Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

 

Є історичні міста, про які фізично неможливо написати навіть поверхневу оглядову статтю. Як не намагайся найкоротше давати найголовніше, через багатство місцевої екзотики обсяг публікації все одно вперто прямує до розмірів “Іліади”.

 

Старокостянтинів не є винятком.

 

Тому розповідь про місто обмежимо лише кількома найцікавими фактами з його біографії, що не мають навіть приблизної аналогії в історії інших міст України.

 

Замок князя Констянтина

 

 

За сучасним (досить безглуздим) адміністративним поділом це місто належить до Хмельницької області (коротко кажучи, Хмельниччини). Але це слово водночас уже віддавна означає повстання («визвольну війну») під проводом Богдана Хмельницького, через що можуть виникати кумедні непорозуміння. Втім, у випадку Старокостянтинова не виникають, бо повстання Хмельниччини справді мало безпосередній стосунок до цього міста.

 

Але ми відволіклися, бо просто хотіли нагадати, що споконвіку Старокостянтинів належав до історичної Волині.

 

В усіх присвячених Старокостянтинову історичних довідниках і нарисах завше згадують, що 1827 року в місті відбулося повстання євреїв проти указу, що зобов'язував їх служити у царському війську.  Причому ніколи не пояснюється, чому старозавітне плем'я так обурилося військовою повинністю, а також те, як саме вони «бунтували». При всій безмежній фантазії автора уявити, як класичні містечкові мешканці палять колеса (від возів) і кидають бруківку у вікна управи, якось не виходить.

 

Синагога в Старокостянтинові (не збереглася). Картина місцевого художника Вілена Курмана

 

 

Почнімо з першого пункту

 

Російська армія, як пізніше й радянська, була надійним інструментом русифікації "інородців". Не дарма ж в Україні рекрутський набір називали "віддати в москалі" – після 25 років служби в село повертався вже справжнісінький москаль, який геть забув і рідну мову, і звичаї.

 

Імператор Микола I у той ж спосіб спробував вирішити й "єврейське питання". На його переконання, військова служба мала сприяти переходу юдеїв у православ'я. Височайшим повелінням від 26 серпня 1827 року він скасував «рекрутський податок», яким до того євреї відкуповувалися від служби, і ввів замість нього натуральну військову повинність (рекрутський набір).

 

На перший погляд, здавалося би, що тут такого, який привід для обурення? Мовляв, чим юдеї кращі за інших? Всім “забривають лоба”, то чому їм – ні?

 

Типова містечкова забудова (у сучасному вигляді)

 

 

Але тут було одне суттєве “але”. Правила рекрутського набору для євреїв царські урядовці прописали набагато жорсткіше, ніж для християн. Якщо останні підлягали під рекрутування з 18 років, то євреїв тягли до війська вже з 12 (а досить часто з 7-8) років. Дискримінаційними стали й норми “рекрутування”. Для юдеїв цим указом встановлено квоту в 10 рекрутів з однієї тисячі чоловіків щороку, тоді як для християн ця норма становила лише 7 рекрутів з тисячі чоловіків раз на два роки.

 

Єврейських рекрутів у віці до 18 років направляли до шкіл і батальйонів т. зв. «кантоністів», перебування в яких навіть не рахували за службу. В результаті набігало 30-35 років “під рушницею”!

 

“Заїзд” – традиційний для кожного містечка єврейський готель. Цей заїзд – єдиний в Україні, що зберігся у первісному вигляді.

 

 

Єврейських дітлахів відправляли подалі від домівки, в російську глибинку і навіть Сибір, аби повністю відірвати їх від звичного середовища і від усяких контактів із дорослими одновірцями. Це повинно було сприяти повній русифікації “жиденят” і переходу в їх у православ'я. До речі, з боку російських попів ця бузувірська практика не мала жодного заперечення.

 

Державна пропаганда подавала практику “кантонізму” ледь як не найвищий прояв турботи государя-імператора про юдейських підданих (освіта державним коштом, годують-одягають), але насправді картина була далекою від благості.

