Європа стикається з потенційною кризою на Балканах. Мусить діяти швидко. Обіцянка членства в ЄС для держав регіону — дуже добре, але Росія, Китай і Туреччина можуть творити нестабільність.
"Друга світова війна закінчилася, але Перша світова — ще ні". Це були слова високопоставленого турецького чиновника, якого я нещодавно зустрів в Анкарі. Він говорив про Близький Схід, але такого штибу коментар про стан справ на європейському континенті я міг почути і у Москві, в Києві чи на Балканах.
Єдине місце, де я такого чути не міг, це Брюссель. Це тому, що Європейський Союз ще не готовий жити в світі, в який повернулася геополітика, в якому уряди, а також значна частина населення, мають пункт на кордонах та територіях і успіх визначають радше зростанням національної гордості, а не економіки.
Це те, що почало нині відігравати свою роль на західних Балканах, де здатність ЄС думати і діяти як геополітичний гравець зазнає серйозного випробування. На початку цього місяця ЄС представив нову стратегію на західних Балканах. Її заявленою метою є через відновлення перспективи членства стимулювати реформи у Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговині, Косові, Македонії і Албанії. Ці брюссельські інституції, що перебувають в епіцентрі зростання популізму, який зачіпає більшість країн ЄС, тепер мають сміливість ще раз підкреслити, що обіцянка членства не є казочкою.
Є один балканський жарт, що найкраще відображає мислення людей, котрі відчувають, що занадто довго чекали: коли йдеться про членство в ЄС, то різниця між песимістами й оптимістами полягає в тому, що оптимісти вважають, що Туреччина вступить в ЄС під час албанського там головування, в той час як песимісти вважають, що це Албанія приєднається під час турецького головування в ЄС. Тобто ніколи.
Брюссель має рацію, пояснюючи, що статус-кво є нестабільним. Але без наступних кроків анонс ризикує викликати нестабільність в реґіоні. Найбільше ЄС повинен побоюватися повторення українського сценарію, коли підтримка урядом європейських прагнень викликає зворотну реакцію противників розширення (читай, фактично, Росії), замість того щоб об'єднати європейські уряди навколо проекту.
Балкани — внаслідок дії багатьох чинників — знову вийшли на перший план, і не в останню чергу завдяки недавній кризі біженців, яка глибоко струснула реґіон. Нині, після періоду, коли ЄС мав реноме організації, що дає мало грошей і вимагає багато зобов'язань, тут наростає динаміка до більшої інтеґрації з ЄС.
Однією з обнадійливих змін стала майже не помічена недавня ратифікація договору про дружбу між Болгарією та Македонією, двох країн, чиї відносини давно вже були напруженими, особливо в питанні меншин. Через досягнення такого прориву ми маємо сигнал, що настав час шукати вирішення деяких проблем реґіону.
Однак, щоб ЄС міг досягти успіху в своїх амбіціях трансформувати реґіон, він мусить зрозуміти важливі геополітичні зміни, які тут відбулися. В 2003 році, коли Євросоюз спочатку обіцяв членство, не виникало, здавалося, сумнівів, що майбутнє реґіону буде європейським. Росія дивилася на Балкани насамперед як транзитну зону для експорту своїх енергоносіїв на ринки Західної Європи. Московськими амбіціями тоді було лиш зберегти певний рівень впливу, але не конкурувати з Брюсселем.
П'ятнадцять років тому Туреччина була сповнена ентузіазму у своїх шансах приєднатися до ЄС. Внаслідок цього вона формувала свою політику на Балканах так, щоб продемонструвати своє стратегічне значення для Європи. Тоді ніхто не говорив про Китай на Балканах.
Нині ж розширюється геополітична конкуренція. Китай цього року збирається стати найбільшим іноземним інвестором в Сербії. Плани будівництва швидкісної залізниці між грецьким портом Пірей та Будапештом через Белґрад мають величезне значення для Китаю, бо він розгортає свій "один пояс, один шлях" торговельного коридору між Азією та Європою. Китайці сподіваються, що західні Балкани в кінцевому підсумку будуть інтеґровані в єдиний європейський ринок, але не квапляться, щоб їхні інфраструктурні проекти відповідали правилам ЄС.
Це породжує багато питань. Чи ЄС має почати свій тиск на країни західних Балкан, щоб вони прийняли євроунійний порядок закупівель товарів та послуг, чи зачекати з цим? І чи ЄС готовий запропонувати компенсацію, якщо ці держави внаслідок євроунійної інтеґрації втратять в кінцевому підсумку китайські інвестиції? Підхід Росії теж змінився. Брюссель не мусить мати шпигуна в Кремлі, щоб знати: Москва буде робити все можливе, щоб унеможливити вступ Македонії в НАТО – не з огляду на її стратегічне значення, а через символічну цінність.
І європейські політики повинні розуміти, що коли давня суперечка між Грецією та Македонією (через назву останньої) не буде вирішена до наступного саміту ЄС щодо західних Балкан у травні, то це буде означати подвійну поразку: перекреслені македонські амбіції і крах в реґіоні зусиль Брюсселю, щоб його сприймали всерйоз.
Балканський реґіон є місцем, де Росія може провадити дестабілізацію Євросоюзу з дуже низькими втратами для себе — як в політичному сенсі, так і в грошовому вираженні чи ризиком зіткненням з США. Тому європейська дипломатія мусить переконати Москву, що ескалація напруженості буде не в її інтересах. Чи ЄС готовий до цього?
Потім є Туреччина, країна, чиї відносини з ЄС перебувають на історичному мінімумі. Все ще не ясно, як її президент Реджеп Таїп Ердоган буде грати своїми картами на західних Балканах. Тоді як Анкара пробує будувати свої впливи в мусульманських спільнотах на Балканах, Москва використовує свої важелі впливу на православних християн. Чи Росія і Туреччина можуть координувати свою політику, як вони це намагалися зробити в Сирії?
Якщо ЄС не поспішить усвідомити ці нові геополітичні реалії, то його стратегія на західних Балканах закінчиться поразкою.
27.02.2018