. Цей «Акт конфедерації» 29 лютого проголосили в барському костелі. Присутніми були варецький староста Юзеф Пуласький, його три сини (Францішек, Казімєж, Антоній) і племінник Домінік, кам’янецький єпископ Адам Станіслав Красінський і його брат Міхал Геронім, мазовецький воєвода Павел Міхал Мостовський, краківський єпископ Каетан Солтик та інші (присутні фактично чи ймовірно, підписанти і не лише).

 

Юліан Коссак "Казімєж Пуласький під Ченстоховою".

 

 

Чому ж раптом виникла ця Барська конфедерація? Якщо коротко, то справа виглядає так. У тому ж лютому 1768-го польський король (російський ставленик) Станіслав Авґуст Понятовський, сам діючи під тиском петербурзького уряду, вимусив від сейму ухвалення закону, який зрівняв у політичних правах католиків з некатоликами (православними та протестантами – як тоді казали, «дисидентами»). Відтак Росія та Польща уклали між собою угоду з «дисидентського» питання (офіційна назва – "трактат про вічну дружбу"), за яким до Польщі введено 40 тисяч російських військ. Частина польської шляхти цих новацій не сприйняла і збунтувалася. Так усе почалося (а закінчилося через 27 років – цілковитим зникненням Польщі з мапи Європи).

 

Перша сторінка "Трактату про вічну дружбу"

 

 

Але це все, як і військові та політичні діяння конфедератів аж до 1772 року, записані в історії зі своїми різними тлумаченнями та трактуваннями, – це все деталі. Вони зараз нам не так цікаві. А цікавим і важливим видається ось що.

 

 

Якраз дії барських конфедератів спричинили вибух повстання українських селян і козаків – Коліївщини, який стався через три місяці (про це ми ще розповімо докладніше у відповідний час). Попри деякі благородні інтенції (боротьба проти «москалів», захист суверенітету власної держави), конфедерати «нарубали дров». Найгірше те, що вони (збройні католицькі загони Барської конфедерації) почали чинити розправи над священиками східного обряду, плюндрувати їхні храми, тероризувати українське населення Правобережжя. «Розбрелись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах І по Україні. Розбрелися, та й забули Волю рятувати, Полигалися з жидами Та й ну руйнувати», писав згодом Тарас Шевченко. Все це і стало закваскою для Коліївщини.

 

Той самий Шевченко у поемі «Гайдамаки» змалював образи барських конфедератів (див. Додаток І). Хоч це були вже поетичні відголоски тих подій. Тарас Шевченко своїх «Гайдамаків» створив 1841 року. Ще до них, у 1836 році Адам Міцкевич написав для паризької сцени (французькою мовою) драму у п’яти актах «Барські конфедерати» (по-французьки «Les confédérés de Bar», по-польськи «Konfederaci barscy»). У Парижі ж 1843 року (уже після Шевченкових «Гайдамаків») Юліуш Словацький написав драматичну поему у трьох актах «Ксьондз Марек» («Ksiądz Marek»), в основі якої лежить «барський» сюжет. Як бачимо, принаймні три великі поети відобразили нашу тему у своїх творах.

 

 

У поетичних творах дії й ідеї конфедератів відображалися не лише postfactum, але й  синхронно до подій. На один із таких творів звернув увагу Іван Франко у публікації «Вірша про барську конфедерацію» (див. Додаток ІІ). До поетичної «барської конфедераціани» зараховують також такі твори (зазвичай графоманські, на думку літературознавців, до того ж – анонімні): «Відважний поляк на марсовому полі» («Odważny Polak na marsowym polu»), «Пісня барських конфедератів» («Pieśń Konfederatów Barskich»), «Найсвятішій Панні Марії» («Najświętszej Maryi Pannie»), «Марш, марш, моє серце» («Marsz, marsz me serce»), «Буриться море, валиться земля» («Morze się burzy, ziemia się wali»), «Пісня про Гоголевського» («Pieśń o Gogolewskim»), «Пісня барська наповітряна» («Pieśń barska napowietrzna») тощо.

 

 

Особливо припадають до душі такі слова однієї з тих пісень:

 

Niech się niebo zawali,

My będziemy trwali

Pojedynczo albo parami

I bigosowali okrutnych Moskali,

Aniołowie Pańscy nad nami…

 

Але ж смачно сказано: «біґосувати клятих москалів». Одразу в асоціативному ряду вискочила повість Івана Франка «Великий шум», властиво фраза звідти: «wyrżnąć Moskali» (див. Додаток ІІІ). Хоча події повісті стосуються 1848 року, коли дідич села Грушатич Антін Субота загорівся такою ідеєю, та все ж…

 

 

ДОДАТКИ

 

 

Додаток І:

 

Тарас Шевченко. «Гайдамаки». Розділ «Конфедерати».