 

Кантоністи на російських гравюрах

 

 

Як це виглядало на практиці, яскраво описав Олександр Герцен у своєму знаменитому творі "Минуле і думи". Там є епізод про зустріч автора з кантоністами:

 

Кого и куда вы ведете?..

- Видите, набрали ораву проклятых жиденят с восьми-девятилетнего возраста. Во флот, что ли, набирают – не знаю. Сначала было их велели гнать в Пермь, да вышла перемена, гоним в Казань. Я их принял верст за сто; офицер, что сдавал, говорил: "Беда да и только, треть осталась на дороге" (и офицер показал пальцем в землю). Половина не дойдет до назначения, – прибавил он… – Мрут, как мухи; жиденок, знаете, эдакой чахлый, тщедушный, словно кошка ободранная, не привык часов десять месить грязь да есть сухари..., покашляет, покашляет да и в Могилев...

Бледные, изнуренные, с испуганным видом, стояли они в неловких, толстых солдатских шинелях с стоячим воротником, обращая какой-то беспомощный, жалостный взгляд на гарнизонных солдат, грубо ровнявших их; белые губы, синие круги под глазами – показывали лихорадку или озноб. И эти больные дети без уходу, без ласки, обдуваемые ветром, который беспрепятственно дует с Ледовитого моря, шли в могилу...

 

Звісно, що такий дискримінаційний “призов” до війська та таке ставлення до дітей не могло не викликати протестів серед юдеїв Імперії.

 

Щодо єврейських заворушень у Старокостянтинові вдалося з'ясувати таке.

 

Розмови про те, що готується указ про рекрутування юдеїв до війська, велися давно. У кагалах неодноразово обговорювали питання: як тому протидіяти. Вихід знайшли у корумпуванні високих військових начальників. Навіть у найвіддаленіших містечках збирали гроші на підкуп генералів. Швидше за все, ці чималі гроші дійсно витратили за призначенням, але проти волі государя не попреш...

 

Замкова брама

 

 

Коли оголосили царську волю, старокостянтинівські євреї кілька днів вичікувала, марно сподіваючись, що керівники кагалу зберуть людей і оголосять (чи порадяться з усіма), як далі бути та що робити. Втім, кагальна верхівка не захотіла розмовляти з “плебсом”, що викликало обурення бідноти. Жару в полум'я народного гніву додало усвідомлення факту, що своїх дітей “крутелики” напевно "відмажуть", а в рекрути віддадуть дітей із незаможних родин. Справа вихлюпнулася в масштабний погром, у ході якого було розграбовано та спалено будинки та крамниці “кращих людей” єврейської громади. Можливо, це був єдиний в європейській історії погром, де громили самі євреї. 

 

Єврейський історик Фелiкс Кандель стверджує, що після цих подій відбулися збори найповажніших хасидів, де ті довго міркували та дискутували на тему: що ж робити далі. Врешті вирішили, що тут допоможе лише найвища інстанція. Але як направити скаргу самому Господу, аби вона стовідсотково дійшла до адресата?

 

Хасиди вибрали з-поміж себе десять найправедніших мужів. Аби очиститися, ті цілий день провели в пості та молитвах, після чого провели обряд “зняття гріхів” з щойно померлого небіжчика, який мав зіграти роль “поштаря”. По тому тіло чоловіка поховали разом з написаним на пергаменті листом, у якому хасиди виклали весь свій біль та прохання врятувати їхніх дітей від служби  у царському війську.

 

Десь на цьому цвинтарі поховано “Божого поштаря” з листом до Господа

 

 

Очікували, що після того, як “поштар” передасть листа Всевишньому, він має наснитися комусь із членів старокостянтинівського кагалу й точно переказати відповідь Самого.

 

Мабуть, лист до Бога таки не дійшов, бо відповіді на нього не було, і дітей у кантоністи далі забирали. Це видно з наступної історії.

 

 

***

 

Одним із символів Старокостянтинова є велетенська вежа-донжон, до якої примикають руїни католицького костелу, зведеного за наказом князя Януша Острозького в пам'ять його переходу в католицтво.

 

 

Храм в ім’я Пресвятої Богородиці Громничої заклали 1612 року. Після освячення костел передали ордену домініканців, що заснували біля нього монастир. Тоді ж сусідню вежу почали використовувати ще й як дзвіницю.

 

Замість склепіння в костелі тепер небо

 

 

1648 року люди Максима Кривоноса жорстоко вирізали ченців, а сам монастир розграбували. Є чимало свідчень (зокрема, й листи самого Хмельницького) про те, що це була винятково самодіяльність полковника Кривоноса, не санкціонована гетьманом.

 

Втім, домініканці після того тут господарювали аж до 1832 року, поки царська влада не закрили монастир і не вигнали ченців остаточно. Храм деякий час стояв пусткою, поки його передали православним.

 

Російські панотці мерщій почали все перебудовувати на свій смак, причому щось пошкодили в системі вентиляції  У колишньому костелі з'явилася страшенна вогкість і пліснява. Врешті решт нові власники мусили залишити поцуплений у попередніх власників храм.

 

Майже півтора десятиліття екс-костел знову стояв пусткою. Тоді ж сусідній екс-монастирський корпус пристосували під казарми інвалідної (тобто ветеранської) команда 12-го Охтирського Його Високости принца Фрідріха-Карла Пруського полку. Інвалідна служба зазвичай була не “напружною”, тож вояки мали досить вільного часу. Його ветерани присвятили улюбленій російській розвазі. Спочатку інваліди розграбували храм, по тому почали трощити крипти, де протягом довгого часу ховали найповажніших городян. Сучасники свідчили, що людські черепи та залишки зотлілого одягу були розкидані по всьому подвір'ю.

 

Костел і монастир до та після того, як шедевр архітектури спаплюжили московські попи

 

 

1852 року храм вирішили відновити. Роботи велися по-ударному, і вже за рік церкву освятили. Її урочисте відкриття ледь не зірвалося завдяки вже згаданим кантоністам.

 

Як усе було, читаємо в книзі "Місто Старокостянтинів Волинської губернії... Історичний нарис" (друкарня Почаєво-Успенської лаври, 1894), написаній викладачем Волинської духовної семінарії, письменником й істориком Миколою Теодоровичем:

 

“К концу августа [1853 – Z] храм почти был готов к освящению. Но... в это время случилось одно обстоятельство, едва не помешавшее правильному ходу дела. Местный городничий подполковник Калинский 29 августа в длинном коридоре, ведущему к самому входу в церковь, самовластно поместил 130 еврейских мальчиков-рекрутов и приставил караул. Крик, шум, вопль евреек матерей, сетующих о своих детях, далеко разносился по городу: церковный двор превратился в юдоль плача. В виду такого неожиданного обстоятельства уже решено было в местном Духовном Правлении отложить день освящения храма... Но... Губернатор прислал приказ Городничему немедленно очистить священное место от еврейского шумного и неприятного скопища...”

 

У пореволюційні часи споруди монастиря НКВД використовував як в'язницю, за німецької окупації те саме робило гестапо, відтак тут знову господарювали радянські міліціянти.

 

 

Після падіння діалектичного матеріалізму колишнім майном домініканців знову заволоділи ченці української філії РПЦ. Послідовники Кіріла (Гундяєва) вже встигли втулити сюди “церквушку” з “луковічками” та повністю спотворити головний монастирський корпус. Нині в неоковирній, схожій на цех райцентрівської “Сільгосптехніки” споруді неможливо впізнати шедевр архітектури першої половини XVII століття. Зауважимо, що паплюження історичної пам'ятки відбувалося попри чисельні протести та приписи обласного управління культури. Нові-старі господарі мали “міцний дах” в особі тодішнього президента Віктора Януковича, тому ігнорували всі спроби провінційних пам'яткоохоронців захистити історичну спадщину України від варварського погрому.  

 

Оця страшнувата споруда була колись монастирським корпусом XVII ст.

 

 

Залишається сподіватися, що нині громадськість все ж не дозволить московським панотцям знищити ще й вежу-дзвінницю та рештки костелу. 

 

Що ж стосується старокостянтинівських євреїв, то найвідомішим із них був такий собі Мошко Бланк – завдяки правнуку на ім'я Володимир. Але про них – наступним разом.

 

 

(далі буде)

 

25.02.2018