 

 

Конфедерати в поемі Т.Шевченка "Гайдамаки" (ілюстрації Опанаса Сластіона, 1886)

 

 

 

«Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий... Одчиняй!

Ламайте двері, поки вийде

Старий паскуда!»

«Постривай!

Стривайте, зараз!»

«Нагаями

Свиняче ухо! Жартувать,

Чи що, ти хочеш?»

«Я? З панами?

Крий Боже! Зараз, дайте встать,

Ясновельможні (нишком – свині)».

«Пане полковнику, ламай!»

Упали двері... А нагай

Малює вздовж жидівську спину.

«Здоров, свине, здоров, жиде,

Здоров, чортів сину!»

Та нагаєм, та нагаєм.

А жид зогнув спину:

«Не жартуйте, мості-пане!»

«Добривечір в хату!

Ще раз шельму! ще раз!.. Годі!

Вибачай, проклятий!

Добривечір! А де дочка?»

«Умерла, панове».

«Лжеш, Іудо! Нагаями!»

Посипались знову.

«Ой паночки-голубчики,

Єй-богу, немає!»

«Брешеш, шельмо!»

«Коли брешу,

Нехай Бог карає!»

«Не Бог, а ми. Признавайся!»

«Нащо б мав ховати,

Якби жива? Нехай, Боже,

Щоб я був проклятий!..»

«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,

Літаню співає.

Перехрестись!»

«Як же воно?

Далебі, не знаю».

«Отак, дивись...»

Лях хреститься,

А за ним Іуда.

«Браво! браво! Охрестили.

Ну, за таке чудо

Могоричу, мості-пане!

Чуєш, охрещений?

Могоричу!»

«Зараз, зараз!»

Ревуть, мов скажені,

Ревуть ляхи, а поставець

По столу гуляє.

«Єще Польща не згінела!» –

Хто куди гукає.

«Давай, жиде!»

Охрещений

Із льоху та в хату,

Знай, шмигляє, наливає,

А конфедерати,

Знай, гукають: «Жиде, меду!»

Жид не схаменеться.

«Де цимбали? Грай, псявіро!»

Аж корчма трясеться –

Краков’яка оддирають,

Вальса та мазура.

І жид гляне, та нищечком:

«Шляхетська натура!»

«Добре, годі! Тепер співай!»

«Не вмію, єй-богу!»

«Не божись, собача шкуро!»

«Яку ж вам? Небогу?

 

Була собі Гандзя,

Каліка-небога,

Божилася,

Молилася,

Що боліли ноги;

На панщину не ходила,

А за парубками

Тихесенько,

Гарнесенько,

Поміж бур’янами».

 

«Годі! годі! Це погана:

Схизмати співають».

«Якої ж вам? Хіба оцю?

Стривайте, згадаю...

 

Перед паном Хведором

Ходить жид ходором

І задком,

І передком

Перед паном Хведірком».

«Добре, годі! Тепер плати!»

«Жартуєте, пане:

За що платить?»

«Що слухали.

Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай гроші!»

«Де мені їх взяти?

Ні шеляга; я панською

Ласкою багатий».

«Лжеш, собако! Признавайся!

Ануте, панове,

Батогами!»

Засвистіли,

Хрестять Лейбу знову.

Періщили, періщили,

Аж пір’я летіло...

«Єй же богу, ні шеляга!

Їжте моє тіло!

Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!»

«Ось ми порятуєм».

«Постривайте, я щось скажу».

«Почуєм, почуєм,

Та не бреши, бо, хоч здохни,

Брехня не поможе».

«Ні, в Вільшаній...»

«Твої гроші?»

«Мої!.. ховай Боже!

Ні, я кажу, що в Вільшаній...

Вільшанські схизмати

По три сем’ї, по чотири

Живуть в одній хаті».

«Ми це знаєм, бо ми самі

Їх так очухрали».

«Та ні, не те... вибачайте...

Щоб лиха не знали,

Щоб вам гроші приснилися...

Бачте, у Вільшаній

У костьолі... у титаря...

А дочка Оксана!

Ховай Боже! Як панночка!

Що-то за хороше!

А червінців! хоч не його,

Так що? Аби гроші».

«Аби гроші, однаково!

Правду Лейба каже;

А щоб певна була правда,

Нехай шлях покаже.

Одягайся!»

Поїхали

Ляхи у Вільшану.

Один тілько під лавою

Конфедерат п’яний

Нездужа встать, а курника,

П’яний і веселий:

«My żyemy, my żyjemy,

Polska nie zginęła».

 

(Подається за вид.: Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 139-142).

 

 

Додаток ІІ:

 

Іван Франко. «Вірша про барську конфедерацію» (фрагмент)

 

(…) Як звісно, Шевченко в своїй поемі вибух Коліївщини поставив у зв’язок з конфедерацією Барською. Зв’язок той у поемі не дуже ясний, бо Шевченко, видимо, не мав ясного поняття про те, що таке була конфедерація Барська, чого вона хотіла і якими способами добивалася до своєї мети. Одно конкретне поняття про неї давали йому народні перекази: конфедерати виступали ворожо проти православних, мучили їх і обдирали, – і се поняття дало Шевченкові основу до кількох картин: то держаних в роді бурлески («Конфедерати» і т. д.), то трагічно-кровавих («Титар», захоплення Оксани).

Сі місця поеми були причиною інтересної контроверсії критиків. Ґвідо Батталія, що загалом відносився до музи Шевченка з великою пошаною, тут закинув йому, що він несправедливо осудив конфедератів барських, які були правдивими героями і мали на меті тільки добро та оборону вітчини, поробивши з них простих розбійників (Gw. Battaglia. Taras Szewczenko. Życie i pisma jego, Lwów, 1865, стор. 33). Закид сей був ясний, але оправданим можна б його назвати тільки в такім разі, коли б справді була певна річ, що конфедерати барські були такі герої і бездоганні лицарі, якими донедавна виставляли їх польські патріоти.

Замість звернути увагу на сю слабу точку аргументації польського критика, пок[ійний] проф. Огоновський в своїм розборі «Гайдамаків» пішов посередньою дорогою, яка зовсім уже не може нікого вдоволити. Згадавши про закид Батталії, він так далі пише:

«По мнінню Батталії, напад той підійняли, мабуть, поодинокі одчайдуші, а не конфедерати. Ся догадка може бути й правдивою; побіч змагання конфедератів, могли окремо прості пройдисвіти займатися ділом розбишацьким, але люд український не умів розличити конфедератів від розбійників; у нього всякий ворог і напасник звався тоді конфедератом, а відтак Шевченко, хотячи умотивувати повстання гайдамаків, придержувався лише переказу простого люду, та не бажав ближче познакомитись з правдою історичною» (Ом. Огоновський. Гайдамаки, поема Шевченка. Правда, 1879, стор. 172).

Пок[ійний] професор, пишучи се, мабуть, не завважав, яке комічне вражіння мусять робити ті «герої та оборонці вітчини», яких простий люд, а все ж таки горожанин тої самої вітчини, не може відрізнити від розбійників. Не завважав і того, що коли б конфедерати були справді бездоганними героями, то яким же би способом простий люд міг назвою конфедерата означувати всякого розбишаку? Ні, догадка Батталії, що напади якихсь посторонніх банд розбишацьких підсунено на карб конфедератів, не може бути вірною.

 

Артур Ґротґер "Молитва барських конфедератів".

 

 

Не дурно традиція народна бачила в конфедератах ворогів. Навіть поминувши те, що вони бажали зміцнити на Україні шляхетсько-польське пановання, що тоді, хоча сильно захитане, та все ще легально існувало, – треба пригадати, що конфедерація Барська, попри меті політичній, мала виразну, ярку закраску релігійну, римо-католицьку, що в ній уостаннє в історії польської держави та з фатальною силою виявилась уся нетолеранція, весь фанатизм релігійний, довго вщеплюваний єзуїтами в серця польської суспільності. Конфедерати не були прості розбійники, – признаємо се радо; вони були milites Mariani, słudzy Marii, мордували та знущалися в ім’я Боже. Конфедерація Барська мала метою не тільки підняти силу захитаного польського пановання на Україні, але бажала підняти тут також престиж римського католицизму, ослабити, або й зовсім знищити дисидентизм, себто в першій лінії православіє. Отсе й був її трагічний пункт. На сьому, власне, пункті герої і оборонці вітчини в очах православного люду українського нічим не різнилися від простих розбійників.

 

Ксьондз Марек (Яндлович), духовний натхненник барських конфедератів

 

 

Вірша польська, яку подаємо далі, позволяє нам піти ще крок далі. Вона позволяє нам догадуватись, що між православними 1768 р., перед вибухом Коліївщини, була розширена думка, що конфедерація зав’язалася з тою метою, щоб вирізати всіх православних. І думка ся не була простою, дивовижною казкою якихсь злобних ворогів конфедерації. Самі конфедерати, сфанатизовані такими своїми провідниками, як звісний «ksiądz Marek Karmelita», мусили похвалятися нею, як се чинить католик в нашій вірші. Що така думка не раз шибалась по головах православних, особливо духовенства, в остатніх часах Річі Посполитої, на се маємо свідоцтва і в записках Бродовича, і у Левінського (…). Існування такої поголоски на Україні дає нам дуже важний ключ до пояснення вибуху Коліївщини, до зрозуміння тої жорстокості, яку показували колії супроти католиків. Історія польська вказує ще один факт аналогічний – мазурську різню 1846 р.; і тут знову множество свідоцтв сходиться, власне, в тім, що вибух хлопської контрреволюції викликаний був загально розширеною звісткою, буцімто пани лагодяться до повстання, узброюються і збираються в купи з тою метою, щоби вирізати мужиків. (…)

 

Вперше надруковано у вид.: Записки НТШ, 1895 р., т. 7, кн. 3, с. 3–11, за підп.: Др. Іван Франко. (…)

(Подається за вид.: Франко І. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К., 2008. – Т. 53. – С. 474-483).

 

 

Хрест барських конфедератів

 

 

Додаток ІІІ:

 

Іван Франко. «Великий шум» (уривок).

 

Пан Антін Субота, дідич села Грушатич, був статний мужчина середнього росту, заживний собі, з шпакуватим волоссям і білими, як сметана, вусами, що гарно визначувалися на його повнім, по молодечому рум’янім і гладкім лиці. Хоч русин з роду (розуміється, попівського, не панського), він представляв із себе те, що називають «гарний тип польського шляхтича»; тай належність до руського обряду не перепиняла йому ані на хвилю бути польським паном, любити шляхетську традицію, придержуватися шляхетських «старопольських» форм житя. (…)

Восени того ж 1848 р. йому трафилася друга немила пригода, що на всю решту життя вспіла настроїти його іронічно. Як відомо, москалі йшли тоді на поклик австрійського цісаря на Угорщину помагати Австрії зламати угорський бунт під проводом Кошута. Руське селянство й міщанство скрізь вітало москалів як рідних братів, як таких, що хочуть допомогти австрійським народам зламати шляхетсько-панське ярмо, зразу на Угорщині, де те ярмо занадто вже розпаношилося, а потім і в Галичині. До Грушатич заквартировано пару компаній московського війська, що мусило тут простояти кілька день, поки не надійдуть фургони та воєнні багажі, без яких пішому та кінному війську годі було пускатися переходити гори. Отут пану Суботі стрілила в голову шалена думка. В ньому прокинувся польський патріот. Начитавшися Міцкевичевого «Пана Тадія», де суддя Сопліца підпоює москалів, яких, майже безпритомних, вирізує польська шляхта, забажав і собі забавитися в польського патріота і wyrżnąć Moskali (вони зрештою належали до Волинського полку і були чистісінькі українці, деякі навіть латинського обряду). І от він, змовившися з декількома своїми двораками, такими ж патріотами, як і сам, одного вечора суто угостив усіх москалів оковитою, а сам уночі, коли вже всі спали, вибрався зі своїми кумпанами на різню. Справді, по дорозі в село їм удалося з засідки напасти на двох солдатів, що патрулювали по селі, і поранити їх ножами в плечі. Патрулі, одначе, спаслися втекою, а пана Суботу і його товаришів зараз при першій хаті арештували мужики, що, упереджені про їх намір, не хотячи турбувати п’яних солдатів, самі в потемках вартували біля них. Пов’язавши арештованих, мужики, нібито не знаючи, хто вони, всипали їм, що всипали, поки заалярмований нападом на патруль російський капітан зі своїми чинами не прибіг на місце та не увільнив пана і його слуг із рук розлючених селян.

 

(Подається за вид.: Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1979. – Т. 22: Повісті та оповідання (1904-1913). – С. 230-231).

Див. також

 

01.03.2018